5.3. Остаточний поділ України

Після зречення П.Дорошенка від гетьманства, на жаль, українські землі так і не об`єдналися під булавою І.Самойловича. Цього не допустила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю.Хмельницького (1677-1681 рр.). У 1677-1678 рр. разом з турками Ю.Хмельницький двічі організовував походи на Чигирин – місто де була гетьманська резиденція. Не здобувши однозначної перемоги, він напав на Лівобережжя. Проте успіху не добився, його влада поширювалася лише на зруйноване, розгромлене Поділля. Там він установив жорстке, деспотичне управління. У 1681 р. турки його стратили.

Війна між Росією, з одного боку, і Туреччиною та Кримським ханством завершилася підписанням у січні 1681 р. Бахчисарайського мирного договору. За цим договором:  кордон між Туреччиною та Росією встановлювався по Дніпру; Туреччина приєднувала Північну Київщину, Брацлавщину й Поділля;

Росія приєднувала Лівобережну Україну і Київ; татари зберігали право кочувати в південних степах України.

Однак цей мир був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі Посполитої.

Остаточний поділ України був затверджений у травні 1686 р. „Вічним миром” – договором між Росією і Польщею – підписаним в Москві. За цим договором:  Польща визнавала за Росією Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землі;  Брацлавщина та південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Росією;  Північна Київщина, Волинь і Галичина відходила до Польщі;  Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. Поділля було приєднано до Польщі).

Уклавши „вічний мир” з Польщею, Росія приєдналася до держав (Австрія, Польща, Венеція), які вели боротьбу з Османською імперією та її васалом – Кримським ханством.

У травні 1687 р. 100-тисячна російська армія вирушила на Крим. Але ця воєнна кампанія завершилася невдало. Відповідальність за кримську невдачу звалили на І.Самойловича. Особиста зацікавленість Голіцина і невдоволення старшин призвели до усунення І. Самойловича від влади. У липні 1687 р. він був заарештований й разом із сім`єю відправлено до Сибіру, де він і помер у 1690 р.

Натомість козацька рада, що відбулася у липні 1687 р., обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу.

Тема 6. Ліквідація української автономної державності

6.1. Українська держава за гетьмана і.Мазепи

25 липня 1687 р. у козацькому таборі під м.Коломаком гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687-1708 рр.). Новообраний гетьман підписав з представниками російського уряду Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті 1669 р. з додатками. Коломацькі статті. Згідно із статтями: гетьман не мав права зміщувати генеральну старшину без царського дозволу, а старшина – переобирати гетьмана; козацькій старшині надавалися різні привілеї: свобода від будь-яких податків і натуральних повинностей, повне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо;  на гетьмана накладалося зобов’язання суворо заборонити українським купцям торгівлю тютюном і горілкою в Росії (це порушувало царську монополію), а також усяку торгівлю з Кримом;  гетьману заборонялося мати зносини з іноземними державами; російські воєводи з царським військом залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі; заохочувалися шлюби між українцями і росіянами тощо.

Тобто, Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні царської політики.

На початку гетьманування І.Мазепа вважав, що може втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою. Пов’язаний угодою з царем, він брав активну участь у зовнішньополітичній діяльності Петра І. Козацькі загони надавали допомогу царській армії у походах проти Криму.

Ставши гетьманом, І.Мазепа проводив політику, спрямовану на об’єднання під своєю владою Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і Слобожанщини. Основною метою було прагнення зберегти автономію гетьманської влади, створити віддані гетьманові верстви української аристократії, пожвавити господарське життя і відродити національну культуру.

Гетьман при зміцненні своєї влади спирався на старшину, шляхту, духовенство, активно роздаючи їм військові і селянські землі. При покровительстві Мазепи була відновлена панщина, власники одержали право бити своїх селян нагайками, заковувати їх в ланцюги і саджати до в’язниць. Почастішали випадки прямого насильницького захоплення старшиною і шляхтою селянських наділів. Тисячі селян вільних сіл гетьман передав у володіння своїм прихильникам. Податок на земельну власність рядових козаків за роки правління Мазепи збільшився в 2 рази.

За 20 років перебування на посаді гетьмана Мазепа зосередив у своїх руках величезну особисту владу, жорстко придушуючи конкурентів із числа старшин, незадоволених його авторитарним правлінням, та виступи запорожців, котрі називали його „вітчимом України”.

Посилення експлуатації низів розширювало прірву між старшиною і рядовими козаками, що у 1692 р. послужило причиною повстання в південних полках під проводом канцеляриста Петра Іваненка.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-освітня діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва гетьман вкладав великі кошті. Завдяки пожертвуванням гетьмана змінилися архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Бахмача та ін. У 1690 р. завдяки його підтримці було зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Мазепа заклав більше десятка нових храмів, сприяв відновленню багатьох стародавніх церков.

У 1700 р. розпочалася шведсько-російська війна, що одержала назву Північної війни. Хоча ця війна не відповідала інтересам України, Мазепа постійно на вимогу Петра І надавав козацькі війська для ведення воєнних дій на територіях Північної Росії, Прибалтики, Польщі

Можливо сподіваючись вивести Гетьманщину з-під влади царя, Мазепа удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв’язки з польським королем Станіславом Лещинським, через якого сподівався встановити стосунки з Швецією. У 1706 р. Мазепа й справді розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом ХІІ.

Похід Карла ХІІ на Москву через Україну виявився несподіванкою для Мазепи. Перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні дії шведсько-російської війни. З іншого боку – Мазепі треба було робити вибір. Мазепа вирішив об’єднатися із шведами для війни проти Росії. 24 жовтня 1708 р. Мазепа виїхав на зустріч із Карлом ХІІ. 29-30 жовтня 1708 р. між гетьманом Мазепою і Карлом ХІІ було укладено договір.

Угода передбачала: визнання Швецією незалежного Українського князівства, якому повинні були бути повернуті всі захоплені Росією землі, що колись належали „руському” народові (тобто Київський Русі); Мазепа має бути довічним князем України;  шведський король зобов’язаний захищати Україну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросить гетьман і „стани”;   шведське військо могло займати п’ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).

Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла було зруйнування Січі. 14 травня 1709 р. Січ була захоплена, зруйновано січову фортецю, спалено курені й військові будівлі, полонені були страчені.

27 червня 1709 р. стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на російські редути (земляні укріплення). Близько 11 години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.

Після поразки Карл ХІІ, Мазепа і ще близько 50 старшин разом з невеликими загонами шведів і козаків кинулись тікати через Дніпро і відійшли в турецькі володіння. На початку серпня поранений Карл ХІІ і хворий Мазепа зупинилися у передмісті Бендер (Молдова). 21 вересня 1709 р. Мазепа помер.

Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Вплив Швеції та Польщі на події в регіоні фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.