3.3. Польська експансія на українські землі

У квітні 1340 р. через боярську змову загинув галицько-волинський князь Юрій ІІ Болеслав. Смерть князя стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. При цьому експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини.

Загарбницькі плани підтримували три соціальні верстви Польщі: по-перше, магнати південно-східного регіону країни, які сподівалися поширити свої володіння на українські і білоруські землі; по-друге, католицька церква, яка прагнула здобути нових віруючих; по-третє, багаті міщани великих міст, зокрема Кракова, котрі воліли підпорядковувати собі важливі торгові шляхи в Галичині.

Наступний король – Казимир ІІІ вже 1340 р. продовжив експансію на землі Галичини. Однак, місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став Дмитро Дедько. Казимир ІІІ був змушений визнати Дедька правителем Галичини. А той – формальне верховенство польського короля.

Смерть у 1344 р. Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ у 1349 р. розпочав другий широкомасштабний наступ на українські землі. Ідеологічною основою вторгнення стало поширення католицизму на Схід, захист католиків.

У 1366 р., після тривалої боротьби з Литвою та місцевим українським населенням Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:

– розпочинається активне ополячення та окатоличення;

– на галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства;

– латина стає офіційною мовою;

– всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частина галицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус).

Люблінська унія. Захопивши західноукраїнські землі Польща продовжила наступ на українські землі, які були під владою Литви. Остання ж з початку XVI ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, передусім з боку московського князівства (Московії) та Кримського ханства.

Московське князівство, практично скинувши у 1480 р. ординське іго, почало претендувати на землі колишньої Київської Русі (так виникла доктрина так званого третього Риму). У січні 1493 р. князь Іван ІІІ проголосив себе «государєм всієї Русі». Відповідно до цього діяли і наступні правителі Московської держави. Вже на початку XVI ст. Литва втратила сіверські землі (1507-1508 рр.), Чернігів і Стародуб (1522 р.).

Становище Литви ускладнювалося й появою Кримського ханства. В середині XIV ст. в Золотій Орді посилилися відцентрові тенденції, почався розпад цієї держави. У 1449 р. відокремилися від Орди кримські татари, які утворили своє державне об’єднання – Кримське ханство.

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. У 1448 р. татари вперше вторглися на Поділля. Незважаючи на те, що засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля.

На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

У середині XVI ст. наростаюча криза у Литовській державі сягнула критичної межі. У 1549 та 1552 рр. вона не змогла протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558-1583 рр. Литва вела нову тривалу війну з Московією – так звану Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою зовнішнього вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися. Але поставили головною умовою об’єднання в одне ціле Польщі і Литви. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:

– об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту;

– на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

– спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

– запроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

– до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територія Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Люблінська унія – це подія надзвичайної політичної ваги. По-перше, завершився об’єднавчий процес між Литвою і Польщею, започаткований у 1385 р. у Крево; по-друге, нове державне утворення призвело до кардинальних геополітичних змін в регіоні та вплинуло на зовнішньополітичні орієнтації сусідніх держав; по-третє, Польща отримала можливість безпосередньо втручатися у справи тепер вже усіх українських територій.

Наслідки Люблінської унії:

по-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини);

по-друге, зміни в адміністративно-територіальному устрої. Впровадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій;

по-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві ;

по-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель;

по-п’яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво;

по-шосте, посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента;

по-сьоме, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.