Тема 5. Велика руїна.

5.I. Становище в Українi після смертi б.Хмельницького

Становище в Українi після смерті Б.Хмельницького багато в чому зумовлювалося як зовнiшнiми, так i внутрiшнiми чинниками:

1. Розпалася коалiцiя проти Речi Посполитої.

2. Скориставшись цими обставинами, Польща в союзi з кримськими татарами вiдразу ж розгорнула пiдготовку до вiйни проти України.

3. Росiя, яка значно змiцнилася на той час, почала претендувати на повне підпорядкування Гетьманщини своїй владi.

4. Довгострокова національно-визвольна вiйна виснажила внутрiшнi ресурси країни, викликавши масове зубожіння.

5. Ситуація ускладнювалася поглибленням розбіжностей мiж прихильниками рiзних зовнiшньополiтичних орієнтацій, мiж лiвобережними та правобережними полками.

Б.Хмельницькому вдалося добитися у квiтнi 1657 р. затвердження старшинскою радою своїм спадкоємцем 16-рiчного сина Юрiя Хмельницького. Однак пicля смертi Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.), ураховуючи неповнолiтнiсть, слабохарактернiсть, хворобливiсть Юрія, старшинська рада у вереснi 1657 р. гетьманом обрала генерального писаря Iвана Виговського.

Вiн продовжив зовнiшньополiтичний курс Б.Хмельницького на досягнення цілковитої незалежностi Української держави та зміцнення її мiжнародного авторитету.

Своєю внутрiшньою полiтикою Виговський прагнув задовольнити передусiм iнтереси старшинської верхівки та української покозаченої шляхти. Щедрі дарунки земельних надiлiв i привiлеїв можновладців спричинили невдоволення незаможного козацтва й селянства. Все це вело до зростання соціального напруження, політичної дестабiлiзацiї.

Опозицію проти І.Виговського очолили один із претендентів на гетьманство полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький кошовий отаман Яків Барабаш. У червні 1658 р. Виговський, за допомогою 40-тисячної татарської орди і сербських найманців, під Полтавою (яку було зруйновано) розгромив війська Пушкаря та Барабаша. Цей конфлікт, з одного боку, розпалював громадянську війну, а з іншого – апелюючи до Москви, сторони схиляли її до втручання у внутрішні справи України. І.Виговський починає шукати союзників. До боротьби з Москвою він спробував залучити Польщу.

16 вересня 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Гадяцький договір, який передбачав:

– Україна (у межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств) повинна була входити на рівних правах у федерацію з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське;

– найвища законодавча влада повинна належати Національним зборам, до якої входили представники козаків, міщан, духовенства і шляхти від всіх українських земель;

– усі три держави проводять спільну зовнішню політику;

– на чолі виконавчої влади князства Руського повинен був стояти гетьман, який обирався довічно Радою і затверджувався королем.

Укладаючи Гадяцький договір, Виговський прагнув, щоб Україна ввійшла до Речі Посполитої як рівноправний суб’єкт федерації. Однак Польща в принципових питаннях виявила непоступливість. Більш того, Польща і не збиралася дотримуватися умов договору.

Після підписання Гадяцького договору, цар оголосив І.Виговського зрадником, оголосивши йому війну. Вже восени 1658 р. починаються воєнні сутички між українськими і російськими військами.

Добившись перемоги, І.Виговський отримав можливість успішно завершити війну з Росією і припинити громадянську війну. Однак через ряд причин скористатися її плодами гетьманові не вдалося:

– по-перше, орієнтація на Польщу не мала підтримки у суспільстві, яке у переважній більшості вважало останню своїм основним ворогом;

– по-друге, невдала соціальна політика гетьмана та використання у боротьбі з опозицією кримських татар настроїли проти нього переважну частину українського населення;

– по-третє, посилення антигетьманського руху, основу якого складала старшина лівобережних полків (Я.Сомко, В.Золотаренко, Т.Цюцюра та ін.). Повстанці розгромили урядові залоги, вбивали прихильників гетьмана. Водночас різко погіршується становище гетьмана й на Правобережній Україні.

Наприкінці вересня 1659 р. зібралась Козацька рада („чорна” рада) в Білій Церкві, яка обрала новим гетьманом Ю.Хмельницького. В цій ситуації Виговський, відчуваючи втрату підтримки, змушений був тікати в Польщу. У 1664 р. він був страчений поляками.

Обираючи 28 вересня 1659 р. новим гетьманом 18-річного Ю.Хмельницького (1659-1662 рр.), старшина сподівалася, що авторитет роду Хмельницьких допоможе об’єднати народ. Спочатку він проводив досить лояльну політику до Росії

У результаті переговорів Ю.Хмельницький вимушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р та додаткових статей. Основними умовами Переяславського договору були:

– заборонялися зносини України з іноземними державами;– обраний гетьман повинен бути затверджений царським урядом;

– гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя;

– значно збільшувався контингент царських військ на території України.

Тобто, по суті договір переносив характер українсько-російських відносин із сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Росії.

Нав`язавши Україні Переяславський договір, російський уряд перестав рахуватися з Ю.Хмельницьким: воєводи втручалися в управління, роздавали землі. По суті гетьманська влада стала номінальною.

Будучи неспроможним опанувати ситуацією і покласти край внутрішнім конфліктам Ю.Хмельницький восени 1662 р. скликав старшинську раду в Корсуні, де зрікся влади, а в січні наступного року постригся в ченці під іменем Гедеона.

Після відмови Ю.Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну і Лівобережну Гетьманщину.

На правобережні полки намагалася впливати Польща, прагнула відновити і утвердити там свою владу.

Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Росії, яка прагнула посилити свій вплив на цій території.

Правобережні полки на початку січня 1663 р. на раді в Чигирині гетьманом обрали Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Влада П.Тетері поширювалася тільки на Правобережжя.

Спираючись на підтримку Польщі, Тетеря сподівався поширити свою владу і на Лівобережжя. Восени 1663 р. разом із польськими і татарськими військами гетьман спробував установити свою владу на Лівобережжі, але його похід закінчився провалом. На Правобережжі набирало сили антигетьманське і антипольське повстання.

Наростаюче народне повстання проти гетьманської влади, підтримане запорожцями під проводом І.Сірка і лівобережним гетьманом І.Брюховецьким , змусило П.Тетерю у червні 1665 р., захопивши військову скарбницю, утекти до Польщі. Правобережжя деякий час залишалося без гетьмана.

Лівобережні полки у квітні 1662 р. на старшинській раді гетьманом обирають переяславського полковника Якима Сомко. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомко, не визнав законності його обрання. У червні 1663 р. у Ніжині зібралася так звана „чорна” рада, в якій взяли участь разом з козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом.

У грудні 1665 р. він підписав Московські статті, що значно обмежили суверенітет Гетьманщини.

За умовами Московського договору:

– російські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах; збирання податків покладалося на російських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни;  вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та у присутності царського представника; гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики; київський митрополит повинний був призначатися московським патріархом.

Таким чином, договір підтримував привілеї козацької старшини і права реєстрових козаків, але посилював адміністративну і фінансову залежність гетьманського уряду від царя, ще більш обмежуючи українську державність.

Андрусівський договір 1667 р. Тим часом Росія та Польща розпочали переговори про припинення польсько-російської війни 1654-1657рр. які закінчилися підписанням у січні 1667 р. Андрусівського договору.

За цим договором: між Росією і Польщею встановлювалося перемир`я на 13,5 років; під владою Росії залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина і Смоленськ;  за Польщею закріплювалися землі Правобережної України і Білорусі; Київ на два роки залишався за Росією; Запорозька Січ переходила під спільне управління двох держав.

Андрусівський договір перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літьою боротьбою за національне визволення. Перебування у складі різних держав під впливом різних культур загрожувало українському народу розколом.