Тема 9.
1. Словосполучення і речення.
2. Предикативність і її види.
3. Конструктивна основа речення.
4. Поширення основи речення.
5. Актуальне членування речення.
Словосполучення і речення
Лексеми і словоформи, відносячись у мові до тієї чи іншої частини мови, в той же час співвідносяться з типовими синтаксичними зразками-моделями побудови словосполучень і речень.
Словосполучення і речення є основними типами синтаксичних конструкцій, необхідних для побудови
конкретних сполучень слів
і синтагм,
висловлювань
і фраз.
Словосполучення
Словосполучення є частиною речення, але воно існує і до речення, являючи собою:
будівельний матеріал для речення;
основу для створення складеного найменування.
Тому словосполучення слід відрізняти від
сполучень слів
і від складових членів речення.
Словосполучення як синтаксична одиниця є синтаксичною формою, наділеною певним синтаксичним значенням.
Отже, словосполучення – це типове поєднання словоформ, характерне для тієї чи іншої мови.
Основні види підрядних зв’язків
Основними видами синтаксичних зв’язків підрядного типу є:
узгодження;
керування;
прилягання;
замикання;
ізафет;
інкорпорація.
Перші чотири види зв’язків властиві індоєвропейським мовам, два останніх – не властиві.
Узгодження - такий вид підрядного зв’язку, коли залежне слово отримує ті ж категорії, що й стрижневе слово.
Напр., прикметник узгоджується з іменником у роді, числі, відмінку.
Узгодження може бути:
повне (свіжу газету, новим телефоном, у теплому морі);
часткове ( гарна колібрі – чол.р., маленьке кенгуру – чол.р.).
предикативне
і непредикативне (координація) – це узгодження підмета і
присудка;
частіше буває неповним;
може бути і смисловим (Діти – наше майбутнє - узгодження тільки у відмінку; П’ять студентів склали іспит достроково – узгодження смислове).
У складних субстантивних словосполученнях показник узгодження може охоплювати всі залежні компоненти, причому вони можуть співпадати і формально (Бачу свого доброго старого знайомого - флексії
-ого охоплюють всі компоненти словосполучення, причому узгодження співпадання флексій. постає як формальне.
Керування - такий вид підрядного зв’язку, коли залежне слово має залежну форму:
вона не повторює категорій стрижневого слова,
а викликана його граматичними
і лексико-граматичними властивостями (писати конспект, керувати машиною, сповнений нетерпіння).
Керування властиве насамперед дієслівним словосполученням, хоча зустрічається і в словосполученнях з іншими стрижневими словами (іменниками, дієприкметниками тощо).
Керування буває:
сильним;
слабким;
прийменниковим;
безприйменниковим.
Складні словосполучення, побудовані на керуванні, можуть мати структуру:
послідовної (ланцюжкової) підрядності: Розповідь людини з міста на Прип’яті - три простих словосполучення, послідовно підпорядкованих стрижневому слову: Розповідь людини - людини з міста - міста на Прип’яті;
паралельної підрядності (супідрядності): Розповісти подрузі про Прип’ять - все словосполучення побудоване на паралельній підрядності словоформ стрижневому слову розповісти. Супідрядність виникає тоді, коли підпорядковані одному й тому ж стрижневому слову словоформи сурядні між собою: читати газети й журнали.
Ізафет – особлива конструкція тюркських мов; зустрічається також у перській і арабській мові.
Ізафетом називається конструкція з двох іменників, з яких один визначає інший, причому ізафетний зв’язок нагадує то керування, то узгодження.
Наприклад, татарське словосполучення Казан інститути (Казанський інститут) буквально означає: Казань – інститут – її, де суфікс -и, виражаючи приналежність третій особі, знаходиться при іменнику, що означається.
Другий вид ізафета має подвійний ізафетний зв’язок: іменник-означення стоїть у формі родового відмінка, а означуваний іменник має при собі суфікс приналежності.
Наприклад, турецьке словосполучення arkadacimin kitabi (книга мого товариша) буквально означає: товариша – мого – книга – його (-in - суфікс родового відмінка, i - суфікс приналежності третій особі).
Замикання як вид підрядного зв’язку полягає в тому, що суфікс чи службове слово, семантично відносячись до стрижневого слова, ставиться при першому слові словосполучення , тим самим об’єднуючи в єдине ціле як прості, так і складні словосполучення.
Засобами замикання є
прийменники,
артиклі (і займенники взагалі),
допоміжні дієслова,
покажчики узгодження,
управління
та ізафетні покажчики.
Напр., у словосполученні на великих швидкостях прийменник на, що відноситься до іменника, замикає прикметник у межах даного словосполучення. У словосполученні прочитана мною в дитинстві книга покажчик узгодження (флексія –а), знаходячись при першому слові словосполучення, але відносячись семантично до останнього слова – іменника книга, замикає субстантивне словосполучення.
Інкорпорування (або інкорпорація, включення) зустрічається в палеоазійських мовах та мовах північноамериканських індіанців.
Інкорпорування – це такий вид підрядного зв’язку, коли основи, разом з афіксами, оформлюють як словосполучення і речення, так і слова.
При інкорпоруванні основи слів об’єднуються в єдине морфологічне ціле, яке називається інкорпоративним комплексом.
Будучи лексико-семантично розчленованим,
він не дорівнює слову;
не дорівнює він і звичайному словосполученню, оскільки оформлений як морфологічне ціле.
Наприклад, чукотське итлигін купрен (батькова/батька сітка) є словосполученням,
а тинеранкопрантиватиркин (дві сітки ставлю) є інкорпоративним комплексом, що складається з морфем і афіксів.
Прилягання - такий вид підрядного зв’язку, коли не використовуються спеціальні засоби підрядності.
Підрядність виражається
включенням слів у словосполучення,
несамостійністю синтаксичної функції
і смисловою підрядністю залежного слова словосполучення.
Прикладом словосполучень, побудованих шляхом прилягання, можуть бути словосполучення: працювати удвох, їхати повільно, підстава поговорити, дуже добрий, просити прочитати тощо.
Прилягання широко поширене у мовах світу:
воно – основний вид підрядного зв’язку в тих мовах, де немає афіксів (напр., у в’єтнамській).
Воно зустрічається також у тих мовах, де є афікси і форми словозміни. В цих випадках виділяються два основні види прилягання:
прилягання слів, що не змінюються (в українській мові – це прислівники, інфінітиви, дієприслівники, компаратив (форма ступенів порівняння), прикметники та іменники, що не змінюються; в інших мовах прилягати можуть і прикметники);
прилягання словоформ слів, які змінюються.
Прилягання словоформ (прийменникових і безприйменникових) виникає тоді, коли словоформа приєднується до стрижневого слова без встановлення зв’язку узгодження чи керування (напр., лікар Соловйова, планувати у гривнях, йти групою).
Синтаксичні зв’язки слів використовуються
не тільки при побудові словосполучень,
але й при утворенні складних слів
і складених найменувань,
а також при побудові речень.
Речення
Речення є основною комунікативною одиницею мови і мовлення. Речення як зразок належить мові, його реалізація – мовленню.
В.В.Виноградов вважав, що речення – це
граматично оформлена за законами даної мови цілісна одиниця мовлення,
що є головним засобом
формування,
вираження
і повідомлення думки.
В реченні виражається
не тільки повідомлення про дійсність,
але й ставлення до неї мовця.
В той же час речення є найскладнішою одиницею, в якій функціонують:
речення
слова
словоформи
словосполучення
Інакше кажучи, речення є їхнім мінімальним контекстом, хоча само собою має власну структуру.
Двояка зверненість речення:
до мови, його системи і норми;
до мовлення, контексту й ситуації
роблять його принципово двоаспектною одиницею. Тому речення й розглядається з цих двох точок зору –
конструктивної
й комунікативної,
а сам термін стає двозначним.
Щоб уникнути цієї двозначності, в сучасній граматиці викокистовуються два ряди термінів:
термін речення означає одиницю мови, потенційно
спрямовану на акт спілкування; її називають також
зразком (моделлю, формулою) речення;
термін речення означає одиницю мовлення як мовну
форму, зв’язану з конкретним повідомленням, з
конкретним текстом; замість терміна речення в цьому
випадку користуються термінами висловлювання і
фраза.
Єдність моделі побудови і змісту висловлювання і робить речення основною комунікативною одиницею мови.
Предметом синтаксису речення є
не конкретний зміст висловлювань, а:
узагальнена семантика речення,
його конструктивна основа,
правила її поширення й актуалізації.
Речення як синтаксичний зразок є позиційна структура, котра звернена до форм думки і форм мови, тобто форм слів і словосполучень. Наявність у речення двох сторін – конструктивної і комунікативної (предикативної) було відмічено вже в роботах александрійських граматиків.
Предикативність і її види
Предикативність як семантико-синтаксична і комунікативна властивість речення має, в свою чергу, дві сторони:
формально-логічну;
модально-смислову.
Іноді ці дві властивості розглядають як два аспекти речення, називаючи
першу властивість предикативністю,
а другу - модальністю.
Семантично предикативність проявляється в наявності співвідношення моделі речення з такою формою думки, як судження (пропозиція).
Як судження має два основних компоненти:
суб’єкт;
предикат (атрибут),
так і речення має два головних члени речення:
підмет;
присудок.
Співвіднесеність речення і судження не означає їхнього повного збігу, тотжності, на що вказував ще Ф.І.Буслаєв.
Як семантична структура речення,
так і особливо його формальна будова можуть відрізнятися від структури судження, співвідносячись з ним опосередковано, неповно і надлишково.
Вербалізація суб’єктно-предикативної форми думки породжує двоскладові речення номінативної будови.
Однак смислова структура речення і її логічна характеристика і в цьому випадку не тотожні.
Наприклад, в реченнях Людина йде, Будинок побудовано, Чоловік рубає (дрова), Дощ іде, незважаючи на їх формально-логічну двоскладовість, виявляється смислова відмінність структури речення.
У реченні Чоловік рубає підмет означає не тільки логічний суб’єкт, але й дійову особу (агенс); у реченні Будинок побудовано підмет означає логічний суб’єкт, котрий не є дійовою особою: він предмет, або пасивна особа (паціенс). Речення Дощ іде є двоскладовим лише формально; семантично перед нами нечленована конструкція, яку Л.В.Щерба назвав одночленною фразою.
Отже, суб’єктно-предикатна двоскладність може бути не обов’язковою.
Через це виникають односкладні речення, тобто речення з одним головним членом, який лише формально співпадає з присудком чи підметом: Холодно. Дощ. Світає.
Нетотожність структури речення і судження проявляється також у тому, що
речення може об’єднувати словосполучення в одну одиницю,
хоча кожна з частин має співвіднесеність з формою судження,
однак, з різним ступенем актуальності.
Так виникають моделі речень:
речення
поширені
ускладнені
складні
Поширене речення містить, крім головних членів речення, ще й другорядні:
додатки;
обставини;
означення.
Модально-смислова сторона предикативності проявляється у вираженні мети висловлювання.
За метою висловлювання речення поділяються на:
розповідні;
питальні;
спонукальні.
Ці основні типи речень за метою висловлювання відрізняються одне від одного
спрямованістю семантики;
будовою;
інтонацією;
використанням різних синтаксичних часток.
За оцінкою змісту висловлювання речення можуть виражати:
ствердження;
заперечення;
підтвердження;
впевненість;
невпевненість;
сумнів;
припущення.
Ці значення виражаються вживанням
модальних слів;
часток;
особливою будовою простого речення;
особливою будовою складного речення,
напр., введення слів звичайно чи можливо в речення Відповідь була вірною надає значення підтвердження (Відповідь була, звичайно, вірною) або сумніву (Відповідь була, можливо, вірною).
Конструктивна основа речення
Конструктивна основа речення пов’язана насамперед з її морфологічною вираженістю, з наявністю в реченні дієслова.
О.Потебня вважав, що суттєвою ознакою в наших мовах є те, що в речення входять частини мови;
якщо їх немає, то немає й нашого речення.
О.М.Пєшковський підкреслював, що предикативність речення формально проявляється як присудковість, тобто
як граматична категорія, в якій тісно пов’язуються мовлення з думкою
і яка виражається формами дієслова
чи словами, зв’язаними з цими формами.
Дієслівна основа речення робить обов’язковими її компонентами
не тільки дієслово-присудок
і підмет,
але й додаток
і обставину:
Лісничий турботливо охороняє природу.
Вони утворюють конструктивну основу речення, його первинні члени, які пов’язані підрядним зв’язком –
предикативним узгодженням;
керуванням;
прилаганням.
Члени речення можуть бути:
морфологізованими;
неморфологізованими.
Поширення основи речення
Поширення речення здійснюється:
за рахунок введення
другорядних членів речення;
синтаксичних рядів;
в результаті виникнення синтаксичних зв’язків і
відношень на основі речення
сепаратизації;
відокремлення.
Другорядними членами речення є залежні компоненти словосполучень, стрижневе слово яких використане як первинний член речення.
Первинні (головні) члени є першим поверхом синтаксичної моделі речення.
Вторинні члени є залежними другорядними членами речення і виникають в результаті використання для побудови моделі речення моделей підрядних словосполучень.
За оцінкою висловлювання речення бувають ствердними, заперечні, питальні, непитальні, розповідні, спонукальні, бажальні мають значення невпевненості, сумніву тощо.
Використання сурядних словосполучень створює синтаксичні ряди однорідних і неоднорідних членів речення.
Сепаратизація (термін запропонований І.І.Мєщаніновим) - синтаксичний засіб побудови речення, і цим він відрізняється від керування і прилягання, які використовуються і для побудови словосполучення.
Сепаратизація зводиться до того, що незмінюване слово чи залежна форма слова (а також словосполучення), залишаючись у межах речення, відноситься до нього в цілому, а не до окремого слова чи члена речення.
Сепаратизація створює особливі члени речення, які, на відміну від внутрішніх додатків і обставин, викликаних зв’язком керування і прилягання, називаються зовнішніми додатками і обставинами, напр.: Поруч з ним сидів хлопчик років семи.
Відокремлення - це інтонаційно-смислове виділення залежних другорядних членів речення, надання їм більшої синтаксичної і смислової самостійності. Відокремлення може бути пов’язане з використанням
особливих форм слова;
особливих слів.
Це можуть бути прислівники, дієприслівникові звороти, різні види означень і уточнень тощо: Раптом на повороті річки, попереду, під темними горами блиснув вогник; Друга кімната, майже вдвоє більша, називалась залою.
Поширення й ускладнення основи речення призводить до виникнення
ускладнених моделей речення;
складних моделей речення.
Ускладненими називаються речення, які включають однорідні й відокремлені члени речення, в тому числі звертання.
Складним називається таке речення, яке має дві або більше суб’єктно-предикатних основи;
кожна з частин речення може бути
простою;
поширеною;
включати первинні члени речення;
вторинні члени речення.
Складнопідрядні речення поділяються на:
речення сполучникової підрядності;
речення відносної підрядності.
Безсполучникові складні речення часто розглядають:
як різновиди складнопідрядних;
як різновиди складносурядних речень,
іноді:
як особливий тип складних речень,
рідко:
як синтаксичний контекст.
Актуальне членування речення
Речення як синтаксичний зразок має
виняткову гнучкість
і комунікативну спрямованість.
Наповнючись різною лексикою і підлягаючи актуальному членуванню, речення перетворюється в конкретну фразу, яка виражає й передає те чи інше висловлювання.
У складі
конкретної фрази,
в контексті
і ситуації мовлення відбувається:
реалізація моделі речення;
актуалізація лексем;
актуалізація словоформ;
актуалізація сполучень слів.
Актуальним членуванням речення називається:
смислове виділення одного з компонентів речення;
встановлення між виділеними частинами нових суб’єктно-
предикатних відношень.
Виділена частина речення називається ремою висловлювання, остання частина – темою висловлювання.
Л.В.Щерба вважав, що засобами актуального членування речення є:
порядок слів;
синтагматичне членування;
постановка фразового наголосу.
Наприклад, речення Скоро довгоочікувана нами сесія шляхом інтонаційно-смислового членування може бути перетворене на чотири фрази, що мають
одну й ту ж позиційну модель речення,
одне й те ж лексичне наповнення,
але різне актуальне (смислове) членування:
Скоро довгоочікувана нами сесія ;
Скоро довгоочікувана нами сесія;
Скоро довгоочікувана нами сесія ;
Скоро довгоочікувана нами сесія.
Актуальному членуванню підлягають всі типи і види речень, які у своєму складі мають більше одного слова.
Чим більше слів у реченні (простому і складному),
чим складніша його синтаксична структура,
тим більше можливостей його різної актуалізації,
тим складніші самі правила актуального членування речення.
Питання для самоконтролю:
- Розкрийте зміст поняття „Словосполучення і речення”.
- Що таке предикативність і які існують її види?
- Що таке конструктивна основа речення?
- Розкрийте зміст поняття „Поширення основи речення”.
- Розкрийте зміст поняття „Актуальне членування речення”.
Література: Основна 1 – 18.
Теми 10, 11
1. Типологічна класифікація мов.
2. Основні класифікації мов.
3. Поняття про тип мов.
4. Різноманітність граматичних форм і основні типи мов.
5. Синтаксична і морфологічна типологія мов.
6. Морфологічна класифікація мов.
7. Мови ізолюючі і афіксуючі.
8. Мови аглютинативні і флективні.
9. Мови аналітичної і синтаксичної будови.
10. Українська мова як флективна мова синтетичного типу.
11. Морфологічні процеси.
12. Утворення стягнених морфем і нових основ.
Типологічна класифікація мов. Основні класифікації мов
Точних даних про кількість народів і мов на Землі немає.
Це пояснюється
недостатньою їх вивченістю,
а також об’єктивними труднощами при розмежуванні мови і діалекту,
мови і її варіантів (пор. англійську мову в Англії і США, комі-зирянську і комі-перм’яцьку літературні мови).
Ці мови відрізняються:
поширеністю;
соціальними функціями;
особливостями фонетичної будови;
особливостями словникового складу;
морфологічними характеристиками;
синтаксичними характеристиками.
Завдання загального мовознавства:
систематизувати мови;
розробити їхню лінгвістичну типологію.
У лінгвістиці існує ряд класифікацій мов;
основними з них є чотири:
Найбільш розробленою є генеалогічна класифікація: вона охоплює майже всі мови світу, знаходячи кожній з них своє місце в лінгвістичній систематиці.
Ареальна класифікація зводиться до вивчення:
мовної карти світу;
мовної характеристики різних країн;
поширення окремих мов чи груп мов.
Наприклад, на території України мешкає багато народів і, відповідно, функціонують українська, російська, білоруська, кримсько-татарська, польська, болгарська, іврит, грецька, угорська, румунська, вірменська, грузинська та багато інших мов.
Функціональна класифікація мов є багатовимірною. Вона враховує три основні поділи:
зв’язок мови з народом, якому вона належить;
функції, які мова виконує в суспільстві;
поширеність мови за межами основної етнічної зони.
За зв’язком мови з народом виділяються три основні соціальні типи мови:
племінна мова;
мова народності;
національна мова.
Класифікація суспільних функцій мови призводить до виділення:
стилів мови;
функціональної спеціалізації літературно-писемних
мов.
За охопленням людей мови поділяються на:
мови вузького використання (племінні мови та мови малих народностей);
мови широкого використання (мова не тільки засіб спілкування, але й засіб фіксації даних науки, мистецтва).
Типологічна класифікація:
виявляє типи мов;
дає їхні типологічні характеристики.
Генеалогічна класифікація досліджує мови з точки зору їхньої матеріальної спільності в результаті розвитку.
Поняття про тип мови
Типологічна класифікація мов зводиться до виявлення основних типів граматичної будови мов.
Вона виникла в першій половині ХІХ ст. в роботах братів Шлегелів і В. фон Гумбольдта. Вчення було вдосконалене А.Шлейхером, Е.Сепіром, І.Мєщаніновим, Т.Мілевським.
Тип мови визначається не за його звуковою будовою і словниковим складом, хоча можлива в принципі і така типологія.
Типологічно мови характеризуються за:
словозміною;
словотворенням;
синтаксисом.
Отже, типологічна класифікація вивчає мови з точки зору їхньої граматичної будови.
Різноманітність граматичних форм і основні типи мов
Мови світу відрізняються:
різноманітністю своїх форм;
наявністю спільних рис у суспільних функціях;
наявністю спільних рис у
будові речень;
складі основних частин мови.
Найрізноманітнішими є засоби побудови одиниць мови, особливо форм слова і форм словосполучення (напр., український і англійський іменники).
Синтаксична і морфологічна типологія мов
Синтаксична типологія спирається на універсальність логіко-семантичних відношень, які відображаються в реченні і словосполученні – за всього розмаїття граматичних форм і засобів синтаксичного зв’язку.
Синтаксична типологія базується на різних підвалинах:
на формі присудка;
на синтаксичному зв’язку;
на логіко-семантичних відношеннях у реченні.
За формою присудка речення поділяють на:
іменні;
дієслівні.
Причому речення зі зв’язкою (дієсловом бути) відносять до іменних. Іменні і дієслівні речення зустрічаються у всіх мовах, в тому числі й у давніх.
До іменних конструкцій відносяться подвійні непрямі відмінки, аналогічна іменна конструкція є в тюркських мовах. Напр., укр. Я бачу, що він пише на узбецьку перекладається: Мен келганіні к рудим - (буквально) Я його пишучого бачу.
Словосполучення і речення розділяються також за синтаксичними зв’язками.
Розрізняють:
конструкції, в яких виділяються всі слова;
конструкції, інкорпоруючі основи.
І.Мєщанінов писав, що чукотське тимяйн’илявтипигтиркин в одній складній побудові передане речення: у мене дуже болить голова.
Речення в цьому інкорпоруванні передається шляхом злиття воєдино низки окремих слів: ти – я, мяйн’и - великий, лявти – голова, пигти – роздування, ркин – дроблення.
У наведеному прикладі маємо не сполучення слів, а злиття їх в одну словесну форму. Але оскільки в ній є і суб’єкт, і предикат, дану побудову не можна вважати лексичною. В ній міститься вираження цілого речення, зовні переданого інкорпоруванням.
Більш поширеною є синтаксична класифікація мов, що випливає з характеру вираження в мовах суб’єктно-предикатних, об’єктних і атрибутивних відношень.
І.Мєщанінов виділяє три синтаксичних типи – стадії історичної трансформації:
посесивний;
ергативний;
номінативний.
Номінативний синтаксичний тип (або синтаксична будова) мови полягає в тому, що типовою формою вираження суб’єкта є називний відмінок (номінатив); цим відмінком виражається:
активна дійова особа (агент);
пасивна (патіенс)
напр.: Чоловік іде. Чоловік побудував будинок. Чоловік добрий. Будинок побудований чоловіком.
В ергативних конструкціях оформлення дійової особи залежить від форми дієслова, так що суб’єкт може бути виражений не тільки називним, але й ергативним відмінком.
Напр., в грузинському реченні Kat’s-ma sahli aasena (Чоловік побудував будинок) підмет kat’s-ma стоїть в ергативному відмінку, тоді як у реченні Kat’s-і sin movida (Чоловік прийшов додому) підмет kat’s-і стоїть у називному відмінку і т.д.
В алеутській мові є три побудови речення:
- абсолютна ( Лах’ саг’акух’ - Хлопчик спить);
- ергативна ( Лам ухасин сих’та hакасак’а – Хлопчик зламане
весло несе, букв.: Хлопчик весла зламаність – його несе);
- пасивна (Н’ус ісхах’ аг’асхаках’ – Для мене постіль
приготовлена).
Морфологічна класифікація мов
Найбільш поширеною є морфологічна класифікація мов.
Це пояснюється
тим, що морфологічна система є найбільш усталеним
шаром мови,
а також тим, що кількість морфологічних типів мов
обмежена
і вони мають стабільний набір ознак, які піддаються
систематизації і класифікації.
Основні морфологічні типи
Морфологічна класифікація основана на протиставленні коренів і афіксів у будові слова.
А.Шлейхер вважав, що корені виражають значення, афікси (суфікси) – відношення.
Виділяється три морфологічних типи:
ізолюючий (кореневий);
аглютинуючий;
флективний.
Будова мови (за Гумбольдтом) буває:
синтетичною;
аналітичною;
полісинтетичною (хоча Шлейхер вважав її варіантом
аглютинуючої форми мови).
Морфологічна класифікація Шлейхера зберігається в своїй основі до наших днів, хоча до неї вносились і вносяться уточнення.
Найбільш суттєві вніс Е.Сепір: типологічна характеристика мови повинна включати вказівку на три види ознак:
поняття;
техніку;
синтезування.
Тип мови є сукупністю ознак цих трьох видів, що пересікаються.
Типи понять, які виражаються в мові, можуть бути:
конкретними;
абстрактними;
реляційними;
дериваційними.
Реляційні поняття відображають відношення (часові, відмінкові, модальні тощо).
Дериваційні поняття пов’язані з вираженням словотворення.
За технікою мови бувають:
ізолюючими;
аглютинативними;
фузійними;
символічними.
За способом синтезування мови поділяються на:
аналітичні;
синтетичні;
полісинтетичні (напр., англійська мова є змішано-реляційною
мовою фузійної техніки і аналітичного способу синтезування).
Мови ізолюючі і афіксуючі
Перше протиставлення морфологічних типів мов спирається на характер будівельних засобів вираження граматичних значень:
мови, що мають афікси,
протиставляються мовам безафіксним (кореневим).
За морфологічною технікою і способом синтезування такі мови називаються ізолюючими і аналітичними.
Граматичне значення в ізолюючо-аналітичних мовах виражається за допомогою:
службових слів, які ще втратили зв’язку з повнозначними;
порядку слів і компонентів одиниць мови;
наголосу;
інтонації.
Ізолюючими є, наприклад, китайська, в’єтнамська та інші мови китайсько-тібетської сім’ї.
Словотвірна структура складного слова китайської мови характеризується аналітизмом, оскільки роль суфікса виконує морфема, яка вживається як самостійне слово, напр., гунжень - робітник (букв. означає робота + людина).
У мові існують не тільки однокореневі і двокореневі, але й багато- кореневі слова.
Своєрідне і групування слів за частинами мови. Іменники китайської мови мають значення предметності; у реченні іменниками можуть вживатися у ролі
підмета,
додатка,
означення,
іменної частини присудка.
Особливістю китайських іменників є їхня сполучуваність з прийменниками і післялогами.
Китайські іменники
не відмінюються,
не мають форм роду,
не мають форм числа.
Лексико-граматичні властивості китайських іменників пов’язані зі словотвірними групуваннями слів. Напр., китайські іменники, як і займенники, діляться на дві групи:
іменники особи;
іменники не-особи.
Іменники особи утворюються за допомогою „морфеми” -жень – людина: гуньжень – робітник, наньжень - чоловік. Від дієслів іменники, що позначають дійову особу, утворюються за допомогою „морфеми” – ди: даледи – мисливець, сііфуди - праля. Іменники особи можуть мати при собі „морфему” -мень, що означає форму колективно-множинного числа: гунженьмень – робітники, хайцзимень – діти.
Іменники не-особи не сполучаються з „морфемою” колективної множинності, у них є свої службові „морфеми”, напр.: шу - дерево (суншу – сосна, яншу – тополя) або фен - комаха (міфен – бджола, мофен – оса).
Дієслово китайської мови позначає дію і може без зв’язки бути присудком: Ма пао – Кінь біжить; Та кань бао - Він читає газету; Во чі – Я їм.
Дієслова китайської мови:
не мають категорії числа;
не мають категорії часу;
не мають категорії особи;
не мають категорії способу;
мають після себе додатки;
мають розмаїту систему словотворення.
Особливістю китайського дієслова є приєднання спеціальних слів для вираження способів дієслівної дії. Напр., редуплікація виражає короткочасність дії: кань-кань - подивитися, тін-тін -послухати. До дієслівного кореня приєднуються „морфеми” -ла, -го, -чжо.
Перша означає, що дія була одиничною і закінчилась у минулому, хоча результат можна бачити й зараз: Во лойла - Я приїхав; Та цзоула – Він пішов.
Друга, відносячи дію до минулого, вказує, що воно було одноразовим або багаторазовим: Лай ті лайго ю цоула - Він-то приходив, але знову пішов.
Третя вказує на те, що дія відбувається в певний момент, але це тривалий процес: Во каньцзянь Ван тунчжи лайчжо - Я мав знайомство з товаришем Ваном.
Звичайно, можна співвіднести аналітичні двоморфемні форми китайського дієслова з формами української мови (каньчжо - дивиться, каньмо – дивився, канла - подивився), однак вони не утворюють особово-часових форм у тому смислі, як це прийнято розуміти у нас.
Аналітичний характер має й синтаксис китайської мови.
Зв’язки і відношення слів у словосполученні й реченні, а також між реченнями виражається:
порядком слів і речень;
інтонацією;
службовими словами-післялогами;
зв’язками;
сполучниками.
Виняткова роль аналітичних форм і відсутність словоформ флективного типу стали підставою даний тип мови назвати ізолюючим:
слова до їхньої вимови і використання в реченні ніби ізольовані одне від одного, їхні граматичні значення не виражені.
На цій же підставі ізолюючі мови називають аморфними, що не дуже точно, оскільки у ізолюючих мов є своя морфологія – морфологія ізолюючого типу.
Мови аглютинативні і флективні
Ізолюючий тип мови протистоїть афіксуючому типу, тобто таким мовам, котрі мають афікси. Таких мов дуже багато.
Однак афікси відрізняються один від одного
технікою їх приєднання;
тими функціями, які вони виконують.
Пор., напр., такі форми української мови: пиш-у, пиш-емо, писа-л-а, писа-л-и тощо. Афікс типу -у називають флексією (закінченням), а афікс -л- називають словозмінним суфіксом або афіксом аглютинативного типу (приліпою).
Аглютинація як спосіб приєднання афікса – латинського походження: agglutinatio - склеювання, причіплювання.
Спеціального терміна для позначення афікса аглютинативного типу немає;
частіше для цього використовуються терміни морфема і суфікс,
рідко - приліпи.
Різницю між флексією і афіксом аглютинативного типу можна з’ясувати, порівнявши словозмінні афікси української і татарської мов. Різниця виявляється у трьох напрямках:
Флексія багатозначна, оскільки є показником декількох значень, а афікс аглютинативного типу однозначний (заміна флексій: троянда – троянди – трояндою тощо; при аглютинації слово міняється шляхом нанизування афіксів аглютинативного типу, які приклеюються, виражаючи кожен своє значення: татарський називний відмінок авил – село, місцевий однини - авилда, а в множині – авилларда).
Флексія може мати варіанти, тоді як афікс аглютинативного типу їх не має, змінюючись лише фонетично (форма родового відмінка різна у різних іменників: стола, книжки, цукру – вона багатозначна, має ще й ознаки роду, типу відміни, речовинності тощо; афікс аглютинативного типу –лар використовується як показник множини і у імен, і у дієслів: шкафлар – шафи, яза пише, язалар - пишуть, отже, цей афікс – однозначний, хоча вони можуть змінюватися фонетично: естеллер столи, урамнар – вулиці, іденнер – підлога).
Афікс аглютинативного типу прикріплюється до кореня, основи чи форми слова механічно, тоді як флексія тісно зливається з основою чи коренем (вести – веду – ведеш – вели - ні корінь, ні суфікси самостійно не вживаються, відбуваються лише чергування приголосних кореня - с – д – л -; при аглютинації корінь зберігає свою самостійність: авилнин – села, авилга – у селі, тут корінь авил вживається як невизначений (називний) відмінок. Основою для всіх дієслівних утворень є форма наказового способу 2-ї особи однини: яз – пиши, яза – пише, язасиз – пишете, язди – він (вона) писав, язсин – хай напише, язсин-нар – хай напишуть тощо).
Отже, аглютинативним типом називається така будова мови, при якій форми слів і нові слова утворюються шляхом послідовного приєднання однозначних афіксів-приліп.
Аглютинативні мови поширені дуже широко, це – тюркські, фінно-угорські, дравідські, індонезійські, індіанські, банту, японська, корейська та багато інших мов.
Аглютинативний клас мов поділяється на основі
місцеположення афіксів аглютинативного типу;
способу синтезування.
За місцеположенням афіксів аглютинативного типу аглютинативні мови поділяються на:
префіксальні;
суфіксальні (постфіксальні).
Мовами суфіксальної аглютинації є, наприклад, тюркські мови. Слово починається коренем, до якого приєднуються суфікси в порядку збільшення абстрактності, і тому, чим ближче до кореня знаходиться афікс, тим більше речовинності у значенні, яке воно виражає: татарська форма белгечлеклереге - спеціальностям, професіям - складається з кореня бел- (белу – знати) і суфіксів -геч-, -лек-, -лер-, -ге-, що відповідно значать спеціаліст, першість і два останні – суфікси числа і відмінка.
Префіксальна аглютинація зустрічається в семітських і кавказьких, палеоазіатських мовах і банту.
Префіксація є, наприклад, спільнокавказькою рисою словозміни і словотвору. Вона використовується для оформлення суб’єктно-об’єктного відмінювання дієслів, вказуючи або на особу, або на клас співучасників дії, і це важливо для розуміння ергативної будови цих мов.
За способом синтезування аглютинативні мови бувають:
аналітичні (напр., полінезійські мови);
синтетичні (напр., мови банту);
полісинтетичні (напр., чукотська мова).
Інкорпорацією (лат. іncorporatio – включення, об’єднання) називається аглютинативне об’єднання в одне морфологічне ціле декількох основ, автономних за лексичним значенням.
Напр., Тумг-ит копра-нтиват-гъат (Товариші сітки поставили) – речення складається зі слова і інкорпорованого комплексу, що включає дві основи (копра – сітка і нтиват – ставити, гъат - суфікс).
Флективними мовами є індоєвропейські та семіто-хамітські.
За використанням внутрішньої флексії виділяються насамперед семітські мови, які за цією ознакою Т.Мілевський називає альтернативними, а Е.Сепір – символіко-фузійними.
В семітських мовах корінь складається з одних приголосних, найчастіше з трьох; зміна голосних використовується для утворення нових слів і вираження граматичних значень.
Так утворюються форми ламаної множини: кітабун (книга) – кутубун (книги), баладун (країна) - булданун. Таким же способом утворюються і дієслівні форми часу і способу: катаба (він [на]писав), йактубу (він писав, пише, буде писати), йактуба (писав би) тощо. Так же утворюються і слова: катіб – пишучий, писець, кітаб – письмо, книга, кітаба – писання.
З-посеред індоєвропейських мов внутрішня флексія відіграє більш-менш помітну роль у германських мовах. У німецькій мові для утворення ряду форм використовуються чергування голосної кореня – умлаут і аблаут. Умлаут зустрічається у формах множини іменників. Він служить для утворення дієприкметників ІІ сильних дієслів тощо.
Флективні мови є мовами номінативної будови і цим відрізняються від аглютинативних мов, де зустрічаються речення номінативної і ергативної будови. Для флективних мов суттєвим є поділ на мови аналітичної будови і синтетичної будови.
Мови аналітичної і синтетичної будови
Засобів вираження граматичних значень не так уже багато, техніка їхнього приєднання і способи синтезування також нечисленні. Оскільки граматична будова мови є єдиним цілим, то питома вага (тобто значимість) окремих засобів вираження граматичних значень у межах одного й того ж типу мови є різною.
В типологічній характеристиці флективних мов особливе місце займає:
визначення питомої ваги синтетичних форм мови;
визначення питомої ваги аналітичних форм мови;
ролі службових слів в утворенні форм слова,
словосполучення,
речення.
Пор., англійське і українське речення: The man has killed a tiger – Чоловік убив тигра. Ці речення відрізняються різною значимістю простих форм і порядку слів.
Аналітична будова передбачає більш широке використання:
службових слів;
фонетичних засобів;
порядку слів
для утворення
форм слова;
словосполучень;
речень.
Мовами аналітичної будови є англійська, французька, гіндустані, перська, болгарська та деякі інші індоєвропейські мови.
Афіксація, напр., в англійській мові використовується головним чином для словотвору; при утворенні форм слова її роль незначна.
Іменники й прикметники характеризуються бідністю форм словозміни; навпаки, дієслово має розвинену систему часових форм, які утворюються майже всі аналітично, тобто додаванням допоміжних дієслів.
Синтаксичні побудови відрізняються також аналітизмом, оскільки головна роль у вираженні синтаксичних значень належить службовим словам, порядку слів та інтонації.
Синтаксична будова характеризується тим, що поруч з використанням службових слів, порядку слів і інтонації велика роль відводиться формам слова, які утворюються за допомогою афіксів:
флексій;
формотворчих суфіксів;
префіксів.
Мовами синтетичної будови є українська, польська, латиська, російська та більшість інших індоєвропейських мов; синтетичними були всі давньописемні індоєвропейські мови, напр., латинська, грецька, готська.
Типи мови - категорія, що міняється історично; в будь-якій мові чи групі мов можна виявити особливості інших граматичних типів.
Напр., кавказькі мови за морфологічною класифікацією належать до аглютинативного типу з більшою питомою вагою префіксації.
Однак це більш характерно для грузинської мови, ніж для нахсько-дагестанськких мов, де зустрічаються елементи флективності і зменшення питомої ваги префіксації.
Відомо, що латинська і давньоболгарська були синтетичними флективними мовами, тоді як французька і сучасна болгарська мови набули помітних рис аналітизму.
В сучасній німецькій мові більше синтетизму, ніж в англійській, але більше аналітизму, ніж в українській.
Українська мова як флективна мова синтетичного типу
Типологічне вивчення мов не обмежується тільки
створенням типологічних класифікацій,
опису ідеальних типів мов,
але й передбачає
типологічний опис конкретної мови,
створення його типологічної характеристики.
Українська мова, наприклад:
має розвинену систему синтетичного відмінювання;
має можливість синтетично відмінювати іменники і прикметники, які до того ж мають категорії
роду,
числа;
має особливу відміну особових займенників;
має особливу відміну числівників;
синтетична (проста) форма слова лежить в основі побудови словосполучення;
синтетична (проста) форма слова лежить в основі побудови речення.
Залишаючись в основному флективною мовою синтетичного типу, українська мова виявляє елементи ізолюючого й аглютинуючого типу, елементи внутрішньої флексії і аналітизму.
В українській мові є незмінювані слова – прислівники (спереду, назад), незмінювані іменники та прикметники (кіно, таксі, беж, хакі), дієслівні форми типу цвірк тощо.
Зустрічається в українській мові й аглютинація – у сфері словотвору і формотвору.
Складанням основ утворюються слова різних частин мови: пароплав, мигдалеподібний, напівжартома, одинадцять тощо.
Формотворчими афіксами аглютинативного типу є частка -ся, суфікси інфінітива - ти, наказового способу – те тощо.
Українська мова, будучи мовою синтетичної будови, має аналітичні форми, напр., місцевий відмінок без прийменника не вживається: в аудиторії, про аудиторію. Аналітичні форми дієслова буду читати, хай читає, читав би тощо; ступені порівняння більш швидкий, найменш зручний.
Історичні зміни типу мови відбуваються дуже повільно.
Тому:
всі індоєвропейські мови, в тому числі й слов’янські, є флективними,
тюркські мови - аглютинативними,
а китайсько-тібетські мови відносяться до ізолюючих мов.
Історична зміна морфологічного типу кладеться в основу визначення періодів розвитку мови як історичних різновидів даної мовної основи.
Напр., татарську мову поділяють на два історичних варіанти – старотатарська (ХV – ХІХ ст.., вона виникла на основі болгарських і кіпчацьких племінних мов) і сучасна татарська мова.
Китайську мову ділять на давньокитайську, середньокитайську, новокитайську і сучасну китайську мову.
Історичні зміни граматичної будови стосуються:
змін самих морфологічних основ,
складу частин мови,
граматичних категорій,
морфологічного складу,
структури слів.
Морфологічні процеси
На базі найпростіших слів і їхніх форм історично утворюються нові слова і їхні форми; слово і його форми стають багатоморфемними.
Багатоморфемне слово змінює свій склад, оскільки морфеми впливають одна на одну.
В.Богородицький (Казань) ці історичні зміни морфемного складу слова називав морфологічними процесами.
Основними морфологічними процесами є:
перерозклад;
спрощення;
зміна за аналогією;
аглютинація.
Перерозклад зводиться до зміни меж між морфемами слова, яке членується.
Напр., особова форма 1-ї особи множини ходимо ділилась і ділиться на основу і закінчення, але межі цього поділу змінились: у минулому це було ходи-мъ, зараз ход-имо.
Спрощення - це злиття двох морфем в одну, так що морфемний склад стає простішим, оскільки виділяється менше морфем, ніж їх було.
Напр., слова колесо і кільце в минулому були три морфемними: крім флексії вони мали корінь-основу кол- і суфікс -ес- (пор. чудо – чудеса) або -ьц- (пор. крило – крильце, мило – мильце). В сучасній мові слова колесо і кільце двоморфемні.
Спрощення звичайно супроводжується перерозкладом, причому частина основи нерідко поглинається на користь суфікса чи флексії.
Напр., суфікс -ник виник шляхом відкидання від твірної основи прикметника суфікса -н-; пор. садівник, де суфікс -ник приєднується до основи прикметника, що призводить до відкидання суфікса -ів і утворення складеного суфікса -івник.
Аналогія як морфологічний процес полягає в тому, що морфемний склад слова чи словоформи змінюється під впливом подібної парадигми чи словотвірної моделі.
Напр., слово діалектальний було замінено словом діалектний, що більше відповідає словотвірній природі даної мови, хоча запозичені слова і зберігають складений суфікс -альн- (геніальний, діаметральний, театральний).
Аглютинацією називається такий морфологічний процес, який зводиться до злиття двох слів, основ чи словоформ в одне слово чи словоформу.
Напр., в далекому минулому особова форма дієслова виникла шляхом злиття дієслівної основи і займенника: ходи+мъ – ходимъ, ходи+те – ходите.
Якщо за аналогією виникають нові форми слова,
якщо в результаті аглютинації виникають службові частини мови,
то граматизація – це процес перетворення повнозначного слова в службове – допоміжне дієслово (буду ходити), прийменник (завдяки), сполучник (якщо), частку (би), післялог, артикль тощо.
Утворення стягнених морфем і нових основ
В результаті історичних змін морфемного складу виникають стягнені морфеми:
нові корені,
похідні основи,
складні афікси.
Отже, в сучасних мовах морфеми можуть бути:
прості (прешообразні, первинні),
стягнені (складені, вторинні).
Складені морфеми виникають тоді, коли первинна морфемна членимість втрачається, зв’язок між словами і формами розривається, внаслідок чого відбувається деетимологізація, виникають нові елементарні одиниці мови.
Хронологічні корені поділяються на:
найдавніші,
старі,
нові.
Відносно української мови це будуть корені
індоєвропейські,
спільнослов’янські,
східнослов’янські,
українські.
В сучасній українській мові вони використовуються з різним ступенем зв’язаності. Сучасні українські корені у ряді випадків є новими утвореннями, що втратили старе й тим більше найдавніше членування.
Питання для самоконтролю:
- Розкрийте зміст поняття „Типологічна класифікація мов”.
- Розкрийте зміст поняття „Основні класифікації мов”.
- Що таке „тип мов”?
- Розкрийте зміст поняття „Різноманітність граматичних форм і основні
типи мов”.
- Що таке синтаксична і морфологічна типологія мов?
- Розкрийте зміст поняття „Морфологічна класифікація мов”.
- Які мови ізолюючі, а які афіксуючі?
- Які мови аглютинативні, а які флективні?
- Які мови аналітичної, а які синтаксичної будови, у чому полягає різниця
між ними?
- Розкрийте зміст поняття „Українська мова як флективна мова
синтетичного типу”.
- Розкрийте зміст поняття „Морфологічні процеси у мовах світу”.
- Поясніть принципи утворення стягнених морфем і нових основ.
Література: Основна 1 - 18.