Тема 3.
Походження і розвиток мови. Закономірності розвитку мови. Специфіка розвитку різних рівнів мовної структури. Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи.
Диференціація загальнонародної мови. Територіальна диференціація і поняття про діалект.
Елементи соціальної диференціації в мові.
Літературна мова як наддіалектна норма загальнонародної мови.
Професійні „мови” в сучасному суспільстві.
Функціонально-стилістична диференціація мови, її основні стилістичні шари.
Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини.
Виникнення людських мов (глотогенез) нерозривно пов’язане з походженням людей (антропогенезом).
Згідно з еволюційною теорією Чарльза Дарвіна (1809 – 1883), предки людей походили з тваринного світу. В цьому світі найбільш близькими до людей за їх анатомічною будовою є мавпи. На думку сучасних антропологів, неандертальці (їхні залишки знайдені в Німеччині) та кроманьйонці – викопні розумні люди (їхні залишки виявлено у Франції) були безпосередніми (це стосується останніх) предками сучасних людей.
Чи вміли говорити неандертальці – питання спірне. Не виключено, що вони користувалися для передачі повідомлень якоюсь примітивною звуковою сигналізацією, яка ще не була мовою у нашому розумінні.
Це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (мустьєрська епоха в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому).
Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об’єктивними передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці.
Іншою об’єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями - небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо.
Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісними людьми у зв’язку з відповідними діями,
спочатку в самій трудовій ситуації,
а згодом і поза нею як її позначення.
Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу (можливо, 2 - 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів.
Проблема походження мови виникла задовго до сформування мовознавства як науки. Серед багатьох попередніх спроб її розв’язання виділяються:
теорія божественного походження мови (ведійські, біблійні
та інші релігійні міфи),
теорія свідомого витворення мови людьми (давньогрецькі
філософи, теорія „суспільного договору” в 17 - 18 ст.),
звуконаслідувальна теорія (стоїки, Г. В. Лейбніц,
Ш. де Бросс),
трудова теорія (Л. Гейгер, Л. Нуаре).
Пізніше походження мови стали пов’язувати з розробленням загальної проблеми антропогенезу (див.далі). В українському мовознавстві проблему походження мови висвітлювали Л. А. Булаховський, М. Я. Калинович та інші.
Безсумнівним є те, що кроманьйонці вже розмовляли і їхня мова якоюсь мірою була схожою на сучасні мови. Це було в новокам’яний вік (неоліт), який тривав приблизно від 5000 до 2500 років до Н.Х.
Ці віки були передісторією людства, тому що власне історія почалася разом із винайденням письма в країнах Старого Світу близько 3000 років до Н.Х.
Вважається, що східна Африка була колискою людства, яке поступово розселилося на всіх континентах і островах, і саме Африка була місцем виникнення першої людської мови. Питання про один центр або кілька центрів виникнення людського мовлення залишається без точної відповіді.
Невідомо, чи розселення найдавніших предків сучасного людства, навіть якщо воно відбувалося з одного центру на поверхні нашої планети, почалося тоді, коли ці предки вже навчилися розмовляти, чи ще до того.
Незаперечним фактом є те, говорить А.О.Білецький, що в мовах змінюються
як форми їхніх складників,
так і їхній зміст,
а масштаби цих змін виходять далеко за межі наших
можливих досліджень.
Не можна забувати і про те, що в різних мовах бувають
приблизно однакові звукосполучення
і навіть схожі значення цих сполучень.
Триває обговорення проблеми
моногенезу (моно – від грец. „один”, „єдиний” та генез – від грец. „походження”, „породження”, „виникнення”) - система поглядів, за якою всі сучасні раси мають спільне походження і є підрозділами одного виду – сучасної людини)
чи полігенезу (полі – від грец. „численний”, „багато”).
Ця проблема, звичайно, пов’язана з моногенезом чи полігенезом мов.
А.О.Білецький вважає, що антропогенез - виникнення людства – може бути зовсім не пов’язаний з глотогенезом - виникненням людської мови або людських мов.
Всі люди належать до того самого біологічного виду, проте він поділяється на підвиди, або раси. Навряд чи можна відповісти на питання, чи була у кожної раси своя мова – мова чорної раси, мова жовтої раси, мова білої раси.
Як виникла мова і мовлення у первісних олюднених істот на землі? А.О.Білецький припускає, що як і багато тварин, вони могли використовувати свої голоси для передачі звукових сигналів, у яких ще не було членоподільних звуків.
Чи були ці звукові сигнали односкладовими у нашому розумінні цього терміна? Досвід показує, що краще сприймаються багатоскладові (напр., у телефонній розмові).
Очевидно, минуло багато часу, перш ніж звукові сигнали первісних людей стали більш-менш членоподільними, коли в них намітилося протиставлення голосних та приголосних і вони стали розрізнюватися щодо їхньої якості.
Недоречною, з точки зору А.О.Білецького, є аналогія між розвитком дитячого мовлення і мовленням найпервісніших предків сучасного людства. Спільне в них тільки те, що в обох випадках
спершу встановлюється зв’язок між звуковими комплексами та їхніми значеннями,
а потім визначаються правила сполучення звукоосмислених звукосполучень.
Розвиток мовлення дитини і розвиток мовлення найдавнішої людини відбувалися в зовсім різних умовах:
діти починають засвоювати людську мову, перебуваючи серед дорослих, які розмовляють своєю мовою, і дитина поступово, наслідуючи розмови дорослих, починає розмовляти.
Найдавніші людиноподібні істоти і первісні люди народжувалися і жили в оточенні природи і звукової сигналізації, могли навчатися від звірів і птахів.
В еволюції звукової сигналізації між світом тварин і світом людей з їхньою мовою незмірно величезний інтервал у часі:
Найтриваліша доба у розвитку людських мов – це дописемна доба до винайдення письма. У цю добу відбулася так звана неолітична революція, тобто перехід від збирання й мисливства до землеробства та скотарства.
Далі сталися металургійна революція (обробка металів) і графічна революція – винайдення письма. Ця революція збіглася з виникненням класових суспільств і містобудівництвом.
У дописемну добу вже існувала усна народна творчість, пов’язана з з магією та релігією. Це були заклинання, гімни богам, родоводи (генеалогії) знатних родів, пісні про подвиги героїв, епічні поеми – епоси. Усна словесність безпосередньо передувала виникненню писемної словесності – літератури.
Нині існують мови різних типів, проте визначити тип найдавнішої дописемної мови через відсутність текстів, звичайно, неможливо. Неможливо також визначити, який з мовних типів є найдавнішим.
Безперечно, що протягом багатовікового існування мов їхні типи підлягали змінам. Так, в історії індоєвропейських мов спостерігався перехід
від давнього синтетичного типу (від грец.„поєднальний” - граматичні відношення в реченні знаходять вираження у формі самих слів) з розвиненою флексією
до нового аналітичного типу (граматичні відношення в реченні виражаються не формами слів, а службовими словами, порядком слів, інтонацією та ін.) з обмеженням (редукцією) імен.
Зараз ще не відомо, чим доісторичний розвиток мов відрізнявся від їхнього історичного розвитку. Не можна сказати, що безписемна мова папуаського племені аранта в Австралії вважається зразком примітивної мови, як це показав норвезький мовознавець Альф Соммерфельт.
А.О.Білецький говорить, що на основі спостережень над розвитком відомих нам мов можна говорити про
еволюцію значень слів (їхньої семантики) від
багатозначності (полісемії)
до однозначності (моносемії), тобто про перетворення
побутових слів на наукові терміни, котрі повинні бути
однозначними (моносемічними).
Отже, в різних мовах ті самі поняття можуть бути вираженими
як лексичними,
так і граматичними засобами. Наприклад, поняття часу виражене у нас як у дієвідмінюванні дієслів, так і в лексиці: раніше, колись, зараз, тепер, потім, після і малює, малював, намалював, малюватиме, буде малювати, намалює.
Мовна структура безперервно діє, працює, функціонує. Функціонуючи, вона безперервно розвивається.
Позамовні системи знаків (азбука Морзе, морська сигналізація, знаки світлофора тощо) також функціонують, але в процесі функціонування не отримують саморозвитку. Мова в цьому аспекті їм не тотожна.
В плані функціонування одиниці і категорії мови (мови, а не мовлення), вважає Б.Головін,
співіснують,
впливають одна на одну,
співвідносяться одна з одною в процесі використання їх колективом.
У плані розвитку вони
йдуть одна за одною у часі,
змінюють одна одну,
виростають одна з одної,
співвідносяться одна з одною у процесі створення.
Вивчення функціонування мови спрямоване на визначення закономірностей функціонування, об’єктивно „закладених” у мовній структурі, і таких, що дають про себе знати у побудові мовлення з одиниць мови і її граматичних категорій. Наприклад,
для чого і в яких мовленнєвих умовах вживається називний чи знахідний відмінки;
для чого і в яких умовах використовується теперішній чи минулий час;
за якими схемами і з яких слів будуються ті чи інші слововсполучення;
з яких морфем і за якими правилами створюються нові слова тощо.
Завдання дослідження розвитку мови – інше:
розуміння того, як,
в яких умовах
і в якому напрямі відбувається зміна одних якісних станів
мови іншими,
одних одиниць і категорій іншими,
одних „правил” функціонування іншими.
Наприклад, вивчається,
якими були і якими стали форми і значення називного і
знахідного відмінків;
форми і значення теперішнього і минулого часу;
схеми словосполучень і їх лексичне і морфологічне наповнення;
вивчаються також ті умови, в яких відбувались дані зміни.
Функціонування і розвиток передбачають один одного:
не можна цілком зрозуміти функціонування мови, не вивчаючи його розвитку,
і навпаки.
Терміни, що позначають дві форми і два види функціонування кожної з одиниць і категорій мовної структури – парадигматика і синтагматика.
Парадигматика мови - це система закономірного вар’ювання одиниць і категорій мови в процесі їх мовленнєвого функціонування.
Синтагматика мови - це система закономірного поєднання (з’єднання) одиниць і категорій мови також у процесі їх мовленнєвого функціонування.
Не можна ототожнювати
парадигматику з морфологією,
а синтагматику з синтаксисом.
Отже, одиниці і категорії всіх структурних рівнів мови:
мають як парадигматичні,
так і синтагматичні властивості і особливості
і підвладні як закономірностям вар’ювання,
так і закономірностям поєднання однієї з одною у процесі утворення мовлення.
Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологічним, психічним або соціальним.
Погляди вчених на природу мови змінювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації.
А.Шлейхер, М.Мюллер вважали мову явищем біологічним. Але, стверджує М.П.Кочерган, мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини.
Дитина говорить мовою оточення, а не обов’язково мовою батьків (хоча наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією вроджених структур Н.Хомського, суть якої в тому, що дитина народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську). В умовах ізоляції дітей від суспільства діти не говорять зовсім.
Що стосується біологічного аспекту мови, то варто нагадати, що людина має біологічну схильність до оволодіння мовою: на відміну від високоорганізованих тварин людина має мовний ген.
Г.Штейнталь, В.Гумбольдт, О.Потебня були переконані, що мова – явище психічне.
М.П.Кочерган та інші вчені заперечують цю теорію, говорячи, що в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення.
Хоча із психічними явищами мову пов’язує те, що в індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові – психічний склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в національній специфіці лексико-семантичних асоціацій.
Більшість вчених переконана, що мова – соціальне явище. Про це свідчать її функції, які виявляють
її сутність,
призначення,
дію.
Найголовніші (базові) функції –
комунікативна (засіб спілкування)
і когнітивна (засіб мислення і пізнання).
Другу функцію ще називать пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою (див. попередню тему).
Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сферах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ.
До виникнення писемності і літератури мови розвиваються в їх усно-розмовній формі;
виникнення писемності і літератури, на думку Б.Головіна, зумовлює появу другої форми мовного існування і розвитку – книжно-літературної.
Взаємодія цих двох форм характеризує розвиток мов нового часу, проявляючись насамперед у зміні відношень між загальною мовою народу і її говірками, діалектами.
Грецьке слово dialektos означає „розмова”. Діалекти та говірки відрізняються одне від одного переважно своїми фонетичними особливостями та в меншій мірі своїм словниковим складом, який на відміну від лексики загальнонародної літературної мови називається діалектизмами.
В діалектології немає чітко визначеної різниці між діалектами і говірками. Якщо йтиметься про їхню різницю, то вона визначається кількістю мовців і розміром поширення. А.Білецький вважає, що діалект може складатися з кількох говірок.
Спочатку говірки, діалекти, ймовірно, виникали в результаті поділу великого племені на декілька самостійних споріднених племен. Такі діалекти були генетично (за своїм „народженням”) різновидами однієї й тієї ж племінної мови. Добре відомі історії діалекти Давньої Греції, ранньої середньовічної Німеччини і Франції, Давньої Русі були племінними.
На основі племен і племінних союзів складються народності. Їх виникнення і розвиток пов’язані з розширенням і зміцненням економічних, політичних і державних зв’язків у суспільстві в умовах феодалізму.
Але феодалізм породив тенденцію до розділу людей і поділу мов на основі територіальних, економічних і політичних зв’язків. На зміну племінним діалектам поступово з’являютиься і зміцнюються діалекти місцеві, обласні, які і нині функціонують в розвинених мовах.
Обласні діалекти, на відміну від племінних, являють собою територіальні різновиди загальної мови, яка належить одній і тій же народності чи нації.
Ці різновиди за структурою можуть бути
близькими один до одного (напр., діалекти української мови),
але можуть бути і далекими, що ускладнює взаєморозуміння їх носіїв (напр., діалекти німецької чи китайської мов).
На будь-якому етапі розвитку, вважає О. С. Мельничук, мова як суспільне явище виступає і як суспільно-історична норма. Тенденція до цього спостерігається уже в носіїв найдрібніших говірок і виявляється у визнанні тільки своєї говірки та відкиданні тих рис суміжних говірок, що суперечать їхнім говірковим нормам.
В основу норми літературної мови лягають, як правило, особливості найвпливовішої говірки (діалекту) певної мови.
Проте, оскільки цей діалект (чи говірка) починає репрезентувати певну мову в цілому, він позбувається вузько-місцевих, нехарактерних для інших діалектів мови рис, залучаючи до свого складу чимось перспективні для розвитку літературної мови риси інших діалектів. Тим самим первісно діалектна основа літературної мови стає наддіалектною, відбиваючись особливо в творах фольклору, народної поезії, мовні норми яких стають зразковими і набувають значного поширення.
Кожна мова, розвиваючись у часі і просторі,
має відмінності між її фіксаціями, зробленими в різні періоди її історії,
а також між місцевими різновидами (говірками, говорами, наріччями).
Головним критерієм при визначенні того чи того мовного утворення як мови чи діалекту є не стільки його суто лінгвістичні особливості, скільки, знову ж таки, сприйняття суспільства:
часом дуже віддалені з лінгвістичного погляду мовні утворення виступають як діалекти (напр., верхньо- і нижньонімецькі),
тим часом порівняно близькі мовні утворення розглядаються як окремі мови (напр., болгарська і македонська).
Крім часового і просторового вимірів, мова має схильність диференціюватися ще й соціально.
На відміну від розвитку в часі і просторі, що відзначається особливостями на всіх рівнях (фонетичному, граматичному, лексико-фразеологічному), соціальні різновиди мови (соціолекти, варіанти мови, характерні для різних суспільних прошарків, професійні жаргони), як правило, розрізняються тільки лексично.
Проте й соціальні різновиди відіграють важливу роль у її розвитку (напр., у творенні стилів літературної мови, професійної лексики), не кажучи вже про те, що неперехідної грані між соціолектами (й професіоналізмами) та іншими виявами мови, напр., діалектами, архаїчними її шарами, не існує.
Відмираючи, мова може
в останній період свого існування ставати засобом спілкування лише певних соціальних або професійних груп, трансформуючись у своїх субстратних рештках у якесь арго (жаргон), що зближує її з соціальними варіантами мови;
і, навпаки, щойно виникла мова, доки вона пошириться серед усіх прошарків етнічного суспільства, може бути приналежністю лише окремих соціальних верств.
Наслідком соціального розвитку певного лінгвістичного утворення є й витворення на його основі літературної мови, що виникає внаслідок піднесення суспільного статусу його до рівня мови.
Літературна мова, хоч у її основі лежить певний діалект, завдяки тому, що її суспільна функція порівняно із станом діалекту значно підноситься, набуває більшої розвиненості.
Ті ж риси, що властиві певною мірою кожному мовному утворенню (говірці, говорові, наріччю, мові), а саме –
вибірковість,
традиційність,
правильність - набувають у літературній мові особливої обов’язковості з огляду на те, що всі часткові норми стосовно елементів мовної системи і їхнього використання зазнають повної кодифікації.
Літературна мова збагачується завдяки
використанню усіх наявних засобів базового та інших діалектів мови,
потенційних внутрішніх ресурсів мови (зокрема, тенденцій словотворення),
а також більшою чи меншою мірою за допомогою зовнішніх (лексичних)
і внутрішніх (семантичних, тобто, кальок) запозичень з інших мов.
У зв’язку з надзвичайним розширенням своїх функцій у літературній мові за сприятливих обставин розвиваються різноманітні, насамперед функціональні, стилі:
діловий,
науковий,
публіцистичний,
стиль художньої літературири тощо,
що передбачає збагачення мови стилістичними синонімами різних рівнів.
А.Білецький стверджує, що з погляду мовознавців між мовою та діалектом немає істотної різниці.
Різниця між ними визначається їхнім політичним та культурним значенням у світі.
Діалектологи розрізняють:
1.