Тема 7.

1. Граматика.

2. Словоформа і граматичне значення.

3. Граматична будова мови.

4. Основні розділи граматики.

5. Словотвір.

6. Морфема.

7. Морфемний склад мови.

8. Службові слова та інші граматичні засоби.

Без слів немає мови; і все ж таки, хоча слова й дуже потрібні, вони самі по собі не складають мови. Слова тільки тоді стають мовою, коли вони організовані. Це визначає їхнє використання і надає мові осмислений характер, робить її найважливішим засобом людського спілкування.

Тільки

• словниковий склад мови,

• його звукова і

• граматична будова в їхній єдності створюють мову.

Тільки

• комплексне вивчення дає загальне уявлення про мову.

Знання окремих сторін – частина загального, комплексного знання.

Граматичну будову мови вивчає граматика.

Вона, як і лексикологія, вивчає слово.

Однак якщо лексикологія вивчає лексичне слово - лексему, то граматика вивчає граматичне слово – форму слова, словоформу.

Як лексема є єдністю значення і вираження, так словоформа об’єднує формальне вираження і граматичне значення.

Слово як одиниця мови має, відповідно,

• не тільки лексичне,

• а й граматичне значення, яке

  • супроводжує слово

  • і визначає межі його синтаксичного вживання.

Напр., слово долоня має не тільки значення внутрішня сторона кисті руки, але й значення іменника жіночого роду. Англійське слово palm в значенні долоня є іменником, тоді як слово palm - дієслово має значення: ховати в руці; погладжувати; торкатися долонею; вітатися за руку; підкупляти; давати хабара.

Граматичне значення слова не визначається його лексичним значенням. Лексичне значення таких, напр., слів, як стіл і стілець, різне, а їхнє граматичне значення однакове, тому що вони – іменники одного й того ж роду, числа і відмінка. Такі слова, як вхід, входити, вхідний, маючи один і той же корінь, об’єднуються лише словотвірним зв’язком, а їхнє граматичне значення різне: іменник означає предметність, дієслово – дію, прикметник – ознаку предмета.

Словоформа є граматичною видозміною одного і того ж слова – лексеми.

Це значить, що словоформи мають різне граматичне, але одне і те ж лексичне значення (читати – читаю, читаєш, читає, читаємо, читаєте, читають, читай, читайте, прочитав би тощо).

Різні лексеми мають одне і те ж граматичне значення, але кожна – своє лексичне значення. Слова стіна, рука, хата, халупа мають одне і те граматичне значення – предметності і значення жіночого роду іменників; лексичні значення у них різні (в тому числі у синонімів).

Отже, лексичні і граматичні значення по-різному групують одиниці мови, будучи двома основними типами значень, властивих мові.

Граматичні значення відрізняються від лексичних трьома основними властивостями:

1. Граматичне значення відрізняється від лексичного своїм відношенням до слова і будови мови.

На відміну від лексичного, граматичне значення

• не зосереджується в одному слові,

• а, навпаки, характерне для багатьох слів мови.

• Крім того, одне і те ж слово може мати декілька граматичних значень, котрі виявляються,

• коли слово міняє свою граматичну форму,

• зберігаючи лексичне значення (напр., слово стіл має низку форм - стола, столу, столи тощо, які виражають граматичні значення числа і відмінка).

Граматичне значення є стосовно лексичного додатковим, супровідним. Це додаткове значення може виражатися за допомогою різних граматичних засобів.

Хоча граматичні значення і супроводжують лексичні, вони є обов’язковими; без них слово не може стати словоформою і компонентом словосполучення і речення.

2. Друга відмінність граматичних значень від лексичних – у характері узагальнення і абстрагування.

Якщо лексичне значення пов’язане з узагальненням властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності, їхньою назвою і вираженням понять про них, то граматичне значення виникає як узагальнення властивостей слів, як абстрагування від лексичних значень слова.

Наприклад, слова корова і бик існують для того, щоб розрізняти тварин за біологічною статтю. Форми роду групують іменники за їхніми граматичними властивостями. Форми стіл, стіна, вікно групують слова (а не предмети, явища і поняття про них).

Граматичні значення виражаються при словотворі, словозміні і побудові сполучень і речень.

3. Третя відмінність граматичних значень полягає у їхньому відношенні до мислення і об’єктивної дійсності, тобто до світу речей, явищ, дій, уявлень, ідей.

Якщо слова є номінативним засобом мови і в складі конкретних фраз виражають знання людини, то форми слів, словосполучень і речень використовуються для організації думки, її оформлення.

Поняття білого не передається взагалі; воно передається як ознака предмета (біла стіна), предметність (білизна), дія (білити) тощо.

Напр., у словосполученнях побілка причілка і (по)білити стіну відношення між компонентами об’єктні. Тому мовець може використати будь-яку з цих форм для вираження своєї думки: Побілка стіни зроблена добре ІІ Стіну побілили добре. Граматичне значення організує думку, лексичне значення наповнює її конкретним змістом: Стіна побілена добре, але Причілок побілений добре. Перед нами синтаксично тотожні одиниці, але зміст їх – різний, і це виражено тим, що використано різні лексеми – стіна і причілок.

Хоча лексичні і граматичні значення є різними типами мовного значення, вони взаємопов’язані – насамперед, у слові; словникова одиниця і граматична форма не існують одна без одної, взаємовпливають. Напр., префіксальні дієслова відрізняються від безпрефіксальних не тільки граматичним значенням, але й лексичним: писати але переписати, записати, відписати тощо. Зуби і зубці – це не тільки різні форми множини, але і форми, що мають різне лексичне значення.

Граматична будова мови охоплює:

Граматична будова мови

Г раматична будова мови має свої:

• категорії;

• одиниці:

• словоформи;

• словотворчі моделі;

• словосполучення;

• речення.

Розмаїття одиниць і категорій мови, різне використання граматичних засобів зумовило поділ граматики як науки про граматичну будову мови на розділи – граматичні науки:

Основні розділи

граматики

морфологія

синтаксис

словотвір

(дериватологія)

вчення про

частини мови

слово-сполу-

чення

речен-

ня

конте-ксту

Словотвір, як і морфологія, вивчає морфологічну структуру слова. Однак словотвір вивчає морфологічну структуру слова як номінативного засобу мови.

Предметом словотвору є:

• словотворчі засоби;

• словотворчі моделі;

• типи моделей;

• гнізда моделей.

Аналізуючи морфеми, словотвір зближується з морфологією; займаючись теорією номінації, словотвір зближується з лексикологією.

Вчення про частини мови виходить за межі тільки морфологічного вчення про слово. Вчення про частини мови охоплює учення про лексико-граматичні класи (розряди) і синтаксичні функції слова.

Морфема є найменшою значущою одиницею мови.

На відміну від слова і речення, які можуть вживатися самостійно, морфема є складовою частиною слова і форми слова, напр., ход-и-л-а, буд-у пис-а-ти.

Отже, слово – номінативна, речення – комунікативна, морфема – одиниця для побудови мови.

В лінгвістиці існує широке і вузьке розуміння морфеми, яке є вже у Бодуена де Куртене (він увів і сам термін, і його широке і вузьке розуміння).

При вузькому розумінні морфемою називається тільки найменша частина слова – корінь, суфікс, префікс, закінчення.

При широкому розумінні морфемою називають найменшу значущу одиницю мови.

Тому морфеми поділяються на:

• сегментні (це морфеми – частини слова);

• суперсегментні (напр., акцентологічна крива, яка розрізнює слова і форми слів: замок і замок, стіни і стіни).

Крім того, морфемами називаються також службові слова, призначені для вираження граматичних значень, напр., прийменники, артиклі, частки.

Морфема при широкому розумінні є будівельною частиною не тільки слова, але й словосполучення і речення.

Морфема як двостороння одиниця.

На відміну від фонем морфеми є двосторонніми одиницями мови: у них дві сторони. Напр., слово євро поділяється на корінь євр- і суфікс -о; суфікс -о планом вираження має фонему (о), а планом змісту – значення середнього роду. Слово село ділиться на основу сел- і флексію -о; флексія -о планом вираження має фонему (о), планом змісту – значення середнього роду називного-знахідного відмінків однини.

Отже, перед нами омонімічні морфеми: суфікс –о (іменник євро в літературній мові – 4-е видання Українського правопису - не відмінюється) і флексія -о (іменник село відмінюється).

Сторони морфеми

семантична (план змісту)

фонетична (план вираження)

Співвідношення семантичної і фонетичної сторін морфеми, їхня варіантність можуть набувати різних видів. Щоб точніше описати структуру морфеми, введені поняття:

• морфа;

• сема.

Морфою називають конкретний фонетичний варіант морфеми

(напр., морфи префікса роз- є [роз] і [рос]: розбушувався і розташувався).За кількістю фонем морфеми бувають:

морфеми

однофонемні

двофонемні

багатофонемні

Семою називають найменшу одиницю семантичної сторони морфеми. Морфеми бувають:

морфема

моносемна (однозначна)

полісемна (багатозначна)

Наприклад, суфікс іменника євро має одну сему – значення середнього роду; флексія іменника село містить три семи, позначаючи:

1) рід (середній); 2) відмінок (називний чи знахідний); 3) число (однина).

Флексія – полісемне закінчення, формотворчий суфікс – моносемне закінчення.

Таким чином, морфема як двостороння одиниця будови мови є єдністю семантичної і фонетичної сторін, сукупністю всіх її морф і сем.

Оскільки зв’язок семантичної і фонетичної сторін історично може зміщатися і руйнуватися, у мові виникають морфеми з порушеною двосторонністю, напр., нульові морфеми.

Нульовою морфемою називається морфема без морфи.

Напр., у давньоруській мові слово рабъ мало флексію -ъ; в результаті випадання редукованих ця флексія втратила фонетичне вираження: [рап]. Однак ця форма залишилася у складі форм іменника, зберігаючи сему роду, числа і відмінка на тлі інших відмінкових форм: раб, але раби, рабиня.

Отже, граматичне значення виражається в даних випадках парадигматично, і ми говоримо, що в формі слова раб є основа і нульова флексія.

Наявність флексії як показника граматичних значень призводить до того, що всі слова, які міняються, отримують ці граматичні значення навіть тоді, коли та чи інша форма не має флексії, спеціально вираженої тим чи іншим звуком.

Відсутність флексії, що вказує на співвідношення з іншими формами на граматичне значення, називають нульовою флексією.

Нульова флексія в українській мові може зустрічатися при утворенні низки форм.

Вона може виражати

• значення граматичного роду (стіл – вода, село; ходив – ходила, ходило);

• значення числа (стіл – столи; кістка – кістки; ходив – ходили);

• значення відмінка (стіл - воду, села; хвиль – хвилям тощо).

Типи морфем.

За призначенням у мові морфеми діляться на:

Морфема

основи

афікси

корені

Корінь - спільна частина всіх споріднених слів, які утворюють словотворче гніздо.

Корінь може використовуватися як твірна основа і входить до складу твірної основи.

У слові водний (спорт, процедури) вод- є одночасно і коренем, і твірною основою; у слові приводнення -вод- входить до складу твірної основи: слово приводнення утворено від дієслова приводнюватися – сідати на воду; твірною основою є приводн-, суфіксом -енн-, флексією -я.

Корінь є не тільки в центрі словотворчого гнізда, але і в центрі вираження і формування лексичного значення.

Тому немає мов без коренів; слова можуть дорівнювати кореню (напр., так, ні). Будучи обов’язковою частиною слова і повторюючись у безлічі слів, корінь зазнає різноманітних фонетичних і семантичних змін.

Основа є спільною частиною слів і словоформ, як і перебувають у безпосередньому зв’язку.

Основа виражає,

• з одного боку, лексичне значення даного слова,

• а з другого – його загальне граматичне значення. Напр., основа водн- виражає значення ознаки, тоді як води- виражає значення дії.

Будучи принципово складовими морфемами, основи відіграють виняткову роль у творенні слів і їхніх форм.

На відміну від коренів і основ афікси мають тільки граматичне значення і тому не можуть існувати без основ і коренів.

Афікси – найважливіший тип граматичних засобів мови.

За положенням відносно кореня і основи афікси поділяються на:

афікси

постфікси

префікси

інфікси

Постфіксами називають афікси, що знаходяться після кореня чи основи.

Вони поділяються на:

постфікси

суфікси

флексії (закінчення)

Флексії можуть бути в буквальному смислі закінченнями, тобто стояти в кінці слова: стін-а, пиш-у, біл-ий.

Однак не завжди флексія закінчує слово: у формі миюсь флексія -у- не є закінченням слова; у словах пальто, грай тощо немає флексії: слово закінчується суфіксом.

Різниця між суфіксами і флексіями - у їхній функції. Цей поділ пов’язують із розподіленням афіксів на:

афікси

формотворчі

словотворчі

відносячи суфікси до словотворчих афіксів, а флексії – до формотворчих.

Флексії звичайно використовують як формотворчий засіб: стіна, стіни, стіною тощо. Значно рідше флексії використовуються як словотворчий засіб: кум – кума, ворон – ворона, Іван – Іванна.

Суфікси можуть бути словотворчими і формотворчими.

Формотворчий суфікс - це такий афікс, який приєднується до кореня чи основи після них, виражаючи те чи інше граматичне значення і утворюючи дану форму слова.

Префіксами називаються афікси, що знаходяться перед коренем чи основою.

Як і суфікси, префікси у індоєвропейських мовах широко використовуються особливо при творенні дієслів: ходити – приходити – виходити - переходити - сходити – походити – входити – заходити – находити тощо.

Однак префікси використовуються і як показники граматичних значень, як формотворчі афікси.

В індоєвропейських мовах префіксація при формотворенні зустрічається дуже рідко, напр., доконаного виду дієслова: робити – зробити, писати – написати.

Однак префікс часто змінює не тільки видове значення, а й лексичне: читати – перечитати - вичитати.

Інфікси - це афікси, вставлені всередину кореня чи основи. Напр., в латинській мові форми теперішнього часу vinco - перемагаю і findo - колю утворені інфіксом -n- (пор. форми минулого часу vici - переміг і fidi - колов).

Однак частіше афікс вставляється у слово, утворене складанням основ. Такі афікси називають інтерфіксами - вони складають дві основи, напр., пароплав, землекоп.

Морфемний склад мови

У мові є багатоморфемні і одноморфемні слова.

Напр., у німецькій мові є складний іменник die Silberlederdamensandaletten – дамські сандалії із сріблястої шкіри.

Разом з тим у мові є одно-, дво-, триморфемні слова: тут, там, стіна, назад, писати, стінний тощо.

Морфемна будова слова є результатом тривалого історичного розвитку мови – деякі слова зберегли морфемний склад з давніх часів, у інших слів відбулися зміни в їхньому морфемному складі.

Службові слова та інші граматичні засоби

Крім афіксів, граматичними засобами є також:

• службові слова,

• чергування звуків,

• смислове зближення слів і основ при суплетивізмі й

• редуплікації,

• порядок слів,

• інтонація.

Всі ці засоби функціонально близькі до афіксів.

Службові слова, на відміну від афіксів,

• не є частиною іншого слова,

• однак вони позначають граматичне значення

• і обслуговують повнозначні слова: частка би у сполученні сказав би оформлює умовно-бажаний спосіб дієслова сказати, створює його форму і тим самим виражає значення.

Ступінь перетворення службового слова в простий граматичний показник, ступінь його граматизації може бути різним.

Службові слова можуть наближатися то до повнозначних слів, то до афіксів.

З цієї точки зору всі службові слова можна поділити на три групи:

• службові слова, що не втратили зв’язку з повнозначними словами – їхніми омонімами;

• службові слова, що виокремилися у функції показників граматичних значень і втратили зв’язок з повнозначними словами, від яких вони утворилися;

• службові слова, що наближаються до афіксів.

За роллю в граматичній будові мови службові слова розпадаються на дві основні групи:

• службові слова, що виражають граматичне значення окремих

слів (артиклі, допоміжні дієслова, деякі частки, слова

ступенів порівняння – вони вказують на граматичне значення

слів, властиве їм поза реченням);

• службові слова, що виражають синтаксичні значення речень і

словосполучень (сполучники, сполучні слова, частки, дієслова-

зв’язки - вони використовуються для побудови речень і

виражають синтаксичні значення).

Прийменники і післялоги – один з поширених видів граматичних засобів, що обслуговують іменники, виражаючи їхня граматичні значення і сприяючи їхньому входженню в словосполучення і речення.

Прийменники - це службові слова, що передують іменникам чи словам, які їх заміняють.

Прийменники утворюють прийменникові або прийменниково-відмінкові сполучення:

• прийменники виконують таку ж формально-організуючу роль, як флексії у складі відмінкової форми.

Прийменники не тільки підпорядковують іменник іншому слову, але й виражають типові, такі, що часто повторюються, відношення між предметами:

• просторові,

• часові,

• причинові,

• цільові,

• об’єктні та ін.

Ці значення є значеннями прийменника.

Хоча прийменники й флексії можуть виражати однакові граматичні значення і прийменник, не маючи самостійного наголосу, фонетично об’єднується з іменником, між прийменником і флексією (або відмінковим суфіксом) є суттєва граматична різниця:

• флексія є частиною слова, вона змінює його форму і морфологічні значення;

• прийменник не є частиною слова.

У мовознавстві є термін післялоги, яким позначають службові слова, що вживаються після іменника (тобто, постпозитивно) і виражають його відношення до інших слів. Напр., в латинській мові це прийменник cum – mecum, tecum, сполучник que - senatus populusque.

В індоєвропейських мовах роль післялогів незначна, хоча в інших мовах – це один із найважливіших граматичних показників (тюркські мови, фінно-угорські, монгольська, японська та ін.).

Артиклі обслуговують іменники (у романських, германських мовах, перській, арабській, угорській, македонській, болгарській та ін.).

Артикль є показником іменника, він відрізняє його від дієслова та інших частин мови.

Артикль може стояти перед або після іменника, тобто бути препозитивним або постпозитивним.

У різних мовах він може:

• об’єднуватися з іменником або прийменником в одне слово;

• вказувати на граматичні категорії, властиві іменникові;

• називати число, рід, відмінок тощо.

Частками називають групу службових слів, різну за походженням, семантикою і граматичними функціями:

• частки використовуються для утворення форм слова (напр., в українській мові частка би утворює форму умовного способу, в болгарській мові частка ще - форму майбутнього часу дієслова );

• частки, як і сполучники, є засобом побудови речень (напр., в українській мові частка чи може бути використана для побудови непрямих питань підрядних речень: Я запитав його, чи зможе він прийти).

Основною відмінністю частки від інших службових слів є те,

• що вони не тільки пов’язують слова і речення у зв’язному

мовленні,

• але і надають їм різні додаткові смислові відтінки.

За роллю частки можуть бути:

ч а с т к и

такі, що утворюють форму слова

такі, що не утворюють форму слова

Формотворчі частки використовуються в мові для побудови аналітичних форм слова.

Наприклад, в англійській мові показником інфінітива дієслова є частка to; в німецькій – zu; у французькій частка еп утворює герундій (en traversant – проходячи, en voyant – бачачи); частка il - безособові дієслова (il gele - морозить, il faut - треба).

Однак у мовах частіше зустрічаються частки, що виражають різні синтаксичні і модальні значення. Такі частки не утворюють форми слова: вони використовуються при побудові речень, виражаючи різні смислові відтінки речення.

За своїм значенням частки досить різноманітні, але найчастіше вони використовуються для зв’язку слів і речень та модальні частки.

Чергування звуків і переміщення наголосу використовується як для розмежування слів, так і форм слів.

Наприклад, чергування г – з – ж в друг – друзі – друже розрізнює різні основи. Чергування з – ж зустрічається в дієслівних формах возити – вожу – возиш, де звук [ж] позначає (разом з флексією –у) 1-у особу теперішнього часу.

Для вираження граматичних значень може бути використане чергування голосних і приголосних (напр., нуль звука - голосні о, е: сон – сну, день – дня, сестра – сестер, земля – земель; чергування приголосних зустрічається при утворенні форм теперішнього часу: носити – ношу, любити – люблю, пускати - пущу).

В деяких мовах чергування звуків використовується набагато частіше і більш закономірно. В таких випадках форма слова утворюється шляхом зміни основи, чергування звуків.

На відміну від зовнішньої флексії, коли змінюється афікс, що виражає граматичне значення, зміна звуків всередині кореня чи основи при вираженні граматичних значень називають флексією основи або внутрішньою флексією.

Внутрішня флексія використовується, наприклад, при утворенні форм числа і часу в англійській мові: foot [fut] – ступня і feet – [fi:t] – ступні (ноги).

Зміна місця наголосу в слові чи постановка його на одному зі слів у реченні використовується при

• словотворенні,

• словозміні

• та актуальному членуванні речення.

Суплетивні форми і повтори.

Граматичні засоби можуть виникати не тільки шляхом фонетичної словозміни коренів і основ, переходу повнозначних слів у службові, але й шляхом зближення різних основ і коренів, а також їхнім повторенням.

Наприклад, форми він і його (йому і т.д.) відрізняються не тільки флексіями, але й основою, зміна якої виникла в результаті зближення двох займенникових коренів.

Форми слова, які утворюються граматичним зближенням різних коренів чи основ, називаються суплетивними, а такий засіб вираження граматичних значень - суплетивізмом. У всіх мовах суплетивізм сполучається з іншими засобами утворення форм слів.

Суплетивні форми (суплетиви) зустрічаються порівняно рідко. Наприклад, в латинській мові це форми ступенів порівняння: melior - краще від bonus – хороший, найвищий ступінь – optimus. В українській: хороший – кращий, великий – більший тощо.

Повтор основ для вираження множини імені використовується головним чином в індонезійських, палеоафриканських, австронезійських, а також у китайській, японській, корейській мовах.

Наприклад, в індонезійській мові: orang - людина, а orang- orang - люди, kuda - кінь, а kuda-kuda - коні тощо.

Повтор може бути неповним: подвоюється лише перший або кінцевий склад кореня.

Наприклад, в полінезійських мовах є форми: tele - дерево, а tetele - дерева, pai – рибина, а papai - рибини, gusu - бізон, а gususu - бізони.

Утворення множини шляхом повторення основ чи їхніх частин виражає особливу семантику множинності – значення колективності і узагальнення.

Напр., китайське жень-жень означає “кожна людина”, “всі люди”, корейське сарам-сарам - означає “кожна людина”, “люди” тощо.

Повторення основ для вираження найвищого ступеня порівняння зустрічається також не у всіх мовах, але є більш поширеним, ніж утворення форм числа.

Напр., у гавайській мові: lii – маленький, а lii-lii - дуже маленький, у китайській: сяо – маленький, а сяо-сяо-ди - дуже маленький, хао - хороший, а хао-хао-ди - дуже хороший.

У тюркських мовах повторюється перший склад і до нього додається губний приголосний,

напр., чуваські форми: сара – жовтий і сап-сара - жовтий-прежовтий, шура – білий і шап-шура - білий-пребілий, хура - чорний і хуп-хура - абсолютно чорний.

Розгляд граматичних форм показує, що вони досить різноманітні і виражають різні граматичні значення.

Отже, граматичні засоби в той же час не існують самі по собі:

• вони використовуються як компоненти граматичних форм,

• при утворенні форм слова і самих слів,

• при оформленні словосполучень і речень,

• при вираженні граматичних категорій, властивих тій чи іншій частині мови.

Тому своєрідність граматичної будови різних мов полягає не тільки в граматичних засобах, а й у їхньому використанні при утворенні основних граматичних одиниць, до складу яких входять граматичні засоби.

Питання для самоконтролю:

- Що таке граматика?

- Що таке словоформа і граматичне значення?

- Розкрийте зміст поняття „Граматична будова мови”.

- Розкрийте зміст поняття „Основні розділи граматики”.

- Що таке словотвір?

- Що таке морфема?

- Розкрийте зміст поняття „Морфемний склад мови”.

- Розкрийте зміст поняття „Службові слова та інші граматичні засоби”.

Література: Основна 1 – 18.