12.2 Американська система “стандарт-кост”

До прогресивних зарубіжних методів обліку витрат на виробництво зараховують:

1. систему «стандарт — кост»;

2. систему «директ — костинг»;

3. центри відповідальності;

4. контролінг.

Система «стандарт — кост» — це система калькуляції собівар­тості виробництва за стандартами (нормативними) витратами.

Ідею принципово нового підходу до обліку витрат підприєм­ства висловив у 1908—1909 роках американський інженер-шляховик Гаррінгтон Емерсон (1853—1931р.р.). Ця ідея пізнає отримала назву «стандарт — кост». Ідея, висловлена Г. Емерсоном, втілена в життя Чартером Гаррісоном у 1911 році.

Мета методу «стандарт — кост» полягає в наступному:

1) допомогти менеджерам при складанні кошторису та оцінці ефективності управління;

2. створити схему контролю, що спрямована на виявлення тих операцій, які не стикуються з планом;

3. провести прогноз майбутніх витрат, що використовуватиметься для прийняття рішень;

4. полегшити завдання перенесення витрат на кінцевий продукт з метою оцінки запасів товарно-матеріальних цінностей;

5) визначити цілі, які необхідно досягти.

Стандарт (норматив) — це певний рівень, що відповідає бажа­ним або можливим вимогам.

Стандарти виробничих затрат, як уже зазначалося у параграфі 4.1, поділяють на стандарти матеріалів, стандарти прямих затрат праці, стандарти накладних витрат.

Стандарти матеріалів розраховують шляхом множення стандартів витрат сировини та матеріалів на стандартні (нормативні) ціни.

Стандарт прямих затрат праці за кожним видом робіт встановлюють шляхом множення ставки заробітної плати на стандартний (нормативний) час, який потрібний для виконання тієї або іншої операції.

Стандарти змінних накладних витрат на одиницю кінцевого продукту розраховують шляхом множення ставки змінних накладних витрат (в доларах) на норму затрат робочого або машинного часу.

Стандарт постійних накладних витрат на одиницю кінцевого продукту визначають шляхом множення нормативної ставки машино-годин або людино-годин в доларах на норматив затрат робочого (людино-годин) або машинного (машино-годин) часу.

Відхилення від стандартів визначають шляхом порівняння загальних фактичних витрат з нормативними (стандартними) за звітний період за кожним центром відповідальності. Відхилення у величині прибутку підприємства, пов’язані із такими відхиленнями:

1. за затратами на реалізацію (збут) і маркетинг;

2. за виробничими затратами;

3. із власне реалізації (збуту) — за рахунок відхилень у ціні та обсязі реалізації (збуту).

Бухгалтер підприємства (керівник центру відповідальності) виявивши відхилення, визначає його причину і складає сигнальний документ, який сигналізує менеджеру про відхилення.

Менеджер сприймає відхилення як реальний факт та проводить коригувальні заходи щодо усунення відхилення або перегляду (зміни) стандартів.

12.3 Система “директ-костінг” та її значення в обліку виробництва

Система «директ — костинг» - це система обліку затрат і калькулювання собівартості продукції, в основу якої закладено змінні витрати. Постійні витрати облікуються на окремому рахунку і час від часу списуються на рахунок прибутків та збитків без їх розподілу за видами продукції (робіт, послуг).

Вчення про директ — костинг розробив Джонатан Харріс у 1936 році, стверджуючи, що до складу собівартості продукції потрібно зараховувати лише прямі витрати. В країнах Заходу систе­ма «директ — костинг» набула поширення з шістдесятих років 20-го століття.

Мета цієї системи, за словами німецького економіста П. Рібеля, полягає у виявленні ступеню залежності між прями­ми витратами і зайнятістю.

Відомий український вчений — доктор економічних наук, професор Герасимович А. М., стверджує, що визначальною особливістю системи «директ—костинг» є те, що обмежена собівартість облікується і планується тільки в частині змінних витрат. За змінними витратами оцінюються також і залишки готової продукції на складах на початок та кінець року, а також і незавершене виробництво.

Використання системи «директ—костинг» дозволяє приймати наступні управлінські рішення:

1. оптимізувати виробничу програму підприємства за критерієм максимуму маржинального доходу;

2. вирішити питання про ціни на нову продукцію, яку вже за певною ціною продає конкурент даного підприємства;

1. провести оптимальний вибір та зміну машин і обладнання;

3. вирішити питання щодо виробництва чи закупівлі сировини та матеріалів;

4. прийняти рішення щодо виконання додаткового замовлення;

5. визначити величину прибутків та дивідендів, що підлягають розподілу.

Сукупні змінні затрати змінюються прямопропорційно до рівня (обсягу) виробництва продукції, тобто, якщо, для прикладу, обсяги виробництва продукції зростуть в три рази, то й сукупні змінні затрати зростуть в стільки ж разів. Змінні затрати на одиницю продукції є постійною величиною.

Поділ затрат на змінні та постійні досить умовний тому, що на затрати впливають чимало чинників, зокрема організація виро­бничої діяльності, облікова політика підприємства тощо.

Прикладами змінних виробничих затрат можуть бути основні матеріали, заробітна плата робітників, зайнятих безпосередньо в процесі виробництва та інші. Поряд з цим, існують і невиробничі змінні витрати, до яких відносять комісійні збори за продаж, що змінюються відповідно до виручки за продаж; вартість пального відповідно до пробігу автотранспорту в кілометрах.

Дані про змінні затрати дають можливість визначити маржинальний дохід. Маржинальний дохід визначається як різниця між виручкою від реалізації та змінними затратами на одиницю продукції. Прибуток від реалізації слід розглядати як різницю між сумою маржинального доходу та постійними затратами на одиницю продукції.

Собівартість одиниці продукції за системою «директ — костинг» визначається шляхом ділення суми змінних затрат на кількість виробленої продукції. Таку собівартість ще називають неповною (урізаною) собівартістю.