МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Кафедра українознавства

С.Е. Саржан

Історія України

навчально-методичний посібник

для слухачів школи молодого фахівця

Затверджено на засіданні

кафедри українознавства

Протокол № 20 від «20» березня 2012 р.

Схвалено навчально-методичною

радою ДонНУЕТ

Протокол № ___від ___________2012 р.

ДонНУЕТ

Донецьк

2012

УДК 94(477)(075.8)

ББК 63.3 (4 Укр) Я 73

С 20

Рецензенти:

О.Б. Пенькова – канд. іст наук, доц.;

О.І. Мармазова – канд. іст наук, доц.

Саржан С. Е.

С-20 Історія України: навчальний посібник для слухачів шк. молодого фахівця / С. Е. Саржан. – Донецьк : ДонНУЕТ, 2012. – ____ с.

Навчально-методичний посібник складено відповідно до програми з дисципліни “Історія України» для слухачів школи молодого фахівця та з урахуванням програми вступних випробувань до вищих навчальних закладів, рекомендованої Міністерством освіти і науки України. Наведений у посібнику фактичний матеріал висвітлює період від виникнення людської цивілізації на території України до початку ХХІ ст. Дане видання може бути корисним не лише абітурієнтам, що вступають до вищих навчальних закладів, але й студентам, усім, хто цікавиться історією України

УДК 94(477)(075.8)

ББК 63.3 (4 Укр) Я 73

© Саржан С.Е., 2012

© Донецький національний університет

економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, 2012

ВСТУП

Термін «історія» давньогрецького походження. Він означав оповідь про минулі події, про те, що досліджено, що пізнано. Згодом цей термін почав застосовуватися у латинській мові і поширився в усіх країнах Європи.

Є кілька значень поняття «історія». У широкому розумінні слова історія – це загальний всесвітній процес розвитку людини, природи, культури тощо. Як процес розвитку історія – це безліч великих і малих подій, які відбувалися, або відбуваються у безмежному просторі і часі.

Під історією в більш вузькому значенні слова розуміється життя і розвиток людського суспільства. Історія як процес розвитку людства виникає з появою людей на Землі, виокремленням їх із природного світу і формуванням у первісний колектив. З цього моменту люди як суб’єкти історії, починають створювати матеріальні і духовні цінності, вести боротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспільстві.

Предметом історичної науки є провідні тенденції й закономірності історичного розвитку природи і суспільства в усіх виявах, аспектах, хронологічній наступності від найдавніших часів до наших днів. Таке загальне визначення предмета історичної науки конкретизується стосовно кожної історичної дисципліни. Зокрема, предметом історії України є провідні тенденції етногенезу (розвиток на певній території спільності людей) українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Кожна навчальна дисципліна базується на власній джерельній базі – комплексі джерел, що становлять основу наукового дослідження. Власну джерельну базу має й історична наука – сукупність джерел історичного пізнання.

У сучасному джерелознавстві склалося уявлення про історичні джерела як про пам’ятки минулого, що виникли в результаті людської діяльності в духовній, матеріальній, природній сферах і несуть у собі інформацію про цю діяльність. Відповідно до цього визначення, розрізняють декілька типів історичних джерел :

1. Речові джерела вивчення історії, тобто пам’ятки матеріальної культури. До них можна віднести археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди та ін.

2. Етнографічні джерела – пам’ятки, в яких знаходимо відомості про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

3. Лінгвістичні джерела, тобто відомості з історії розвитку мови.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думки, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та ін.

5. Писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи :

– актові матеріали – тобто джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб;

– оповідні пам’ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Отже, глибоке, систематичне вивчення історії України можливе лише на основі широкого і всебічного використання різноманітних історичних джерел.

Тема 1. Давня історія україни

1.1. Первісна людина на території України

Історію первісного суспільства, залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, поділяють на кілька періодів :

Перший період: кам’яний вік (приблизно 1 млн. років тому – IV тисячоліття до н.е.).

Другий період: енеоліт (мідний або мідно-кам’яний вік) – IV-ІІІ тис. до н.е.

Третій період : бронзовий вік (ІІ-І тис. до н.е.).

Кам’яний вік був самим тривалим в історії розвитку людини. Він займає понад 99% історії людства. У цей період основним матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь.

Кам’яний вік в свою чергу поділяється на: палеоліт, мезоліт та неоліт.

Палеоліт. На думку учених, початкове розселення людства з Африканського континенту на нові території почалося в ранньому палеоліті.

Ранній палеоліт (від появи людства до 150 тис. років тому). На українських землях найдавніші люди (архантропи) з’явилися майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту, у так звану ашельську епоху. Найвірогідніше архантропи прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція тривала протягом багатьох тисячоліть. Заселенню сприяв теплий клімат, різноманіття флори і фауни. В пошуках їжі первісні люди постійно пересувалися з місця на місце.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 стоянок первісних людей. Найдавніші стоянки ашельської епохи знайдені біля с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина), м.Амвросіївка (Донбас) та ін.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське суспільство. Воно базувалося на основі кровно родинних стосунків.

Господарство архантропів було присвоюючим. Основні їх заняття – це полювання на диких тварин, у тому числі великих та збирання рослинної їжі (плодів, ягід, коріння).

Основним знаряддям праці первісних людей було ручне рубило (вагою приблизно до 1,5 кг). Використовувалися також дерев’яні палиці, скребла, гостроконечники тощо.

Середній палеоліт (150-35 тис. років тому). Наприкінці раннього палеоліту розпочалося чергове похолодання. Клімат став холодним і сухим. Наслідки цих змін стали особливо відчутними у наступному періоді – середньому палеоліті (мустьєрська епоха). На території України межа зледеніння орієнтовано проходила повз сучасні міста Львів, Житомир, Суми та ін.

Подальша еволюція людини привела до появи її нового типу: на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині). Неандерталець більш розвинена, порівнянно з архантропом, людина. Це був наступний ступінь фізичного та розумового розвитку людини, що розширила межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини.

Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому). Протягом цього періоду відбулися значні зміни в економіці, соціальній сфері, мистецтві. Найважливішою подією цього періоду є завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – homo sapiens або «людини розумної». В Європі його ще називають кроманьйонцем за місцем першої знахідки кісток цієї людини у гроті Кро-Маньйон (Франція).

На території України знайдено майже 800 пізньопалеотичних стоянок. Вважається, що саме на основі кроманьонця сформувалася європеоїдна раса.

У пізньому палеоліті значно прискорився процес удосконалення знарядь праці: почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, із кісток та рогів тварин виготовляли гарпуни, шила, голки тощо. Вперше почалося використовування знарядь з вкладишами. Загалом археологами знайдено майже 100 типів знарядь праці.

У пізньопалеотичному періоді відбулися суттєві зміни у соціальній сфері:

– на зміну первісному стаду прийшла родова община;

– основою родової організації був рід, який складався з кровних родичів за материнською лінією;

– головною особою роду була жінка, родовід в умовах групового шлюбу (жінки одного роду вступали в шлюб з чоловіками іншого роду, тому відома була лише мати дитини) міг вестися тільки за жіночою лінією. Крім того, жінка виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами;

– виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи, що сприяло зближенню різних родів;

– на основі родинних стосунків відбувається консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл результатів праці.

У добу пізнього палеоліту сформувалися першооснови релігійних вірувань:  тотемізм, анімізм, фетишизм, магія.

Помітно ускладнюється духовне життя людини. Мистецтво кроманьйонця вже існує у різноманітних формах: декоративно-прикладній, образотворчій, музичній, скульптурній (особливо стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів), печерний живопис, обрядові танці.

Мезоліт (10-6 тис. років тому). Початок мезоліту (середнього кам’яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат стає більш м’яким, урізноманітнюється флора і фауна.

Зростає чисельність населення, розширюється ареал їх розселення. На території України налічується майже 1000 відомих нині пам’яток мезоліту.

У період мезоліту відбулися суттєві зміни в удосконаленні знарядь праці: вони стають значно меншими, зручнішими та ефективнішими. Але головним було те, що у цей період створюються нові знаряддя, особливо для обробки дерева: долото, сокира, вкладишеві знаряддя (ножі, списи тощо). Особливо важливе значення мало впровадження лука і стріли – це досить складне, як на той час, механічне знаряддя, що давало змогу полювати на звірів на відстані.

Поява цього знаряддя мала важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців; по-друге – зменшилась кількість мисливців, вивільнивши їх для інших робіт; по-третє, багатолюдні мисливські колективи розпадалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва; по-четверте, за цих умов помітно зросла роль парної сім’ї; по-п’яте, значно зменшився травматизм серед мисливців.

Розвиваються релігійні вірування, померлих почали ховати вже не серед живих, тобто на території стоянок, а за її межами – у давніх родових чи племінних могильниках.

Неоліт (VI-IV тис. до н.е.). Новий кам’яний вік вважається переломним в історії людства. Англійський археолог Г.Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Це сприяло не тільки помітному зростанню продуктивних сил, а й створило сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з’явилися харчові запаси.

Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості у різних регіонах. Археологи виділяють у межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну де розвивалося землеробство і скотарство і південно-східну де ще переважало мисливство та рибальство. Тобто на півдні, у степовій зоні, (де бракувало дичини, були більш сприятливі кліматичні умови) перехід до відтворюючого господарства розпочався раніше.

На території України виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту. Серед них найвідоміші: Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, біля с.Бондариха на Сіверському Дінці та інші.

Енеоліт (IV-ІІІ тис. до н.е.). Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам’яного віку до епохи металу.

В період енеоліту з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, відтак з’являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла призвів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестись по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною.

Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Зростання продуктивності праці створювало умови для регулярного обміну і появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу.

Трипільска культура. Трипільська культура – це давньо-землеробська культура мідно-кам’яного віку, яка розвивалася на території України упродовж IV-III тис. до н.е. Свою назву вона отримала за місцем першої характерної археологічної знахідки біля села Трипілля Київської області, дослідженої археологом В.Хвойкою наприкінці XIX ст. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України, Молдови та Румунії.

В Україні виявлено понад 1000 пам’яток трипільської культури. Вони згруповані в трьох районах: у Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі; у Наддніпрянщині; у Покутських Карпатах (область обмежена Карпатами й річками Дністер і Черемош). На всій території трипільської культури населення часів енеоліту становило близько 1 млн. осіб. Носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеною у Південно-Східній Європі. Це були невисокі вузьколиці люди з тонкими рисами обличчя.

Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок. Це були родові або племенні поселення, які налічували 10-100 жител, культових і господарських споруд. Селища забудовувалися за чітким планом: житла споруджувалися кількома рядами або концентричними колами навколо майдану з громадськими спорудами – святилищами. Площа жител становила 30-150 м².

Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Тальянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста – найбільші на той час в Європі. Ці величезні поселення площею до 400 га налічували близько 2000 жител і 25- 50 тисяч мешканців. Багато будинків були двоповерховими.

Трипільське суспільство було конфедерацією племенних союзів, а гігантські протоміста – їхніми столицями. Основу суспільного устрою племен складали спочатку матріархальні, а згодом патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, роди становили плем’я, а группа племен – об’єднання, яке мало яскраві етнокультурні риси.Найбільш самобутнього й високого рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині й Буковині – там, де виникла і звідки поширилася трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберегли традиційні культурні елементи.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли північно-східну Україну. Як самобутня етнокультурна спільність вона зникла внаслідок змішування з іншими народами й вторгнення войовничих племен, які прийшли з північного заходу та південного сходу.