Тема 4.
1. Фонетика і фонологія. Предмет фонетики, її практичне і теоретичне
значення.
2. Окремий звук мовлення: акустичний, біологічний, власне-лінгвістичний
аспекти його вивчення.
3. Основні поняття акустики. Тони і шуми. Сила, висота, довгота і тембр
звуку.
4. Мовний апарат і функції його окремих частин.
5. Класифікація звуків. Голосні і приголосні.
6. Чергування звуків.
7. Транскрипція. Транслітерація.
8. Склад.
9. Наголос.
10. Загальне поняття про інтонацію.
Фонетика - наука, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті.
Фонологія - наука, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.
Як уже зазначалося, найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний.
Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.
Поняття фонема обґрунтував І.О.Бодуен де Куртене, який першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди зберігають його в пам’яті.
Термін фонема з’явився у французькій лінгвістиці в кінці ХІХ ст., вважають, що його ввів А.Дюфріш-Деженетт, а потім використовував Ф. де Соссюр. Вчення про фонему розвинули Л.В.Щерба, М.С.Трубецькой. Останньому належить уведення терміна фонологія і виокремлення її в науку.
Слова різняться між собою звучанням. Для того, щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити.
Протиставлення, або опозиція, - основне поняття фонології (дам – дим – дум).
Фонема (грец. phonema – „звук”, „голос”) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для
розпізнавання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент,
а через них – і для розпізнавання та розрізнення слів.
Отже, фонема як найменша лінійно (сегментно) неподільна величина використовується для:
утворення,
розпізнавання
й розрізнення морфем і слів.
Якщо, наприклад, у римлян, був поділ голосних на довгі і короткі (від чого змінювалося значення слова), то в українській мові такого протиставлення немає – у нашій мові довга й коротка голосна – одна фонема.
З фонетичного погляду в реченнях вона пише і вона писала [ш] і [с] – різні звуки.
З фонологічного погляду – це два алофони (два варіанти) тієї самої фонеми ( те ж саме: друг – друже, нога – нозі).
Фонологічними протиставленнями, або опозиціями називаються протиставлення звуків, що дають змогу розрізнювати слова і форми слів у певній мові. Наприклад, глухий [ш] і дзвінкий [ж] створюють привативну опозицію: шаль – жаль, шар – жар.
Для позначення типів комбінаторних змін фонем застосовують три терміни:
акомодація,
асиміляція
дисиміляція.
Акомодація (лат. accomodatio від accomodo - пристосовую) - це пристосування вимови суміжних приголосних і голосних звуків, внаслідок чого властивості одного звука частково поширюються на інший.
Асиміляція (лат. assimilatio - уподібнення) – це уподібнення одного звука іншому в потоці мовлення, набуття фонетичної подібності.
Дисиміляція (лат. dissimilis - несхожий) – явище, зворотнє асиміляції: це заміна в слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним ( лицар замість рицар, бонба замість бомба).
Фонологічна система кожної з мов є своєрідною: загальна кількість фонем у різних мовах коливається від 10 до 80 –
в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні;
в російській – 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні;
в англійській – 44 фонеми, з них аж 20 голосних і 24 приголосні;
в німецькій – 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних;
у французькій – 35 фонем, 17 голосних, 18 приголосних;
гавайська мова в Полінезії має всього 13 голосних і приголосних,
а деякі мови Кавказу (так звані іберо-кавказькі) мають понад 70 приголосних, голосних же всього 2 – 3 ( з варіантами).
Акустичні властивості мовних звуків
Фонетика, як розділ науки про мову, пов’язана з розділом фізики, що називається акустикою - наукою про звуки.
У фізиці звук – це коливання пружного середовища, яким у нашій земній атмосфері є повітря. Де немає повітря, там немає звуків (космос).
Звук як фізична сутність являє собою
хвильове механічне коливання частинок пружного середовища
(газу, рідини, твердого тіла).
Звуком називають також відчуття, що виникає внаслідок дії
звукових хвиль на орган слуху - вухо.
За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми:
тони виникають унаслідок періодичних коливань повітряного
середовища,
а шуми - внаслідок неперіодичних коливань.
У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму - незначний елемент тону. Отже, різкої межі між тонами й шумами немає.
Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі - тон чи шум, - і відповідно поділяються на дві групи:
голосні;
приголосні.
Голосні - це звуки, в основі яких лежить тон.
Приголосні - звуки, в основі яких лежить шум.
З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розрізняються за:
силою (інтенсивністю),
висотою,
тривалістю,
тембром.
Сила (інтенсивність) звука залежить від
амплітуди коливань голосових зв'язок, яка, в свою чергу,
зумовлюється
силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони
видихуваний струмінь повітря.
Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила (інтенсивність) звука. Інтенсивність звука не є сталою величиною для кожного голосного звука. Вона змінюється залежно від гучності мовлення.
У мовленнєвому потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з
наголосом,
позицією в слові,
його артикуляційними ознаками.
Наприклад, найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [а], [е], найменшу — закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й].
З силою звука безпосередньо пов'язана його гучність, під якою розуміють сприйняття сили звука слуховим апаратом людини. Регулювання сили звуків зумовлюється умовами спілкування, зокрема
відстанню між його учасниками,
а також емоційним станом мовців.
Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами (мс) — тисячними частинами секунди.
Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є герц (Гц), який дорівнює одному коливанню за секунду.
Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 000 Гц.
Звуки характеризуються також тембром, який є їхнім індивідуальним забарвленням, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, створюваних у надгортанних порожнинах. Додаткові тони називаються обертонами.
Висота основного тону, створюваного внаслідок коливання голосових зв'язок, залежить передусім від їх довжини і ступеня напруженості. Чим коротші і більш напружені зв'язки, тим вищий звук.
За своїм тембром основний тон є індивідуальним для кожної людини і змінюється порівняно мало - залежно від мелодики мовлення.
Звуки, що складаються з основного тону й обертонів, зазнають змін у резонаторах, один з яких може посилити основний тон, а інший - один з обертонів. Так виникають звуки різних тембрів.
Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів:
1. Дихальні органи (нижній поверх апарату мовлення) включають легені і дихальне горло (трахею), нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки.
Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При видиху м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються, навпаки, на вдиху.
Поза тим існують і недихальні звуки - так звані цмокаючі або клікси (англ. click - цмокання), що входять до фонемного складу мов готентотів та бушменів (Південна Африка). Типовий зубний і цмокаючий звук поданий українським вигуком, що виражає почуття осуду, здивування (його передача на письмі: ц-ц-ц!).
2. Гортань є верхньою, розширеною частиною трахеї і містить голосовий апарат.
Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти.
Голос відіграє велику роль при творенні голосних, дзвінких і сонорних приголосних.
Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт.
У процесі дихання, а також при вимові глухих приголосних голосові зв'язки розслаблені і розсунуті в сторони: вони виключені і не працюють.
У процесі ж мовлення, при вимові звуків (крім глухих приголосних) голосові зв'язки зближені й напружені, вони бринять, породжуючи звукові коливання повітряного струменя - голос. У цьому й полягає мовленнєва функція гортані.
Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним - це один звук, а не різні звуки.
Органи дихання (легені, бронхи і трахея, або дихальне горло) не беруть безпосередньої участі в звукоутворенні.
3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (грец. фаринкс, звідки термін - фарингальні звуки) розміщена над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня - зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище - з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків.
Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції.
Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків - як приголосних (м, н), так і голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові (reka - рука, dab - дуб), у французькій та ін., колись вони були і в давньоруській мові.
При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів.
Формантна структура звуків твориться передусім у ротовій порожнині, завдяки її змінам. Так, подовження ротового резонатора (напр., при огубленні) викликає пониження формант, перегородження його язиком (напр., при вимові передньоязичних приголосних) послаблює низькі форманти. Включення ж носової порожнини призводить до появи двох додаткових формант - низької (близько 200 герц) та високої (близько 2500 герц).
Носова й ротова порожнини розділяються піднебінням. Передня його частина тверда і тому називається твердим піднебінням (лат. palatum). Задню частину піднебіння склада м'яке піднебіння (velum), яке називається також піднебінною завісою, тому що відкриває і закриває хід у носову порожнину. Закінчується м'яке піднебіння язичком (uvula).
Тверде ж піднебіння закінчується верхніми зубами, над якими знаходяться тверді пухирці – альвеоли (лат. alveolus - виїмка).
У нижній частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів мовлення.
Надзвичайна важливість язика для мови виразилася серед іншого в тому, що часто саму мову позначають словом на означення язика. “Язик” і “мова” означає рос. язык, лат. lingua, тур. dil та ін. Язик складається з кореня, спинки (вона ділиться на передню, середню і задню частини) і кінчика - найрухомішої частини язика. Відповідні латинські терміни: radix - корінь, низ, основа; dorsum - спина, хребет; apex - верхівка. Ротова порожнина закінчується зубами (dentes) і далі губами.
До безпосередніх органів артикуляції належать:
гортань
і три надгортанні порожнини:
глоткова, або фарингальна,
ротова
і носова.
Всі органи мовлення діляться на:
активні, що є рухомими;
пасивні, нездатні до переміщень.
До активних органів мовлення належать:
легені,
голосові зв'язки,
язик,
м'яке піднебіння (піднебінна завіса),
язичок
і губи.
В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва.
Зокрема вона є активною при утворенні українського
фарингального звука г (голова, голос, Ганна).
За спостереженням Л. І. Прокопової, при вимові цього звука язик у районі його кореня і задня стінка зіва наближаються одне до одного, утворюючи щілину, в якій і породжується звук.
До пасивних органів належать зокрема:
зуби,
альвеоли,
тверде піднебіння,
носова порожнина.
Не слід думати, що нерухомість пасивних органів робить їх малоістотними. Без них звуки так само не можуть утворюватись, як і без активних органів.
Специфічний тембр кожного звука створюється головним чином резонансними характеристиками, інакше – додатковими тонами, що накладаються на основний тон і на шуми.
Явище резонансу полягає в тому, що коливання тіла, яке звучить, викликає відповідні коливання іншого тіла чи повітря (напр., луна в горах, на лісових галявинах).
При утворенні звуків мовлення роль резонатора виконують:
ротова порожнина,
носу,
глотки,
завдячуючи різноманітним рухам органів мовлення (язика, губ,
піднебіння тощо).
Для того, щоб людина вимовила той чи інший мовленнєвий звук, необхідно:
Певний імпульс, що посилається з моторного центру мовлення мозку.
Передача цього імпульса нервами до органів, що безпосередньо виконують дану „команду”.
Переважно складна робота апарату дихання (легенів, бронхів, трахей), а також діафрагми і всієї грудної клітини.
Складна робота голосових зв’язок, язика, губ, піднебіння, стінок глотки і певні рухи нижньої щелепи.
Артикуляція - це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами - рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).
Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні (підготовці) резонаторів для витворення звука, а для приголосних ще в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови звука.
При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи.
В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:
1. Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.
2. Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.
3. Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.
Наші літери не завжди точно відповідають звукам нашого мовлення: одна буква може позначати різні звуки (буква я вимовляється як два звуки [й] + [а].
Звуки людської мови можна класифікувати. Наприклад, в українській літературній мові звуки можна поділити на два класи.
Для голосних лінгвісти пропонують таку схему:
Підйом |
Передній ряд негубні |
Задній ряд губні |
Верхній
Середній
Нижній
|
[і] [и]
[е]
[а] |
[у]
[о] |
палата-лізовані
(м’які)
Голосні можуть вимовлятися без приголосних, однак приголосні без голосних вимовляються важко. У нашій мові шість голосних, що трапляються у словах під наголосом.
Сукупність голосних звуків окремої мови називається вокалізмом.
Вокалізм української мови бідніший від вокалізму англійської, французької, німецької мов, тому що не має таких поєднань двох голосних, які утворювали б один склад.
Кожний склад у нас може бути з одного голосного або з голосного разом із приголосним.
Два голосних, які утворюють один склад, називають дифтонгами ([ау], [еу]).
Єдиний в українській і російській мовах напівголосний (власне середньоязиковий або палатальний, піднебенний) й у поєднанні з голосними утворює не дифтонги, а дифтонгоїди (чай; змій, змей; злий, злой та ін.).
Сукупність приголосних звуків нашої мови називається консонантизмом.
В українській мові дуже багатий консонантизм (див.схему).
У мовах флективної будови (в індоєвропейських, семітських та деяких інших) спостерігається явище, яке називається внутрішньою флексією основ або переміщенням та чергуванням звуків у основах слів.
Це явище називають альтерацією і воно вивчається в розділі мовознавства, що перебуває на межі фонетики і граматики і називається морфонологією.
Чергування та переміщення звуків у основах слів бувають такими, що відбулися в минулому цієї мови -
історичними (дієслово брати: беру, брав, вибираю і у віддієслівному іменнику - вибір, відбір, підбір),
та діючими нині – актуальними (село – сіл).
У запозичених словах такого чергування немає, тому що вони ще не настільки асимілювалися (монета – монеті).
Чергуватися можуть не лише окремі звуки, а й звукосполуки: пустити – пущу, тесть – теща.
Усне мовлення можна фіксувати засобами сучасної техніки для подальшого аналізу записів у лабораторних умовах. Для навчання мов продуктивним є запис текстів знаками спеціального алфавіту, який підходить для всіх мов, незалежно від різновидів письма. Цей алфавіт (набір знаків) називається транскрипцією (лат. transcriptio - переписування) .
Існує два види транскрипції:
вузька, або фонетична;
широка, або фонологічна.
Є різні системи транскрипцій
на основі латинського алфавіту з додатковими знаками (див. приклади А.Білецький с.22)
і на основі російського алфавіту також з додатковими знаками (це можуть бути позначення коротких і довгих пауз, голосних, приголосних, палаталізованих, йотованих та інших звуків, яких немає у мові конкретного мовця, діакритичних знаків (грец. diakritikos – розрізнювальний) – апостроф справа - для позначення пом’якшеності приголосного; знак довготи – горизонтальна рисочка над літерою; короткість – дужкою над літерою; злиття у вимові двох сусідніх звуків – вигнута вгору дужка над літерами та інші).
Фонетична транскрипція дуже зручна
для запису індивідуального мовлення,
при вивченні іноземних мов: візьміть для прикладу англійську мову, в якій, як стверджує жарт, пишеться „Манчестер”, а читати потрібно „Ліверпуль”.
Транслітерацією (лат. trans – пере-, через, крізь і litera – буква) називається заміна знаків одного алфавіту на знаки іншого алфавіту, наприклад, українського – латинськими літерами або грецького – латинськими тощо.
Практика друкування книг і газет часто змушує передати, наприклад, українською китайські, італійські та інші слова, власні назви. Це буває досить складно зробити, наприклад, російськомовні газети передавали у свій час прізвище американця, автора статистичного словника російської мови у трьох варіантах – Жоссельсон, Йоссельсон, Джоссельсон - який з них вірніший?
Отже, практична транскрипція і транслітерація допомагають одна одній, межі між ними не завжди чіткі.
У фонетиці значна увага приділяється вивченню складу, який належить (див.тему „Знак”) до субзнакового рівня (лат. sub – під). Ясно, що звуки людської мови не виступають ізольовано, окремо один від одного, а утворюють звукосполуки, що в потоці мовлення, у зв’язному мовленні називаються складами (силабами або силабемами).
Складоподіл вивчається розділі фонетики, що називається силабікою (грец. syllabe - склад).
Модель складу враховує три моменти:
вершина
приступ відступ
В українській мові вершиною складу завжди є голосний, і склад може бути реалізованим одним голосним, але все одно в нього розрізнюються ці три моменти, що відокремлюють даний склад від інших складів.
В українській мові склади бувають різних типів:
склади, що закінчуються голосними (напр., хто, що), називаються відкритими;
склади, що закінчуються приголосними чи групою приголосних (напр., знак, гурт, пуск, тінь), - закритими.
Є в світі мови, наприклад, японська, в якій зустрічаються лише відкриті склади, виняток – лише тип складів з кінцевим приголосним [н].
Поділ потоку мовлення на склади (сегментація на склади) пов’язаний з особливістю людського мовлення. Пригадайте, чим відрізняється дихання людини, що мовчить, і яка говорить. Склад містить у собі певну порцію видихуваного людиною повітря під час мовного спілкування.
При поділі слів і словоформ (тобто форм слів при їх відмінюванні чи дієвідмінюванні: книга – книги - книзі – книгу – книгою – (у) книзі, а сукупність усіх форм при відмінюванні називається їхньою парадигмою) на склади у мовленні, як і на письмі, перевага надається відкритим складам : о-пи-су-ва-ти, ви-чи-ту-ва-ти, до-би-ра-ти.
Коли склади закінчуються одним із сонорних звуків [м, н, р, л], то вони відоркемлюються від інших так само, як і відкриті: стрім-чак, кон-церт, скир-да, гіл-ка.
Як бачимо, у друкованому чи написаному тексті поділ на склади є наочним, але в усному мовленні і при його механічному записі складно визначити, де закінчується один і починається інший склад (особливо це відчувається при вивченні нових мов).
Існують у світі мови, в яких кожен склад є самостійним і у фонетичному, і в семантичному відношеннях (за формою і за значенням), наприклад, у китайській: бей – північ, нань – південь і т.д. У нашій мові значення має лише поєднання складів: на-у-ка, кожен склад сам по собі значення не має.
Для деяких мов, наприклад, давньогрецької, латини, арабської, характерне розрізнення довгих і коротких складів.
Довгі склади мають або довгий голосний, або короткий голосний перед групою з двох і більше приголосних. Короткі склади мають короткий голосний. Довгота і короткість звуків і складів може позначатися відповідно надрядковими рисками і дужками.
З поняттям складу тісно пов’язані поняття дифтонга і трифтонга (які можна об’єднати в поняття поліфтонга).
Дифтонг – поєднання двох, а трифтонг – трьох голосних, які вимовляються, як один склад. У них, як правило, лише один голосний складає вершину складу. В цьому разі, залежно від місця вершини, розрізняють висхідні, спадні та висхідно-спадні поліфтонги (див. приклади Маслов с.69).
У нашій мові дуже важливим є наголос.
Наголосом в усному мовленні називається виділення серед інших складів якого-небудь складу за його
силою (дзвінкістю),
довжиною
або висотою.
У мовах світу розрізнюють три види наголосів:
силовий, або динамічний;
кількісний, або квантитативний (лат. quantum - скільки);
музичний, пов’язаний зі зміною висоти звуків.
У мовах світу всі ці три види наголосів мають різні функції. В українській і російській мовах поєднуються силовий і кількісний наголоси.
У різних мовах наголос буває рухомим (не фіксованим) і нерухомим. Наприклад, в українській мові він може бути на будь-якому складі. В польській мові наголос нерухомий – на другому складі від кінця слова, у турецькій – нерухомий наголос припадає на останній склад слова.
В межах окремих слів наголоси бувають словесними.
В межах висловлювань та речень – фразовими.
Є мови, в яких словесний наголос майже непомітний. До таких мов Л.В.Щерба відносить французьку; Л.Р.Зіндер – низку мов півночі і північно-східної Азії й Північної Америки (так звані палеоазійські мови), деякі мови тунгусо-маньчжурської групи.
В багатоскладових словах крім головного може бутий другий, побічний, другорядний наголос: українознавство, словосполучення, ароматерапія.
Але і в мовах, для яких властивий словесний наголос, він дається не кожному слову, наприклад, прийменникам, сполучникам, артиклям, зв’язкам тощо.
Повнозначні слова можуть втрачати наголос, тісно об’єднуючись у мовленні з сусідніми словами: кудижти?
Проклітиками (грец. proklitikos – той, що нахиляється вперед) називаються слова, які не мають наголосу і в мовленні приєднуються спереду до слів під наголосом (незнав, що йдумати?; нехочу).
Енклітиками (грец. enklitikos – той, що нахиляється назад) називаються слова, що не мають наголосу і приєднуються до слів під наголосом ззаду ( авибо щож?).
Фразовий наголос буває логічним, тобто він виділяє змістовий центр висловлювання або речення. Наприклад, залежно від місця логічного наголосу речення може мати різні значення. У реченні Я хочу знати багато мов можна поставити 5 логічних наголосів, від яких залежить додатковий зміст фрази.
Логічний наголос кожного фрагмента виділяється його інтонацією.
В українській мові є такі інтонації:
1) нейтральна інтонація – від початку до кінця немає змін
рівня висоти: я вже вивчив цей матеріал;
2) інтонація перелічування – кожний відрізок тексту
підкреслюється незначним зниженням висоти: для мовної
практики я зможу побувати в Англії, у Франції, в
Німеччині;
3) інтонація незавершеного висловлювання – у кінці тексту
незначне підвищення висоти перед паузою: я думала, тут
легко вчитися, а виявилося...;
4) запитальна інтонація – різке підвищення голосу в кінці
речення: я можу отримати на іспиті з цієї дисципліни сто
балів?;
5) оклична інтонація – різке зниження голосу в кінці речення:
не нагадуй мені про канікули!
Розділ фонетики, який досліджує наголоси й інтонації, називається ритмомелодикою, або тонікою. У нашому усному мовленні (див.А.Білецький с.27) ритмом називається чергування наголошених і ненаголошених складів.
Питання для самоконтролю:
- Що таке фонетика, фонологія?
- Що є предметом фонетики?
- Яке її практичне і теоретичне значення?
- Розкрийте зміст поняття „Окремий звук мовлення: акустичний,
біологічний, власне-лінгвістичний аспекти його вивчення”.
- Розкрийте зміст понять „Основні поняття акустики. Тони і шуми. Сила,
висота, довгота і тембр звуку”.
- Що таке „мовний апарат” і які функції його окремих частин?
- Розкрийте зміст понять „Класифікація звуків”, „ Голосні і приголосні”.
- Які принципи чергування звуків?
- Що таке „Транскрипція”, „Транслітерація”?
- Що таке „Склад”, якими є принципи поділу слів на склади?
- Розкрийте зміст поняття „Наголос”.
- Розкрийте зміст поняття „Інтонація”.
Література: Основна 1 – 18.