9.3. Директорія. Унр.

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня – Український союз). 13 листопада для керівництва повстання був обраний тимчасовий орган УНР – Директорія.

Директорія складалася з п'яти осіб: А.Андрієвський, В.Винниченко, А.Макаренко, С.Петлюра, Ф.Швець. Пізніше її склад змінювався.

У листопаді 1918 р. збройні формування Директорії розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана П.Скоропадського, а на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом із німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в’їхала Директорія.

У внутрішній політиці уряд Директорії проголосив: поновлення УНР, але без влади Української Центральної Ради; проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю; запровадження державного контролю над виробництвом і розподілом продукції; поновлення 8-годинного робочого дня; право на діяльність профспілок і проведення страйків;  поновлення чинності закону УНР про національно-персональну автономію.

В УНР почалося формування органів влади і було створено новий уряд – Раду Міністрів.

Однак більшість із цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася постійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися у поглядах на державний устрій України.

У зовнішній політиці уряд Директорії орієнтувався на країни Антанти (Великобританія, Франція). Але Антанта відмовилася визнати Директорію й розпочала військову інтервенцію на півдні України. Представники Антанти вимагали реорганізувати Директорію, вивести з її складу С. Петлюру, а натомість обіцяли надати допомогу в боротьбі з більшовиками.

У рядах керівників Директорії не було єдності в поглядах на перспективу національно-державної розбудови. Голова уряду В.Чехівський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. Його супротивники відстоювали парламентську систему. Пошук компромісів вів до нескінченного з'ясування стосунків між партіями й окремими політичними діячами.

Опинившись на перехресті політичних перспектив, лідери Директорії не змогли їх реалізувати і запропонувати програму реформ, що влаштувала б основну частину населення. Директорія не врахувала помилок Центральної Ради. Несприятлива зовнішньополітична обстановка також відіграла свою роль у поразці Директорії. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С.Петлюра емігрує за кордон.

9.4. Західноукраїнська Народна Республіка

Активізація національно-визвольного руху в Західній Україні була пов'язана з революційними подіями в Росії, поразкою австро-угорських військ на Галичині й Поділлі, проголошенням УНР, посиленням державної кризи в Австро-Угорщині. У жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду (УНР), яку очолив Євген Петрушевич.

УНР стала керівним органом західноукраїнського національного руху. 19 жовтня 1918 р. Рада проголосила утворення держави на західних землях – Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

1 листопада 1918 р. у Львові почалося повстання, що охопило Станіслав, Коломию, Броди, Дрогобич і багато інших міст. 9 листопада 1918 р. УНР сформувала уряд – Тимчасовий Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким. Уряд складався із секретаріатів військових, внутрішніх, земельних, закордонних справ, публічних робіт і віросповідань. Президентом став Є.Петрушевич. 13 листопада УНР затвердила Тимчасовий основний закон, відповідно до якого: новоутворена держава одержала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР); були визначені кордони держави; закріплювалася державна незалежність; визначалися державний устрій, прапор, герб.

Відбулися вибори до законодавчого органу влади – Української Народної Ради.

 14 квітня 1919 р. з прийняттям закону про землю почалася аграрна реформа, що передбачала ліквідацію великого землеволодіння, поділ землі між безземельними селянами.

Зовнішньополітичний курс передбачав стосунки з урядом УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. Розірвана між державами-сусідами (Польщею, Румунією, більшовицькою Росією, Угорщиною), Україна потребувала територіальної єдності для боротьби за свої національні інтереси. Вирішення цієї проблеми було поступовим. Із кінця 1918 р. між урядом ЗУНР і Директорією УНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові було підписано попередній договір про об'єднання ЗУНР і УНР.

22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві відбулися урочисті збори, на яких було проголошено Акт Злуки українських земель. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР засвідчив цю подію.

Однак об'єднання всіх українських земель залишилося тільки декларацією. Воно мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були вироблені правові умови для його виконання, воно не було ратифіковане урядами обох держав. Пізніше передбачалося затвердження акту Злуки Українськими Установчими зборами. Тобто ЗУНР прагнула створити широкі можливості для повноцінного національно-державного, економічного й культурного життя українців. Однак цього не сталося. І ЗУНР і УНР втрачали у цей час власні повноваження над своїми територіями. На початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Паризький договір 15 березня 1923 р. узаконив розчленування українських земель, затвердивши новий кордон по Збручу. Після його опублікування уряд Західноукраїнської Народної Республіки самоліквідувався.

Отже, революційні події 1917-1919 рр. позначили перехід від національно-культурного пробудження до масової боротьби українців за державний суверенітет. Хоча державна незалежність не була виборена, не були вирішені соціальні проблеми, українці за часи драматичних подій революції й громадянської війни усвідомили себе окремою нацією, яка вимагала національного самовизначення в політичному сенсі.