1.3. Слов’яни: походження, суспільне життя, господарство

Перші згадки про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Тацита, Плінія Старшого, Птоломея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім „слов’яни” вперше вжили візантійські автори Іоанн Ефеський, Менандр та ін. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана „Про походження та діяння гетів” або „Гетика” (551 р.) і Прокопія Кесарійського „Історія війн”.

Отже, слов’янство, як самостійна етнічна спільнота сформувалася і вийшла на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний та драматичний час Великого переселення народів (ІІ-VІІ ст). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Після його смерті (451 р.) гунська держава поступово втрачає силу і розпадається.

Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи слов’ян разом з іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Посилилися міграційні процеси й на інших напрямках. У V ст. частина слов’ян досягла Дніпра. Загалом, у другій половині І тис. н.е. слов’яни займали велику територію, що простиралася між Ельбою на Заході, Межріччям Волги і Оки на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північному Причорномор’ї на півдні.

Водночас міграційні процеси започаткували розпад єдиної слов’янської спільноти і формування окремих слов’янських народів. Візантійський хроніст Йордан сповіщає, що в VІ ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди, які проживали північніше верхів’я Вісли; склавіни – у межиріччі Дністра і Дунаю до верхів’я Вісли та анти – північніше Чорного моря між Дніпром і Дністром. Саме антів (східних слов’ян) більшість істориків вважають предками сучасних українців.

Анти. Склавіни. Східну гілку слов’ян автори хронік VІ ст. називали антами. Як зазначають історики, етнонім „анти” це своєрідний пращур етноніма „українців”, оскільки іранське ім’я народу „анти” в перекладі означає „край”, „кінець”. Отже, анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Втім, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов’янського етногенезу. Це лише одна із гіпотез.

Анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом анти зазнали поразки від аварів, які прийшли із Центральної Азії. Аваро-слов’янські війни (568-635 рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, більшість хроністів того часу пишуть про склавинів, які проживали на території України в VІІ-ІХ ст. Цілком ймовірно, що етнонім „склавини” трансформувався з часом у „слов’яни” і дійшов до наших днів.

Антська хвиля прокотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавини ж не пішли так далеко. Вони в VІІІ-Х ст. утворили між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угрупування, підгруттям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам’яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пенківської (анти) культур. З культурою Луки Райковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІ-VІІ ст., в ході яких було інтегровано чимало етнічних утворень, які стали основою багатьох сучасних народів. Українці на виняток у цьому процесі. Вони є прямими етно-культурними спадкоємцями склавинів і частково антів.

Розвиток господарства східних слов’ян. Основу господарювання східних слов’ян становило землеробство. Спочатку використовувалися дерев’яні знаряддя праці. Протягом VІІ-ІХ ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс, мотик, жорен. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли й засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості. Використовувалася дво- і трипільна система землеробства. Поряд із землеробством традиційним для господарства східних слов’ян було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство.

Певного рівня досягли зовнішня торгівля. Східнослов’янські племена мали торгово-обмінні стосунки з населенням Північного Причорномор’я, Візантією, Болгарією, Хозарією та іншими територіями. У слов’янські землі ввозилися посуд, вироби із скла, бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно.

Суспільне життя. Археологічні знахідки переконують, що слов’яни з початку своєї історії виступали як окремі, хоч і споріднені, більші чи менші групи – об’єднання родів (племена, союзи племен).

_{Слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з-поміж вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася; організація оборони під час воєнних подій; спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь у бурхливих подіях спонукала слов’ян до згуртування. Отже, коли виникала потреба боротися, слов’яни об’єднувалися у великі військові союзи (антський союз). Утворення великих союзів племен свідчить, що слов’яни наблизилися до створення держави. У межах союзів племен поступово додається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства.}

_{Суспільний лад слов’ян у V-VІ ст. перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним збора, а не концентрувалася в руках знаті (старшин та князів). Пізніше, в VІІ-ІХ ст. зміни у суспільному житті прискорили процес державотворення. Цьому сприяли наступні тенденції суспільного розвитку:}

– об’єднання в союзи племен, збільшення території проживання, постійна воєнна активність зумовили поступовий занепад народних зборів і посилення князівської влади (спочатку виборна, а пізніше – спадкова);

– посилення ролі князівської влади сприяло виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану замкнуту організацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний орган публічної влади;

– прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Отже, протягом тисячоліття слов’яни створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка стала основою для формування могутньої держави – Київської Русі.