Діалекти

1.

територіальні

діалекти

регіональні

діалекти

лат.regio

„край”, „область”

локальні

діалекти

лат.locus

„місце”

2.

Професійні говірки

(особливості мови представників різних професій)

3.

Так звані жаргони, арго, сленги

(свого роду таємні мови вузьких суспільних груп)

• Ці різновиди якоїсь мови відрізняються від загальнонародної мови лише своїм словниковим складом,

• на відміну від територіальних діалектів, що можуть відрізнятися від загальнонародної мови своєю фонетикою і якоюсь мірою своєю граматикою.

Діалекти і говірки подають цінний матеріал діалектологам та історикам мови, оскільки частіше зберігають те, що вже не існує в літературних мовах.

Діалектологія пов’язана з тими галузями мовознавства, які називаються лінгвогеографією та ареальною лінгвістикою.

Діалектологічні дослідження завершуються складанням діалектологічних карт і атласів. На діалектологічних картах позначається кожна особливість територіальних діалектів та її поширення на території даної країни.

Арго (франц. argot - жаргон, первісне -жебрацтво) - один з різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх.

Іноді термін арго, вважає В.О.Винник, вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (напр., арго артистів, музикантів, спортсменів, військовослужбовців та ін.), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арго - мова „соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).

Окреслена в просторі особливість називається ізоглосою (грец. ison – „рівне” та glossa – „мова”) – мовною особливістю.

Тепер різні місцеві особливості загальнонародних мов дедалі більше стираються, згладжуються під впливом літературних мов.

Літературні мови, на переконання Б.Головіна, з’являються в новий період історії, що характеризується, зокрема, розвитком націй.

Чим вони відрізняються від загальнонародних розмовних мов і місцевих діалектів? Насамперед, значно більшою єдністю своєї структури. Літературні мови нормативні, тобто підпорядковані у своєму функціонуванні суворим „правилам”, закономірностям, що називаються нормами. (див. тему 2).

Зміст поняття „літературна мова” змінюється у процесі історичного розвитку цього явища:

• у період Середньовіччя для багатьох народів Європи літературною мовою, або мовою писемної літератури, була чужа латинська мова;

• у східних слов’ян роль такої культурної, писемної мови виконувала церковнослов’янська мова, якою створювалася і поширювалася насамперед релігійна література.

Норми літературної мови:

• викристалізовуються в літературі, яка послуговується писемною формою літературної мови,

• і закріплює їх в своїх творах,

• викладає в словниках, підручниках, довідниках з культури мови;

• вони захищаються через школу та інші освітні й адміністративні інститути.

Використання літературної мови в усіх сферах комунікативної практики суспільства

• засобах масової інформації,

• державних установах,

• у системі освіти,

• науки,

• культури,

• художньо-літературної творчості

забезпечує її поліфункціональний характер.

Мовна норма - сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Мовна норма

• головна категорія культури мови,

• а також важливе поняття загальної теорії мови.

Розрізняють

• єдино можливі, обов’язкові мовні норми, які відбивають характерні ознаки системи мови,

• і норми літературної мови.

Нормативними в українській мові є, напр.,

• чергування [о], [е] з [і] в закритих складах (діл - долу, піч - печі),

• перехід у певних позиціях приголосних г, к, х у ж, ч, ш та [з’], [ц’], [с’] (нога - ніжка - нозі, рука - ручка - руці, вухо - вушко –

у вусі),

• твердість губних б, п, в, м, ф, що не мають м’яких відповідників,

• а також твердість шиплячих ж, ч, ш, які можуть бути у відповідних позиціях напівм’якими, пор. жито - жінка, чистий - чільний, шити - шість.

Мовна норма - поняття ширше, ніж літературна норма, але вужче, ніж мовна система. Це категорія

• історична,

• змінна,

• зумовлена змінами в самій системі мови.

Визначальна риса мовної норми, зокрема літературної, - це

• стабільність,

• дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо

слововживання,

• написання,

• наголошування,

• граматичного оформлення висловлювання.

  • Правильність,

  • досконалість,

  • зразковість - характеристики, що визначають

нормативну літературну мову, високу культуру мови.

Порушення літературної норми спричиняються:

• впливом діалектного наголошування слів чи діалектної вимови (хожу, ходю замість літературного ходжу);

• сплутуванням слів, що мають близьке звучання, але відмінну семантику, тобто слів-паронімів типу тактовний - тактичний, талан - талант;

• незнанням законів синтаксичної сполучуваності слів, коли вживають вислів типу молодший брата замість нормативних молодший від (за) брата тощо.

Розрізняють:

• орфоепічні,

• орфографічні,

• словотворчі,

• лексичні,

• фразеологічні,

• граматичні,

• стилістичні норми.

Існують такі критерії встановлення літературної норми:

• територіальний, або культурно-історичний - тобто основа, на

якій формується літературна мова;

• загальновизнані зразки і мовна традиція;

• відповідність системі мови;

• поширеність відповідного мовного явища тощо.

Для писемної мови існує орфографічна норма - система правил, що встановлює передачу звукової мови на письмі.

На основі вищезгаданих та інших критеріїв, а також на підставі узагальнень свідомої літературно-мовної практики носіїв мови літературна норма

• фіксується у словниках,

• граматиках,

• довідниках, тобто підлягає кодифікації.

Усна мова - мова,

• втілена у звуках,

• сприймана на слух;

• одна з двох (див. писемна мова) форм реального існування мови як засобу комунікації.

В історичному плані усна мова - первісна форма існування мови, до появи писемності вона була єдиною формою словесного спілкування.

Є такі сфери мовної діяльності, які забезпечуються тільки усною формою:

• територіальні діалекти,

• розмовна літературна мова,

• фольклор,

• деякі жанри офіційної мови монологічного характеру –

  • судові промови,

  • коментарі теле- і радіожурналістів з місць подій,

  • розповіді екскурсоводів у залах музеїв і т. п.

(можлива, зрозуміло, писемна фіксація таких форм, але цей, вторинний, спосіб реалізації не порушує їхніх типологічних ознак як зразків усномовної норми).

Сфера функціонування усної літературної мови значно розширилася з розвитком технічних засобів масової комунікації — телебачення і радіо.

Порівняно з писемною мовою усна мова характеризується:

• більшою довільністю у додержанні мовної норми,

• певними особливостями в структурі граматичної організації

  • коротші речення,

  • висока частота неповних побудов,

  • інверсії, зумовлені спонтанним характером мовлення і т. п.

Поліфункціональна літературна мова характеризується

• розгалуженою системою стильових різновидів мови, які, взаємодіючи між собою,

  • сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів,

  • шліфуванню стилістичнихз норм.

Кожний період розвитку літературної мови характеризується

• різним співвідношенням функціональних стилів,

• неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела,

• а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.

Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами,

• запозичуючи терміни,

• розвиваючи жанрово-стильові різновиди,

• має розгалужену систему синонімічних рядів,

• її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів,

• паронімів,

• у лексиконах іншомововних слів,

що приходять у літературну мову через книжні стилі.

Обслуговуючи суспільство у найрізноманітніших сферах його життя і діяльності і „пристосовуючись” до різних форм і випадків людського спілкування, говорить Ю.Маслов, мова, природно, виявляє більш розвинені внутрішні відмінності - відмінності функціонально-стилістичні.

До числа наук, що вивчають структуру мови, відноситься стилістика.

Стиль (франц. style, від лат. stilus, stylus, грец. stylos - спочатку загострена паличка для письма, згодом - манера письма) - це наука про основні різновиди мови і мовлення або стилі.

Б.Головін вважає, що цю науку (через багатозначність терміна „стилістика”) зручніше було б називати стилелогією.

С. Я. Єрмоленко говорить, що стиль – це:

• різновид, видозміна літературної мови;

• манера мовного вираження у різних сферах, умовах, формах

(усній і писемній) спілкування;

• мистецтво слова.

Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває типових стильових ознак.

Ці колективно усвідомлені різновиди мови, що об’єднують мовні одиниці за їх функціональним призначенням у певні структури, становлять систему функціональних (або структурно-функціональних) стилів.

Кількість і структура останніх залежить від ваги літературної мови в державному, політичному, науковому, культурному житті нації.

С т и л і

нейтральний

публіцистичний

конфесійний

науковий

офіційно-діловий

ораторський

художній

розмовний

епістолярний

сленг

індивідуальний

експресивний

У більшості сучасних літературних мов між окремими стилями немає чітких розмежувань. Навпаки, стилі звичайно взаємодіють і межі між ними є рухомими.

Майже всі стилі мають свої підстилі:

• науково-публіцистичний,

• художньо-публіцистичний тощо.

Кожен стиль, хіба що крім нейтрального, характеризується насамперед

• своїми особливими, стилістично маркованими словами,

• виразами,

• зворотами.

Їхня „маркованість” особливо чітко проглядається на тлі слів нейтрального стилю. Певною мірою мовним стилям типові і граматичні особливості.

Отже, стиль - це

• сукупність мовних засобів

• і прийомів, вибір яких зумовлений

  • змістом,

  • характером

  • і метою висловлювання.

Якщо територіальні, професійні, соціальні відмінності у мові породжуються відповідною диференціацією мовного колективу, то стилістичні відмінності зумовлені

• розмаїттям ситуацій

• і форм використання мови в житті суспільства.

Тому кожен носій мови володіє всіма основними стилями даної мови (хоча й неоднаковою мірою).

Стилістичне багатство і різноманітність мови – свідоцтво складності і багатства духовного життя народу.

У мовознавстві існує успадкована з античних часів, зокрема через александрійську філологічну школу, теорія трьох стилів - традиційне для Європи доби Відродження і бароко вчення про поділ мови на три стилі („слоги”):

- високий,

- середній

- і низький.

В Україні ця теорія розроблялась у 17-18 ст. викладачами Києво-Могилянської академії, найґрунтовніше - Феофаном Прокоповичем, його послідовниками Митрофаном Довгалевським, Георгієм Кониським та іншими.

Поділ на стилі передбачав:

• обов’язкову залежність між предметом викладу,

• тематикою

• і добором мовних засобів

• та жанрів.

Певною мірою він перетинався зі структурно-типологічним поділом літературної мови на

• слов’яноруську,

• книжну українську

• і живу народну.

Високий стиль передбачав емоційно урочистий, пишномовний виклад, присвячений важливим подіям, особам, діянням богів, перемогам у битвах, доблесті героїв тощо. Вирізнявся широким використанням так званих прикрашувальних мовних засобів, зокрема

• словесних (метафори, синекдохи, метонімії, антономасії, повтори, подвоєння, приєднання та ін.)

• і змістових (алегорії, перифрази, гіперболи, апострофи, етопеї, гіпотипози, персоніфікації, парентези, епіфонеми) фігур.

Високий стиль спирався на:

• старослов’янську лексику (зокрема, архаїзми, слов’янізми),

• фонетику

• і граматичні форми,

• характеризувався ускладненим синтаксисом (розгорнутими фразами, надфразними єдностями, інверсіями, риторичними запитаннями, вигуками тощо),

• широко звертався до античної міфології,

• барокової образності.

Ним писалися

• епічні твори,

• героїчні поеми,

• трагедії,

• ораторії,

• виступи,

• конклюзії (програми шкільних наук, диспутів),

• драми,

• казання тощо.

Середній стиль передбачав емоційно спокійний, помірноприкрашувальний виклад, присвячений менш важливим предметам і темам, ніж у високому стилі.

Слова і стилістичні фігури в ньому більш-менш прямо співвідносилися з реаліями і поняттями середнього рівня. З високого стилю запозичувалися т. з. прикрашувальні мовні засоби, з низького - прості, звичайні. Перевага надавалася частковим метафорам, не надто вишуканим судженням тощо. Середній стиль спирався на живу народну мову, особливо її лексику й фразеологію, менше - на її фонетичні і граматичні форми.

Середнім стилем писалися численні віршовані твори 17 - 18 ст. (елегії, еклоги, оди, епіграми, дифірамби), ораторська проза, повісті та легенди. Давня традиція відносила до прози також історичні, мемуарні, філософські, наукові твори: хронографи, літописи, подорожні нотатки тощо. За структурно-типологічними особливостями до середнього стилю наближається мова практично всіх ділових текстів 17-18 ст.

Низький стиль орієнтований на досягнення ефекту іронії, зневаги.

Ця теорія втратила актуальність у процесі формування літературних мов, коли три традиційні стилі („слоги”) занепали, а основними одиницями стильової диференціації стали структурно-функціональні стилі.

Питання для самоконтролю:

- Розкажіть про походження і розвиток мови.

- Розкажіть про закономірності розвитку мови.

- Розкажіть про специфіку розвитку різних рівнів мовної структури.

- Розкажіть про розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи.

- Розкажіть про принципи диференціації загальнонародної мови.

- Розкажіть про територіальну диференціацію.

- Розкрийте поняття „діалект”.

- Розкажіть про елементи соціальної диференціації у мові.

- Розкрийте зміст поняття „Літературна мова як наддіалектна норма

загальнонародної мови”.

- Розкрийте зміст поняття „Професійні „мови” в сучасному суспільстві”.

- Розкажіть про функціонально-стилістичну диференціацію мови, її

основні стилістичні шари.

Література: Основна 1 – 18.