За ступенем використання виділяють нерозподілений і розподілений прибуток підприємства.

Нерозподілений прибуток — це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності зазнають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасиг-новану частини:

• асигнована частина має певне цільове призначення (наприклад, для фінансування розвитку підприємства, проведення цільових програм тощо);

• неасигнована частина не має конкретного призначення.

У зарубіжних корпораціях часто встановлюються обмеження, які накладаються на суму нерозподіленого прибутку. Такі обмеження тимчасово виділяють певну суму нерозподіленого прибутку, яка б могла бути виплачена у вигляді дивідендів. Коли обмеження знімаються, ця сума може бути сплачена у вигляді дивідендів та використана на інші потреби.

Обмеження нерозподіленого прибутку можуть бути добровільними або вимушеними. Одним з найбільш поширених добровільних обмежень є обмеження на нерозподілений прибуток з метою розширення матеріально-технічної бази підприємства. Це обмеження може бути зняте керівництвом товариства в будь-який момент.

Розподілений прибуток характеризує частину сформованого прибутку, що на даний момент вже розподілена й не використана в процесі господарської діяльності. Санаційний прибуток – це специфічний вид прибутку, який виникає внаслідок викупу підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом, нижчим за номінальну вартість цих прав (дизажіо), у результаті їх безкоштовного передання до анулювання, зниження номінальної вартості або при одержанні безповоротної фінансової допомоги від власників корпоративних прав, кредиторів та інших зацікавлених у санації підприємства осіб.

Якщо сума прибутку показує абсолютний ефект від діяль­ності, то рентабельність характеризує міру цієї ефективності, тоб­то відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. У загальній формі рентабельність розрахову­ють як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів (капіталу).

Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів є рентабельністю підприємства. Цей показник може бути визначе­ний як відношення прибутку підприємства до сукупності виробничих фондів, балансових активів, власного чи акціонерного капі­талу. Останній показник цікавить насамперед акціонерів і май­бутніх інвесторів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

Рентабельність продукції характеризує ефективність ви­трат на її виробництво. Передусім обчислюється рентабельність усієї реалізованої продукції як відношення валового прибутку від реалізації до собівартості реалізованої продукції. Рента­бельність продукції можна розрахувати також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому вигляді цей показник більше застосовується у зарубіжній практиці.

Рентабельність окремих видів продукції обчислюється за такою формулою

,

де Rі — рентабельність і-го виду продукції, %;

Ці, Сі — відповід­но ціна і собівартість і-го виду продукції.

У багатономенклатурному виробництві в процесі аналізу рен­табельності виробів слід застосовувати спосіб групувань. На­самперед усі вироби групують за ознакою, рентабельна чи не­рентабельна продукція. При цьому визначають кількість не­рентабельних видів продукції, розраховують частку у відсотках до загальної кількості виробів, а також їхню частку в обсязі реалізованої продукції. Треба також визначити, чи є серед не­рентабельних виробів такі, що входять до складу найважливі­ших профільних видів продукції, чи є нові перспективні вироби.

Дуже важливо здійснити групування продукції, що вироб­ляється, за рівнем рентабельності:

- вироби з низкою рентабельністю;

- вироби з середньою або нормальною рентабельністю (близь­кою до середньої рентабельності у галузі);

- вироби високорентабельні.

При цьому потрібно дати оцінку частки кожної групи в за­гальному обсязі реалізації.

Нарешті, здійснюють групування виробів за ознакою ступе­ня та напряму зміни рентабельності порівняно з попереднім періодом. При цьому визначають кількість виробів, рента­бельність яких:

• помітно зросла;

• суттєво не змінилась;

• знизилась.

Групування виробів за названими та іншими ознаками дає змогу краще зрозуміти існуючі проблеми та визначити напрями збільшення прибутковості виробництва. При цьому треба враховувати дію на рентабельність продукції таких чинників:

- зміну ринкових цін на продукцію даного підприємства;

- зміну податку на додану вартість;

- зміну рівня собівартості виробу з усіма факторами, які впливають на неї.

4. Економічна рента та її види

У широкому економічному розумінні рента є результатом власності та її економічної реалізації. У науковій літературі найглибше розглянуті питання земельної ренти. Це цілком природно, бо земля є не лише фактором виробництва, але й унікальним ресурсом. Так, вважається, що монополія приватної власності на землю, надра та інші природні ресурси обумовлює виникнення абсолютної ренти, або при привласненні земельним власником надлишку ринкової вартості над ціною виробництва. У сільському господарстві та добувних галузях ця ціна визначається витратами в гірших природних умовах з додаванням середнього прибутку на авансований капітал. Тому, утворюється диференційна рента як різниця в рівні витрат при використанні кращих та гірших природних ресурсів.

Рента, на думку економістів, у першу чергу виникає в тих галузях, де земля виступає формою основного капіталу (сільське господарство, будівництво, добувна та гірнича промисловість). У цьому сенсі рента завжди є «земельною», незважаючи на умовний поділ. З такою думкою можна погодитись, оскільки в науці вона стала аксіомою. Проте рента виникає і успішно розвивається не лише у вищезазначених сферах діяльності. Рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, як компенсацію за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва. Тому і виникає питання дії (поведінки) власника майна або ресурсу в системі рентних відносин.

Теорія рентоорієнтованої поведінки або теорія пошуку ренти останнім часом набула доволі широкого розвитку і застосування в сфері економічного аналізу, зокрема при вивченні трансформаційних економічних процесів. Поняття рентоорієнтованої поведінки або поведінки зорієнтованої на пошук ренти було введено в науковий обіг в 1974 році А.Крюгер у праці «Політична економія рентоорієнтованого суспільства».

Проте Гордон Таллок ще у 1967 році в статті «Благо цінових тарифів, монополій та крадіжок» зауважив, що факт утворення ренти дозволяє власнику ресурсів шукати варіанти її найбільш ефективного розміщення і використання, створює стимули для пошуку та інвестицій. Проте досягнення визначеної мети може забезпечуватись різними способами, в залежності від обраних способів. Цілком очевидним є те, що власник прагне до максимуму від отримання ренти. Так, у праці «Ренти та пошук ренти» Г.Таллок зауважує про необхідність моральної сторони такої поведінки. Він говорить про необхідність чіткого розрізнення понять «гарний пошук ренти» та «поганий пошук ренти». Тому в одному випадку рентоорієнтована поведінка розглядається як благо, а, в іншому – як зло. У випадку, коли пошук ренти збільшує кількість благ, такий пошук ренти трактується як продуктивна діяльність і найчастіше визначається терміном «пошук прибутку». Цей пошук може включати будь-яку діяльність, що сприяє розширенню пропозиції товарів та послуг. Як підтверджує практика пропозиція ресурсів не є абсолютно еластичною, внаслідок чого вони у процесі свого використання мають у структурі виручки рентну складову, частка якої тим вища, чим нижча еластичність їх пропозицій. Будь-яке вдосконалення ресурсів робить їх відносно рідкісними. Такий підхід досить позитивно впливає на суспільний добробут, а додаткова рента (квазірента), яка виникає в результаті застосування більш ефективних ресурсів чи технологій має тимчасовий характер. За відсутності штучно створених бар’єрів ринкова конкуренція сприяє їх розмиванню та призводить до нормального рівня. Звідси й виходять умови інвестування ресурсів для створення таких штучних бар’єрів, тобто налаштовуватись на «поганий пошук ренти», коли існує відповідна можливість та необхідність.

На думку Р.Толлісона «пошуком ренти» є «витрати рідкісних ресурсів заради загарбання штучно створеного трансферту». Дж.Б’юкенен «пошук ренти» формулює для характеристики поведінки в інституційних утвореннях, де зусилля індивідів, що спрямовані на максимізацію цінності, призводять до втрат, а не до суспільних надбань.

Отже, пошук прибутку має місце тоді, коли розміщення ресурсів заради отримання ренти генерує зростання суспільного добробуту, а пошук ренти – коли розміщення ресурсів заради її отримання зумовлює втрати суспільства.

Щодо питання формування квазіренти, то воно, як вважає український вчений–економіст Л.Шостак, тісно пов’язане не лише з інституціональним механізмом доданої вартості або національного доходу, але й з певною поведінкою політичної і бізнесової еліти та стратегічними фінансовими інтересами міжнародних гравців у певному геополітичному просторі. І тут проблема земельної ренти набуває великого значення, оскільки специфіка її визначається особливостями землі, як фактора економічного розвитку. Земля (природні ресурси), що використовується в системі господарської діяльності, дає дохід у формі власне економічної ренти, яку обертають на свою користь власники земельних ділянок або ті, хто ними користується. Тому у трансформаційних економічних процесах питання здійснення відповідної рентоорієнтованої поведінки у площині природноресурсного комплексу набуває не лише економічного, а й політичного забарвлення.

Специфічність ренти визначається особливостями ресурсу. Земельні ресурси, наприклад, є абсолютно обмеженими. Тому у цьому зв’язку, як справедливо вважає вітчизняний вчений І.Й.Малий, жодним чином не можна погодитись з думкою Н.Менк’ю, що, розглядаючи залежність ціни ренти від попиту та пропозиції землі, графічно зобразив можливу еластичність пропозиції землі (рис. 4.1.1.)

Рис. 4.1.1. Залежність розміру ренти від попиту та пропозиції

(за Н.Менк’ю).

Розуміння ж того, що нееластичність пропозиції землі становить важливий методологічний принцип особливостей не лише ціноутворення на землю, а й формування та здійснення відповідної рентоорієнтованої поведінки суб’єкта (держави, підприємства, індивіда). Саме внаслідок негативного впливу техногенних факторів на навколишнє природне середовище спричиняє зменшення земельних (природних) ресурсів. Тому пропозиція землі залишається незмінною (а часто у випадках техногенних забруднень така пропозиція зменшується), тоді як попит на неї постійно зростає. Таким чином, недостатність земельних (природних) ресурсів призводить до зростання ціни, як видно з рисунку 4.1.2., одиниці земельної площі та природного ресурсу. Тому, залежно від якості землі і природного ресурсу та місця їх знаходження (наприклад, центр міста чи околиця) і буде формуватись відповідна рентна плата та рентоорієнтована поведінка суб’єкта.

Розмір земельної

ренти

S ₁ S

D

Кількість землі

4.2..Місце і роль держави у формуванні рентоорієнтованої поведінки.

4.3. Адміністративні бар’єри в економіці як джерело рентного доходу.

4.4. Оцінка негативних наслідків рентоорієнтованої поведінки

.

Рисунок 4.1.2. Залежність розміру ренти від попиту на землю (природний ресурс) за незмінної пропозиції (за І.Й.Малим)

Рис 4.1.2.

У нинішній час природні ресурси (особливо – невідновні і вичерпні) стають дедалі дефіцитнішими, що дозволяє їх власникам одержувати зростаючу природноресурсну ренту. Так, дослідження українських вчених у сфері економіки природокористування стали основою для твердження, що існує певна екологічна рента, пов’язана з економічною ємністю природно-антропогенних ландшафтів або їх здатністю асимілювати виробничі та побутові відходи. Проте тут варто ще враховувати, що утворення такої ренти пов’язане з певними політичними і господарськими рішеннями щодо розташування виробництв на певних територіях та визначенням механізмів самоочищення і природного відтворення ландшафтів. Саме останнє і дає підстави для віднесення реального (або потенційного але втраченого) доходу до квазідоходу, який начебто існує , якось розпливчасто і незрозуміло. Цілком логічно з цього приводу вважає Л.Шостак, що він з’являється лише за умови адекватних вартісних оцінок природного капіталу та наявності інституту фінансової відповідальності за його втрати, який виникає на основі жорсткого екологічного законодавства у легальному і легітимному просторі національного господарювання. Основними факторами утворення неявного доходу є насамперед інституціональний механізм розподілу додаткової вартості, створеної використанням природного капіталу; по-друге, вартість природних ресурсів суспільного використання та її врахування в оцінках додаткової вартості; по-третє, національних стандартів, норм і правил на вартісні оцінки природного капіталу (див. рисунок 4.1.3.). Критерієм ефективності розподілу екологічної квазіренти між суспільством і власником природного ресурсу повинно бути її соціально оптимальне використання, незалежно від форми власності на даний ресурс. З точки зору сталості екологічного і економічного розвитку, таким критерієм є ефективне і бережливе використання природного капіталу держави.

Сучасні процеси виснаження природних ресурсів і зростаючого забруднення навколишнього природного середовища сприймаються, насамперед ліберальними економістами, як умова впровадження широких прав власності на природні ресурси. У цьому вони вбачають загальний спосіб ефективного природокористування. Звичайно, що трансформування прав власності певною мірою дозволяє використовувати ринкові механізми регулювання проблем ресурсного розподілу. Проте контролююча і регулююча функція у цьому плані знову лягає на плечі держави.

Рис. 4.1.3. Механізм виникнення квазіренти (за Л.Шостаком)

Щодо природно ресурсної ренти, то її утворення і суспільний розподіл відбуваються відповідно до наявного інституціонально-правового механізму під впливом певного лобіювання перерозподілу додаткової вартості через стягнення політичної ренти. Остання за своєю природою також є квазірентою, оскільки виникає за певних політичних обставин у просторі тіньових суспільно-економічних відносин. Екологічна рента породжується насамперед господарським використанням природних ресурсів різної екологоємності та здатності до утилізації відходів господарювання. Різні умови асиміляції виробничих відходів і різна здатність до природного відновлення порушених ландшафтів приводять до того, що додержання екологічних стандартів господарської діяльності може відбуватись неодночасно: чим більшою є здатність природного середовища до утилізації відходів, тим коротшим є строк досягнення стандарту за відсутності втручання до цього процесу людини. За умови визначення необхідного строку, протягом якого якість навколишнього природного середовища повинна відповідати визначеним стандартам, стандарт якості за даний строк у гірших умовах асиміляції досягнутий не буде, інакше кажучи, виникне ситуація надлімітного забруднення. За таких умов чітко вираженої екологічної ренти не існує, проте має місце збиток власника внаслідок сплати за над лімітне забруднення. Оскільки додаткові витрати у кращих умовах господарювання не входять до системи ціноутворення на продукцію, то ця перевага зміцнює як конкурентні позиції суб’єкта виробництва на ринку, так і фінансовий стан власника або орендаря природного ресурсу. У системі координат ринку, за наявності схем торгівлі над лімітними викидами і скидами, а також за умови встановлення строку досягнення стандарту якості у гірших або середніх умовах асиміляції власник (користувач) кращих ресурсів може одержати реальні доходи (екологічну ренту) від продажу дозволів на забруднення.

Тема 5. Підприємництво Лекція 2

1. Регулювання підприємницької діяльності.

2. Міжнародна підприємницька діяльність.

1. Регулювання підприємницької діяльності

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному управлінню та регулюванню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки.

Державна політика підтримки підприємництва – це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого – створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об’єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

Державне регулювання підприємництва має відповідні функції, інструменти (методи) та органи.

Таблиця 5.5

Функції, інструменти (методи) та органи державного регулювання підприємництва

Питання регулювання підприємництва нерозривно пов’язане з питанням формування сприятливих умов для його розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво є сектором економіки, найбільш вразливим до таких несприятливих чинників, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, непомірні податки, невизначеність результатів багатьох нововведень за умов конкуренції великих державних структур.

Залежно від ступеня державного регулювання підприємницької діяльності активність цього сектору економіки змінюється. Так, наприклад, низькі ставки податків сприяють активізації підприємництва, однак за даних умов оподаткування зменшуються надходження до бюджету. Натомість, високі податкові ставки сприяють поповненню бюджету, однак гальмують розвиток підприємництва, сприяють “тінізації” економіки. Можлива реакція підприємців на втручання держави відображена у таблиці:

Таблиця 5.6

Можлива реакція підприємства на втручання держави

Проаналізувавши різні можливі варіанти можна зробити висновок, що основним завданням державного регулювання є створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку, на цій основі, національної економіки.

В світовій практиці існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо. В Україні на етапі трансформаційного розвитку було обрано саме другій підхід.

При реалізації цього підходу державна політика підтримки та розвитку підприємництва має спиратися на загальні принципи, цілі та напрями.

Цілі:

• забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

• залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

• удосконалення структури суб’єктів підприємництва;

• підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

• заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

• створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

• сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

• формування соціального прошарку власників і підприємців.

Принципи:

• системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб’єктів підприємницької діяльності;

• цілеспрямованість та адресність підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

• рівноправний доступ суб’єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Напрями:

• формування нормативно-правової бази;

• удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

• забезпечення інформацією;

• сприяння впровадженню технологій та інновацій;

• підготовка та перепідготовка кадрів.

Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін.

Податкові пільги – часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати податків.

Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, передусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровадження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування прибутків підприємств.

Досвід розвинутих країн світу засвідчує, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна ставка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюється соціальна, регулююча.

Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків та ін. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит – знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестованого прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.

Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційній кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих регіонів, спеціальні інвестиційні кредити – при створенні високотехнологічних виробництв, субсидії – відповідно до структурної програми розвитку середніх міст тощо.

Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новостворені акціонерні компанії у перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків, для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50% впродовж перших п’яти років, не оподатковується реінвестований прибуток. В Україні ставка податку на прибуток однакова для великих, середніх і малих підприємств, що суперечить досвіду багатьох розвинутих країн, зокрема США, які встановлюють значно нижчі ставки цього податку для малих підприємств.

Саме тому, реформування податкової системи має включати значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, надання пільг в оподаткуванні малих підприємств, які б стимулювали їхній інвестиційний та інноваційний розвиток. Пільги в оподаткуванні та кредитуванні повинні одержувати не лише малі підприємства, а й суб’єкти, які надають їм підтримку.

Не менш вагоме значення в політиці державної підтримки підприємництва мають фінансово-кредитні важелі.

Фінансово-кредитна підтримка – надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо.

Світовий досвід свідчить, що найважливішими програмами, за якими надають цільові кредити, є реконструкція підприємств (на капітальне будівництво гарантовані позички надають терміном на 20 років), енергозбереження, захист довкілля, виконання вимог державного регулювання економіки і передусім підприємництва, створення додаткових робочих місць та ін.

В Україні з огляду на такий досвід також необхідно створити певний комплекс гарантій з боку держави тим фінансово-кредитним установам, які надаватимуть кредити малим підприємствам, сформувати сприятливі умови для надання лізингу (надання майна в довготермінову оренду), кредитів, утворити певну мережу нових установ, які б проводили таку діяльність, та ін.

Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва здійснюється у розвинутих країнах з боку центральних та місцевих органів влади, позабюджетних фондів, приватних, іноземних та змішаних інвесторів та спонсорів.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу).

Світовою практикою також напрацьовано вельми широкий спектр заходів щодо надання технічної та інформаційної допомоги малому і середньому бізнесу:

• надання інформації про форми та методи державної підтримки малого та середнього бізнесу:

• консультації з питань законодавства;

• забезпечення спрощених режимів звітності;

• забезпечення сприятливих умов для використання державного фінансування, матеріально-технічних інформаційних та інших ресурсів, що надаються в рамках держпідтримки малого бізнесу;

• підтримка участі малих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, допомога в укладанні міжнародних контрактів;

• підтримка виходу малих підприємств на фондові ринки;

• розвиток ділових мереж та кластерів, спрямованих на встановлення ринкових відтворювальних ланцюгів;

• створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);

• перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);

• регіональна підтримка.

Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Система державного фінансування інноваційної діяльності має надавати пріоритет фундаментальним і пошуковим науковим дослідженням, національним науково-технічним програмам, а певна частина бюджетних коштів – спрямуватись на проведення паралельних розробок і реалізацію альтернативних проектів.

Так, в межах Європейського Союзу, крім специфічних національних програм, створена програма фінансування інноваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослідницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні підприємства, які працюють передусім над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, невиплати відсотків, але передання інвесторам усіх запатентованих інновацій, “ноу-хау”.

В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі впровадження малими підприємствами нових техніки та технології, проведення ними наукових досліджень; розробити ефективний механізм передання частини виробничих площ, техніки збанкрутілих підприємств, надавати частину державних замовлень малим підприємствам тощо.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консультації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та значна кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовки працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом.

В Україні кадрове забезпечення малих підприємств здійснюється державою шляхом підготовки кадрів менеджменту в державних навчальних закладах, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки навчальних планів, програм тощо.

Така підготовка управлінських кадрів у державних та недержавних вищих навчальних закладах здійснюється в тісному співробітництві з діючими підприємствами із запозиченням передового зарубіжного досвіду.

Однак, з одного боку, система освіти неадекватно реагує на зміну попиту на робочу силу, що об’єктивно зумовлено інерційним характером розвитку системи підготовки кадрів. З іншого боку, малі підприємства не мають достатніх коштів на здійснення освітніх заходів, у той час, як державна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, яка працює у Державні службі зайнятості, є недостатньо ефективною та не отримує належної фінансової підтримки. Крім того, особливості функціонування підприємництва в умовах України обумовлюють інколи досить значні відмінності від стандартних методик та технологій, що створює певний інформаційний вакуум у забезпеченні кваліфікованості дій представників малого та середнього бізнесу. Це веде до зниження ефективності управління малими підприємствами, нераціональності їхньої поведінки на ринку, а відтак – невисокої конкурентоспроможності.

Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.

2. Міжнародна підприємницька діяльність

Як відомо, національне підприємництво є економічною діяльністю, спрямованою на одержан­ня прибутку в межах національної економіки. Суб'єктами такого підприємництва виступають фізичні та юридичні особи даної країни.

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних перед­умов:

• поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світо­вого ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше при­четні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпор­ту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищен­ня його технічного рівня тощо;

• розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве ви­робництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами;

• Розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвину­тих країн у менш розвинуті.

Однак, перелічені чинники роблять національне підприємництво міжнародним потенціально. Вони лише створюють фінансово-ресурс­ну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосеред­ньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) зали­шається незмінною, проте тепер воно об'єднує цілі і завдання підприємців кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємницт­ва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається.

Рисами міжнародного підприємництва є:

• участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;

• спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;

• відображення в економіко-правовому режимі такого підприєм­ництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприєм­ницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної підприємницької діяльності є:

• поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;

• розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;

• бажання окремих країн краще використати їхні економічні, при­родно-географічні, демографічні переваги;

• наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:

• Спільне підприємництво;

• Вільні економічні зони

Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Його передумови формуються у процесі інтернаціоналізації господарського життя внаслідок розвитку експортно- імпортної діяльності.

Видами спільного підприємництва є:

• ліцензування, коли фірма (ліцензар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства;

• підрядне виробництво, коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товара тощо;

• Управління за контрактом, коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

• Спільне підприємство (СП), коли зарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Усім видам спільного підприємництва притаманні елементи виробничої кооперації. Однак, особливо у цьому плані вирізняються спільні підприємства.

Спільні підприємства — це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності даної країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, спільному управлінні та спільному розподілі результатів і ризику.

Від інших форм міжнародно­го співробітництва (міжнародних об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільно­го майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

• спільне управління виробництвом;

• розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;

• узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої взаємодії всі учасники зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов’язана з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему управління.

Така форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг. Додатковими мотивами їх створення є:

• розширення діючих виробничих потужностей і зни­ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен­ня конкурентоспроможності продукції;

• досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

• економія капіталовкладень усього комплексу ре­сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій­них) при створенні нових потужностей;

• покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален­ня маркетингових досліджень;

• послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес­тиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юн­ктури;

• проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, за­сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов­лено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП зумовилось, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви­робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою формою спільного підприємництва є також офшорні компанії.

Офшорний бізнес (англ. оії-зпоге — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа­дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами його ви­никнення й інтенсивного поширення є:

• значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

• можливість реєстрації нерезидентських компаній;

• високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

• мінімальні обмеження на певні види ділової актив­ності;

• економічна (стабільність курсу національної валю­ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен­ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при­бутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо­рацій нижчий) і розширити способи його законного зни­ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо­рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни­ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку­вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол­дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи­ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес­тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс­портних та професіональних послуг (консультаційних, во­лодіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо­датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от­римують страхові, трастові компанії.

Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою фор­мою міжнародного підприємництва.

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні пер­ший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення.

Сьогодні термін «вільна економічна зона» (СЕЗ) широко використовується у всьому світі.

Вперше його офіційне тлумачення було надано в Кіотськой конвенції від 18 травня 1973 р., де зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території однієї держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і що не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується.

У найзагальнішому розумінні ВЕЗ — це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови.

ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

Зона є не адміністративно-політичним, а господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних километрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація, що діє на комерційних принципах під керівництвом запрошеного за контрактом фахівця, яка вирішує всі основні проблеми, зокрема іноземних інвесторів.

У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємниць­кої діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити інозем­ний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни.

Конкретні завдання, що вирішуються вільними економічними зонами, полягають в наступному:

• забезпечення умов для активного включення країни до світо- господарських зв'язків;

• підйом депресивних територій, вирівнювання територіальних розбіжностей;

• стимулювання припливу іноземних інвестицій;

• збільшення випуску конкурентоспроможної продукції, насичення внутрішнього ринку і стимулювання її експорту;

• стимулювання технічного розвитку і впровадження новітніх розробок;

• підготовка фахівців і кваліфікованих робітників;

• поглиблене включення країн в процес міжнародного розподілу праці;

• залучення туристів, відпочиваючих;

• проведення економічних експериментів;

• створення додаткових робочих місць і сприяння зростанню зайнятості населення тощо.

ВЕЗ — це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Вільні економічні зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв'язків. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надход­ження тощо.

Для створення вільної економічної зони потрібен ряд чинників, а саме:

• зручне географічне положення;

• транспортний і телекомунікаційний зв'язок із зовнішнім ринком;

• розвинена економічну інфраструктуру (банки, біржі, страхові компанії);

• певний рівень розвитку виробництва в регіоні і наявність висококваліфікованого персоналу, зокрема для здійснення зовнішньоекономичної діяльності;

• наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша — територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конк­ретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ — функціональна (режимна), за якої підприєм­ства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-тех­нічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світо­вому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

• Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

• Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експор­тно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподат­кування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створен­ня — виробництво експортної продукції.

• Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного ре­жиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони роз­міщені, сучасними товарами.

• Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) ре­жим банківській і страховій справі.

• Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземно­го менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

• Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують еле­менти різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед — від ефективності виробництва всієї країни, де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іно­земних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере­дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину­тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють­ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм­ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част­ково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен­чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер­жави в процесі виробництва з метою прискореного роз­витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до­сконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор­гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на­укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна­ченні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва. В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої тех­нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но­вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон­цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій та зміцнення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно­полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи­ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя­гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман­ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла­день у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослід­ницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

Розвиток технополісів має багато позитивних на­слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють­ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та­лановитої молоді, венчурним компаніям надають креди­ти під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повер­таються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди­ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно­полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона­ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство­рення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко­новій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель­ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль­кості некваліфікованих) та ін.

У світі налічується понад 300 технополісів, у т.ч. понад 50 - у Франції , 30 – в Німеччині, по 20 – у США та Японії. У країнах СНД їх найдоцільніше створювати у ВЕЗ.

Література

1. Варналій З.С. Основи підприємництва: Навч. посібн. – К.: Знання-Прес, 2002. – 239 с.

2. Гальчинський А.С, Єщенко П.С, Економічна теорія: Підручник.– К.: Вища шк., 2007. –503 с.

3. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. Т.2/За ред.С.В.Мочерного.—Львів: Світ,2006.—568 с.

4. Загальна економіка: Підручник / За ред. Радіонової І.Ф. – Камянець-Подільський: Абетка-НОВА, 2006. - 384 с.

5. Мочерний С.В., Устенко О.А., Чеботар С.І. Основи підприємницької діяльності: Посібник.- К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 280 с.

6. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 1998. – 352 с.

7. Політична економія: Навч. Посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Беляєв та ін.;За ред. д.е.н, проф.К.Т. Кривенка. – К.:КНЕУ, 2001.–508 с.

8. Політична економія: Структурно- логічний навч. посіб. – К.:КНЕУ, 2005. – 358 с.

9. Сизоненко В.О. Сучасне підприємництво: Довідник. – К.: Знання – Прес, 2003. – 379 с.

10. Трансформаційна економіка: Навч. посіб./ В.С.Савчук, Ю.К.Зайцев, І.Й.Малий та ін., За ред. В.С.Савчука, Ю.К.Зайцева.—К.:КНЕУ,2006.— 612 с.

11. Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь. – 2-е изд., испр. – М.: ИНФРА-М, 1999. –479 с.

12. Цыпин И.С., Веснин В.Р. Мировая экономика: учеб. – М.: Проспект, 2008. – 248 с.

13. Экономика США: Учебник для вузов / Под ред. В.Б.Супяна. – СПб.: Питер, 2003. – 651 с.

Тема 6. Економічний розвиток Лекція 1.

1. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи

2. Динаміка економічного розвитку та його фактори

3. Економічне зростання, його критерії та показники

4. Ресурси економічного зростання

1. Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи

У сучасній економічній літературі існує багато тлумачень сутності поняття економічний розвиток [1], однак більшість дослідників наголошують на комплексному, багатомірному характері цього процесу, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інституціональній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у головних факторах виробництва – капіталі, природних ресурсах, праці тощо [2].

Для розуміння діалектики взаємозв’язку і відмінностей між економічним розвитком та економічним зростанням слід враховувати загально філософське трактування поняття розвитку, як незворотної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних та ідеальних об’єктів [3]. Унаслідок розвитку виникає новий якісний стан структури, спрямованості руху, можливостей функціонування певної соціальної (економічної) системи. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов’язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення. Адекватність економічного зростання економічному розвитку залежить від ряду обставин, серед яких ключовими є джерела економічного зростання та його наслідки у широкому значенні [4].

Дослідження концептуальних проблем сутності розвитку започаткувала німецька класична філософія, зокрема, визначний її представник – Гегель. Спираючись на відкриті закони діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, він сформулював такий важливий принцип розвитку, як універсальність,^ визначив його механізм і джерело – виникнення, боротьбу та подолання протилежностей [5].

Складність дослідження закономірностей суспільного розвитку і, зокрема, розвитку економічного, пов’язана із тим, що це дійсно діалектичний процес, у якому переплітаються, як об’єктивні тенденції розвитку життєвого циклу суспільства, так і суб’єктивні дії окремих людей, соціальних прошарків і груп, кожна з яких має власні інтереси, цілі, мотиви, своє розуміння ефективності тих чи інших інституціональних форм та інструментів, за допомогою яких ці цілі та інтереси можуть бути реалізовані. За цих умов процес розвитку і, зокрема, економічного, не є однорідним в один час для усіх країн, регіонів планети, або навіть окремої країни (для більш глибокого розуміння такої особливості можна згадати, наприклад, принципи та моделі формування Західної та Східної цивілізацій, у тому разі й економічних).

Отже, розуміння принципів, форм і моделей розвитку вимагає дослідження принципів організації та механізмів функціонування певний соціальних (еко­номічних) систем. Водночас, така необхідність поглиблює, за певних умов, скла­д­ність дослідження закономірностей та чинників економічного розвитку, оскільки породжує певний розрив у діалектиці взаємозалежності функціонально-факторного (кількісного) та якісного аналізу сутності, принципів і закономірностей економічного та соціального розвитку.

Безперечно, не може бути економічного розвитку без економічного зростання, як і зростання без розвитку. Однак, якщо зростання можна характеризувати кількісними показниками, то аналіз розвитку поза використанням якісних оцінок неможливий. Тільки такий аналіз дозволяє визначити, чи можна вважати зростання ідентичним прогресу^*. Фр. Сл.. 1, с. 572-573). Отже, економічний розвиток – процес зміни структур суспільства, пов’язаний із економічним зростанням.

Аналіз сутності та змісту категорії розвиток привів дослідників цієї проблеми до висновку, згідно якого вона виступає основним поняттям системного світогляду де займає центральне місце [6]. Загальна теорія систем розглядає розвиток, по-перше, як взаємозв’язок функції, структури та процесу, а, по-друге, як множинність усіх цих елементів в економічному житті. Відповідно до цього будь-яка модель економіки повинна розглядатися як цілеспрямована, соціокультурна, інформаційно пов’язана система, яка здатна до самовідтворення та розвитку за допомогою нових функцій, структур і процесів, що ство­рюють нові способи організації на більш високому рівні впорядкованості та складності. За цих умов процес економічного розвитку, по-перше, завжди по­в’язаний із формулюванням і досягненням певних стратегічних цілей, по-дру­ге, забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, по-третє, уявляє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого [7].

Аналіз особливостей сучасних підходів до розуміння суті змін, що відбу­ва­ю­ть­ся у спрямованості та механізмах функціонування світової еко­но­мі­ки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості на­се­лення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розгля­да­є­ться більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.

Одним із перших, серед західних учених, до такого висновку прий­шов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці “Азійська драма: дослідження бідності народів” (1968 р.) специфіку взаємо­в­­пливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Аф­ри­ки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насам­пе­ред, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню спра­вжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підви­ще­н­ня ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

Подібний погляд на сутність та залежності економічного розвитку поді­ля­ють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л’юїс. Доречи, са­ме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у на­у­ко­вий обіг поняття людський капітал, але й обгрунтував тезу, згідно з якою, інве­с­ти­ції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умо­вах найважливішими факторами перетворення економіки, модер­ні­зації еко­но­міч­них та юридичних інститутів ("Інвестиції в людей: економіка якості насе­ле­н­ня", 1981 р.).

Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.

Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб’єк­тів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування еко­номічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб’єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.

Методологія визначення цілей економічного розвитку будь-якої національної економічної системи передбачає проходження досить складної та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.

Для чіткого та глибокого розуміння механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з’ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура - (від лат. - просуваюсь) - 1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов’язане з вибором та реальним визначенням цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності [8].

Цілепокладання виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою, в цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.

Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб’єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об’єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.

Ще у ХУІІІ столітті почали закладатися наукові основи теорії раціонального вибору, згідно з якою раціональність, якщо її розглядати відповідно до поведінки індивідуума в ринковій економіці може виглядати таким чином: Су­б’єкт (1) ніколи не вибере альтернативу Х, якщо в той же самий час (2) доступна альтернатива У, яка, з його погляду (3) має переваги перед Х [9].

Згідно з теорією суспільного та конституційного вибору (Джеймс Б’юке­нен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб’єкта соціально-еконо­міч­них відносин, сили та суб’єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних економічних , соціальних, політичних груп, партій, узгод­жен­ня переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.

Найбільш відомими та загальноприйнятними сьогодні концепціями, в яких формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето.

Отже, висновок, який можна зробити з усього вищесказаного: важливою умовою та принципом економічного розвитку є формування таких цілей функці­онування національної економічної системи, завдяки ре­а­лізації яких будуть забезпечені не лише рівні стартові умови численних суб’єктів ринку, тобто створені умови для якісної, ефективної конкуренції та досягнення загальної зба­лансованості у функціонуванні ринкового механізму, усієї ринкової системи, але й системна соціальна рівновага у суспільстві.

Оскільки одним із визначальних принципів^ розвитку є його універсальність, тобто всезагальність і різнобічність, економічний розвиток можна класифікувати, визначати та оцінювати за різними підходами та критеріями. Зокрема, у науковій та навчальній літературі виділяються такі підходи: за критерієм панівної форми власності – первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична економіка; за критерієм ступеню розвитку товарно-грошових відносин – натуральне, просте та капіталістичне товарне виробництво, а в його межах – вільну ринкову, ринкову, соціально-орі­єн­товану ринкову економіку; за критерієм розвитку технологічного способу виробництва – доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний етапи економічного розвитку.

Водночас, таке розуміння критеріїв, підходів і суспільних форм економічного розвитку дозволяє визначити ще один його важливий принцип прояву: це наявність певного життєвого циклу у кожної із зазначених суспільних форм, в яких він відбувається на певному історичному етапі розвитку людського суспільства. Саме завершення того чи іншого циклу і перехід до нового, вищого за якістю та ефективністю суспільних форм та механізмів здійснення розвитку й означає суть прогресу в усіх його соціально значущих проявах.

Принцип універсальності, усебічності економічного розвитку дозволяє нам говорити про можливість і доцільність системного розвитку, який охоплює усі елементи способу виробництва, суспільства. Звичайно, така форма економічного розвитку в практиці економічного життя можлива лише на окремих етапах руху суспільства, коли складаються умови для одновекторної спрямованості впливу найрізноманітніших чинників, що забезпечують економічне зростання та трансформацію його наслідків у нову якість економічного та соціального буття. Однак уява про економічний розвиток як про системний процес дозволяє окреслити певні його принципи та закономірності, притаманні саме системам: це історичність, цілісність, інтегративність, самоорганізація, адаптивність, комунікативність, ієрархічна впорядкованість, здатність до внутрішньої трансформації мети та технологічного способу її реалізації, динамічність.

Водночас, ще раз підкреслимо, що системний економічний розвиток надто складне суспільне явище, його неоднорідність визначається, насамперед, реальним існуванням двосекторної моделі економіки ^, обмеженими ресурсами, низкою суперечностей між різними суб’єктами економічної діяльності та між різними соціальними групами, національними економічними системами тощо, що часто густо викликає порушення не лише макроекономічної, але й соціальної, отже системної рівноваги. Такі особливості економічного розвитку вимагають звернути особливу увагу на чинники, які забезпечують його динаміку та системність.

2. Динаміка економічного розвитку та його чинники

Визначення динаміки економічного розвитку, чинників, які її забезпечують (або навпаки, не забезпечують) вимагає від нас, насамперед, розібратися із сутністю поняття – динаміка, зокрема, динаміка економічного розвитку. Термін динаміка є похідним від давньогрецького – динамізм [dynamis – сила] - багатство руху, насиченість дією. Власне динаміка трактується як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.

Дослідження динаміки економічного розвитку передбачає використання специфічної методології, зокрема, так званого динамічного підходу. Видатний економіст М.Д. Кіндратьєв так пояснював причини, які викликають необхідність використання такого підходу, його сутність та специфіку: “динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношень. …якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв’язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв’язку” [10].

Якщо економічна статика, на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко, вивчає “допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кра­щі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється ” [11 ].

Отже, досліджуючи динаміку економічного розвитку, ми, насамперед, досліджуємо потужність, силу процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни, що відбуваються в усіх структурних елементах економічної системи під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб’єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.

Визначити рівень та якість таких змін неможливо за допомогою якогось одного показника, для цього слід застосувати цілу низку, точніше, систему показників, які б відбивали “переходи від одних станів економічної системи до інших”, отже забезпечували б, як порівняльний аналіз економічного, ресурсного, інтелектуального потенціалу країни, її національного багатства, темпів приросту ВВП і ВНП, продуктивності та ефективності праці, інвестицій у реальний сектор економіки тощо, так і якісні параметри її розвитку – рівень системності інноваційного розвитку, характер змін у структурі національної економіки та окремих її секторів, у відносинах власності, у змісті та характері праці, якості життя громадян, рівень розвитку економічної свободи та виробничої демократії тощо.

Кожний із названих показників безпосередньо, або опосередковано, знаходиться під впливом того або іншого внутрішнього чи зовнішнього чинника, або й усієї їх сукупності, коли неможливість задіяти один з них негативно впливає на увесь процес економічного розвитку (наприклад, політична нестабільність, корупція, відсутність ефективних мотивів до змін інноваційного характеру тощо).

До таких основних чинників можна віднести: мотиваційні, технічні, технологічні, екологічні, економічні, соціальні, політичні, духовні, інформаційні, інтелектуальні тощо. Фактично, кожний із названих блоків чинників є формою, яка відбиває рівень та якість розвитку тих чи інших інститутів, що складають певне інституційне середовище функціонування економічних систем.

Поза виконанням правил і норм, які складають сутність цих інститутів, усіх притаманних їм функцій і завдань, забезпечити системний економічний розвиток, отже й розвиток суспільства, усієї сукупності суспільних відносин, неможливо. Тому дослідження сутності, характеру прояву та функціонування, закономірностей і спрямованості трансформації інститутів, інституціональних чинників економічного зростання та розвитку складає одну з найбільш складних та важливих проблем економічної теорії, економічної науки в цілому.

3. Економічне зростання, його критерії та показники

У науковій літературі економічне зростання розглядається як процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП [12]. Економічне зростання відносять до техніко-економічних категорій, оскільки воно, на відміну від кате­го­рії економічного розвитку, безпосередньо не проявляється у формі інституціональних змін в інших елементах економічної системи, зокрема, у характері та змісті соціально-економічних відносин. Водночас, як це вже зазначалося вище, економічне зростання є необхідною умовою, органічною складовою економічного розвитку, отже опосередковано, через діалектику кількісних і якісних змін у суспільному виробництві, динаміку та обсяги його результатів, також впливає на трансформацію відносин розподілу, власності, характеру та форм взаємодії суб’єктів економічної діяльності.

Вище ми вже зазначали принципову відмінність економічного зростання від економічного розвитку – якщо розвиток відбувається на основі таких внутрішніх законів, що забезпечують йому характер незворотного, системного процесу, який кореспондується із поняттям суспільного прогресу, то економічне зростання, надто в умовах ринкової форми функціонування суспільного виробництва, носить переривчастий характер, який в періоди великих циклічних коливань, економічних та інших різновидів криз, може призупинятися, приймати зворотній напрямок (аж до стану, коли суспільне відтворення може тимчасово переходити у стан звуженого), не зупиняючи, водночас, поступальної ходи розвитку інших інституціональних форм функціонування суспільства як цілісної системи.

Економічне зростання вимірюється двома способами: як збільшення реального ВВП (ВНП) за певний період часу; як зростання реального виробництва ВВП на душу населення. Отже, головними критеріями^ економічного зростання є:

- збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб’єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах;

- темпи економічного зростання;

- можливі темпи економічного зростання – такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту;

Фактичні темпи економічного зростання – формуються на основі реальних процесів і станів політичної та економічної діяльності суб’єктів суспільного та економічного життя. Вони можуть відхилятися від оптимальних у бік скорочення за умови неефективності економічної політики, помилок при прийнятті рішень на макро та мікрорівні, опортунізму менеджменту тощо.

Значення сталого економічного зростання, його високі темпи важко переоцінити, оскільки саме постійне зростання валового внутрішнього продукту, національного доходу дозволяє розв’язувати питання, як подальшого зростання та розвитку, так і поточні, тактичні, середньострокові, пов’язані із забезпеченням функціонування системи охорони здоров’я, освіти, управління, безпеки, навколишнього середовища, підтримкою досягнутого рівня забезпеченості широких верств населення тощо.

Серед показників, які визначають можливості та динаміку економічного зростання на перший план слід поставити продуктивність суспільної праці, живої та уречевленої. Саме продуктивність виробничої діяльності людини найбільш глибоко та комплексно визначає результати використання усієї сукупності чинників виробництва. Вимірюється продуктивність праці співвідношенням кількості виробленої за певний період часу продукції до витрат живої праці (де Y – обсяг продукції, робіт послуг, L – витрати праці на виробництво цього обсягу продукції). До методів визначення (виміру) цих складових продуктивності праці відносять:

Методи визначення (виміру) складових продуктивності праці:

Показником зворотним продуктивності праці в літературі називають трудомісткість продукції - . Він показує, яку кількість праці слід витратити суспільству, за інших рівних умов виробництва на даному етапі розвитку, для того, щоби створити одиницю продукції.

Важливими показниками якості економічного зростання виступають також показники продуктивності капіталу (фондовіддача), капіталомісткості та ефективності витрат природних ресурсів:

Показник продуктивності капіталу (фондовіддача) – - показник ефективності використання капіталу. Визначається як відношення обсягу виробленої за певний час продукції у грошовому вираженні до вартості основних засобів.

Показник капіталомісткості продукції - - характеризує величину основного капіталу, необхідного для випуску продукції (товарів, послуг) вартістю в 1 грн. Визначається відношенням вартості основних засобів до обсягу продукції у грошовому вираженні, що вироблений за один рік.

Показник ефективності витрат природних ресурсів - - де Y – обсяг продукції, а N – кількість природних ресурсів, витрачених на виробництво даної кількості продукції.

Цей показник, як зазначають спеціалісти, характеризує ставлення людини до природних ресурсів, те, наскільки продуктивно, раціонально використовуються обмежені ресурси при забезпеченні економічного зростання та розвитку. Вагомість такого показника при характеристиці динаміки та якості економічного зростання можна усвідомити з прикладів, що наводяться у наукових та навчальних джерелах. Зокрема, йдеться про таке: людина при сучасній технології, переробляючи 100 т. природних ресурсів, виробляє лише 1 т. готової продукції. Решта - 99 т. повертаються природі у понівеченому стані [13]. Отже, забезпечуючи економічне зростання, необхідно постійно вдос­ко­на­лювати не просто ресурсозберігаючі технології, але й технології, які б оберігали довколишнє середовище від негативного впливу виробничої діяльності людини взагалі.

Слід зазначити, що в економічній літературі, крім згаданих вище двоелементних показників, за допомогою яких визначають якість економічного зростання, використовуються й синтетичні показники, які відбивають рівень розвитку технічного прогресу, концентрації та централізації капіталу, процесів інтенсифікації виробництва, граничної продуктивності сукупності факторів виробництва тощо. Серед таких показників можна назвати:

- показник, що відбиває залежність економічного зростання від співвідношення капіталу та витрат праці – Цей показник фактично виражає зміни у технологічному способі виробництва, оскільки лише за умов зростання якості праці, її складності та продуктивності стає можливим збільшувати частку капіталу і одночасно скорочувати кількість людської праці, необхідної для його продуктивного функціонування;

- показник граничної продуктивності факторів виробництва, які характеризують залежність приросту національного доходу від приросту відповідного фактора ( ; Загальний внесок факторів виробництва національного доходу за цих умов буде виглядати таким чином: Y= + + .

Отже, обсяг виробленого національного доходу дорівнюватиме сумі добутків величини кожного фактору на його граничну продуктивність (наприклад, доля заробітної плати у створенні національного доходу складає у розвинених країнах Заходу 75-80%, прибутку та процента (капіталу – 20-25%) [14].

Динаміка та співвідношення згаданих вище показників економічного зростання залежить від домінуючого у національній економічній системі типу економічного зростання. У науковій літературі розрізняють два основних типи зростання, часом, у навчальній літературі, можна зустріти думку й про наявність третього типу^.

Отже, до основних типів економічного зростання відносять: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип зростання, абсолютно домінуючий на ранніх стадіях розвитку суспільного виробництва, базується на забезпеченні приросту ВВП майже виключно за рахунок постійного залучення у виробництво додаткових ресурсів усіх видів і форм у зростаючих масштабах, що, зрештою надзвичайно обмежує виробничі можливості суспільства.

Інтенсивний тип зростання відбувається на основі використання новітніх технологій, вдосконалення, розробки та впровадження нових форм реалізації факторів і видів ресурсів, що веде до зростання продуктивності праці, відносного скорочення потреби у ресурсах, насамперед, сировинних та людських, при виробництві одиниці продукції.

Безперечно, можливість розвитку та домінування інтенсивного типу економічного зростання безпосередньо пов’язана з інноваційними змінами^ в усіх елементах продуктивних сил, в усіх формах техніко-економічних та організаційно-економіч­них відносин, що сприяє системному залученню досягнень науково-технічного прогресу та науково-технічної революції у виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Отже, однією з принципових проблем забезпечення, як короткострокового, середньострокового, так і довгострокового економічного зростання є ефективне використання факторів та постійне збагачення ресурсів виробництва.

4. Ресурси економічного зростання

Основні фактори економічного зростання визначені з достатньою повнотою, та відомі студентам із попередніх тем. До них відносять, нагадаємо, насамперед працю (трудові ресурси), землю, капітал, підприємницьку діяльність.

До факторів їх відносять, насамперед, саме тому, що поза поєднанням і використанням їх у процесі виробництва неможливо створити жодного продукту, жодної послуги. Недарма фактор (слово латинського походження – factor – такий що робить, виробляє) трактується у тлумачних словниках як рушійна сила, причина якогось процесу, явища; істотна обставина у якомусь процесі, явищі. Тобто, в даному разі йдеться про принципові умови забезпечення виробництва, безвідносно до стану, якості цих факторів. За будь-яких умов вони мають бути присутніми й використовуватися у процесі виробництва.

Водночас, ми вже розкривали суть і зміст поняття розвиток. Застосувавши критерії, що визначають сутність розвитку, до аналізу та характеристики змісту та сутності кожного з названих факторів виробництва на різних етапах життєвого циклу суспільства, суспільного виробництва, ми можемо прийти до висновку, згідно якого ці сутність та зміст постійно трансформуються, збагачуються - внаслідок розвитку економічної системи та як умова такого розвитку.

Такий висновок можна підтвердити фактом реальних трансформацій, що відбуваються з інституціональними оболонками кожного з названих факторів. Так, наприклад, у процесі руху економічних систем якісно і кількісно змінюється фактор праця. Характер і зміст праці постійно збагачуються, ускладнюються, змінюється якісна структура людського ресурсу, який перетворюється з умови виробництва в умову розвитку суспільства, соціально-економічних відносин.

Особливо наглядно цей процес можна побачити на прикладі трансформації інституційних форм такого фактору виробництва як капітал. Первісна уява про капітал в економічній теорії ототожнювала його з грошима, згодом із будь-якими засобами виробництва, створеними людською працею та використаними для отримання прибутку. Із ускладненням суспільного виробництва, динамічною зміною технологічних способів виробництва під впливом розвитку науки, техніки, а згодом науково-технічної революції, інституціональні форми функціонування капіталу видозмінюються. Зберігаючи ключову свою ознаку - можливість створювати умови для отримання прибутку, категорія капіталу виявляє такі нові сутнісні форми свого існування як: фінансовий капітал, промисловий капітал, торговельний капітал, а згодом і людський, інтелектуальний, соціальний, інформаційний капітал тощо. Як бачимо, у даному випадку можна говорити про діалектичні перевтілення сутності та форми, причини та наслідку, умови та результату. Адже в сучасних умовах забезпечити стале економічне зростання на національному рівні, та й в глобальному, світовому масштабі, стає можливим за умови не просто використання окремих, або сукупності факторів виробництва, але лише на основі їх усебічного розвитку, отже розвитку їх функціональних можливостей.

Дещо інакше слід трактувати поняття ресурси. Воно ширше за змістом ніж поняття фактори виробництва. Зокрема, поняття ресурси (фр. - ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов’язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей.

Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Водночас, наявні в національній економіці ресурси забезпечують рівень та якість використання як факторів виробництва, так і чинників, що впливають на ефективність поєднання цих факторів у процесі суспільного виробництва з метою створення економічних благ для задоволення потреб суб’єктів господарювання, громадян тієї чи іншої країни.

Чинники економічного зростання та розвитку складають більш широку основу функціонування економіки, оскільки, на відміну від факторів і ресурсів, мають більш складну, багатоелементну структуру (до того ж не стійку), яка включає як економічні, так і позаекономічні важелі впливу, як ендогенну (внутрішню), так і екзогенну (зовнішню) складову.

До економічних чинників економічного зростання можна, насамперед, віднести систему мотивації, яка містить у своїй структурі як підсистеми заохочення, так і підсистеми покарань з боку суспільства, держави за неефективне використання факторів і ресурсів виробництва. Система мотивації є найбільш важливою у системі економічних, та й не лише економічних, чинників економічного зростання, таких, як ефективність використання існуючих ресурсів і технологій, нагромадження ресурсів, технологічний прогрес тощо. На макрорівні базовим елементом системи мотивації може служити фіскальна політика, яка включає політику податкову, політику видатків і бюджетну політику.

Ефективна система мотивації забезпечує інтерес суб’єктів господарювання до залучення у виробництво усе більшої кількості необхідних ресурсів (насамперед, праці, основного капіталу та природних ресурсів) з метою нарощування його обсягів. Водночас така система орієнтує виробників й на більш ефективне використання усіх залучених ресурсів, що дозволяє говорити про економічне зростання “ як результат множення витрат праці на її продуктивність ” [15].

Отже, ще одним визначальним економічним чинником економічного зростання є продуктивність праці, її рівень, динаміка, сталість у часі. Водночас, серед великої кількості чинників, що забезпечують названі вище умови перетворення продуктивності праці на стійкий чинник економічного зростання та розвитку слід, насамперед, назвати обсяги та якість структурних елементів капіталу, що застосовується у виробництві, та рівень і якість освітньої і професійної підготовки працівників. Таким чином, на динаміку та обсяги виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу безпосередньо впливають не лише кількість використаних ресурсів та зайнятих працівників, але, насамперед, обсяги інвестицій в освіту, науку, технічний прогрес, професійну підготовку кадрів, оптимальне розміщення та використання ресурсів тощо.

Яскравим прикладом розуміння ролі чинників, що забезпечують стале зростання продуктивності суспільної праці, як умови стійкого економічного зростання та розвитку, є економічна політика урядів США.^ Результати, яких досягла країна у ХХ – на початку ХХІ ст.. (США займали у 2006 г. перше місце у світі за масштабами ВВП – понад 13 трлн. дол. та третє за ВВП на душу населення 44 тис. дол.. після Люксембургу і Норвегії) свідчать про ефективне використання національною економікою усієї сукупності економічних ресурсів - природних, трудових, науково-технічних, підприємницьких тощо, які є важливими складовими економічного потенціалу будь-якої господарської системи.

Володіючи значною часткою світових природних ресурсів – за запасами вугілля та земельних сільськогосподарських угідь США посідають перше місце на планеті, природного газу – третє, лісових ресурсів – четверте, мідної руди – п’яте, залізної руди - шосте, нафти – дванадцяте, країна в якості пріоритетного напряму щодо розвитку факторів і ресурсів вже давно визначила інвестиції в науково-технічний і людський потенціал. У 2006 р. на наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи країна витратила 315 млрд. дол., що складає близько 44% усіх витрат на НДДКР в усіх найбільш розвинених країнах планети. Хоча за часткою витрат на НДДКР у ВВП США знаходяться лише на п’ятому місці у світі (2,7%), поступаючись Швеції (3,8%), Фінляндії (3,4%), Японії (3,0%) та Ісландії (2,9%), загальні масштаби ресурсів, що спрямовуються у США в науково-технічну сферу, несумірні, як вважають дослідники, не лише із жодною країною на планеті, але й із цілими регіональними інтеграційними об’єднаннями країн.

Така увага до формування та використання науково-технічних ресурсів у забезпеченні економічного зростання є, на думку вчених, результатом глибокого усвідомлення політичною елітою, бізнесом, суспільством того факту, що науково-технічні ресурси, як власне, й людський, інтелектуальний потенціал, є в наш час ключовим показником, що забезпечує конкурентні переваги, країни, її визначальні позиції у світовому господарстві у віддаленій перспективі.

Такі висновки знаходять своє підтвердження й у політиці американських урядів щодо розвитку освіти та формування кваліфікованих кадрів для національної економіки. Так, середній рівень освіти у США досяг у 2006 р. 14 років навчання, що є одним із найбільших показників на планеті. Понад 87% американців віком від 25 років мають, як мінімум завершену середню освіту, а 29% завершену вищу освіту. Витрати на вищу та середню освіту складають в країні близько 7,5% ВВП. Ще близько 2% ВВП складають витрати на освіту дорослих, тобто на професійну підготовку та перепідготовку працівників. Усе більш важливу роль в економіці США відіграє охорона здоров’я, яка вважається одним із найбільш вагомих чинників забезпечення якості робочої сили та рівня життя в країні. Витрати на медичні послуги складали в країні у 2006 р. майже 15% ВВП, а очікувана тривалість життя – майже 78 років, у тому числі – 81 рік для жінок та 75 років – для чоловіків.

Прогресивною є в США й структура зайнятості. За даними, що наводяться у наукових джерелах, у сфері послуг (транспорт, фінанси, торгівля, освіта, наука, охорона здоров’я, професійні, рекреаційні та інші послуги) зайняті майже 79% від усіх працівників в національній економіці (понад 111 млн. осіб), у сфері матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство) - лише 21,3% (30,3 млн. осіб).

Як наслідок, за продуктивністю праці, фондовіддачею, енерго та матеріаломісткістю США займають перше місце на планеті. Так, за розрахунками на 2005 г. річний виробіток на одного зайнятого (продуктивність праці) у промисловості країни (за паритетом купівельної спроможності - ПКС) складав 97 тис. дол.. У Фран­ціїи, яка займає за даним показником друге місце на планеті, він складав 68 тис. дол.., у Великій Британії – 66 тис. дол.., Німеччині – 61 тис. дол.., Японії – 56 тис. дол..

За даними МОП на 2007 р., США залишаються лідером на планеті за показником продуктивності праці і відрив між США та іншими країнами за цим показником лише зростає. При розрахунках продуктивності праці в усій економіці (обсяг доданої вартості на одного зайнятого) у США цей показник складав 63,9 тис. дол.., в Ірландії – 55,9 тис. дол.., Люксембурзі – 55,: тис. дол.., Бельгії – 55, 2 тис. дол.., Франції – 54,6 тис. дол.. Подібна картина, як зазначають аналітики, спостерігається й по іншим показникам ефективності – фондовіддачі, фондомісткості тощо. Головними причинами динамічного зростання продуктивності у США у докризовий період вчені називають дію трьох основних чинників: покращення структури капіталу, зростання фондовіддачі за рахунок впровадження нового, більш ефективного устаткування, зростання кваліфікації та освіченості робочої сили, а також впровадження нових управлінських і виробничих нововведень. Усі ці чинники, як можна побачити, пов’язані із системним використанням досягнень НТП і НТР, інноваційних технологій, ефективних мотиваційних важелів, про що йшлося у попередніх питаннях лекції.

Водночас, саме на прикладі досягнень США у забезпеченні економічного зростання можна знайти підтвердження тези, висловленої у першому питанні лекції: економічне зростання та економічний розвиток поняття не тотожні, отже мають свою, власну діалектику та логіку руху у часі та просторі інституційного поля. Так, наприклад, США, країна – безумовний лідер у використанні інноваційних чинників економічного зростання, зростання продуктивності праці, обсягів ВВП, які забезпечують громадянам значну величину доходів, прогресивну структуру споживання тощо, поступається багатьом розвиненим країнам за показниками якості життя, такими як очікувана тривалість життя, доступність освіти, диференціація доходів ожидаемая продолжи­тельность жизни, доступность образования, послуг охорони здоров’я, дифференциация доходов тощо.

У 2006 р. за кумулятивним показником якості життя – індексом розвитку людського потенціалу, як зазначає В.Б. Супян, США знаходились на восьмому місці у світі, поступаючись Норвегії, Ісландії, Австралії, Ірландії, Швеції, Ка­наді та Японії. Такий результат є наслідком надання переваги у національній моделі економічного розвитку проблемам ефективності функціонування господ­арської системи та недостатня увага до надзвичайно важливого у сучасних умовах чинника сталого економічного зростання – соціального, зокрема, дотримання не лише принципу ринкової справедливості, але й справедливості соціальної. Коефіцієнт Джині, за допомогою якого можна визначити відносний рівень ступеню соціальної нерівності у суспільстві складав у США в 2005 р. 0,45, що в 1,5-2 разі вище, ніж у розвинених країнах Європи. Свідченням потужної соціальної диференціації у суспільстві можна вважати також такий факт: до­ходи 5% сімей із найбільш високими доходами (у середньому 145 тис. дол.. на рік) майже у 7 разів перевищували доходи 20% сімей із найнижчими доходами.

Наведені вище статистичні дані та факти стосовно деяких показників, що характеризують складність взаємозалежностей між економічним зростанням та економічним розвитком, дозволяють говорити про надзвичайну важливість використання у процесі економічного зростання не лише суто економічних чинників і ресурсів, але й чинників позаекономічних, соціальних, які характеризують складний характер і структуру сучасних мотиваційних систем. Зокрема, забезпечення стійкого інтересу суб’єктів економічної діяльності, найманих працівників до відповідальної, ефективної роботи щодо забезпечення інноваційного характеру економічного зростання, націленого водночас, на економічний розвиток усього суспільства, можливе в наш час лише за умови системного використання таких позаекономічних чинників, як: політика, політична влада, політична стабільність, соціальна відповідальність бізнесу, соціальна конкуренція, соціальне партнерство, економічна свобода, виробнича демократія, справедливість у розподілі доходу, культура, менталітет тощо.

Значна кількість названих чинників є формами прояву та функціонування неформальних інститутів суспільства, тобто таких, що не регламентуються певним законодавством, правовими нормами та правилами. Водночас, за певних умов саме вони можуть сприяти, або перешкоджати реалізації певних економічних цілей, пов’язаних із запровадження інноваційних проектів, зростанням продуктивності праці, підвищенням рівня реалізації принципу соціальної справедливості у розподілі виробленого продукту та доходу тощо. Саме тому об’єктом аналізу у нашій наступній лекції мають стати типи та моделі економічного розвитку, специфіка його цивілізаційного виміру.

Література:

1. Див. більш докладно, Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ. “Знання України”, 2002. – 190 с.

2. Там само. – С. 30.

3. Философский энциклопедический словарь. М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – С. 561.

4. Петруня Ю.Є Економічний розвиток: проблеми оцінки та інституційного забезпечення // Проблеми сталого розвитку: економічне зростання та соціалізація [Текст]: Міжнар. Наук.-практ. Конф., 2008 р. 30-31 жовт., м. Донецьк: [матеріали] / редкол. О.О.Шубін [а ін..]. – Донецьк ДонНУЕТ, 2008. – с. 98.

5. Философский энциклопедический словарь. М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – С. 561.

6. Гараедаги, Дж. Системное мышление: Как управлять хаосом и сложными процессами: Платформа для моделирования архитектуры бизнеса /Дж. Гараедаги; пер. с англ. Е.И. Недбальская; науч. Ред. Е.В. Кузнецова. – Минск: Гревцов Паблишер, 2007. – с. 138.

7. Там само. – С. 143, 146.

8. Див. Социальное управление. Словарь-справочник. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1994. — С. 178-179.

9. Швери Р. Теория рационального выбора: универсальное средство или экономический империализм? //Вопросы экономики. — 1997. № 7. — С. 37.

10. Кондратьев Н.Д. Большие циклы коньюктуры и теория предвидения. Избранные труды. – М. Эк-ка. 2002. – с. 17.

11. Шимко П.Д. Оптимальное управление экономическими системами: Учебное пособие. – СПб.: Изд. Дом “Бизнес – пресса”, 2004. – С. 182.

12. Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устенко О.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. Т. 1 /За ред.. С.В. Мочерного. – Львів: Світ, 2005. – С. 199.

13. Баликоев, Владимир Заурбекович. Общая экономическая теория: учеб. для студентов, обучающихся по экономическим специальностям /В.З.Баликоев. – 10-е изд., испр. – Москва: Омега-Л; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2007. – С.671.

14. Там само. – С. 672.

Тема 6. Економічний розвиток Лекція 2.

1. Типи та моделі економічного розвитку

2. Сталий економічний розвиток

3. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

1. Типи та моделі економічного розвитку

Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, насампе­ред, визначитися із розумінням сутності та змісту понять “ тип ”, “ модель ”, оскільки поза цим неможливо сформулювати ті ключові ознаки, за якими лише й можна розрізняти якісні відмінності та переваги того чи іншого типу економічного розвитку, тієї чи іншої концептуальної моделі розвитку, яка може забезпечити такі переваги.

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. – відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об’єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Резу­ль­тат типологічного описання та співставлення.

Типологія, як метод, спирається на виявлення схожості та відмінностей об’єктів, що вивчаються, на пошук надійних способів їх ідентифікації. У розви­не­ній теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об’єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв’язків, сформованій уяві про структурні рівні об’єкта.

Виступаючи результатом складної теоретичної реконструкції значної кіль­кості об’єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип – абстрактна конструкція, з якою зіставляються об’єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип – певний об’єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об’єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослід­жен­ня можна віднести до різних типів реально функціонуючих об’єктів [1].

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний та 2) культурно – історичний типи економічного та соціа­льного розвитку.

Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксист­ській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ” [2]. Його характерними рисами та ознаками є: детермінованість (опричиненість усіх процесів всередині системи); субординованість; історична послідовність розвитку економічних відносин; домінуюча роль власності у формуванні характеру праці, соціальної структури, розподілі результатів трудової діяльності, послідовна (поетапна) еволюція суспільних інституціональних форм економічної діяльності від найпростіших до надскладних форм, таких як: натуральне господарство, товарне господарство, капіталістичне ринкове господарство тощо.

Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілі­заційного ­підходу, про який йшлося у попередній лекції. Характерними принципами та рисами такого типу розвитку називають: перехід від відтворювального (фор­маційного) до інноваційного (цивілізаційного) типу розвитку, за якого головною метою, формою існування та проблемою стає продукування нового, а саме: відтворення стає технічною процедурою; орієнтація розвитку на “ виробництво ” безлічі цивілізаційних станів, кожний із яких є унікальним, що перетворює процес виробництва на необмежене джерело руху та оновлення людства і людини.

Як зазначають дослідники закономірностей і проблем економічного розвитку, така орієнтація виробництва створює підстави та умови для переходу від дискретного, еволюційно - революційного до континуального, процесуального типу розвитку, за якого визначальним способом руху є постійна мінливість та якісне оновлення всіх елементів суспільного життя. Такий тип економічного розвитку, на думку філософів, випливає із самої природи соціальної дії суспіль­ства, кожної окремої людини: “ соціальна дія не фізична та не біологічна: вона – символічна (детермінована ціннісними, культурними програмами); нормативна (пов’язана з етносом); суб’єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не є всеохоплюючою) – й тільки тому соціальна ” [3].

Отже, домінуючим принципом культурно-історичного типу економічного розвитку стає його культурна складова, яка усе більше визначає усталену еконо­мічну (й не тільки) поведінку людини, суб’єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб’єктив­них цілей і дій окремих суб’єктів господарювання втрачає свою силу.

Водночас, у сучасних наукових джерелах можна зустріти обґрунтування й інших типів економічного розвитку. Зокрема, відомий український дослідник проблем розвитку сучасної цивілізації А.С. Філіпенко виділяє, крім згаданих ви­ще, ще два типи економічного розвитку, які, власне, конкретизують механізми та чинники економічного розвитку сучасних національних економік. Це Тип І. - Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього розвитку, та Тип ІІ. – Асоціативний (з’єднувальний) – експортно орієнтований розвиток ^.

Відмежований тип розвитку (він має також назву “ текстильний ”) дослідники розглядають як етап на шляху становлення сучасного типу економічного розвитку, сучасної суспільної форми функціонування економічних систем. Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. Часові межі його розповсюдження в історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття. Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства.

Другий, асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку, ґрунтуєть­ся, на думку згадуваного А.С.Філіпенка, на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі, так само як і сектори орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.

Визначення типу економічного розвитку, пов’язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. Водночас, слід зауважити, що жодна теоретична мо­дель не має наукового, виваженого характеру поза певною теоретичною концепцією економічного та соціального розвитку.

У свій час К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Отже, сформована із застосуванням сучасної методології та на основі відповідної парадигми дослідження абстрактна концепція і модель соціально-еконо­мічного розвитку суспільства здатна стати конкретною основою визначення стратегіч­них цілей економічної політики держави, дозво­ляє провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реаліза­ції цих цілей на основі активізації інте­ресів основної маси суб’єктів економіч­ної діяльності ^*.

Термін концепція (від латинського - conceptio - розуміння, система) має де­­­кілька варіантів тлумачень, серед яких, насамперед, можна виділити нас­ту­п­ні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, науко­вої праці, тощо.

Отже суть концептуального мислення, концептуального підходу до ро­зу­­міння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-еконо­мі­ч­ного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйманні про­це­сів, що від­бу­ва­ю­ть­ся у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі систем­но­го ба­чен­ня віддалених стратегічних перспектив і результатів розвит­ку цих про­це­сів, необхідних напрямків їх трансформації. Тому формування ко­н­цепції ро­з­ви­т­­ку повинно базуватися на врахуванні ос­но­в­них переду­мов, про які, власне, вже йшлося вище. Це: системна уява про реальний стан справ у суспільстві; визначення глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства та го­­с­­подарської системи, як його невід’ємного елемента; урахування особливостей механізму взаємозв’язку між усіма основ­ни­ми елементами метасистеми; визначення основних рис і структурних еле­ментів моделі трансфор­ма­ції суспільства, окремих його підсистем з позицій забезпечення динамізму та пе­рспектив його розвитку в цілому; наукове, аргументоване прогнозування можливих варіантів розвитку по­­дій, у тому разі за умов відсутності, або неадекватного функціонування та ви­користання якогось із елементів, фактору, що впливає на реалізацію визна­ча­ль­ного задуму.

Водночас, концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-еконо­мі­ч­ного роз­вит­ку суспільства, його економічної і господарської систем обов’я­з­ко­во завер­шується фор­му­ва­нням певної моделі, що містить у собі теоре­ти­­ч­­ну конструкцію, схему та стру­­ктуру реально можливих економічних та со­ці­а­ль­них зв’язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та ос­но­в­ного задуму, закладених у концептуальному підході.

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варі­ан­тів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш ці­ка­вими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взає­мо­зв’язків економічних явищ.

В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв’язків, яка може реа­ль­но існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб’єктів полі­тичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тен­ден­цій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи ін­шого об’єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвит­ку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економіч­них взаємозв’язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за да­них умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змін­них елементів моделі.

Економічні моделі розрізняють за ознаками мети їх конструювання, фун­кціонального призначення та масштабів систем, суть яких вони відбивають. Іс­нують, наприклад: моделі прогностичні, імітаційні (дозволяють оцінити наслідки якоїсь дії), оптимізаційні (створюються з метою пошуку найкращих комбінацій для до­сягнення однієї або декількох цілей); моделі мікроекономічні та макроеко­но­мічні різного рівня: глобальні, що охоплюють економіку в цілому та секторальні; багатонаціональні, з інтегрованими операціями для економічного мо­делю­ван­ня, моделі для прогнозування розвитку світового господарства, що враховують, зокрема, динаміку потоків торгового обміну; регіонально-національні моделі, які забезпечують прогнози на основі інтегрованого аналізу національних та регіональних проблем.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці "Японська еко­но­мі­ка перед вибором: процвітання або занепад" (1986, Токіо), виділив три можливі мо­делі економічного розвитку, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспек­тиви розвитку суспільства, його внутрішніх суперечнос­тей. Це Модель Рікардо, Мо­дель Сталіна, та Проміжна модель (аналогом таким формам служать загальновідомі моделі: рікардіанська;централізованої економіки; модель змішаної економки).

Основним елементом у стру­к­ту­рі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового меха­ніз­му, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль дер­жави при нульовій ролі ринку, у Про­мі­ж­ній моделі - нескінченна різно­ма­ні­тність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Однак, розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема, кон­ку­ренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, кооперації та інтеграції, концен­т­ра­ції та централізації виробництва і капіталів тощо, почала призводити до неба­жа­них, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до моно­по­лі­за­ції сфе­ри виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської сис­те­ми, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної, або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підри­ва­ла основи ав­томатизму в механізмі регулювання стосунків між економічно від­особленими суб’єктами виробництва, отже, врешті решт, гальмувала економічний розвиток. .

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у мо­дель, що визначається як Пастки розвитку (Див. схему на рисунку 2.1) [4] (Ідея зображення подібних моде­лей у вигляді взаємопов’язаного набору порочних замкнених елементів нале­жить Р. Чамберсу).

Рис.1.1. Пастки розвитку:

1 - Низький рівень продуктивності праці.

2 - Низький рівень доходів.

3 - Відсталість системи загальної та професійної освіти.

4 - Бідність.

5 - Міжнародна ізоляція.

Наведений вище малюнок, який наглядно відбиває сутність і характер взаємозалежностей наведених чинників економічного розвитку та негативний синергетичний ефект такої взаємозалежності свідчить, що так звана Модель Сталіна, як ос­­нова економічного та суспільного розвитку, нежиттєва, по-перше, тому, що не­­с­проможна забезпечити у довготривалому пе­рі­оді мотиваційну основу розвитку, створюючи умови для наростан­ня внутрішніх протиріч, флуктуації (роздвоєння), біфуркації (збурення) та ентропії (наростання відцентрових сил і тенденцій) в усіх елементах системи; по-друге, пород­жує постійне зростання нега­ти­в­но­го тиску зовнішніх чинників, оскільки нездат­на забезпечити конкурен­то­с­про­мо­ж­ність національного господарства економіч­ними методами, отже й умови для рі­вно­правного партнерства в системі міжна­род­ного поділу праці та світової то­р­гівлі.

Ко­ж­ний із лімітуючих чинників у за­к­ритій економіці, а саме такою була еко­но­мі­ка збудована на основі Мо­делі Сталіна, “є наслідком та передумовою не од­но­го, а цілого ряду інших обмежень ”[5], що, власне, і перет­во­рює цю мо­дель у не­життєву, ро­бить її основою ру­ху суспільства в напрямку глухого кута со­ці­а­ль­но-еконо­мі­ч­них протиріч, ви­к­ликає нагальну потребу за­мі­ни якісно но­вою, ре­аліс­тичною моделлю роз­ви­т­ку.

Отже, ані Модель Рікардо, ані Модель Ста­лі­на не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку України. Водночас досвід функціонування української еконо­мі­ки та сус­пільства в умовах пе­ре­хідного стану від Мо­делі Сталіна яскраво за­с­від­чив, що сподіва­ти­ся на ве­ли­кий вибір серед варіантів та моделей функціонування та розвитку рин­ко­во­го гос­по­дарства у межах Про­мі­жної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господа­р­­ства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов’я­з­­ко­­вих базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефектив­но­сті, ма­ють, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому тракту­ва­н­ні, і гро­­ма­дя­нське суспільство.

Саме ці складові при формуванні концепції та мо­делі со­ціально-еко­но­міч­них перетворень в Україні не враховувався, не про­ра­хо­ву­вав­ся, фактично не сприй­малися владою, як об’єктивно необхідні вже в умовах си­с­темної транс­фо­рмації економічної та господарської систем. Формування цих, по суті базових для забезпечення якісно нового характеру економічного та соціального розвитку, інститутів вважалось справою віддаленого майбут­ньо­го: після завер­ше­ння дер­жа­во­творення, після завершення процесів привати­за­ції та роздержав­лення, після входження у світове господарство.

Інноваційна модель економічного розвитку, як складова моделі соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, не має альтернативи серед інших моделей функціонування економіки, таких, як, наприклад, модель традиційного розвитку, модель наздогоняючого розвитку тощо. Адже лише перехід країни до моделі розвитку, в якій головним джерелом економічного зростання стануть наукові знання, технологічні інновації та інформація, може забезпечити утвердження України у статусі розвинутої держави з конкурентоспроможною економікою, створить передумови для розв’язання соціальних проблем і завдань.

Найбільш ґрунтовну та образну характеристику сутності інноваційного суспільства, дає угорський дослідник Б.Санто. “ Інноваційне суспільство, вважає він, – це високоінтелектуальне суспільство, до того ж у глобальних розмірах, це шлях тих, які обрали метою і формою своєї діяльності безупинне інтелектуальне пізнання, шлях тих, існування яких характеризується підвищеною інтелектуальною діяльністю і прагненням реалізувати свої ідеї. Кристально чистою формою підвищеної інтелектуальної активності потрібно, очевидно, вважати наукову діяльність і, в першу чергу, фундаментальні дослідження ” [6]. Головним внутрішнім джерелом інноваційного розвитку Б. Санто вважає “ активне втручання в процес власної зміни ”, яке є “ нелінійним, непередбачуваним процесом ” [7].

Отже, сьогодні внесок науки, інновацій, новітніх технологій є вирішальним чинником економічного та соціального розвитку. За його допомогою постійно збільшується обсяг виробництва продуктів, товарів і послуг і їх різноманітність. Інновації і нові технології забезпечують не тільки збільшення ВВП, але і його якісну прогресивну зміну.

Значна роль у становленні інноваційної економіки відводиться умовам, в яких відбувається її зародження. Цими умовами є зрілість інституційного середо­вища, тобто адекватність державних структур та інститутів вимогам інновацій­но­го розвитку. Під інституційним середовищем слід розуміти наявність в країні державних інститутів управлінського, стимулюючого, системоутворюючого та регулюючого характеру, які засновані на чітко визначених державних інноваційних пріоритетах в сфері інноваційної діяльності, суб’єктів, продуцентів знань (створюють знання університети та суб’єкти інноваційної інфраструктури) та комерційних компаній (фінансують, створюють та комерціалізують) знання.

Система державних інститутів інноваційного розвитку досить різноманітна. На сьогодні, за ступенем активності втручання держави в економіку виділяються три типи державної політики:

1. Державна інноваційна політика, заснована на концепції необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія, Франція). Використовуються переважно прямі методи стимулювання, тобто державне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень.

2. Державна політика, що надає перевагу ринковим відносинам (США, Великобританія); відзначається найбільшою автономією підприємництва.

3. “ Проміжний варіант ”, де державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі стимулю­ючі методи (фіскальна стимуляція, державні програми і стратегії) при розвиненій системі узгодження інтересів уряду й бізнесу.

Інституційне середовище інноваційної економіки також формується із інноваційної інфраструктури, якою є весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать:

• виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-техноло­гічні центри та бізнес-інкубатори);

• об’єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інфор­маційні бази та мережі);

• заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

• фінансові структури (бюджетні фонди, позабюджетні, венчурні, страхо­ві);

• система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);

• об’єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

• система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі типи інноваційних структур здатні вирішувати різноманітні науково-технічні проблеми, а також істотно впливають на регіональний і загально дер­жав­ний розвиток. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни та зростання добробуту населення. Досвід розвинутих країн засвідчує, що в умовах глобалізації та міжнародної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, тобто ефективний механізм інноваційної діяльності.

Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, отже пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей економіки, як умову нової якості економічного зростання та розвитку, є фінансово-кредит­ні, законодавчі та нормативно-правові механізми, інституційні перетворення у сфері освіти, міжнародної економічної діяльності.

На думку дослідників проблем формування концепції та моделі інновацій­ного розвитку в Україні, неформальні обмеження, які знижують ступінь інноваційного економічного моделювання в країні, знаходять свій прояв у таких формах:

• обмеження науково-технічного характеру (спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низько технологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивос­тя­ми не потребує інновацій, не передбачає інвестицій в людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності);

• обмеження соціально-економіко-правового характеру (в інституційну матрицю закладені стимули кримінальної поведінки, тіньової діяльності, в умовах яких організація буде вкладати кошти в ці об’єкти і моделі поведінки, що доз­воляють їй отримати прибуток у корумпованій економіці; з точки зору законодавства – це наявність правових прогалин в регламентуючих інноваційну діяльність законах, формальність законів, що виражається через їх призупинення за відсутності монетарного забезпечення);

• обмеження політико-правового характеру (економічне життя та політична діяльність країні підпорядковані групам особливих інтересів, які переважно зацікавлені у збереженні індустріально-аграрної моделі економіки України, враховуючи налагоджений бізнес 3-4 типів технологічного укладу; небажання приймати закони і чинити легітимні дії на досягнення стратегічної мети інноваційного конструювання; виконавча влада у умовах обмежених бюджетних коштів спроможна вирішувати лише поточні оперативні цілі, стратегічне економічне планування залишається декларативним та популістським);

• обмеження соціокультурного, психологічного, ментального характеру (в країні не сформований інноваційний потенціал та інноваційна культура, що породжено тяжінням значної частки інститутів суспільства до переважно низько технологічних укладів життя як наслідок недостатнього фінансово-інституційного забезпечення, що проявляється у неприйнятті інновацій, небажані займатися інноваціями, впроваджувати їх; за цих умов країна здатна лише насичуватися імітаційними інноваціями, тобто імпортувати інновації із Заходу);

• обмеження соціально-економічного характеру (в країні не сформовано громадянське суспільство, а отже діалог держави і суспільства не налагоджений; механізм державно-приватного партнерства не відпрацьований, оскільки не під­кріплюється соціальним забезпеченням; механізм соціального партнерства знаходиться у зародковому стані, однак функціональне направлення громадянського суспільства власне в інноваційній економіці реалізується через інститути державно-приватного і соціального партнерства; інститут соціальної конкуренції як вираз економічної свободи знаходиться в зародковому стані, що пов’язано з слабкою мотиваційною системою («модель дешевої робочої сили»); низький технологічний устрій економіки не стимулює зростання попиту на наукові знання та досвід у сфері високих технологій, і як наслідок відбувається продукування «стагнаційних» інвестицій у людський капітал, які безперечно є недостатніми, і неспроможні підтримувати зростання якості людського і інтелектуального потенціалу України; соціальна відповідальність бізнесу є низькою, що проявляється в негативному впливі на навколишнє середовище, низький рівень оплати праці і соціального забезпечення тощо).

За даними Інституту економічного прогнозування НАНУ, майже 60% обсягу промислової продукції припадає на 3-й технологічний устрій, 38% - на 4-й устрій [8], що представлено в табл. 1.1.:

Технологічні устрої в економіці України

Показники	Технологічні устрої,%
	3-й	4-й	5-й	6-й
1	2	3	4	5
Обсяг виробництва продукції	57,9%	38%	4%	0,1%
Фінансування наукових розробок	6%	69,7%	23%	0,3%
1	2	3	4	5
Витрати на інновації	30%	60%	8,6%	0,4%
Інвестиції	75%	20%	4,5%	0,5%
Капітальні вкладення на технічне переоснащення і модернізацію	83%	10%	6,1%	0,9%

Джерело: Геєць В. Наука і виробництво: партнери чи конкуренти? Деякі аспекти сучасної інноваційної політики України //Президентський вісник. - № 3. – 7 квітня. - 2004. – с. 10.

Тобто, низький технологічний устрій економіки України через недостатність фінансово-інституційного забезпечення є великою проблемою. Враховуючи характеристику обмежень соціально-економічного характеру, можна зазначити, що в країні закріплена модель низько технологічного устрою економіки.

Виходячи із вище викладеного,першорядними потребами інноваційного розвитку України, є формування інноваційного суспільства, інноваційного потенціалу та інноваційної культури. Закон України “ Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні ” [9] дає такі визначення: “ інноваційний потенціал - сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки; інноваційна культура - складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах ”.

Водночас, як зазначають вчені, у процесі практичної реалізації державної інноваційної політики в Україні досі практично не створено сприятливих умов для здійснення інноваційної діяльності, формування попиту на інновації, дифузії інновацій. Комплекс політико-правових, фінансових, організаційних, технологічних та інших перешкод досі фактично блокує масову реалізацію інновацій в Україні. Економічна модель, яка утворилася в Україні, фактично “ виштовхує ” фінансові ресурси з інноваційного обігу. Напрям вибору моделі інноваційної економіки, її внутрішньої структури залежить від задекларованих і практично реалізованих позицій національної концепції економічного розвитку. Концептуальні правові основи економічного розвитку в країні проводяться за різними напрямками, а саме, розмежовується наукова і науково-технічна діяльність, інноваційна сфера, промисловий розвиток тощо. Всі прийняті відповідними владними структурами Концепції та проекти Концепцій є окремими документами, які мають по суті перехресну направленість і стосуються інноваційного розвитку економіки. Однак, до сьогодні в Україні немає дієвої єдиної Концепції та моделі інноваційного розвитку економіки.

У попередній лекції ми вже доводили, що ефективність тієї чи іншої еко­номічної моделі забезпечують не тільки наявні виробничі ресурси та вироб­ничі функції (технології), але й уся система цінностей сучасного суспільства, яка одна лише може забезпечити існування невід’ємного принципу, фактора фу­нкціону­ван­ня сучасної ринкової системи - свободи суб’єктів господарської ді­яльності у системі горизонтальних та вертикальних зв’язків сучасного суспі­льства. Необхідними складовими такої моделі, незалежно від специфічних рис моделей національних, інституціоналісти, наприклад, вважають економічну та культурно-інсти­ту­ціональну підсистеми, що зображено на рисунку 2.1. [10]:

Система, потрібна для економічного розвитку

Культура

(Система цінностей)

Ресурси

(Виробничі фактори)

Ігнорування державою (державною владою) протягом тривалого періо­ду, як в концептуальному плані, так і в межах середньострокової і дов­го­с­т­рокової економічної політики, закономірностей взаємозв’язку економічних і соціальних процесів, що знаходять свій прояв у названих вище формах, поро­ди­ло, по-пер­ше, соціальну пасивність, млявість, соціальне відчуження гро­ма­дян від об’єк­ти­в­­­­них потреб кардинального реформування усіх ланок су­с­пі­­ль­но­го життя, по-дру­ге, загальмувало реалізацію цих пот­реб, ускладнило процес порозуміння ос­новних суб’єктів господарського життя.

Такий стан концептуального процесу визначається свідомим чи несві­до­мим спрощенням процесу формулювання визначального задуму, системи гло­бальних стратегічних цілей розвитку суспільства, відсутністю, довгий час, про­гнозу різних варіантів сценарію соціально-економічного розвитку країни в за­ле­­ж­­ності від наявності чи відсутності тих чи інших змінних у побудові кон­с­т­ру­к­ції моделі май­бутнього суспільства. Значний вплив тут зіграла, на наш по­г­ляд, по­-перше, об’єктивна него­то­в­ність політичних сил, вчених, громадян кра­ї­ни до фо­рмування складних кон­це­пцій та моделей розвитку держави одразу після пе­ре­творення її у незалежну країну, і, по-друге (що зумовлюється багато в чому першою обставиною), - до­мі­нування в процесі формування концепції тран­с­фо­р­ма­ції суспільства мо­де­лі Сталіна у якісно нове суспільство лише од­нієї стра­те­гічної мети - створення та розбудова незалежної української держави. Тобто, в абстрактній концепції роз­витку суспільства був конкретизо­ва­ний лише єдиний, надзвичайно важли­вий, однак єдиний елемент визначаль­но­го за­думу, але на­віть він не був сфор­мо­ва­ний на основі системної уяви про реальний стан справ у суспільстві, не прог­но­зо­ваний у багатоваріантному ви­мі­рі мож­ли­вих шляхів, ін­струментів, резу­ль­та­тів.

Однак, будь-яка держава є, насамперед, формою іс­ну­ва­ння народу, нації, інструментом захисту специфіч­них прав та ін­тересів цієї на­ції, умовою її ви­жи­вання, функціонування та роз­витку. Будь-яка держава не по­ви­нна бути спо­со­бом консервації особливостей народу, але ін­стру­ментом, по­лем його роз­ви­т­ку, збагачення, виходу у світовий простір. Таке ро­зуміння ро­лі держави набу­ває осо­бливої актуальності в умовах розвитку про­цесів гло­ба­лі­за­ції усіх форм сус­пі­льного життя і, насамперед, еко­но­мічного жит­тя на пла­не­ті.

За цих умов процес державотворення не повинен підкоряти, перекривати більш глибоку стратегічну мету у системі цілей єдиного визна­ча­льного задуму концепції розвитку - створення гідних умов для існу­ва­н­ня та роз­витку народу даної країни на тлі досягнень світового співто­ва­ри­ства. До­сягнення ж такої ме­ти не­мо­жливе без досягнення та забезпечення, у дов­го­ст­ро­ковій пер­спективі, но­вої якості економічного зростання, створення умов та можливостей для само­ре­аліза­ції здібностей кожної людини в країні. Від­ста­ва­н­ня, розрив у про­це­сах державотворення та формування ефективних концепції та мо­делі еко­но­мічного розвитку соціальної спрямованості негатив­но впливає на ма­йбутнє кра­­ї­ни.

Отже, відсутність системної уяви про реальний стан та потреби суспіль­с­тва, підміна, або нерозуміння суті визначального задуму концепції рефор­му­ва­н­ня, її глобальних стратегічних цілей, а тому неспроможність наукового про­г­но­зу можливих глобальних наслідків такої підміни, спричинили не просто за­тя­гування із формуванням оптимальної моделі соціально-економічних перет­во­рень в країні, але й величезні втрати часу, наростання тенденцій відставання України у процесах пошуку свого стабільного місця в світі в умовах його гло­балізації, загальмували або пригасили динаміку пасіонарності значної частини населення.

Безперечно, суперечливі процеси усвідомлення, пошуку, сприяли окрес­ле­н­­ню основних цілей, принципів і рис необхідної нам економі­ч­ної моделі роз­ви­т­­ку, серед яких можна визначити такі, як:

• динамічна структурна перебудова народного господарства з метою ство­­­рення економічної, технологічної, інформаційної та управлінської бази по­с­т­­­індустріального суспільства;

• домінування ринкових важелів управління народним господарст­вом при значній контролюючій та координуючій ролі держави у перехідному пе­рі­о­ді, особливо щодо забезпечення справедливої конкуренції та еконо­мі­ч­ної сво­­бо­­ди суб’єктів економічної діяльності;

• забезпечення нової якості економічного зростання при домінуванні со­ціальних цілей у розвитку народного господарства;

• забезпечення спрямованості інституціональних перетворень на ство­­ре­ння системи ефективної мотивації до праці усіх суб’єктів економічної діяль­ності;

• забезпечення державою сприятливої спрямованості впливу на соці­аль­но-економічний розвиток зовнішніх чинників;

• створення сприятливих умов для інтеграції національної госпо­дар­сь­кої системи в цілому та окремих її елементів, суб’єктів у регіональні та сві­тові еко­номічні проекти та процеси.

2. Сталий економічний розвиток

У 1992 р. понад півтори тисячі учених, серед яких було 99 лауреатів премії Нобеля, із 68 країн планети прийняли та оприлюднили Декларацію вчених із глобальних проблем: “ Попередження людству ”. Одним із ключових пунктів цієї декларації було попередження щодо проблем, які очікують світове суспільство найближчим часом, у випадку, якщо воно не віднайде принципово нової парадиг­ми свого подальшого розвитку в економіці, соціальному житті, співіснуванні з оточуючим природним світом. Зокрема, у Декларації зазначено: “ Земля кінцева. ЇЇ здатність поглинати відходи та руйнівні впливи кінцева. ЇЇ здатність надавати їжу та енергію кінцева. ЇЇ здатність забезпечувати населення, що постійно зростає, кінцева. І ми швидко наближуємося до багатьох земних меж ” [11].

Таке розуміння перспектив існування людини та людства на планеті ви­кликає потребу посилення уваги не лише до проблем сутності та ролі економічного розвитку у функціонуванні суспільства взагалі, але й до активного пошуку принципів і механізмів якісних змін у спонукальних мотивах суб’єктів господарсь­кої діяльності щодо змін своєї поведінки у процесі цього розвитку. Такий пошук необхідний, насамперед, для забезпечення сталого (стійкого) економічного розвитку суспільства у наступному його життєвому циклі, коли на зміну нашому поколінню прийдуть інші, із своїми потребами, інтересами, сподіваннями та уподобаннями.

Що ж уявляє собою сталий розвиток як поняття в економічній теорії ? У науковій літературі якоїсь єдиної відповіді на це питання немає. Водночас, аналіз такої літератури дозволяє виокремити, як певні найбільш типові визначення цього поняття, що склалися на сьогоднішній час, так і певні ознаки, інституціональні форми, які характеризують його зміст. Одним із перших, введених у науковий обіг, було визначення сутності сталого розвитку у доповіді комісії ООН: “ Наше спільне майбутнє ”, представленої у 1987 р. на 42 сесію цієї організації. Сталий економічний розвиток у цьому документі розглядався як такий, що задовольняє потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Отже, звернення світової спільноти до проблем сталого розвитку пов’язане, насамперед, із тим, що прагнення країн, урядів, споживачів, максимально повно забезпечити свої повсякденні та постійно зростаючі потреби через забезпечення високих темпів економічного розвитку, а, відповідно, через галопуюче зростання обсягів обмежених ресурсів, необхідних для забезпечення таких темпів розвитку, не лише перевантажує існуючу систему продуктивних сил окремих національних економік, технологічні способи виробництва яких не готові забезпечити зроста­ючі потреби за допомогою новітніх, ресурсозберігаючих та еколого-рівноважних технологій, але й створює реальні передумови для динамізації дії причинно-нас­лідкових зв’язків закону спадної віддачі в планетарних масштабах, наслідком чого, уже найближчим часом, можуть стати кардинальні зміни у виробничих можливостях суспільства щодо задоволення потреб навіть сучасних поколінь людей.

Таким чином, на рівні світової спільноти було визнано той факт, що забез­печення економічного зростання, отже й економічного розвитку, напряму пов’яза­не із розв’язанням, як економічних, соціальних, так й екологічних та культурологічних проблем суспільства та кожної окремої людини оскільки “ сталого розвитку можна досягти лише за умови узгодження діяльності людини із законами живої природи ” [12].

Така уява щодо принципів, на яких лише й можливий сучасний еконо­міч­ний розвиток, дістала свого схва­лення у резолюції конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., на якій обговорювалася концепція засад економічного розвитку у ХХІ ст.. Надзвичайно важливим результатом цієї конференції було підтвердження цільової переорієнтації економічного розвитку у бік людиноцентризму. Саме людина визнавалася й умовою, і головною рушійною силою, й кінцевою метою економічного розвитку.

Розуміння нагальності розв’язання проблеми узгодження динаміки та якості економічного розвитку із законами живої природи на парадигмальному, методо­ло­­гіч­ному, теоретичному та практичному рівнях сприяє поглибленню досліджень економістів – теоретиків щодо визначенню сутності, закономірностей і чинників економічного зростання та розвитку. Оригінальністю думок у цьому плані виділя­ється американський вчений Герман Дейлі.^* У своїх працях він, по-перше, розглядає економіку як підсистему, що функціонує у складі глобальної природної системи, наполягає на визначенні її масштабу в рамках останньої; по-друге, вва­жає, що сутність сталого економічного розвитку полягає в тому, щоби утримувати еко­номічну систему у такому стані, який дасть змогу екосистемі постійно живити та підтримувати цю економічну систему.

Цікавою у цьому плані вбачається й думка Г. Дейлі щодо відмінностей сутностей понять: стала (стабільна) економіка та економіка зростання. Виходячи із визначення сталого розвитку як розвитку “ без зростання масштабу економіки понад якийсь розмір, що перебуває в межах підтримуючої спроможності довкілля ” [13], вчений вважає, що зростання означає фізичне збільшення кількості речо­вини/енергії для діяльності у процесі виробництва та споживання товарів. Ресурсопотік, за цих умов, починається з виснаження, а закінчується забрудненням. На противагу цьому якісне поліпшення процесу переробки в межах існуючого потоку ресурсів, досягнуте за рахунок технічних удосконалень або поглибленого розуміння мети, називається розвитком. Стабільна економіка може розвиватись, але не може зростати, так само як і планета Земля, підсистемою якої є економіка, може розвиватися без зростання [14].

Доречи, надзвичайно цікавим та знаковим є той факт, що сучасні підходи економістів теоретиків до формування нової парадигми досліджень закономір­но­стей економічного зростання та розвитку до певної міри мають своєю основою наукові розробки українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст.. Зокрема, провідна українська дослідниця історії розвитку світової економічної думки Л. Корнійчук зазначає, що українська школа фізичної економії, засновниками якої були С. Подолинський, В. Вернадський, за основу економічного аналізу бере, власне саме фізичні характеристики, про які йдеться у Г. Дейлі та інших сучасних зарубіжних вчених.^* Тому нова парадигма, що сьогодні формується [15] (стабільний стан, сталий розвиток) і починається з фізичних параметрів (обмежені можливості довкілля, складні екологічні взаємовідносини, закони термодинаміки), прагнучи з’ясувати, “ яким чином можна досягти оптимальної рівноваги між нефізичними змінними параметрами (технологіями, преференціями, розподілом, стилем життя) та складною біофізичною системою, частиною якої ми є ” [16], містить в собі й розробки та наукові результати досягнень українських вчених різних поколінь. А спільним висновком вчених різних часів, шкіл і напрямів є розуміння необхід­но­сті забезпечити подальше існування людства, насамперед, на засадах якісного розвитку усіх складових економічної системи, на противагу кількісному зростанню.

У зв’язку із сказаним вище, можна також зауважити, що в науковій літе­ра­турі сьогодні можна зустріти й поняття сталий екологічний розвиток, що конкретизує та поглиблює можливості аналізу форм і механізмів взаємовпливу економіки, економічної діяльності людини, суспільства, природної сфери щодо визначення критеріїв і принципів, на основі яких повинно у подальшому існувати людство. Так, наприклад, в Економічному енциклопедичному словнику за редак­цією С.В. Мочерного стійкий екологічний розвиток визначається як сутнісно новий тип екологічно безпечного соціально-економічного прогресу суспільства, за якого в економічній діяльності суб’єктів господарювання надається перевага екологічним критеріям збереження природи для майбутніх поколінь.

Основними принципами такого розвитку автори Словника вважають нас­тупні: 1) економічний розвиток повинен підпорядковуватись екологічним можливостям навколишнього середовищ до самовідновлення порушених у процесі такого розвитку природних про­цесів; 2) найдосконалішим критерієм розвитку техніки і технології є її екологізація та гуманізація, що передбачає врахування потреб сучасного і майбутніх поколінь у відтворенні усіх сутнісних сил людини, недопущення негативного впливу на навколишні ліси, грунтові і наземні води, повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та інші чинники, а отже, недопущення екологічної загрози; 3) забезпечення можливості повністю задовольняти екологічні потреби кожного індивіда, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп населення, а також цілий націй і держав, що випливає з вимог закону зростання екологічних потреб, а отже, недопущення екологічної нерівності; 4) найповніша доступність екологічної інформації усім соціальним верствам і групам населення, можливість їх впливу на екологічну політику держави [17].

Характеристика сутності, змісту, ключових ознак поняття та явища сталого економічного розвитку дозволяє зробити висновок, згідно якого можна констату­вати: на теоретичному рівні, у науковому середовищі сутність прямої взаємозалежності між можливостями подальшого існування світового суспільства, його розвитку та якістю економічного розвитку узгодженою із можливостями збереження умов самовідтворення у повному обсязі довколишнього природного світу усвідомлюється із достатньою повнотою. Водночас, практика економічної діяльності приватного бізнесу, економічна політика держав свідчать про відсутність такого усвідомлення, прагнення й надалі забезпечувати економічне зростання та розвиток на старих концептуальних засадах, помилково вважаючи можливості планетарної екологічної системи, її ресурсної бази безмежними. Відхід від такого помилкового бачення можливостей сучасного суспільства, формування та активне впровадження у світову практику якісно нової поведінки в економічній діяльності бізнесу, урядів, кожної окремої людини вимагає пізнання, усвідомлення та сприймання цивілізаційного виміру чинників подальшого економічного розвитку.

3. Цивілізаційний вимір економічного розвитку

Видатний англійський історик і соціолог А.Тойнбі вважав, що “ цивілізації – це цілісності, частини яких узгоджені одна з одною та взаємозалежні... Усі аспекти соціального життя цивілізації, що знаходиться у стадії зростання, скоординовані у єдине ціле, де економічні, політичні та культурні елементи узгоджені в силу внутрішньої гармонії ”.

У дослідженні природи поняття ци­вілізація цікавою також є позиція сучасного російського теоретика В.З. Балікоєва. Він, виходячи із визнання наявності діалектичного зв’язку між формаційним і цивілізаційним підходом, по-перше, визначає такий основний критерій їх відмінностей: якщо формаційний підхід, пояснюючи історичний прогрес, визнає домінантою економіку, то цивілізаційний такою домінантою вважає загальнолюдські цінності, або, говорячи словами філософа В.В. Ільїна, “ гуманітарну тотожність людства – кристалізовану в адаптації систему раціональної кооперації людей, за­в’я­зану на загальнозначущі засоби комунікації та інтеракції (мову, типологічні прин­ципи екзистенціального самоствердження у вигляді морально-правової, виробничої, нормативної регуляції самопроявів) ” [18]. По-друге вважає, що “ Формація – основа. Цивілізація – діалектика формаційних структур, їх окультурювання, оморальнювання, піднесення у ранг людських цінностей. Формація – фундамент. Цивілізація - сучасна суспільна форма її існування з урахуванням і синтезом усіх цінностей, багатств людської історії ”, отже, “ Цивілізація, на відміну від формації, пов’язана не стільки із матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами суспільного розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки (і не у всьому) існуючим способом виробництва ” [19].

Єднають згадувані інс­титуціональні форми існування економіки та суспільства закономірності розвитку технологічного способу виробництва. Водночас, специфіка цивілізаційного підходу полягає, на­сам­перед, у визнанні критерію духовності (у широкому розумінні сутності та змісту цього поняття та явища, про що вже йшлося вище у зв’язку з аналізом поглядів Гегеля, С. Булгакова тощо щодо суті, місця та ролі людини у суспільному виробництві), як умови та результату економічного, соціального, культурного розвитку суспільства в межах даної цивілізації. Існування такого критерію, як умови пізнання закономірностей сучасного економічного розвитку, формує нагальну потребу дослідження не абстрактного суспільства взагалі, а сутності, функцій, структури та закономірностей прояву діалектичної єдності двох його складових, певного дуалізму природи та механізмів саморозвитку: типу еко­номіки, з усією різнобарвною палітрою мотиваційних чин­ників її функціонування, та власне суспільства, з його індивідуалізацією, су­б’єк­тивізацією економічних і соціальних цілей, інтересів, мотивів, домінуючим впливом на прийняття рішень з боку домінуючого ж таки сучасного середнього класу тощо. Адже досліджуючи сутність інституціональних основ економічних і соціальних процесів у їх розвитку ми, за будь-яких умов, виходимо із розуміння того факту, що усі во­ни пов’язані з діяльністю людини, індивіда.

Саме людина є не­ві­д’є­­м­­ною скла­до­вою, елементом будь-якої складної соці­а­­ль­ної системи, визначаючи та опосеред­ко­ву­ючи, таким чи­ном, усі соціальні процеси: економічні, політичні, духовні тощо. Узагалі, ” історія, - зазначали К.Маркс і Ф.Ен­гельс, - не робить нічо­го, вона ” не­ воло­діє ніяким неосяжним багатством ”, вона ” не б’є­ть­ся ні в яких би­т­вах ”! Не ” істо­рія ”, а саме людина, дійсна жива людина – ось хто ро­бить усе це, усім володіє та за все бореться. Історія – не що інше, як діяльність лю­ди­ни, що переслідує свої цілі ” [20]. Тому людина, як індивідуальність, утримує в собі, за словами Гегеля, нескінченну мно­жи­н­ність від­носин і зв’язків, що належать до конкретного змісту людської душі. Таким чином, цивілізаційний вимір економічного розвитку знаходить свій прояв, насамперед, у рівні розвитку власне людини, як ключової ланки та показника розвитку самої цивілізації.

Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована, або мало­квалі­фі­ко­­ва­на праця, як масове явище у 18-19 ст., не могла стати основою висхідної кон­цепт­у­а­льної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у си­сте­мі ви­робницт­ва, соціально-економічних відносин, оскільки слабо впливала на тран­с­­форма­цію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у ха­рак­тері та змі­сті пра­ці, її творче збагачення. Адже, як це зазначав ще Г. Гегель, вирішаль­не значення має не рефлексія як така, а те середовище, у якому й утворюється тотожність загального та одиничного [21]. Лише завдяки якісним змі­нам, що від­бу­ва­ли­ся в економічній системі на основі її циклічного розвитку, пе­ре­т­во­рен­ням у структурі та якості елементів продуктивних сил, відносин влас­ності, у ХХ ст. скла­даються умови, як для зміни ролі людини у системі ви­робництва, так і для формулювання якісно но­вої парадигми розв’я­за­н­ня тео­ретичних і практичних проблем такої зміни, тобто умови виникнення нової цивілізаційної епохи. В основі такої парадигми ле­жить уява про те, що “ Люд­ст­во повинно надалі об’єд­ну­ва­тися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соціальними ” [22].

У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється фі­лософія методології економічних досліджень запропонована на початку ХХ ст. усесвітньо відомим релігійним філософом С. Булгаковим. У праці "Філософія гос­подарства" (1912) він сформулював деякі клю­чові прин­ципи методології досліджень впливу цивілізаційних чинників на економічний розвиток, зокрема, зробив наголос на необхідності аналізу та­­ких інституціональних чинників економічного розвитку, як свобода та творчість, мі­с­це осо­бис­тості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що сво­бо­да є загальною основою творчого процесу: ” там, де є життя та сво­бода, є місце й для нової творчості, там уже виключений автома­тизм, який випливає з визначе­ного та незмінного устрою світового механізму, що йде як заведений го­дин­ник, тому й господарство - як у широ­кому, так і в вузькому, політико-еконо­міч­ному розумінні - також є творчість, синтез свободи та необхідності ” [23].

Водночас, згадуваний вище С. Булгаков, вже на початку ХХ ст. про­г­но­зував вихід економічного життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарст­во, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом, явищем духовного життя, так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Саме тому, - зазначає С. Булгаков, - полі­­тична економія має потребу у щепленні справжнього реалізму, який необхідно включає в себе й “ причинність через свободу ” й істо­ричний психологізм, який може помічати духовну атмосферу даної епохи [24]. В основі такого підходу до розуміння напрямів розвитку предмету полі­тич­ної економії, безперечно, лежить уява про суспільство як про цілісну, багатовекторну систему зі складною стру­ктурою.

Отже, головною ознакою, принципом сучасних філософських погля­дів на природу економічного розвитку стає “ олюдненість ” економічних відносин, перехід від по­­­бу­до­ви абстрактних моделей і схем функціонування господарських систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в економічному сере­довищі лю­дини, як цілісності, в усіх її проявах: як людини економічної, соціальної, духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як внутрішнього ядра су­т­ності та поля функціонування сучасної економічної системи.

Критеріальною^ основою такої ево­­люції можна вважати, по-перше, стрімке зростання інформації про оточуючий світ, його взаємозалежності та протиріччя, розвиток форм, методів, можливостей обро­б­ки, осмислювання, конвертації цієї інформації у певну систему знань, адже, із рештою, матір’ю інтуїції є саме інфор­ма­ція, помножена на знання, тран­с­формована у них, а по-друге, так само стрімке зростання потреби та можливостей щодо ви­користання в економічних дослідженнях досягнень інших наук.

Як зазначають дослідники проблеми, перехід від одного рівня світової ци­вілізації до іншого здійснюється через глобальні за своїм змістом технологічні революції, що відбивають якісні стрибки у розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способи її взаємодії з природою. Адже, сутнісну відмінність люди­ни від інших видів слід шукати, на думку вчених^** у специфіці її відносин із природою, тільки людина має можливості, як пристосовуватися до зовнішніх умов, так і пристосовувати природу до своїх потреб, створюючи у процесі виробництва матеріальних благ і послуг умови для вдосконалення та розвитку знарядь праці, додаткового продукту, отже й умови для саморозвитку.

У наукових джерелах висловлюється думка, згідно якої виробництво додаткового продукту є загальним, єдиним для усіх локальних цивілізацій і людства в цілому законом існування. Якщо додатковий продукт втілюється, насамперед, у культурі матеріальній, то духовна культура породжує середовище взаємодії, яке забезпечує інтеграцію та взаєморозуміння між членами суспільства на основі спільності мови, певних інституціональних норм і правил господарської та соціальної, ментальної поведінки. Водночас, як матеріальна так і духовна культура сприяють формуванню певної соціальної структури суспільства, пов’язаної з існуючими формами виробництва, розподілу та привласнення продукту.

Якщо на перших стадіях свого становлення та розвитку будь-яка локальна цивілізація уявляє собою, як система, щось однорідне, не структуризоване, єдине, коли жодний вид діяльності не є відокремленим, автономним, то у процесі переходу її на технологічну стадію розвитку її економіка, по-перше, набуває такої автономності, а по-друге, набуває рис багатоукладності внаслідок розвитку суспільного поділу праці його характеру та змісту, майнового розшарування тощо. Подібні процеси структуризації відбуваються й в інших сферах суспільного життя, зокрема, у культурі, науці, соціальному середовищі (соціальні стандарти, норми та правила поведінки у суспільстві тощо).

Як зазначається у наукових джерелах, першою в історії людства технологічною революцією була неолітична, завдяки якій у сільському господарстві почали широко використовуватися відповідним чином оброблені камінні знаряддя праці. Саме цим було забезпечено перехід від збирального до виробничого та переробного господарства. Ця технологічна революція відкрила аграрну (доіндустріальну) цивілізацію, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля. Цей етап розвитку господарства зайняв значний відрізок історії людства – 8-10 тис. років. Вона була панівною до середини XVIII ст.

Промислова революція другої половини XVIII ст. – першої третини ХІХ ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що притаманна багатьом країнам світу і на сьогодні. Ґрунтуючись на застосуванні системи машин і механізації виробничих процесів, індустріальна економіка зробила новий крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини, забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби виробництва, передусім механічні знаряддя праці, стали головною формою багатства суспільства.

Індустріальна цивілізація сприяла розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. Водночас були породжені економічні межі розвитку індустріальної цивілізації. Зведення праці людини до функції чинника виробництва визначило діапазон можливих меж її виробничої діяльності. Сформувалося об’єктивне протиріччя між загальною логікою історичного прогресу, який вимагає підпорядкування всього виробничого процесу розвитку людини, її потреб та здібностей, і метою індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало зародження і нагромадження, розпочинаючи з середини ХХ ст. в межах індустріальної економіки, нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цього процесу надав новий етап НТР [25].

Однією з особливостей етапу переходу від індустріальної до постіндустріальної цивілізації стало формування системи загальнолюдських цінностей, на базі визнання яких у сучасних умовах лише й можна сформувати систему цілей економічного розвитку та механізм узгодження інтересів різних суб’єктів економічної діяльності та різних соціальних груп, що , власне, й буде сприяти досягненню сталого розвитку. Водночас, слід зазначити, що процес формування та реалізації загальнолюдських цілей і цінностей на базі економічного розвитку пов’язаний із проблемами відсутності рівноважного сприймання їх у різних країнах та регіонах планети внаслідок існування різних технологічних способів виробництва, отже й різних цивілізаційних підходів до розуміння функцій економічного розвитку у житті суспільства. Така неоднозначність у розумінні природи та призначення економічного розвитку в сучасних умовах породжує не тільки протистояння, посилює конкуренцію різних країн, регіональних об’єднань тощо, але й феномен цивілізаційного перевербування, війн за зміну та перетворення ідентичності. ^*

Водночас, сучасний інноваційно-технологічний спосіб виробництва, що склався у розвинених країнах породжує й нові проблеми, як всередині цих країн, так і в їх стосунках з іншими країнами та регіонами планети. Насамперед, це проблема внутрішніх можливостей розвинених країн пов’язана із складністю підтримки високих темпів економічного зростання та високих соціальних стандартів для населення, за які несе відповідальність, як суспільство, так і держава. Адже саме такі можливості та стандарти роблять привабливою сучасну західну цивілізацію в очах та думках значної частини населення планети. Ще одна проблема внутрішнього характеру виникає в розвинених країнах в умовах розвитку інформаційного способу виробництва та інформаційного суспільства (інформаційної цивілізації). З одного боку, інформаційна економіка позитивно впливає на формування таких ефективних чинників економічного зростання та розвитку як інтелектуальний капітал, інтелектуальний потенціал, інтелектуальна власність, з іншого – веде до більш жорсткої соціальної поляризації суспільства, оскільки умова отримання та підтримки надвисоких соціальних стандартів сьогодні пов’язується із отриманням якісної освіти, що, навіть у розвинених демократичних суспільствах, стає усе більш складним завданням.

За цих умов держава у розвинених країнах має розв’язати сукупність завдань: забезпечити стале зростання продуктивності праці в усіх секторах економіки, оптимізувати споживання основних соціальних груп населення, зменшити соціальну диференціацію у суспільстві та, навпаки, посилити його соціальну мобільність, не допускаючи закриття кордонів між різними соціальними стратами, як у межах середнього класу, так і між іншими соціальними групами суспільства, що забезпечить найбільш повне використання пасионарних людських ресурсів у забезпеченні економічного зростання, отже й розвитку.

З метою продовження життєвого циклу розвитку сучасної технологічної цивілізації, та дифузії загальнолюдських цінностей в різних регіонах планети як умову, спосіб виживання та домінування розвинені країни змушені також розповсюджувати певні стандарти нового технологічного способу виробництва, стандарти соціальні (звичайно у спрощеному варіанті) на усі континенти планети, що, з одного боку, безперечно позитивно впливає на реалізацію функцій економічного розвитку, однак, водночас, породжує нові проблеми щодо формування та запровадження сталого розвитку, поза яким в історичній перспективі, як вже про це говорилося, життя та розвиток людства на планеті неможливі.

Висновок:

Обговорення основних питань теми “ Економічний розвиток ” дозволяє нам, по-перше, усвідомити сутність поняття економічний розвиток, його функціональне призначення в економічному аналізі складних соціально-економічних процесів; по-друге, зрозуміти, що в умовах стрімкого розвитку нових технологічних способів виробництва, трансформації усієї системи економічних відносин, інституціональних основ існування суспільства, перед людством постають надзвичайно складні проблеми забезпечення нової якості економічного зростання та розвитку, зокрема, й переведення його у площину та систему координат сталого (або стійкого) розвитку. Від успішності такого проекту у вирішальній мірі буде залежати майбутнє не лише локальних цивілізацій, людської цивілізації в цілому, але й самої людини як Homo sapiens. По-третє, визнати, що суто економічними методами жодна проблема економічного зростання та розвитку у сучасних умовах розв’язана бути не може, отже звернути увагу на поглиблене ознайомлення з функціями та можливостями позаекономічних чинників впливу на формування сучасних моделей сталого розвитку.

Література:

1. Философский энциклопедический словарь /Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. - С. 685.

2. Шульдыбин Б.П. Исторический путь России в аспекте цивилизационного и формационного подходов // Социально-гуманитарные знания. – 2001. - № 2. – С. 3.

3. Ильин В.В. Философия истории /В.В. Ильин. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2003. – С. 68.

4. Нуреев Р. Теории развития: дискуссия о внешних факторах становления рыночной экономики (неоклассические модели и их леворадикальная критика) // Вопросы экономики. – 2000. - № 7. – С. 141.

5. Там само. – С. 141.

6. Санто Б. Сила инновационного саморазвития // Инновации. - 2004. - № 2. – С. 12.

7. Там само. – С. 14.

8. Богма О.С. Характеристика основних напрямків інноваційного розвитку як умови зростання економічного потенціалу України // Держава та регіони: Серія: Економіка та підприємництво. – 2006. - № 6. – С. 10.

9. Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні. Закон України від 16 січня 2003 р. за № 433- ІУ.: Офіційний текст станом 03.03. 2006 / Верховна Рада України – [Електронний ресурс].

10. Нуреев Р. Теории развития: дискуссия о внешних факторах становления рыночной экономики (неоклассические модели и их леворадикальная критика) // Вопросы экономики. – 2000. - № 7. – С. 144.

11. “ Человек ”. – 1993. - № 5. – С. 176.

12. Кузнецов О.Л., Кузнецов П.Г., Большаков Б.Е. Устойчивое развитие: синтез естественных и гуманитарных наук. Дубна, 2001. – С. 161.

13. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К., “ Інтелсфера ”, 2002. – С. 200.

14. Там само. – С. 36.

15. Корнійчук Л. Економічне зростання і сталий розвиток // Економіка України. – 2008. - № 3. – С.88.

16. Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К., “ Інтелсфера ”, 2002. - С. 5.

17. Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устенко О.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичний словник: У 2 т. Т. 2 /За ред.. С.В. Мочерного. – Львів: Світ, 2006. – С. 370.

18. 23. Ильин В.В. Философия истории /В.В. Ильин. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 2003. – С. 26.

19. Баликоев В.З. Общая экономическая теория: учеб. для студентов, обучающихся по экономическим специальностям /В.З. Баликоев. – 10-е изд., испр. – Москва: Омега-Л; Новосибирск: Сибирское соглашение, 2007. – С. 62, 63.

20. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., т. 2, с. 102.

21. Хабермас Юрген. Техника и наука как ”идеология” /Пер. с нем. М.Л. Хорькова. – М.: Праксис, 2007. – с. 23.

22. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., 2-е изд., Т.1, С. 604.

23. Булгаков С.Н. Философия хозяйства. – М.: Наука, 1990. – С. 184, 185, 186.

24. Там само. – С. 187.

25. Ушакова Н.Г., Помінова І.І. Соціально-економічні типи країн. Навчальний посібник. – К.: Професіонал, 2004. – С. 65-67.

Тема 6. Економічний розвиток Лекція 3.

1. Циклічний характер економічного розвитку.

2. Економічні кризи.

1. Циклічний характер економічного розвитку

Одною з фундаментальних проблем теорії економічного розвитку, яка вже довгий час турбує економістів-теоретиків і має неабияке практичне значення , є проблема походження і природи економічного циклу. Теорія економічних циклів є важливим інструментом для аналітиків при поясненні господарських процесів і прийнятті практичних рішень для їх ефективного розвитку, особливо для вирішення соціально-економічних проблем, які накопичуються в період кризових ситуацій. Економісти-теоретику головну увагу приділяють дослідженням рушійних сил і закономірностей економічного розвитку. Щодо чинників, які гальмують економічний розвиток та періодичність, з якою відбувається це гальмування та походження і природа періодичності гальмування залишається поки що не розв’язаною. Є загально прийнята думка, і це підтверджується статистичними даними, що економіка розвивається шляхом періодичних піднесень і спадів, тобто циклічно. Цю проблему досліджували багато відомих вчених-економістів – Маркс, Туган-Барановський, Шумпетер, Кассель, Кондратьєв, Жюгляр, Харрод, Хансен, Мітчелл та інші. Всі вони намагались пояснити походження циклічних коливань і внесли певний вклад у розв’язання цієї проблеми, проте до кінця вона залишається не вирішеною.

Якщо розглядати динаміку розвитку економічної системи у довгостроковому періоді, то закономірним є її висхідний характер. Тобто відтворення суспільного виробництва відбувається на розширеній основі, зростають масштаби суспільного виробництва, вдосконалюється його структура, підвищується життєвий рівень населення, що знаходить відображення у відповідних економічних показниках.

Проте на економічний розвиток в умовах панування приватної власності впливають багато чинників об’єктивного і субєктивного характеру, які не тільки сприяють розвитку, а й гальмують його. У суспільстві виникають суперечності які потребують розв’язання і забезпечення подальшого розвитку на новій, більш вдосконалій основі. В різні роки темпи економічного зростання можуть бути більшими або меншими, а в окремі періоди економічний розвиток може носити регресивний характер, що супроводжується спадом виробництва і погіршенням багатьох економічних показників.

Економічні явища, як і будь-які природні, знаходяться в постійному розвитку, який супроводжується зовнішніми в внутрішніми протиріччями, які спрямовують їх розвиток по шляху прогресу або регресу. В реальному світі, і в економіці в тому числі, у будь-якого явища постійно виникають нерівно важності, або відхилення від рівно важності, що являється результатом дії загально філософського закону розвитку – закону єдності і боротьби протилежностей. Вирішення протиріч знову приводить явище в стан рівноваги. Отже, процес переходу явища із стану рівноваги в нерівноважний стан і навпаки можна назвати закономірним. Циклічність – це періодичне відхилення від стану рівноваги, викликане певним збуренням. Компетентне судження про характер розвитку того чи іншого явища можна мати лише тоді, коли відомо час, на протязі якого воно знаходилось в режимі рівноваги або в нерівноважному стані, та відомі сили і механізми, які забезпечують певний стан того чи іншого явища та виходу із цього стану.

Поняття станів рівноваги і нерівно важності безпосередньо пов’язані з поняттями статики і динаміки. Під статикою розуміється проміжок часу, на протязі якого параметри явища залишаються не змінними. Динаміка характеризується змінами параметрів в часі. Виходячи з цього можна зробити висновок, що рівновага носить статичний, а нерівновага – динамічний характер.

Чергування рівноважних і нерівноважних процесів у розвитку явища формує цикл розвитку. Циклічні концепції є методологічною базою багатьох природничих наук. В економіці цикли розвитку отримали назву економічних, ділової активності, бізнес-циклів.

Стабільність економічного розвитку забезпечується шляхом встановлення і підтримання економічної рівноваги, тобто такого стану економіки, при якому досягається стійке врівноваження і збалансування взаємопов’язаних між собою структурних ланок економіки, головними з яких є виробництво і споживання та попит і пропозиція товарів і послуг. В умовах економічної рівноваги забезпечується використання ресурсів на межі їх виробничих можливостей. Разом з тим економіка зберігає свою здатність до саморегулюванню, що здійснюється завдяки механізмам ринкової самоорганізації в основі яких лежать такі важелі впливу як попит і пропозиція, рівноважна ціна та конкуренція.

Економіка по своїй суті не є статичною. Вона знаходиться в постійному розвитку через вдосконалення її структурних елементів і зв’язків між ними, тобто вона динамічна і розвивається від одного рівня рівноваги до іншого, проходячи певні цикли. Тому рівновага є лише вихідний стан економічної динаміки, а сама ринкова рівновага завжди відносна. Розвиток економіки здійснюється не прямолінійно, по шляху підйому, а циклічно.

Разом з тим циклічності в економіці притаманна власна специфіка, яка виявляється головним чином у можливості отримання максимальних вигод і зменшення негативних наслідків при постійно повторювальних коливань при здійсненні людиною її господарської діяльності. Першочерговим завданням для сучасних і майбутніх економістів-політиків являється не тільки корегування здійснюваної економічної політики з урахуванням існуючих економічних циклів з метою їх згладжування, але й розробка такої стратегії, яка би враховувала можливі коливання, створюючи при цьому резерви на стадії зростання і використовуючи їх на стадії спаду. Крім того прорахунки політиків в економічному регулюванні, які призводять до кризи чи депресії, списуються на рахунок фази спаду економічного циклу. При цьому сам цикл розглядається як дещо об’єктивне по відношенню до суб’єктивної діяльності органів державного регулювання. Тим самим політики знімають з себе тягар відповідальності за прийняття рішень і перекладають її на циклічність.

Зважаючи на теоретичну важливість і практичну значущість проблеми економічних циклів на протязі довгого часу багатьох економістів цікавить проблема циклічності економічного розвитку і вони намагаються дати пояснення і зясувати причини цього феномена. Зараз існує більше двохсот концепцій щодо пояснення економічних криз та циклів і способів їх подолання. Ще на початку ХІХ століття астроном Уїльям Гершель, а в другій половині ХІХ століття економіст, представник математичної школи Уільям Джевонс, пояснювали циклічність економічного розвитку пятнами на сонці, які, на їх думку, впливають на погоду на землі, від якої, в свою чергу, залежить врожайність сільськогосподарських культур. Американець Г.Мур у своїй роботі «Економічні цикли, закони і причини їх виникнення», яка вийшла у 1914 році, однією з причин вважав ритми руху планети Венера.

Загальні уяви про циклічні коливання в економіці ( насамперед в торгівлі) склались в середині ХІХ століття і пов’язані з іменами Рікардо, Сєя, Сісмонді і Мальтуса. Саме вони намагались знайти пояснення періодичним труднощам в реалізації продукції і скороченню по цій причині об’ємів виробництва. В основу аналізу було покладено тезу про те, що виробництво забезпечує необхідні умови для попиту на вироблену продукцію. Кризи виникають внаслідок недостатнього споживання, що створює надлишок продукції. Недостатність споживання пояснювалась бідністю переважної кількості населення. На той час не було створено загальної теорії економічних циклів, та це було і неможливо внаслідок нерозвинутості ринкових механізмів самоорганізації економіки.

В середині ХІХ століття проблема криз отримала широке висвітлення в роботах К. Жюгляра і К. Маркса. Вважають, що термін «цикл» вперше застосував К. Жюгляр. Досліджуючи динаміку періодичних коливань в торгівлі, він визначив дожину економічних циклів в 7 – 11 років ( ці цикли носять його імя ). Саме він розділив цикл на три періоди – процвітання, криза і ліквідацію, обґрунтовуючи циклічність в економіці механізмами грошового обігу і банківськими кредитами.

Значний вклад у розвиток теорії економічних циклів вніс К. Маркс. Основна його теза спирається на те, що капіталістична економіка не здатна досягти рівноваги внаслідок того, що їй притаманні внутрішні протиріччя головним з яких є постійне поглиблення суспільного характеру виробництва і приватна форма привласнення його результатів, що неминуче веде до кризи як необхідної умови тимчасового подолання протиріччя і приведення економіки до тимчасової рівноваги.

Виходячи з основного протиріччя капіталістичної економіки К.Маркс розглядав неминучі періодичні спади в економіці у двух аспектах. Перший витікає з його теорії механізму нагромадження капіталу, заснованій на циклічних коливаннях норми прибутку. Кожний капіталіст у конкурентній боротьбі за максимізацію прибутку все більше коштів вкладає в технічне оснащення виробництва. Впровадження нової техніки пов’язано з вивільненням робочої сили з виробництва. Прибуток створює наймана праця, а вивільнення робітників тягне за собою пониження норми прибутку. Економіка гальмується і приходить до рівноваги через кризу. Капіталовкладення скорочуються і знову виникає потреба в найманих робітниках, що підвищує норму прибутку і, таким чином, економіка виходить на новий цикл розвитку.

Другий аспект виникнення криз витікає з Марксової теорії недоспоживання. Перевиробництво виникає внаслідок відставання платоспроможного попиту населення від темпів розширення виробництва. Надлишок продукції потребує зниження цін нижче витрат виробництва, що спонукає капіталістів знищувати частину виробленої продукції і, таким чином локалізувати кризові явища. При виході з кризи в результаті конкурентної боротьби за більш сприятливі умови виробництва і збуту продукції, оновлюється основний капітал, впроваджуються біль прогресивні технології і економіка входить в стадію підйому.

Проблему криз і циклів економічного розвитку досліджував М. Туган_Барановський, який обґрунтував положення, що криза визивається диспропорціями у розвитку галузей економіки. Деякі з них розвиваються більш високими темпами, на циклічній фазі підйому пропорційність виробництва порушується і нова рівновага може бути встановлена тільки в результаті знищення частини капіталу тих галузей промисловості які занадто розширились.

Розвиток диспропорціональності галузей М. Туган-Барановський повязує з умовами розміщення вільного позичкового капіалу. Попит на капітал різко зростає в період процвітання промисловості, що забезпечує інвестування позичкового капіталу у виробництво і перетворення його в основний капітал.. Під час кризи попит на позичковий капітал падає і він починає накопичуватись до наступного підйому. Таким чином основою процвітання по М. Туган-Барановському слугують інвестиції.

Особливу увагу слід приділити теорії економічних циклів Йозефа Шумпетера яка і на сьогодні залишається чи не однією з найпривабливіших і адекватно відображаючих природу циклічних коливань. Цикли у Шумпетера розглядаються як відхилення від стану рівноваги «як серйозні порушення стану кругообороту без яких не було б взагалі економічного росту».

Й. Шумпетер уважав, що єдиною причиною підйому економіки слугує масова поява підприємців, які створюють інноваційну продукцію шляхом нових комбінацій наявних у них ресурсів і продуктивних сил. Підприємства, на яких виробляється нова продукція, також зявляються масово і, в свою чергу, породжують велику купівельну силу, а тим самим і характерний для періодів підйому росту цін, закуповуючи устаткування, сировину, залучаючи робочу силу, підвищуючи заробітну плату і т. ін. Вони конкурують з старими підприємствами і на їх успіх також впливає погіршення стану старих підприємств, частина з яких пристосовується до нових конкурентних умов, а частина перестає виробляти і гине. Це означає, що паралельно з масовою появою нових підприємств відбувається процес банкрутства і загибель старих, а також частини нових підприємств, які не витримали конкурентної боротьби.

Чому економіка розвивається не рівномірно, а ривками, чому за розвитком відбувається повернення і лише після нього знову поновлюється поступальний розвиток? « Це відбувається виключно тому, - стверджує Шумпетер,- що нові комбінації виникають не через рівні проміжки часу, як це слід було б очікувати згідно з загальними принципами вирогідності. Як правило, нові комбінації зявляються у більшому числі».

Якщо в галузі, яка знаходиться на підйомі занадто багато підприємств, то внаслідок надлишку продукції норма підприємницького прибутку падає, скорочуються інвестиції, послаблюється підприємницька діяльність, припиняється розвиток і встановлюється рівновага, яка є відправною точкою для здійснення нових комбінацій і нового розвитку.

В основу концепції економічного циклу Й. Шумпетера покладено поняття «нововведення» . Нововведення виводять систему з рівноваги і приводять її до буму у сфері капіталовкладень. Фаза процвітання змінюється рецесією – боротьбою за повернення до рівноваги. Однак коли сили, які тягнуть економіку до спаду накопичуються, система прямує до депресії. Під час депресії сили поновлюються , що сприяє пожвавленню і економіка іде до рівноваги. Нові нововведення тягнуть економіку в новий цикл розвитку.

Вчений наголошував, що сенс економічного розвитку полягає не в новому стані рівноваги, а в переході до нього, оскільки будь-який новий стан буде зруйновано. Депресія не повертає економіку до попереднього стану рівноваги. В результаті кожного наступного циклу здійснюється перехід до стану рівноваги на більш високому рівні, до нової траєкторії нормального кругообороту. В цьому суть циклічного процесу економічного розвитку.

Й. Шумпетером було завершено формування моделі цикла, який складається з чотирьох фаз: процвітання, рецесії, депресії і відновлення. Ці фази циклу були, до деякої міри, конкретизовані і увійшли в наукову і навчальну літературу як фази: піднесення, кризи, депресії і пожвавлення Опис всіх фаз традиційно починають з фази кризи, так як економічний цикл розвитку виробництва визначається як рух виробництва від початку попереднього до початку чергового спаду.

Криза ( падіння, рецесія). Ця фаза характеризується падінням виробництва, різким скороченням ділової активності, падінням цін, затоварюванням, скороченням інвестицій і зайнятості, зниженням доходів підприємців і заробітної плати найманих робітників. В умовах кризи спостерігається гонитва за грошима. Фінансові зобов’язання порушуються, кредитні зв’язки розриваються, процентні ставки зростають. Загострюються всі суспільні суперечності, зростає соціальна напруга.

Скорочення виробництва і всі економічні негаразди у період кризи тривають до того часу, поки не буде встановлено відносну ринкову рівновагу, тобто відповідність попиту і пропозиції у ведучих сферах економічного життя. Після цього кризове падіння припиняється і економічна система входить у фазу депресії.

Депресія (стагнація, застій). Це період пристосування економічних агентів до нових умов господарювання, коли у суспільстві панує невпевненість і неузгодженість в діях. Падіння економіки зупинилось, але тенденції до зростання ще не сформувались. Виробництво ведеться в’яло, в мінімальних розмірах, проте вже починають розсмоктуватись товарні запаси. Підприємці ще не ризикують інвестувати свій капітал, хоча ціни стабілізувались, а банківський процент впав до низького рівня. Однак вихід з кризового стану починається саме у фазі депресії. Реалізуючи товари по самим низьким цінам, тим не менше можна отримати дохід, якщо собівартість товарів нижча від цін реалізації. Для зниження витрат починається оновлення, переустаткування виробництва новою технікою, впроваджуються нові технології, які здешевлюють продукцію і роблять її конкурентоспроможною. Цим створюється матеріальна основа для пожвавлення виробництва і виходу з кризи.

Пожвавлення характеризується відновленням ділової активності, ростом інвестицій і зайнятості. Пожвавлення охоплює насамперед галузі, які виробляють засоби виробництва. Виникають нові підприємства, модернізуються старі. Зростання зайнятості супроводжується зростанням заробітної плати і купівельної спроможності населення. У суспільній свідомості посилюються позитивні сподівання, формується соціальний оптимізм. Після того, як буде досягнуто до кризисний рівень розвитку починається піднесення.

Піднесення (експансія) характеризується зростанням всіх економічних показників: розширюються масштаби виробництва, зростають ціни, зайнятість, прибутковість, заробітна плата, активізуються фінансові і грошові сектори і т. ін. У виробництво впроваджуються нові технології і техніка, активізується інвестиційна діяльність, виникають нові підприємства, галузі, створюються нові товари. Зростання капіталовкладень супроводжується зростанням курсів акцій, процентних ставок, активізується біржова діяльність. Піднесення досягає максимуму, який називається процвітанням, або бумом. Після закінчення цієї фази починається фаза падіння. Цикл економічного розвитку завершився, проте економіка за цей час піднялась на новий більш високий рівень.

Ці фази для різних країн можуть бути різними в часі, з певними особливостями протікання в той чи іншій країні, проте загальні тенденції формування і розвитку економічних циклів

зберігаються.

Досліджуючи проблему економічних циклів і аналізуючи досягнення вчених в цьому питанні Й. Шумпетер запропонував, а наукова спільнота підтримала, їх трирівневу схему, яка є найбільш прийнятна для описання всіх явищ у циклічному розвитку капіталістичної економіки. Цикли названі іменами тих економістів, які відкрили і прослідили розвиток цих циклів. Це цикли Н. Кондратьєва, К. Жюгляра і Дж. Кітчина, причому кожний з циклів визначався періодом у 55 років, 10 років і 2 роки 4 місяці відповідно. Відповідно до часу протікання вони мають назву довгострокових, середньострокових і короткострокових.

Короткострокові економічні цикли являють собою коливання ринкової кон’юнктури під впливом змін попиту і пропозиції, конкуренції і ціни. Вони спостерігаються у сільському господарстві, сфері послуг і в банківському секторі. Ці сфери є найбільш чутливими щодо механізмів життєзабезпечення і економічні агенти реагують більш оперативно на будь-які відхилення у протіканні економічних процесів.

Середньострокові економічні цикли визначаються періодом відтворення і оновлення основного капіталу, початку і кінця циклу ( періоду від кризи до кризи).

Довгострокові економічні цикли, або «довгі хвилі» відображають довготермінові тенденції економічного розвитку, включають повишальну і понижальну фази. Основним елементом довгострокової циклічності є динамічний НТП і пов'язане з ним економічне зростання і ті соціально-економічні процеси які його обумовлюють.. Корінні науково-технічні перевороти являються матеріальною основою динаміки довгих хвиль

Якщо розглядати фазу пожвавлення у циклі Кондратьєва, говорив Й. Шумпетер, то можна бачити, що вона знаходиться досить близько до загальної рівноваги, поскільки у цій фазі існує зв'язок між трьома складовими розвитку. В інших випадках періоди, які являються фазами процвітання або депресії, по Дж. Жюгляру можуть бути частиною кругового руху, який змінює природу самого циклу Жюгляра. Таким чином, кожний цикл Кондратьєва утримує в собі декілька циклів Жюгляра – декілька циклів Кітчина, а процес економічного розвитку характеризується декількома взаємопов’язаними циклічними ритмами.

Дослідження проблеми економічних циклів не припиняється, вона залишається актуальною настільки, що у 1995 і у 2004 році вченим, працюючим над проблемами економічних циклів було присуджено Нобелевські премії.

Класичне визначення економічного циклу дали американські вчені Артур Бернс та Уеслі Мітчелл: « Економічні цикли – це тип коливань у сукупній економічній активності нації, яка організує свою діяльність у формі приватного підприємництва; цикл складається з періоду піднесення, який спостерігається одночасно в багатьох видах економічної діяльності і змінюється загальним для всієї економіки періодом спаду, скорочення виробництва з наступним пожвавленням, яке перейде у фазу піднесення наступного циклу; така зміна фаз циклу повторюється, але не обов’язково періодично». Простіше можна сказати, що економічний цикл – це період від одного спаду економіки до іншого.

На цей час створена досить завершена теорія економічних циклів на макрорівні, проте ця проблема поки що не отримала відповідного висвітлення на мікрорівні, хоча будь-які досягнення і негаразди в економічній сфері залежать від економічної поведінки економічних агентів в первинній ланці економічної системи – на підприємстві. При аналізі економічної циклічності слід враховувати, що джерело нестабільності економічної системи більш високого порядку (макроекономічної системи) знаходиться в системах більш низького порядку (мікросистемах).

Стадії життєвого циклу підприємства.

Досліджуючи проблему доходів населення і їх вплив на споживацький попит а через нього на розвиток виробництва Ф.Модильяні ( Нобелевський лауреат 1986 р.) прийшов до висновку, що споживання в кожний період життя людини залежить від доходу, якого очікує вона отримувати на протязі всього життя, а не від доходу у поточному періоді. Індивіди планують свою поведінку щодо споживання і заощадження на більш-менш довгий час з наміром розподілити своє споживання найкращим можливим чином на протязі всього періоду життя, тобто на протязі всього власного життєвого циклу. Саме Ф. Модильяні ввів в економічну теорію термін «життєвий цикл».

Гіпотеза життєвого циклу передбачає врахування того факту, що доход систематично змінюється на протязі життя індивіда, а тому його стратегія заощадження в значній мірі визначається стадією життєвого циклу, який включає дитинство, молодість, зрілість і т.д. Ця ідея була застосована до динаміки розвитку підприємства. До життєвого циклу підприємства включають таки етапи, як народження, зрілість, розвиток і ліквідація. Такий підхід є, до деякої міри, досить спрощеним, так як підприємство прирівнюється до біологічного організму, якому прогнозується обов’язкова смерть ( ліквідація ). По логіці речей це не є цикл, тобто повернення до висхідного стану на більш високому рівні, скоріше це навпіл цикл. Крім того є підприємства які успішно розвивають на протязі досить довгого часу і пережили не один цикл економічного розвитку національної, і навіть, світової економіки. Тут краще назвати цикли стосовно підприємства стадіями розвитку, що буде відповідати ідеї загальної теорії циклів.

2. Економічні кризи

На відміну від проблеми економічного розвитку проблема економічних криз розглядається менш ґрунтовно. В кращому випадку здійснюється опис кризи як фази економічного циклу. Проте економічна криза це не лише елемент циклічної динаміки, а явище більш широкої сфери дослідження і вимагає для себе більшої уваги. Ця проблема має не тільки теоретичне а й практичне значення. Тільки розглянувши економічні кризи як цілісну систему вчені і державні діячі можуть розробляти комплекс профілактичних мір, дозволяючи передбачати і пом’якшувати наслідки економічних криз.

Капіталістична економічна система знаходиться в постійному розвитку під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників різноманітного характеру. Змінюються конкретні умови появи і форми протікання криз та механізми виходу з них. Проте економіці капіталізму притаманні зафіксовані історією закономірності появи і протікання криз. Тому при аналізі кризових явищ в економіці можна застосувати добре відомі науці методи дослідження змін в економіці як регулярно повторювальних подій, тобто метод циклічного розвитку.

В цьому аспекті економічний розвиток є не що інше як рух економіки по висхідній від однієї кризи до другої, а тому кризу можна розглядати в якості закономірного елементу загального циклу відтворення. Виходячи з цього, економічні кризи (в різних формах) органічно притаманні усім типам виробничих відносин; вони носять неминучий і історично прогресивний характер. Вони є неминучими тому що людству поки що не вдалось в повній мірі відлагодити поступальний і рівномірний розвиток продуктивних сил на основі єдності інтересів всіх членів суспільства і окремих соціальних груп щодо способів і механізмів задоволення потреб. І на сьогодні діє закон невідповідності розвитку продуктивних сил характеру виробничих відносин, в основі якого лежить протиріччя між суспільним характером виробництва і приватним характером привласнення результатів виробництва. Це протиріччя є особливим і специфічним для кожної країни, що обумовлено особливостями сучасного розвитку економіки тої чи іншої країни. В основі характеру виробничих відносин знаходиться приватно особистий, егоїстичний інтерес, який спрямовує економічну поведінку всіх учасників суспільного виробництва. Суспільні, на сучасному етапі державні, структури ще невзмозі в повній мірі контролювати поведінку господарюючих суб’єктів щодо відповідності в їх діях реалізації суспільного інтересу. Виходячи з цих міркувань можна говорити, що економічні кризи це форма прояву невідповідності інтересів економічних агентів на всіх рівнях їх життєдіяльності і життєзабезпечення. Це форма прояву недосконалості існуючої системи економічних відносин, які проявляються як економічні інтереси.

Сформовані в економіці кризи носять і прогресивний характер внаслідок того, що в процесі їх поглиблення гине ( або здає свої позиції) все, що вже віджило і неефективне: застарілі засоби виробництва і застарілі технології, застарілі методи виробництва і управління Економічні агенти і управлінці які не сприймають нового сходять з історичної арени, як і застарілі виробничі відносини, поступаючись місцем новим, більш вдосконалим. Відкидаючи ті економічні ланки, які відстають в економічному розвитку, криза тим самим підвищує середній технічний і органічний рівень виробництва, забезпечує рух суспільства вперед. Криза дає право на життя лише тим компаніям, які змогли перебудувати виробництво і в першу чергу оволоділи технічними досягненнями.

Особливості сучасної економічної кризи.

Зниження темпів економічного розвитку і падіння значень індикаторів фондового ринку, інфляція і зниження курсу національної валюти, зростання безробіття, скорочення позитивного сальдо бюджету є свідоцтвом кризової ситуації в Україні, яка виникла під впливом чинників як зовнішнього так і внутрішнього походження. Економічні негаразди в Україні повязують з світовою фінансовою кризою, яка охопила і реальний сектор економіки переважної кількості країн. Україна вже стала складовою світової економіки і всі процеси, що відбуваються там впливають на стан її економіки. Крах світових кредитних і фінансових ринків певним чином вплинув на економіку України. Але це є лише зовнішній чинник , який не є для України визначальним і безпосередньою причиною кризи в українській економіці, але він вказав на важливі економічні структурні проблеми. Значну роль при цьому відіграв низький рівень довіри зовнішніх і внутрішніх інвесторів, пов'язаний з відсутністю дієвого господарського порядку, чіткого правового забезпечення і політичної стабільності.

Базовою причиною сучасної кризи стали вичерпані можливості застарілої промислової і технічної бази і виробничої інфраструктури, що були сформовані ще за часів існування СРСР. Моральне і фізичне старіння виробничих фондів обумовило зниження продуктивності праці у всіх галузях економіки, що і визначає загальний рівень ефективності виробництва. Цей фундаментальний фактор лежить в основі таких показників стану економіки , як національний дохід, інфляційні процеси, курсові співвідношення, конкурентоспроможність продукції в країні і на міжнародних ринках і багато іншого, від чого залежить добробут країни. Саме стан виробничих потужностей і відсутність капіталовкладень в їх модернізацію сформувало відставання в промисловості і технічному розвитку Інститут приватної власності не спрацював у механізмах розширення та оновлення виробництва та примноження на цій основі національного багатства. Довіра до інституту приватної власності була підірвана діями самих нових власників які реалізацію права приватної власності на засоби виробництва спрямували на власне споживацьке життєзабезпечення. Інших механізмів технічного переозброєння виробництва створено не було. Це привело до негативних наслідків для фінансового ринку, для індустрії заощадження населення, а це звузило можливості монетарної політики держави. Крім того неабияку негативну роль в загостренні економічної кризи відіграла непрозорість фірм у сфері їх фінансово-економічної діяльності, і навіть відсутність інформації не тільки про походження об’єктів власності, а й про власників того чи іншого об’єкту. Це приводить до неадекватної оцінки платоспроможності того чи іншого економічного агента, реалізації принципа матеріальної забезпеченості кредитних операцій. Все це ускладнює регуляторні чинники в економіці і сприяли накопиченню «паганих» боргів і поглиблювали рецесії.

Фінансові ресурси зосередились в руках великих фінансово-промислових груп, які практично монополізували економіку. Монополістичні структури підривають стимули інвестування та генерують такі негативні явища, як зростання витрат, підвищення цін (інфляцію), створює перешкоди для появи в галузі нових підприємств, які сприяють здоровій конкуренції. Придушення конкуренції позаекономічними методами являється дієвим фактором розвитку корупції. Саме корупція загострює протиріччя між загальнодержавними і особистими інтересами у всіх сферах суспільного життя і є великим гальмом у розвитку економіки.

Відсутність дієвої інвестиційної політики держави і інвестиційної діяльності бізнесу привело до імпортозалежності економіки та фінансової залежності кредитних установ від іноземного капіталу.

Певну негативну роль у розвитку економіки відіграє монетарна нестабільність в країні, постійне падіння курсу національної валюти, що спричиняє недовіру до неї і орієнтацію населення на іноземні, більш стабільні валюти.

Економічне зростання і фінансова стабільність суттєво залежить від внутрішніх чинників, перш за все, від ступеня довіри інвесторів до фінансового ринку, до інституту приватної власності і від морально-етичних стандартів бізнесових структур, політичних інститутів та суспільства в цілому. Без суспільного усвідомлення цих стандартів ринкова економіка не буде дієвою. Подолання кризи можливо тільки при вирішенні проблеми соціальної доброзичливості і довіри: між суспільством і державою, між складовими державних інституцій і політичними структурами, між підприємцями і владою, між менеджментом і інвесторами, між роботодавцями і робітниками.

Туган-Барановський визначав кризи як «різного роду економічні потрясіння, що залежать від порушення рівноваги між попитом а пропозицією товарів або капіталів» (Туг.-Бар М.И. Кризисы хозяйственные Новый энциклопедический словарь. – Пг., б.г. – т.23. с. 349_)

Науковці, політики і практики впевнені, що можна відшукати принципово нові рішення у подоланні самої кризи і її наслідків. Висхідним пунктом при цьому слугує уява, що криза є сигналом про загострення до крайнощів системних, фундаментальних протиріч сучасності, які можуть і повинні бути вирішені, якщо людство зможе мобілізувати свій творчий потенціал і спрямує колективний розум на формування нової парадигми обладнання соціально-економічного життя.

ЛІТЕРАТУРА

Основи економічної теорії : Посібник, Рибалкін В.О та ін. «Академія» 2002, 352с. С. 259 -.269.

33 Р83 Рудый К.В. Циклы в современной экономике. М.:Новое знание, 2004. -109 с.

336И У98 Уэрта де Сото, Хесус. Деньги, банковский кредит и экономические циклы. ( пер. с англ.) . Челябинск: Соціум,2008. 663 с.

33 Я47 Яковец Ю.В. Циклы. Кризисы. Прогнозы. М. Наука, 1999 448 с.

33 И46 Ильин С.С. Основы экономики. М,. Фенікс, 2004. – 672 с.

Акаев А.А. Аналіз экономических циклов с помощью математической модели марковских случайных процессов. Ек. И ММ, 2007, № 1.

Олешко А.А. – Циклічні кризові явища індустріальної економіки. Економіка і держава, 2008, № 10.

Бутко В. – Кризис как проявление цивилизационной экономики.Фондовый рынок, 2008, № 40.

Отецький В.Л. – Теорії економічних циклів у перехідних економіках. Економіка і держава. 2009, № 4.

Матвеев Ю.В. – Кризис как форма разрешения структурных диспропорций. Эк.науки. 2008,№5.

Кушлин В. – Факторы экономического кризиса и базис его преодоления. Экономист, 2009, № 3.

Цветков, К. – Экономические кризисы: структурный анализ. Общество и экономика. 2009, № 1.

Воронов, Ю.П. – Теоретический анализ причин кризиса. ЭКО, 2009, № 3.

Чистилін Д. – Про хвильову природу економічних циклів. Ек.Ук. 20-06, № 5.

Хансен , Є. – Єкономические циклі и нацинальній доход. Єкономика, 1997.

Тема 7. Капітал Лекція 1

1. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал.

2. Капітал і наймана праця.

3. Типи і види капіталу: людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий.

1. Еволюція та сучасний зміст категорії капітал

Капітал - (первісний – головне майно, головна сума, від латинського capitalis - головний) – одна із найважливіших категорій економічної науки, обов’язковий елемент ринкового господарства.

Історичними формами існування капіталу з часів становлення товарного виробництва були: торговий (у вигляді купецького капіталу), історично найбільш найдавніша вільна форма капіталу, грошового, а потім – промислового.

Виникнення і розвиток категорії капітал послужили причиною того, що його науковий аналіз було розпочато грецьким мислителем Арістотилем. Він ввів поняття “ хремастики ”, що походить від грецького “хрема” – “майно”, володіння ”. Оскільки в античному світі важливу роль відіграв торговий та грошовий капітал, то за Арістотилем “хремастика” означає нагромадження багатства в грошовій формі. У подальшому це поняття було предметом дослідження меркантилістів, фізіократів, представників класичного напряму економічної теорії.

Глибоке розуміння капіталу та форм його руху є необхідною умовою ефективного господарювання та розуміння змісту суспільно - економічних відносин. Не випадково А.Сміт у своїй праці “Дослідження про природу та причини багатства народів” другу книгу його класичного твору присвячує висвітленню питання про природу капіталу, його нагромадження та застосування. Він виходив із того, що капітал являє собою сукупність речей, тобто засобів виробництва.

Д.Рікардо і Дж.Мілль також вважали, що капітал складається з благ, хоча в процесі обігу він набуває грошової форми. Учень Мілля Фосет писав, що помилково вважати, що капітал – це гроші. Насправді капітал це багатство, накопичене для того, щоб підтримувати виробництво.

А. Сміт пов’язував зміст капіталу з такою категорією як дохід. При цьому капітал розглядав як запас що використовується для господарських потреб і приносить дохід. Він також стверджував, що праця є єдиним джерелом вартості тільки в умовах простого товарного виробництва, а за капіталізму такими функціями є і інші фактори, в тому числі капітал. Ця думка одержала своє логічне завершення в теорії трьох факторів виробництва французького економіста Ж.Б. Сея, якими є праця, земля і капітал.

Зараз багато дослідників вважають, що капітал – це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові.

Якщо розглядати капітал, як певне вкладання, що дає змогу отримати дохід, то до нього треба додавати й інші види капіталу, які ми розглянемо у наступному питанні.

Системне досліджень капіталу здійснив К.Маркс. Він зазначав, що капітал за своїм змістом є самозростаючою вартістю. Саме він обґрунтував, що рух капіталу починається з грошей , і сформулював загальну форму руху капіталу: Г- Т- Г', де Г – гроші, Т – товар, Г'- гроші з приростом і тому Г' = Г + ΔГ, ΔГ – це сума приросту грошей над їх первісною сумою – Г, авансовану їх власником в купівлю товару, тобто Г- Т, щоб його продати за формулою Т-Г'. Таким чином, первісно авансована вартість Г не тільки зберігається в обігу, але й змінює свою величину, долучає до себе додаткову суму грошової вартості ΔГ, тобто зростає. Формулу Г-Т-Г' К.Маркс назвав загальною формою капіталу.

Гроші використовувались як капітал, тобто з метою збагачення, ще за рабовласництва і феодалізму. У цих суспільствах існували так звані первісні (допотопні) форми капіталу – торговельний і лихварський.

Торговельний і лихварський капітали діють у сфері обігу. Вони безпосередньо не вторгалися у сферу виробництва, де продовжували панувати відповідно рабовласницькі і феодальні порядки. Докорінний поворот відбувся тоді, коли поряд з грошовим і товарним капіталами сформувався виробничий капітал, утворюючи специфічний і докорінно новий спосіб виробництва, який К.Маркс називав капіталістичним.

К.Маркс відкидав тлумачення капіталу як сукупності речей (засобів виробництва) і доводив, що капітал – це не річ, а певні суспільні виробничі відносини, які представленні в речах і надають їм специфічного суспільного характеру. Він довів, що капітал у процесі кругообігу набуває трьох форм – грошової, виробничої і товарної.

Формула руху капіталу Г- Т- Г' є загальною тому, що в усіх галузях товарного господарства рух капіталу виступає у цій формі. Крайні буквені члени цієї формули свідчать, що їм властива суперечність. Оскільки Г'> Г, то виникає питання, що є джерелом Δ Г прибутку. Це було і залишається однією з дискусійних проблем економічної теорії.

На противагу класичному вченю про капітал, Й. Шумпетер розвивав власне своєрідне розуміння капіталу. Ми визначаємо капітал, - зазначає він, - як суму грошей та інших платіжних засобів, які в будь–який час можуть бути надані в розпорядження підприємця, тобто він заперечував існування виробничого капіталу .

Вагомий внесок у науковий аналіз капіталу зробив англійський економіст Дж. Р. Хікс, який у своїй книзі “Вартість і капітал ” віддає перевагу визначенню капіталу як ”грошової вартості, відображеній на бухгалтерських рахунках фірми”.

Існують й інші визначення капіталу. Так, відомий вітчизняний економіст С.Мочерний вважає, що капітал – це сукупність виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, за яких засоби праці, певні матеріальні блага, гроші, об’єкти інтелектуальної власності та різні види цінних паперів тощо є знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці Він також зазначає, що більшу частку результатів праці найманих робітників привласнюють власники засобів виробництва та держава. Така позиція щодо сутності капіталу західними вченими не підтримується. Так, П.Самуєльсон і В.Нордгауз пишуть: «Капітал (засоби виробництва) - це створений людиною фактор виробництва, який використовується протягом тривалого часу і сам є результатом виробництва”¹. Вони вважають, що “коли капітал застосовується у цьому розумінні, то часто мають на увазі реальний капітал»².

Тепер розглянемо проблему еволюції змісту категорії капітал. Почнемо розв’язання цієї проблеми з аналізу марксизької теорії капіталу. За цією теорією капітал - це вартість, котра шляхом експлуатації найманих робітників приносить додаткову вартість, тобто ∆Г, яку привласнюють капіталісти. За виразом Маркса капітал представляє собою мертву працю, котра як вампір, оживає лише тоді, коли всмоктує живу працю і живе тим повніше, чим більше живої праці він пожирає. Саме в капіталі, вважать марксисти, виражено основне виробниче відношення між капіталістами і робітниками.

Отже, при такому підході (тобто марсизькому) “… капітал – це не просто засоби виробництва, гроші, а виробничі відносини, при яких знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості і т.ін. слугують засобом експлуатації ”³, яка є джерелом додаткової вартості.

В матеріалах наступного питання буде показано, що таке визначення сутності капіталу є адекватним для розуміння класичного капіталізму, та капіталізму який склався в Україні та в деяких постнаціоналістичних країнах на рубежі ХХ-ХХІ ст.. Таке визначення капіталу відповідає капіталізму від періоду його виникнення та до кінця 50- х років XX ст.

Еволюція змісту капіталу. Найважливішими особливостями розвитку капіталізму після 1930-х років є: домінування в економіці колективних форм капіталістичної власності (перш за все у формі акціонерних товариств), а отже і колективних економічних інтересів; їх потужний і динамічний вплив на розвиток продуктивних сил і такої їх складової як людина праці; формування потужного державного сектору в економіці та в механізмі її регулювання, виникнення змішаних форм власності; формування та розвиток нових видів капіталу - людського капіталу тощо.

Саме в цьому історичному періоді було подолано гострі класові суперечності між капіталістами і найманою робочою силою. Відбувався своєрідний процес спаду цих суперечностей, заміна їх різними формами співробітництва (участь у капіталі, розподілі прибутку, укладення колективних договорів тощо). Здійснено значне подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва, а праці – від власності, але не індивідуальної, а колективної. Вона знаходить своє відображення насамперед у подоланні техніко–економічного відчуження праці, яке було характерним у розвинутих країнах аж до кінця 50-х років ХХ ст. Це означає, що у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, Англія, Франція, Німеччина, Японія та ін. відбулася соціалізація капіталу.

Отже, розглянувши коротко основні аспекти еволюції змісту капіталу, можемо дати таке визначення його змісту: це накопичене багатство, що утворюється завдяки використанню прибутку на нагромадження продуктивних факторів виробництва з метою одержання прибутку або інших форм доходу (ренти, процента, дивідендів).

Основні функції капіталу. Для більш глибокого розуміння сутності капіталу, його ролі в суспільному житті та його еволюції велике значення має аналіз його функцій, які в основному є спільними як для класичного капіталізму, так і для капіталізму зі змішаною (сучасною) економікою. Вони такі:

• виробництво доданої вартості в поєднані з живою працею;

• забезпечення максимальної ліквідності (здатність безпосередньо конвертуватись в гроші);

• використання у виробничому процесі найманої праці ;

• нагромадження капіталу і його розширене відтворення;

• реалізація сутності капіталу та його еволюції у правах власності та в системі економічних класів;

• вкладення капіталу у відтворення та розвиток людського фактора виробництва.

Частково окремі функції ми розкрили в цьому питанні, в наступних питаннях теми на прикладі передових країн розкриваються (досить конкретно) й інші функції капіталу. Доводиться, що саме в цих країнах відмирає (або уже подолана)така функція капіталу, як експлуатація людини людиною.

2. Капітал і наймана праця

Поєднання працівників з засобами виробництва. Основними факторами виробництва, як зазначалось, є безпосередній працівник і засоби виробництва, тобто людський і речовий фактори. Спосіб їх поєднання може бути різним. Це зумовлено перш за все існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання в межах підприємства здійснюється шляхом відповідного способу включення індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу.

Варто мати на увазі, що існують техніко–економічні і соціально–економічні способи поєднання працівників із засобами виробництва. Техніко-економічний спосіб зводиться до безпосереднього використання працівником наявних засобів і предметів праці, наприклад слюсарного верстата чи виготовленого автомобіля тощо. В усіх цих випадках працівник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Він же, здійснюючи процес праці раціонально організовує робоче місце та працю з метою досягнення найкращих виробничих результатів.

Соціально–економічний спосіб поєднання працівників із засобами виробництва визначається формою власності. Так, поєднання працівників із засобами виробництва, що знаходиться в колективній трудовій власності, а також на приватних (трудових) підприємствах, здійснюється прямо, безпосередньо.

Ситуація докорінно відмінна, коли засоби праці належать капіталістам і виступають як їх капітал. За класичного капіталізму безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва, на вироблений продукт, від управління власністю та процесом виробництва. Їх робоча сила перетворюється в товар. Поєднання працівників з капіталом забезпечується через їх найм на ринках праці ( кожна професія має свій ринок), а їх використання здійснюється під контролем капіталістів.

Найм – це зарахування власником капіталістичного підприємства людини праці на роботу із встановленою платою. На цій основі у суспільстві виникає наймана праця. Вона представляє собою процес праці під контролем власника капіталу, привласненням ним результатів виробництва та подальшим відтворенням відносин капіталістичної власності. В даному випадку здійснюється техніко–економічний спосіб поєднання, який властивий людині найманої праці .

За капіталізму наймана праця – основа існування різних типів і форм капіталістичної власності. Формою реалізації найманої праці для найманих працівників є отримання заробітної плати, а для капіталу результатом такої праці є отримання прибутку.

Також потрібно мати на увазі, що наймана праця – специфічна, а не всезагальна економічна категорія, тобто існує не в усіх економічних системах. Правда, така праця певною мірою використовувалась за рабовласницького та феодального способів виробництва. Наприклад, поміщики відпускали певну кількість кріпаків на заробітки в місто, а вони приносили їм зароблені гроші.

Визначального і класичного характеру наймана праця набула за капіталізму. Це було зумовлено тим, що капіталізм, подолавши феодалізм, а разом з тим і кріпосницьке право поступово сформував новий клас – клас юридично вільних робітників, позбавлених власності на засоби виробництва. Виникла система економічного, а не юридичного (кріпацького) примусу до праці. Під найманою працею також слід розуміти несамостійну, залежну працю працівника, що не включений у відносини власності з підприємством, установою, організацією, що як правило, позбавлений права на розподіл прибутків та участі в управлінні, який продає свою робочу силу (здатність до раці) і зазнає експлуатації з боку власника засобів виробництва.

Це визначення характеризує відчуження найманого працівника від власності, від розподілу прибутку, від управління тощо. Важливим елементом відчуження найманих працівників в Україні від результатів їхньої праці, є привласнення вітчизняними капіталістами зростаючої частки національного багатства країни. Найвиразніше посилення експлуатації найманої праці в Україні виявилося у наростаючому розриві в доходах найбагатших верств населення уже в 90-х рр. ХХ ст.: приблизно з 1: 7 до 1 : 50. За деякими даними, наприкінці 1990- х рр. на 10 кланово–олігархічних груп в Україні припадало до 80% національного багатства, що було характерним лише для епохи монополістичного капіталізму (у розвинутих країнах). Видатний американський економіст так оцінює становище найманого робітника за класичного капіталізму: “У минулі віки заробітна плата скрізь була низькою. Робітники вважали себе цілковито у володінні господаря. Їхнім становищем було зубожіння і темнота. Вони не могли вистояти в боротьбі з підприємцем, сила якого за будь-якого конфлікту була незрівнянно більшою. Робітники були лише “гвинтиком машини,” роботом. Таким було становище робітників, що підтверджується історією.” [Самуєльсон П. Экономика. Вводний курс : Пер.с анг.- М: Прогресс, 1964.]

Еволюція змісту капіталу і найманої праці. У процесі розвитку капіталістичного способу виробництва сутнісні риси капіталу і найманої праці зазнали важливих кількісних та якісних перетворень, наповнилася елементами нового змісту, набули окремих ознак позитивної еволюції капіталізму, його соціалізації. Так, замість індивідуальної капіталістичної власності, що домінувала за класичного капіталізму вільної конкуренції, пріоритетними з останньої третини XIX ст. стають колективні форми капіталістичної власності, зокрема акціонерна, монополістична (у вигляді акціонерних товариств), кооперативна, державна, змішана та ін.

Варто звернути увагу на те, що основою еволюції змісту капіталу є прогрес технологічного способу виробництва, а отже і самої людини, тобто її власної продуктивної сили: знань, кваліфікації, компетенції тощо, що знаходить свій прояв у зростанні питомої ваги у сфері зайнятості осіб з вищою освітою. Ця обставина поступово долає техніко-економічну відокремленість працівників від засобів виробництва, послаблюється їх одинична спеціалізація, збагачується зміст праці, здійснюється ротація робочих місць та ,що важливо, зростає роль самих працівників в ефективному розвитку підприємства будь - якої форми власності.

Водночас, частково послаблюється соціально–економічна відокремленість працівників від капіталу, тобто засобів виробництва. Це тому, що відбувається перетворення частини найманих працівників (перш за все найбільш високо оплачуваних) через механізм придбання певної кількості акцій на співвласників капіталістичних підприємств. Певною мірою долається їх відчуження від управління власністю та від економічної влади на підприємстві.

Втрачає свою значущість і основна риса капіталу, як праця під контролем капіталіста і його власність на виготовлений продукт. Так, наприклад, за бригадної форми організації праці дедалі більше колишніх функцій капіталіста з контролю за працею, а згодом і функції управління (своєчасний вихід на роботу, ритм праці, розподіл заробітної плати, контроль за якістю продукції тощо) передається автономній бригаді. Завдяки цьому на рівні підприємств частково втрачає силу така риса капіталу, як відчуженість робітників від процесу управління виробництвом.

Водночас видозмінюється і втрачає значення й така риса капіталу як його відокремленість від витрат на відтворення робочої сили. У цьому контексті потрібно звернути увагу на соціальні програми корпорацій. У США, наприклад компанії на початку 1990-х рр. щороку витрачали на розвиток освіти та кваліфікації працівників понад 30 млрд. дол.. Середні витрати американської компанії на охорону здоров’я становить13,6% від заробітної плати, або до 2,6 тис. дол. на кожного працюючого.

Еволюція основних рис капіталізму в розвинених країнах дає підставу для висновку, що сучасний капітал поєднує в собі не лише звичні властивості капіталістичної формації, а й низку перехідних форм соціалізації капіталу, а значить і капіталізму, який тапер називають ”капіталізм з людським обличчям”, ”соціалізований капіталізм” тощо. У межах такого капіталізму немає різкої диференціації у доходах: так, у Німеччині в 1991 р. президент німецької корпорації отримував у 23 рази більше, ніж службовець, в Японії – у 17 разів, у Швеції – лише у 3 – 4 рази, тоді як в США цей розрив все ще великий – у 110 разів.

3. Типи і сучасні види капіталу : людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий

У першому питанні цієї теми ми називали і розглядали такі конкретні категорії капіталу, як купецький (торговий) і лихварський (грошовий) та виробничий (реальний) капітали. З розвитком капіталістичного суспільства, його продуктивних сил та соціально–економічних відносин з’являються нові сучасні види капіталів, зміст яких буде розглянуто нижче.

Типи і сучасні види капіталу. На наш погляд, необхідно розрізняти два типи капіталу: а)реальний і б) фіктивний. Реальним є той капітал, який складається з факторів виробництва і робить прямий внесок у створення ВВП і даної вартості. Фіктивним капіталом , як буде показано нижче, є фінансовий капітал та усі його конкретні форми (акції, облігації та інші папери). У цьому питанні ми особливу увагу приділяємо видам реального капіталу.

Людський капітал. Виникнення і розвиток теорії людського капіталу зумовлено тими корінними змінами, які відбуваються в суспільстві в епоху науково-технічної та інформаційної революції, коли людина, її науково– освітній потенціал стають вирішальним фактором соціального й економічного прогресу. Нині теорія людського капіталу широко використовується сучасною світовою економічною наукою і займає одне з центральних місць в теорії і практиці ринкового господарства.

Формування сучасної теорії людського капіталу відноситься до 60-хх рр. ХХ ст., коли в американських економічних віданнях було опубліковано ряд статей з даної проблеми. Основні положення цієї теорії сформовані такими економістами, як Г.Беккер, У.Боунян, Л.Туроу, М.Фішер та іншими. У 1992 американського економіста Г.Беккера за роботи з теорії людського капіталу було удостоєно Нобелевською премією з економіки.

Застосування інструмента даної теорії дозволило по новому підійти до вирішення проблем, пов’язаних з факторами виробництва, розподілу доходів, економічної ролі освіти, взаємозв’язку інвестицій в людину з рівнем продуктивності праці і доходів, мотивацією до творчої праці та підприємницької діяльності. Особливе значення набуває вивчення комплексу питань забезпечення раціональної зайнятості і оптимального функціонування ринку праці. Людина стоїть на початку виробництва, вона є центром і осередком виробництва, вона стоїть і в кінці його, як мета будь якого виробництва. Отже, людський капітал сучасна економічна теорія розглядає поряд з другими видами капіталу як об’єкт економічної системи.

Головним змістом теорії людського капіталу є визнання людини як об’єкта капітальних вкладень, як об’єкта і суб’єкта економічної діяльності. Справа в тому, що людський капітал пов’язується економічною теорією з капітальними вкладеннями в людину, які настільки ж прибуткові, як і інвестиції в будь-який інший фактор виробництва.

Під людським капіталом зазвичай розуміється наявний у людини запас здоров’я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, котрі сприяють росту продуктивної праці і впливають на ріст доходів (заробітків). “Людський капітал, - зазначають відомі американські економісти, - є міра втіленої в людині здатності приносити дохід. Людський капітал включає вроджені здібності і талант, а також освіту і придбану кваліфікацію” [Див. : Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р.- Економіка. - М.: Дело , 1994. – с.303]. Це і є достатньо повне визначення сутності людського капіталу.

Розглянемо також структуру людського капіталу і його нагромадження. З точки зору нагромадження людський капітал – це затрати на освіту, на підтримку і розвиток охорони здоров’я, на одержання інформації і на міграцію (мобільність) робочої сили. Розглянемо один з основних аспектів людського капіталу – освіту.

Освіта - перша і головна складова частина людського капіталу. Вона є основним способом, засобом одержати кваліфіковану робочу силу, котра була б здатною виконувати достатньо складні види праці. Таким чином, кваліфікація представляє собою ступінь і професійної освіченості працівника і наявність у нього професійних компетенцій, наявність умінь, навиків, необхідних для виконання певної роботи, що вимагає певної точності та якості виконання, в залежності від якісного стану робочої сили. Освіті, як головному компоненту нагромадження людського капіталу приділяється особлива увага в будь-якому суспільстві. Вона об’єднує зусилля як осіб, бажаючих одержати освіту, так і інвесторів освіти. Для досягнення високого рівня освіти суспільство повинно вкласти значні кошти. У країнах з високим рівнем людського капіталу суспільні витрати на освіту в середньому становлять 5.1 % ВВП в Канаді, Новій Зеландії – понад 7%; понад 8% - Швеції і Данії, що значно вище ніж в Україні.

Другий напрям інвестицій в людський капітал – охорона здоров’я. Вона супроводжує людину з її народження й до її пенсійного віку, коли один, уже старий, носій людського капіталу уступає місце другому – молодому. Затрати на охорону здоров’я продовжують термін обороту робочої сили у виробництві. Витрати на охорону здоров’я становлять в передових країнах у середньому 6,1 % , а у Франції і Німеччині – понад 8% ВВП.

Третій напрям інвестицій в людський капітал – це затрати на забезпечення мобільності (міграції) робочої сили. Мобільність робочої сили багатопланове поняття. Воно визначається і загальними економічними закономірностями розвитку і особистими міркуваннями, а також циклічними структурними коливаннями економіки.

Наприклад, у наш вік інформаційної революції кожні 8 – 10 років інформація (одержання знань ) старіє , причому за цей же період об’єм знань людини подвоюється. Очевидно, що зростають затрати, необхідні на перенавчення і перекваліфікацію робочої сили. Необхідно враховувати, що підвищення мобільності робочої сили є виразом інтенсифікації відтворення людського капіталу.

Мобільність пов’язана зі зміною місця роботи, місця проживання, зі створенням ринку житла тощо. В той же час люди праці намагаються перенавчитись, одержати нову професію, якщо в перспективі їх чекає більш висока заробітна плата. Це також сприяє мобільності робочої сили. Отже здатність робочої сили швидко пристосуватися до постійно змінюваної ринкової ситуації та структурних змін в економіці - дуже важливий напрям інвестицій в людський капітал.

Четвертим аспектом людського капіталу є одержання інформації. Інформація, як відомо, стає одним із найбільш важних ресурсів, який використовує людина у своїй повсякденній діяльності. Це – економічні, соціальні, науково–технічні та інші відомості та показники, на основі аналізу яких приймаються економічні рішення. Отже, інформація повинна бути повною, зрозумілою, доступною і робітникам, і підприємцям, і урядовим установам. Тільки тоді вона може пояснити загальні цілі і задачі, і стане основою партнерства їхньої економічної діяльності.

Нагромадження людського капіталу не може проходити ефективно , якщо суспільство не володіє постійно оновленою інформацією. Саме така інформація стає вирішальним фактором розвитку людського капіталу , так як в ній найбільш чітко і органічно поєднується і проявляються й інші фактори : освіта, охорона здоров’я і мобільність людського фактора.

Інтелектуальний капітал. В науковий обіг поняття інтелектуального капіталу ввів визначний американський економіст Джорж Гелбрейт , який у 1969 р. вжив термін в значенні “інтелектуальна діяльність”. Природу інтелектуального капіталу як категорію постіндустріальної економіки першим вивчав Т. Стюарт. У статті 1992 р. ”Сила інтелекту: як інтелектуальний капітал стає найбільш цінним активом Америки” Стюард визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії і що надає конкретні переваги компанії на ринку: патенти, процеси, управлінські навички, технології, досвід і інформація споживачів та постачальників. Об’єднанні разом ці знання складають інтелектуальний капітал.

Інтелектуальний капітал поділяють на дві великі частини: перша – людський капітал, втілений у працівниках компанії у вигляді досвіду, знань, навичок, компетенцій, здібностей до нововведень, а також у загальній культурі філософії фірми, її внутрішніх цінностей, прикладених до поточних завдань. Іншими його складовими є моральні цінності, культура праці і управління, загальний підхід до справи .

Фундаментальна особливість людського капіталу, як складової інтелектуального полягає у тому, що він не може бути власністю компанії. Людей можна найняти, але їх не можна придбати у власність. У зв’язку з цим, зазначають окремі вчені “… людський капітал не може бути віднесений не тільки до власних засобів фірми, а й взагалі не може розглядатися як одна з статей її активів” [Фишер С., Шмалензи Р. Економіка .- М.,1997 – с.303]. Людський капітал, будучи у повному розумінні невідчутним чинником, невіддільним і невідчутнім капіталом, не може бути скопійованим або відтвореним у жодній іншій організації.

Друга частина інтелектуального капіталу – це структурний капітал, який включає технічне і програмне забезпечення, організаційну структуру, патенти, торгові марки і все те, що дає змогу компаній реалізувати свій виробничий капітал. Структурний капітал також включає в себе відносини, які склалися між компанією та її великими клієнтами, на відміну від людського, структурний капітал може бути власністю компанії, а отже об’єктом купівлі-продажу.

Оскільки обидві частини інтелектуального капіталу беруть участь у виробництві, то обидві вони визначають цінність компанії, що має бути відображено в бухгалтерських документах.

Придбані права власності, ліцензії, бази даних та ін. повною мірою стають активами фірми, відображеними в балансі як основні засоби. Отже, Людський капітал + Структурний капітал = Інтелектуальний капітал.

За останні два десятиріччя відбулися суттєві зміни у розумінні основних факторів, що виражають зростання і розвиток економіки. Якщо раніше головну роль відігравали праця і речовий капітал, то останнім часом до них приєдналася третя складова - інтелектуальний капітал. Неокласичні економісти (Роберт Солоу і Пауль Ромер) показали, що в цілому тільки 50% приросту ВВП можуть бути зумовлені ростом трудових ресурсів і фізичного капіталу. Інші 50 % припадають на інтелектуальний капітал.

Отже , одним з визначальних зрушень у світовій економіці наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стала принципова зміна співвідношення чинників ефективного розвитку з надзвичайно швидким піднесенням ролі інтелектуального капіталу. Саме інтелектуальний капітал дедалі більше перетворюється на провідний чинник економічного зростання та міжнародного обміну, стає головним у визначенні ринкової вартості високотехнологічних компаній і формування усталеного високого рівня конкурентоспроможності. Завдяки чиннику інтелектуального капіталу ринкова вартість високотехнологічних компаній може в рази перевищувати їх балансову вартість.

Постіндустріальна епоха породила нові типи підприємств, фірми, в яких основний капітал, тобто матеріальні активи, і за своїм обсягом і за вагою не йдуть ні в яке порівняння з фірмами індустріального суспільства. Наприклад, залишкова вартість основного капіталу американської компанії «Майкрософт» на кінець 1996 р. становила всього 930 млн. дол., при загальному обороті у 600 млд. дол. На кожні 100 дол. інвестованих у «Майкрософт» відповідають фонди вартістю трохи більше одного долара [Див. Стюард Т. Интелектуальний капитал. Новый источник богатства организации - с.378].

Інформаційний капітал. У країнах, що перейшли на шлях постіндустріального розвитку інформація і знання стають основою економіки. Наприкінці 1950–х рр. американський вчений Ф. Махлуп висунув ідею про появу інформаційної економіки, в якій найважливішим товаром стає інформація. Згідно з технологічним підходом до інформаційної економіки виділяються такі їх ланки: збирання і введення інформації, збереження інформації, аналіз інформації, виведення і користування інформацією.

Все те, що ледь проглядалось в кінці 1950 – х років, стало реальністю уже в 1970 – ті роки, що підтвердилось масою фактів. Так, в сфері послуг США тепер обертається більше грошей, ніж у виробничому секторі; кількість робітників, зайнятих у виробничих операціях у розвинених країнах зменшилось до 12- 15 % .

З часу розгортання НТР (середини 50–х рр. ХХ ст.) інформація перетворилась на вагомий і новий фактор соціально–економічного прогресу, передусім трудової діяльності сучасного працівника. Для цього створені і створюються сучасні інформаційні системи, основою яких є розвиток принципово нових засобів передавання інформації – космічні, волоконно- оптичні та ін. Інформаційні системи призначенні для зберігання, обробки, перетворення та оновлення інформації.

В інформаційному суспільстві економіка будується на системі інформаційних технологій, “інтелектуальних” комп’ютерах, автоматизації та роботизації усіх сфер і галузей економіки й управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв’язку. Усі ці складові інформаційної економіки формують новий капітал, який зараз у передових країнах все більше заміщує речовий капітал, що базувався на індустріальній техніко–технологічній основі.

Вперше теорію про інформаційний капітал висунув американський соціолог Ельвін Тоффлер у своїй книзі “Третя хвиля ”[Див. Тоффлер. Третя хвиля //США – економіка, політика, ідеологія – М ., 1982, - № 7 – с.99]. Він довів, що в умовах постіндустріального суспільства знання і інформація стають основою економіки, утверджуються і перетворюється в головний капітал – інформаційний капітал. На відміну від капіталу індустріального суспільства, де вартість фірми складається із вартості будівель, устаткування, товарів, капітал постіндустріального суспільства переважно нематеріальний.

Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій“, прихильники цієї теорії пов’язують його становлення з формуванням потужного “четвертного”, інформативного сектора економіки, що слідує за сільським господарством, промисловістю і економікою послуг. Капітал і праця індустріального типу уступають місце інформаційному капіталу і праці, основаних на знаннях в інформаційному суспільстві.

Інформація як носій знань є об’єктом купівлі і продажу і мало чим відрізняються від звичайного товару і послуги. Варто пам’ятати: інформація, на відміну, від звичайного товару, під час продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії від її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити й покупець. На перетворення знань та інформації на якісно нову форму багатства і капіталу, що змінює засоби виробництва , акцентують увагу ряд вітчизняних вчених: А.А. Чухно, С.В.Мочерний та інші.

Інформаційний капітал суттєво відрізняється від речового (реального) капіталу. Так наприклад, споживання матеріальних благ, передусім предметів споживання і сировини, означає їхнє знищення. Знаряддя праці (машини, верстати тощо) функціонують порівняно довго. У кінцевому підсумку і вони зношуються фізично і перестають існувати. Інша справа із споживанням інформації та знань. Вони не знищуються, не зникають як матеріальні блага, хоча в умовах швидкого прогресу можуть морально старіти і війти із сфери споживання. Продукти інформації та знань, по суті, можуть викировуватись необмеженим числом господарюючих суб’єктів.

З іншого боку, варто мати на увазі й те, що існування інтелектуального капіталу, а отже і виробництва ВВП, пов’язані з витратами: це витрати на придбання інформаційних технологій, самої інформації, їх використання у виробничому процесі тощо. У 1991 р. в США вперше витрати на придбання інформації та інформаційних технологій досягли 112 млд. дол., а витрати на придбання виробничих технологічних і основних фондів досягли 107 млд. дол. Роль і значення інформаційного капіталу зростають так швидко, що вже на початку 1995 р. в американській економіці з допомогою інформаційного капіталу виробляються ¾ доданої вартості, створюваної у промисловості. Це свідчить про те, що у сфері матеріального виробництва, якою є промисловість, речовий капітал індустріального типу ще на початку останньої третини ХХ ст. перестав бути провідним.

Виробничий капітал. Потрібно запам’ятати, що виробничим капіталом є той капітал, який існує як складова продуктивних сил суспільства, тобто як реальний капітал. Саме цей капітал бере безпосередню участь у створенні матеріальних і нематеріальних благ та їхньої вартості. На прикладі підприємницького капіталу буде продемонстровано елементи продуктивного капіталу, його складові. Ще більш докладно зміст виробничого капіталу буде викладено у наступній лекції цієї теми.

Підприємницький капітал. Для здійснення підприємницької діяльності необхідно мати певний стартовий капітал: без наявності останнього не може бути підприємництва. Чим більшим і ефективнішим є капітал підприємця, тим значнішими і успішнішими будуть результати його діяльності. Капітал на рівні підприємства може існувати у різних формах: речового капіталу, інтелектуального капіталу, інформаційного капіталу, грошового капіталу, позикового капіталу, уставного капіталу тощо.

Для організації підприємницького бізнесу на його початковій стадії приходиться здійснювати первісне вкладення капіталу. Перш за все, для цього уже повинен існувати підприємницький капітал. Підприємницький капітал – це певна сума грошей, що використовується для конкретної справи з метою отримання прибутку або прав управління підприємством (акціонерним товариством) через прямі чи портфельні інвестиції. Насправді капітал підприємства, як правило, перевищує підприємницький капітал на величину позичкового капіталу.

Стартовий початковий капітал відображає потребу підприємця в основному і оборотному капіталі, який спрямовується на купівлю виробничих фондів (основних і оборотних), зарплату і затрати на управління, на інші виробничі і невиробничі витрати (реєстрацію підприємства, відкриття банківського рахунку, на ремонт устаткування та інше).

Джерелами покриття стартового капіталу і поновлення засобів підприємства можуть бути як власні (внутрішні), так і позичкові (зовнішні) засоби. Співвідношення власних і позичкових засобів визначається двома видами факторів:

• об’єктивними – організаційно–правовою формою підприємництва, господарською і ринковою кон’юнктурою, станом і розвитком національної економіки, вимогами державних регуляторних органів;

• суб’єктивними – підприємницькою здібністю, становищем та особистими можливостями підприємця.

До власних джерел відносяться: прибуток підприємства, інші види доходів, уставний фонд, амортизаційний фонд, заборгованість покупцям, виручка від реалізації вибувшого майна та ін.

До позичкових джерел відносяться: кредити і позика, кредиторська заборгованість, стійкі пасиви.

Уставний капітал – джерело основних і оборотних засобів підприємства, який формується при його організації. У свою чергу джерела формування уставного капіталу залежать від організаційно–правової форми підприємства. В якості джерел можуть виступати: акціонерний капітал, пайові внески засновників, галузеві фінансові структури, довгостроковий кредит, бюджетні засоби. Величина уставного капіталу показує розмір тих грошових засобів (основних і оборотних), котрі інвестовані в процес виробництва.

Ряд інших питань виробничого капіталу розглядається в наступній лекції, яка присвячена його відтворювальному процесу.

Фінансовий капітал – це капітал який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичковому капіталі. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу, а з іншого - втіленням дійсного (реального ) капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного капіталу, тобто є представниками наявного або майбутнього реального капіталу, в який він має трансформуватись як протилежний облігаціям на ринку позикового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичкового капіталу на підприємницькі чи державні потреби. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід не прямо, а друга – прямо.

Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються і інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Гроші тут видаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.

Кредитор не вкладає гроші, якщо не буде впевнений, що вони не повернуться йому з приростом-відсотком.

Отже основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.

Оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норм прибутку підприємства-емітента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка, то коливається і розмір фінансового капіталу. Він має змінний нефіксований характер. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу – це розмір потенційний.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. (Див лекцію 2.1. цієї теми). Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом.

Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує.

К. Маркс, не заперечуючи велике значення в ринковій економіці фінансового капіталу, назвав його фіктивним і запровадив цю назву у науковий обіг. Його власна позиція щодо сутності фінансового капіталу така: ”Якщо це державні папери, вони є суть капіталу тільки для тих, хто їх купив, для кого вони становлять, отже, ту ціну, за яку він їх купив, становлять його капітал, вкладений у ці папери; самі вони не є капіталом, а простими борговими зобов’язаннями …Усе перелічене не суть дійсного капіталу вартості, не утворює жодної складової капіталу … Це простий титул на капітал”.

Отже, фінансовий капітал є дійсним капіталом в тому конспекті, що він є формою вкладення позичкового капіталу, без якого не можлива реалізація потенціалу реального капіталу.

Тема 7. Капітал Лекція 2

1. Кругообіг капіталу та його стадії.

2. Ефективність кругообігу капіталу.

3. Міжнародний рух капіталу.

1. Кругообіг капіталу та його стадії

Сутнісні властивості капіталу як самозростаючої вартості (вартості, що приносить додаткову вартість) і сукупність виробничих відносин між найманими працівниками та роботодавцями (капіталістами) ще не дають його повної характеристики. з'ясування потребує третя сутнісна властивість капіталу - його рух у процесі якого гроші як найрозвинутіша форма вартості самозростають - приносять додаткову вартість. Гроші, які не здійснюють такий рух не є капіталом.

Сутність промислового капіталу. Відповідно до сфери функціонування виокремлюють промисловий капітал як особливий вид.

Промисловий капітал - капітал, який функціонує у будь-якій галузі сфери виробництва матеріальних благ.

Рухом промислового капіталу є його кругооборот і оборот.

Кругооборот промислового капіталу - його рух, у процесі якого він послідовно набуває і позбувається трьох функціонально особливих форм (грошової, продуктивної, товарної) і долає три стадії (обіг, виробництво та обіг).

Стадії кругообороту промислового капіталу відображений на рис. ___

З В

Г - Т ...В...Т^' - Г^'

РС

ЗВ

д е Г - гроші, авансовані на виробництво товарів; Т придбані товари, за-

РС

соби виробництва і робоча сила; ...В... - процес виробництва; Т' - вироблені товари, що містять додаткову вартість; Г' - авансові гроші, що зросли.

Отже, промисловий капітал здійснює круговий рух, у якому його грошова форма поступово набуває форм грошового, продуктивного і то­варного капіталів та повертається до своєї вихідної форми — грошей.

Стадії і форми крутообороту промислового капіталу. Безпе­рервність крутообороту промислового капіталу передбачає послі­довне проходження ним трьох стадій та зміну трьох форм. - Перша стадія кругообороту промислового капіталу відбува­ється у сфері обігу і починається з грошової форми капіталу.

Грошова форма промислового капіталу — гроші, які авансуються на придбання факторів виробництва з метою одержання додаткової вартості.

Змістом цієї стадії є купівля засобів виробництва і робочої сили, створення передумов самозростання вартості, виробництва додаткової вартості. Ця стадія кругообороту капіталу зображається формулою:

ЗВ

Г - Т

РС

За своєю економічною формою перша стадія кругообороту промислового капіталу є обігом грошей і товарів, а за матеріально-речовим змістом - процесом формування виробництва. На цій стадії гроші стають капіталом тому, що витрачаються на купівлю засобів виробництва і специфічного товару - робочої сили, який є потенційним джерелом додаткової вартості.

Після завершення першої стадії кругообороту вартість, початково авансована у грошовій формі, набуває форми продуктивного капіталу, тобто грошова форма капіталу перетворюється на продуктивну форму капіталу.

Продуктивна форма промислового капіталу - сукупність засобів виробництва і робочої сили найманих працівників, які є відповідно речовим та особистісним факторами виробництва товарів, додаткової вартості.

Після перетворення на продуктивну форму процес обігу авансованого капіталу зупиняється і починається друга стадія кругобороту промислового капіталу. Тут вона починає функціонувати, як самозростаюча вартість, тобто як вартість, що приносить додаткову вартість.

Змістом другої стадії кругообороту промислового капіталу є продуктивне споживання придбаних засобів виробництва і робочої сили, тобто процес виробництва товарів, вартість яких перевищує вартість спожитих факторів виробництва на величину додаткової вартості. Друга стадія кругообороту капіталу зображається формулою:

ЗВ

Т ...В...Т^'

РС

Крапки у формулі позначають виробництво як процес. На цій стадії кругообороту промислового капіталу робоча сила з'єднується із засобами виробництва, тобто відбувається процес виробництва, в якому вартість спожитих засобів виробництва переноситься на створені товари, а живою працею найманого працівника створюється нова вартість, складовими якої є вартість, еквівалентна вартості робочої сили, та додаткова вартість. Внаслідок функціонування продуктивного капіталу створюються товари, в яких втілена додаткова вартість, а їх вартість в більшою за вартість авансованого капіталу. Ця стадія є реальним кругооборотом капіталу, оскільки саме на ній створюється додаткова вартість, на відміну від формального кругообороту (зміни грошової на товарну форму капіталу на першій і третій стадіях кругооботу промислового капіталу. Вироблені товари набувають форми товарного капіталу як особливої функціональної форми існування самозростаючої вартості.

Товарна форма промислового капіталу - сукупність створених на основі найманої праці товарів, вартість яких вміщує додаткову вартість і тому є більшою, ніж вартість авансового капіталу.

На третій стадії кругообороту промислового капіталу відбувається продаж товарів та реалізація втіленої в них додаткової вартості, тобто вироблені товари перетворюються на гроші. Ця стадія позначається формулою Т^' - Г^' , де Т^' означає, що у вироблених товарах міститься додаткова вартість, а Г^' - гроші, які відображають вартість вироблених товарів, у тому числі й додаткову вартість. Третя стадія здійснюється знову в сфері обігу. Після реалізації товару капітал набуває вихідної форми - грошової, що зазначає завершення кругообороту капіталу.

Кругооборот капіталу відбувається нормально лише доти, доки його різні стадії без затримок переходять одна в другу Якщо капітал затримується на першій стадії Г-Т, то грошовий капітал застигає як скарб; якщо на виробничій стадії, то не функціонують засоби виробництва і залишається незайнятою робоча сила; затримка капіталу на останній стадії Т'-Г' означає, що вироблені товари не продаються і тому не реалізується втілена в них додаткова вартість.

У кожному кругообороті промисловий капітал послідовно набуває трьох форм: грошової продуктивної і товарної, які переходять одна в одну, повертаючись на завершенні кругообороту до первинної — грошової. Це означає, що в безперервному кругообороті капіталу певні частини промислового капіталу одночасно перебувають у різних функціональних формах.

Кожна така форма здійснює власний кругооборот, що можна відобразити формулами:

• кругооборот грошового капіталу:

З В

Г - Т ...В...Т^' - Г^'

РС

• кругооборот продуктивного капіталу:

ЗВ ЗВ

Т ...В...Т^' - Г^' - Т^'

РС РС

• кругооборот товарного капіталу:

З В

Т^' - Г^' - Т^' ...В...Т^"

РС

Загальна форма кругообороту форм капіталу має вигляд:

ЗВ ЗВ

Г - Т ...В...Т^' - Г^' Г - Т^' ...В...Т^" - Г^"

РС РС

І

ІІ

І ІІ

І - кругооборот грошового капіталу

ІІ - кругооборот продуктивного капіталу

ІІІ - кругооборот товарного капіталу

Певні частини промислового капіталу постійно й одночасно перебувають у всіх трьох формах: грошові, продуктивній і товарній. У процесі кругообороту капіталу гроші перетворюються на засоби виробництва і робочу силу, які у свою чергу, перетворюються на товар, а товар на гроші. Виконавши свою функцію, кожна форма переходить у наступну.

У кругообороті кожна форма промислового капіталу на певній стадії його руху виконує особливі економічні функції.

На першій стадії відбувається авансування капіталістом (одноосібним чи колективним) грошей на купівлю засобів ви­робництва і робочої сили, тобто процес перетворення грошової форми капіталу на продуктивну. Процес придбання капіталіс­том засобів виробництва і робочої сили є процесом створення матеріальних умов виробництва додаткової вартості у формі продуктивного капіталу, а також процесом формування капіта­лістичного товарного способу поєднання найманих працівників із засобами виробництва, які їм не належать. Отже, функцією грошового капіталу в створення соціально-економічних і мате­ріальних умов самозростання вартості - виробництва додатко­вої вартості.

Хоча саме продуктивний капітал створює додаткову вартість, але існують чинники, які зумовлюють утримання певної частки капіталу у грошовій формі. Всесвітньо відомий англійський еко­номіст Дж. М. Кейнс сформулював мотиви, які спонукають під­приємців діяти саме так:

- трансакційний мотив (потреба у грошах для забезпечення безперервності кругообороту капіталу);

- мотив перестороги (прагнення мати частину капіталу в лік­відній формі на випадок непередбачених подій);

- спекулятивний мотив (намагання мати певний резерв, який можна пустити в обіг для швидкого отримання прибутку);

- мотив економії (висока ціна кредиту, яка спонукає підприємців ефективніше використовувати власний капітал у грошовій формі, а не брати позику в банку).

На другій стадії починається процес виробництва товарів, у її межах формою руху промислового капіталу є процес самозростання вартості, тобто безпосереднє створення додаткової вартості. Процес самозростання вартості відбувається тоді, коли починається процес виробництва - наймані працівники вступають у взаємодію із засобами виробництва, приводять їх у рух. Змістом функції продуктивного капіталу є організація й управління трудовими відносинами (поділу і кооперації праці, обміну діяльністю та продуктами діяльності) між найманими працівниками у безпосередньому процесі виробництва. Їх організація визначається технологічним способом виробництва, а управління здійснюється власниками капіталу, або найманим управлінцями - менеджерами. У першому випадку функція управління трудовими відносинами (процесом виробництва) економічно реалізується у формі заробітної плати менеджера. Незалежно від того, хто здійснює управління трудовими відносинами, кінцевою метою процесу є максимізація норми прибутку як міри самозростання авансової вартості. При цьому абсолютний обсяг функціонуючого капіталу визначається передусім оптимальним розміром підприємства у даній галузі та відповідною величиною продуктивного капіталу.

На певному ступені розвитку капіталістичного виробництва стає можливим відособлення різних форм капіталу, перетворення їх на функціонуючі капітали. Так, на основі грошової форми промислового капіталу виникає позичковий капітал, на основі товарної форми — товарний капітал. Відособлення цих форм ускладнює рух промислового капіталу. В межах другої стадії продуктивний капітал перетворюється на товарний.

На третій стадії руху промислового капіталу товарна форма капіталу перетворюється на грошову, що здійснюється у сфері обі­гу і передбачає реалізацію втіленої у товарі вартості. Тобто функ­цією товарного капіталу є набуття вартістю товарів грошової форми, реалізація втіленої у товарах додаткової вартості. Здійснення цієї функції залежить не лише від розміру товарного капіталу, а й від стану ринку: попиту, цін, інфляційних процесів, організації збу­ту (насамперед маркетингу) тощо.

Отже, функції грошового, продуктивного і товарного капіталу в єдності відіграють особливу роль у кругообороті промислового капіталу — вони пов'язують три стадії його руху у цілісний процес самозростання вартості: функцією грошового капіталу ство­рюються соціально-економічні та матеріальні умови виробництва додаткової вартості, функцією продуктивною капіталу забезпечується створення додаткової вартості, а функцією товарного капіталу - її реалізація. Усе це забезпечує безперервність кругообороту промислового капіталу, яка є необхідною умовою безперервності виробництва.

Сутність обороту капіталу. Одержання додаткової вартості, як наслідок самозростання промислового капіталу в процесі його кругообороту спонукає капіталіста до повторення цього процесу. Тому рух капіталу не обмежується одним кругооборотом. Їх повторення утворює оборот капіталу.

Оборот капіталу - кругообороти капіталу, які відбуваються один за одним, поновлюються і повторюються.

Оборот капіталу відбувається у часі: його початком є авансування капіталу на придбання факторів виробництва, а завершенням - повернення усього авансованого капіталу власнику у початковій грошовій формі.

Час обороту капіталу - період, протягом якого вся авансова вартість повертається до початкової форми (грошової) форми.

Структурними складовими часу обороту є час виробництва і час обігу. Час виробництва - це період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері виробництва і має продуктивну форму. Він охоплює весь період перебування засобів і предметів праці у сфері виробництва, починаючи від їх надходження в запаси і закінчуючи випуском готової продукції. Будучи структурно неоднорідним, він охоплює:

- період перебування сировини, матеріалів і обладнання у виробничих запасах;

- робочий період, протягом якого предмети праці піддаються безпосередньому перетворенню;

- період дії природних процесів, які відбуваються без участі людини (землеробство, хімічна промисловість тощо);

- перерви у процесі праці тощо.

Час обігу охоплює період, протягом якого авансований капітал перебуває у сфері обігу у формах грошового і товарного капіталу. Протягом часу обігу капіталу не створюється ні вартість, ні додат­кова вартість, що спонукає промисловців мінімізувати його. Час перебування капіталу у сфері обігу охоплює:

- час зберігання готової продукції на складах;

- час транспортування продукції до ринків збуту і споживачам;

- час продажу продукції, тобто час перетворення її з товарної форми в грошову;

- час купівлі нових засобів виробництва і робочої сили.

Структуру часу обороту промислового капіталу подано у табл.__

Таблиця. ___

Час обороту промислового капіталу

Різниця між часом виробництва і робочим періодом суттєва. Робочий період - та частина часу виробництва, коли створюється вартість і додаткова вартість. Тому підприємці зацікавлені в тому, щоб зменшити різницю між часом виробництва і робочим періодом, тобто перетворити якомога більшу частину часу виробництва на робочий період. Для цього встановлюють нормативи можливого мінімуму запасів сировини і палива на підприємствах, змінюють технологію виробництва. Тобто раціональне господарювання передбачає пошуки шляхів прискорення обороту капіталу з метою підвищення ефективності виробництва. Прискорення обороту капіталу рівнозначне за суттю економії ресурсів.

Одиницею виміру обороту капіталу, тобто періоду, за який до його власника (підприємства) повертається авансова вартість , вважають рік. Показником кількості оборотів за певний проміжок часу є швидкість обороту капіталу. Швидкість обороту капіталу визначають за формулою:

П = О:о

де П — кількість оборотів авансованого капіталу за рік; О — рік (12 місяців); о — тривалість обороту капіталу (місяців).

Структура обороту капіталу. Чинниками, які визначають швидкість обороту промислового капіталу, є також його структура та спосіб перенесення вартості на товари. Відповідно до того, що у процесі свого кругообороту і обороту промисловий капітал проходить стадії виробництва і обігу, він поділяється на продуктивний капітал і капітал обігу.

Продуктивний капітал - капітал, який функціонує у сфері виробництва як засоби виробництва та робоча сила.

Засоби виробництва як постійний капітал поділяють на засоби праці (машини, устаткування, робочі, будівлі, тощо) і предмети праці (метал, шкіра тощо). Як буде з'ясовано нижче, оборот вартості цих різних елементів постійного капіталу відбувається неоднаково.

Капітал обігу - капітал, який у процесі обороту постійно перебуває у сфері обігу та існує у формі грошей, вироблених товарів.

Цей капітал обслуговує процес руху готової продукції до споживача через сферу товарного обігу, забезпечує безперервність процесу руху промислового капіталу.

Основний капітал. Економічний рух (оборот) засобів праці відрізняється від руху предметів праці за такими чотирма ознаками:

1. За характером функціонування у процесі виробництва. Засоби праці матеріально не входять у вироблений продукт, зберігають свою натуральну форму протягом багатьох кругооборотів. Предмети праці повністю споживаються у кожному кругообороті і тому повинні замінюватися новими.

2. За характером перенесення вартості. Вартість засобів праці переноситься на товари частинами, в міру їх виробничого споживання. Вартість предметів праці (сировини і матеріалів, палива й електроенергії) у кожному кругообороті повністю переноситься на вартість готових виробів.

3. За способом обороту. Авансований капітал певними частинами повертається у грошовій формі після кожного кругообороту як складова вартості реалізованого продукту. Вартість засобів праці поділяють на перенесену, яка обертається у складі вартості виготовлених товарів, і неперенесену, що повністю повертається у грошовій формі лише після кількох кругооборотів.

4. За способом відновлення. Засоби праці в їх натуральній фор­мі відновлюються після їх повного зносу з фонду заміщення (амортизації) в результаті багатьох кругооборотів. Предмети праці відновлюються і в натуральній формі, і за вартістю після кожного кругообороту.

Ці відмінності обороту складових продуктивного капіталу є підґрунтям для його поділу на постійний і змінний та на основний і оборотний. Основою поділу капіталу на постійний і змінний є незмінюваність чи змінюваність вартості окремих елементів про­дуктивного капіталу в процесі його кругообороту, що дає змогу виявити джерело самозростання авансованого капіталу. Величина вартості засобів виробництва у процесі самозростання вартості не змінюється, і тому ця складова продуктового капіталу є постійним капіталом. Частина капіталу, яка авансується на придбання робочої сили, в процесі самозростання вартості змінює величину і тому є змінним капіталом, джерелом додаткової вартості.

Основою поділу капіталу на основний і оборотний є спосіб переносу різними елементами продуктивного капіталу своєї вартості на вироблювані товари в процесі кругообороту і обороту промислового капіталу. Ті елементи продуктивного капіталу, які переносять свою вартість на товари частинами в міру їх виробничого споживання (зносу), є основним капіталом.

Основний капітал - частина продуктивного капіталу, вартість якої переноситься на продукт поступово і повертається частинами у грошовій1 формі після реалізації товарів.

Основний капітал класифікують за такими трьома ознаками:

1. За сферою функціонування. До основного капіталу належать об'єкти виробничого й невиробничого призначення.

Об'єкти виробничого призначення. До них відносяться основний капітал всіх галузей матеріального виробництва - енергетичного, промислового, будівельного, сільськогосподарського комплексів, транспорту, зв'язку тощо.

Об'єкти невиробничого призначення. Ними є основний капітал житлово-комунального господарства, охорони здоров'я, освіти, культури.

2. За натурально-речовою формою. За цією ознакою структурними елементами основного капіталу є будівлі, споруди, передавальні механізми, обладнання, машини, транспортні засоби, інструменти, виробничий і господарський інвентар, робоча худоба, багаторічні насадження та ін.

3. За роллю (ступенем участі) у виробничому процесі. У цьому разі елементи основного капіталу поділяють на активні та пасивні.

Активні елементи основного капіталу. До них належать машини, обладнання тощо, які безпосередньо впливають на кількість і якість виробленої продукції.

Пасивні елементи основного капіталу. Це будівлі, споруди тощо, які створюють лише необхідні умови для виробничого процесу.

Усі елементи основного капіталу є постійним капіталом, оскіль­ки вартість не змінюється у процесі кругообороту. На основний і оборотний поділяють лише продуктивний капітал. Наявність у сфері обігу процесу виробництва (довиробництва) матеріальних благ зумовлює функціонування у структурі капіталу обігу певних елементів продуктивного капіталу (холодильне обладнання, фасувальні машини, сховища, транспортні засоби тощо). Продуктивний капітал у сфері обігу також поділяється на основний і оборотний. Проте він не є капіталом обігу, хоча й перебуває у цій сфері.

Оборотний капітал. У структурі промислового капіталу є еле­менти, які споживаються повністю і тому переносять свою вар­тість на вироблювані товари впродовж одного кругообороту, що зумовлює необхідність їх відновлення (придбання) після закін­чення кожного виробничого процесу. Ці елементи продуктивного капіталу позначають поняттям «оборотний капітал».

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, яка протягом одно­го кругообороту повністю споживається в процесі праці, переносить свою вартість на вироблений продукт і повертається у грошовій формі після кожного кругообороту капіталу.

Елементами оборотного капіталу в їх натуральній формі є предмети праці: сировина, матеріали, комплектуючі вироби, а також електроенергія, паливо, пальне, незавершене виробництво (у сільському господарстві - насіння, корми, худоба на відгодівлі). До оборотного капіталу відносять і деякі засоби праці, зокрема малоцінні. Усі елементи цього виду капіталу у процесі виробництва не змінюють величину своєї вартості і тому належать до постійного капіталу.

Особливою складовою в структурі оборотного капіталу є витрати на робочу силу. За критерієм зміни чи незміни вартості витрат на придбання робочої сили відносять до змінного капіталу, а за способом перенесення вартості робочої сили на продукт - до оборотного.

Економічний рух цієї складової оборотного капіталу має певні особливості:

- вартість робочої сили, на відміну від вартості засобів виробництва не бере участі у виробництві товарів і тому не переноситься на продукт;

- наймані працівники, одержуючи еквівалент вартості своєї робочої сили у формі заробітної плати, використовують її на придбання засобів існування, споживання яких є з одного боку, знищенням їх вартості і споживчої вартості, а з іншого - слугує відтворенню робочої сили. Працею найманих працівників у процесі кругообороту капіталу на стадії виробництва створюється нова вартість.

Саме новостворена вартість, а не вартість змінного капіталу (робочої сили), реалізується на завершальній стадії кругообороту капіталу, і з неї відшкодовується авансований змінний капітал. Праця найманих працівників створює не лише еквівалент вартості їх робочої сили, а й додаткову вартість. Тому вартість авансованого змінного капіталу повертається після реалізації новоствореної вартості як її складова.

Існують певні відмінності між масою додаткової вартості створеної протягом одного обороту змінного капіталу, і масою додаткової вартості, виробленої протягом року. Це означає, що крім величини змінного капіталу і норми додаткової вартості на річну масу додаткової вартості впливає кількість оборотів змінно­го капіталу за рік (n). Ця залежність представлена у формулі:

М = т' • п,

де М - річна маса додаткової вартості; т' - норма додаткової вартості; n - кількість оборотів змінного капіталу.

Тобто якщо змінний капітал зробить два чи три обороти за рік, то за тієї самої величини змінного капіталу фірма може залучити у 2 - 3 рази більше працівників і отримати відповідно у 2 - 3 рази більшу додаткову вартість.

Швидкість обороту змінного капіталу впливає не лише на ве­личину річної маси додаткової вартості, а й на річну норму додат­кової вартості, які змінюються прямо пропорційно кількості обо­ротів авансованого змінного капіталу.

У сфері виробництва оборот оборотного капіталу охоплює такі стадії:

- перебування вартості предметів праці у виробничих запасах (запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів, тари);

- проходження вартості елементів оборотного капіталу (предметів праці тощо) через незавершене виробництво і затрати майбутніх періодів (затрати під майбутнійі урожай, будівництво підприємств тощо).

Далі вартість елементів оборотного капіталу рухається у сфері обігу. Тут вартість оборотного капіталу. втілена у продукції, яка реалізується. стає структурною складовою вартості капіталу обігу. Капітал обігу становить єдність товарного і грошового капіталу підприємця (підприємства).

У сфері обігу вартість оборотного капіталу долає такі стадії:

- перебування вартості елементів оборотного капіталу у формі готової продукції;

- перебування вартості елементів оборотного капіталу у формі грошових засобів підприємства;

Оборотний капітал і капітал обігу послідовно перетворюються один на інший, тому вони поєднуються поняттям "оборотні засоби".

Оборотні засоби - оборотний капітал і капітал обігу у грошовій формі.

Структура оборотних засобів представлена на рис 2.13. Одна частина оборотних засобів постійно функціонує у сфері виробництва (незавершене виробництво і виробничі запаси), інша - у сфері обігу (гроші, готова продукція). Оборотні засоби представлені передусім грошовими засобами, які використовують для виробничої і комерційної діяльності. Комплексну структуру промислового капіталу та зв'язок його елементів зображено на рис. ___

Оборотні засоби

Оборотний капітал

Товарний капітал

Отже, структура промислового капіталу визначається виробничими особливостями галузі, її складовими елементами та взаємозв'язками і взаємозалежностями між ними.

Промисловий капітал

Грошовий капітал

Змінний капітал

Засоби праці капітал

Оборотний капітал

Оборотні засоби

Капітал обігу

Торговий капітал — відокремлена частина промислового капіталу, що застосовується виключно у сфері обігу окремою групою підприємців, які займаються реалізацією товарів і перетворенням товарного капіталу на грошовий з метою отримання прибутну.

Об'єктивну можливість відокремлення і перетворення товарного капіталу на торговий створюють зміст кругообороту промислового капіталу та система капіталістичних виробничих відносин, основою яких є додаткова вартість і способи її збільшення, що виявляється у таких аспектах:

- виробництво та обіг товарів є різними сферами кругообороту промислового капіталу;

- виробництво товарів і втіленої в них додаткової вартості не притаманне сфері обігу: у ній додаткова вартість лише реалізується і розподіляється;

- товарна форма промислового капіталу ніколи не покидає сфери обігу. В ній відбувається перетворення товарного капіталу на грошовий, а працівники цієї сфери спеціалізуються на операціях купівлі-продажу товарів і безпосереднього відношення до їх виробництва не мають;

- особливим чинником відокремлення товарної форми промислового капіталу та перетворення її на торговий є конкуренція. Вона, з одного боку, спонукає підприємців зменшувати витрати, розширювати обсяги виробництва, активізувати реалізацію товарів, а з іншого - породжує труднощі збуту продукції (необхідність пошуку нових ринків, вивчення попиту, оволодіння техно­логією торгівлі тощо).

Відокремлення товарної форми промислового капіталу, перетворення її на торговий капітал, утворення особливої групи підприємців, що спеціалізуються лише на реалізації товарів, значно зменшують труднощі реалізації і тому прискорюють оборот капіталу, о це сприяє підвищенню продуктивності промислового, а отже і всього суспільного капіталу, слугує збільшенню маси додаткової вартості, зростанню норми прибутку.

Наслідком відокремлення торгового капіталу є подальший розвиток суспільного поділу праці, спеціалізація виробництва та обігу, їх концентрація, розширення ринку для промислового капіталу, зниження витрат капіталу на одиницю продукції та підвищення норми прибутку. Утворення відокремлених від промислового капіталу торгових підприємств, які забезпечують акт Т"—Г" у процесі кругообороту промислового капіталу, сприяв скороченню часу обороту капіталу, зменшенню частки суспільного капіталу, що обслуговує реалізацію товарів. Адже торговий підприємець може обслуговувати реалізацію товарів багатьох промисловців галузі, а іноді різних галузей виробництва. Упродовж одного обороту промислового капіталу торговий капітал може здійснити кілька оборотів, оскільки час обороту торгового капіталу не тотожний часу обороту промислового: він залежить від обсягів товарної продукції галузі або кількох галузей виробництва. Це зменшує потребу сфери обігу у грошовому капіталі в масштабах усього суспільства.

Торговий капітал концентрує попит на товари і тому має змогу впливати на виробництво, пристосовуючи його до потреб ринку, стимулюючи випуск товарів широкого асортименту, що мають попит, у тому числі інноваційних виробів, скорочує або навіть припиняє виробництво менш прибуткових товарів. Він впливає також на попит, пов'язує виробництво не лише з віддаленими ринками в країні, а й за її межами.

Узагальнюючи роль торгового капіталу, К. Маркс зазначив, що він сприяє розширенню ринку, опосередковує поділ праці між капіталами, дає змогу працювати в більшому масштабі, а його функції підвищують продуктивність промислового капіталу і сприяють його накопиченню. Сутність і функції торгового капіталу наведено на рис.­ ___

Відокремлена частина промислового капіталу, яка застосовується виключно у сфері обігу з метою отримання прибутку

Сутність торгового капіталу

Торговий капітал

Функції торгового капіталу

Перетворення товарної форми промислового капіталу на грошову форму

Збільшення величини капіталу, зайнятого у сфері виробництва

Виокремлення торгового капіталу в самостійну форму на пев­ному етапі розвитку капіталістичного виробництва відповідало економічним інтересам усіх суб'єктів ринкової економіки, оскіль­ки підвищувало ефективність функціонування капіталу як у сфері виробництва, так і у сфері обігу, що забезпечувало загальне зростання прибутковості капіталу.

Сучасні тенденції взаємозв'язку промислового і торгового капіталу. Відокремлення частини промислового капіталу в торговий не вирішило всіх суперечностей між виробництвом і обігом товарів. Тому в сучасних умовах поглиблюється інтеграція промислового і торгового капіталів на новій основі. Пристосовуючи виробництво до попиту й забезпечуючи стабільні прибутки, дбаючи про контроль за реалізацією і споживанням своїх товарів, промислові компанії створюють власні збутові мережі. Крім того, їх організовують і великі торгові компанії. Внаслідок цього рух промислового і торгового капіталів переплітається на основі кооперації виробництва і торгівлі.

Теоретичним відображенням цих процесів стала концепція маркетингу, змістом якої є організаційно-економічна інтеграція руху промислового і торгового капіталів. Формування її обумовлене кризами перевиробництва й ускладненням збутової діяльності. За цих умов необхідно було змінити тактику і стратегію виробничої та збутової діяльності, запровадити планомірну форму роботи у сферах виробництва і реалізації товарів. У 50-ті роки XX ст. у США та інших індустріально розвинутих країнах почав формуватися «ринок споживача», який характеризується пріоритетним становищем покупця стосовно продавця. Тодішня маркетиногова діяльність була спрямована на розв'язання проблеми збуту вироблених товарів, забезпечення планомірності реалізації товарної маси. Підприємці орієнтувались не на потреби ринку, а на свої виробничі можливості. Сучасний маркетинг, навпаки, ставить виробництво та пропозицію у залежність від безпосередньо­го споживача товарів і послуг, що відіграє важливу роль у відтворювальних процесах. Маркетинг є видом людської діяльності, спрямованим на задоволення потреб людей через обмін. Його зміст охоплює аналіз і вивчення ринків, позиціонування товарів, ціноутворення, товарно-розподільчу політику, рекламу та управління збутом. Отже, функцію маркетингу можна сформулювати як пристосування виробництва до вимог ринку, тобто планомірну організацію виробництва товарів, орієнтовану на заздалегідь виявлений попит.

Маркетинг - спрямована на задоволення потреб споживачів та отримання прибутку діяльність у сфері ринку товарів, послуг, цінних паперів, яка полягає у просуванні товарів на ринки, формуванні политу, стимулюванні збуту товарів, розвитку і прискоренні обігу товарного капіталу.

За такого трактування маркетинг не є особливою функцією промислового або товарного капіталу, він лише виражає специфічний погляд на підприємництво, мета якого - "створення споживача"

На етапі зрілих ринкових відносин застосування маркетингу в практиці виробничо-комерційної діяльності підприємств і фірм постає як новітня форма розвитку взаємозв'язків промислового і торгового капіталу. До найголовніших функцій маркетингу належать:

- вивчення ринку продукції за основними групами споживачів;

• планування виробництва товарів і послуг на основі врахування попиту (потреб) потенційних і реальних покупців;

- забезпечення збуту з урахуванням поведінки потенційних і реальних покупців;

• пошук шляхів реалізації товарних потоків, що дають змогу коригувати рух запасів, скорочувати часовий інтервал між виробництвом і споживанням продукції;

• вивчення діяльності конкурентів;

• визначення перспективних цілей маркетингової діяльності.

З утвердженням у господарській практиці концепції маркетингу на світових і внутрішніх ринках виробник і споживач помінялися ролями: «диктат продавців» поступився місцем «диктату покупців». За такої ситуації підприємець може збільшити прибутки лише за рахунок тієї продукції та якості і тих цін, яких очікують споживачі, а «ринок покупців» є стимулом постійного відтворення ділових відносин, оскільки він змушує підприємців шукати джерела прибутків передусім у сфері виробництва, а не у сфері купівлі-продажу.

За капіталізму виробництво товарів стає абсолютно переважаючою формою виробництва матеріальних благ: їх виробляють і реалізують на ринку переважно як продукти функціонування промислового капіталу, особливістю стадії зародження капіталізму було те, що в її межах власники промислового капіталу (капіталісти-промисловці) здійснювали функції як виробництва. так і реалізації товарів, тобто самі, без посередників займались усіма операціями, пов'язаними з перетворенням товарної форми промислового капіталу на грошову. Це потребувало додаткових витрат капіталу на реалізацію вироблених товарів: утримання засобів торгівлі (контор, складів. магазинів, тощо), оплату торгівельних працівників, рекламу і т.ін. Разом з тим зосередження промислового підприємця і на виробництві, і на реалізації товарів уповільнювало оборот капіталу, розпорошувало його сили. Уповільнення обороту капіталу стало чинником поступового відокремлення функції реалізації товарів від функції їх виробництва, що зумовило відокремлення товарної форми промислового капіталу і перетворення її на самостійно функціонуючий торговий капітал. Це виявилося у тому, що функцію реалізації товарів почала забезпечувати особлива група підприємців-торговців, капітал яких не бере участі у виробництві товарів. Вони купують товари у промисловців з метою їх реалізації та отримання прибутку.

Торгові капіталісти забезпечують перетворення товарної форми промислового капіталу на грошову. Це означає, що реалізація товарів, вироблених промисловим капіталом, опосередковується рухом торгового капіталу, формулою якого є: Г - Т - Г^', де Г^' = Г + h (h - торговий прибуток).

За змістом товарний і торговий капітал є різними сутностями, а значить, і різними поняттями. Якщо товарний капітал є однією з функціональних форм промислового капіталу, то торговий капітал функціонує самостійно, незалежно від промислового, обслуговуючи процес перетворення товарної вартості на грошову сферу обігу. На відміну від промислового. торговий капітал не має продуктивної форми, він функціонує лише у товарній і грошовій формах і у своєму русі долає тільки дві стадії: купівлю товарів - Г - Т і їх продаж Т - Г^'. Тому й створюється ілюзія, що як особливий вид капіталу торговий капітал є незалежною формою капіталу, а джерелом зростання його вартості - сфера обігу. Насправді ж він похідний від промислового капіталу і лише в цій сутності постає як агент продуктивного капіталу.

Поглиблення суспільного поділу праці на певному етапі розвитку товарної форми капіталістичного виробництва і сфери обміну як складової (фази) суспільного відтворення призводить до відокремлення товарної і грошової форм промислового капіталу у відносно самостійні види капіталу: торгови і позичковий. Зокрема, перетворення товарної форми промислового капіталу на торговий капітал як особливий вид капіталу означає, що реалізація товарів стає спеціальною функцією особливої групи підприємців - торгових капіталістів, а сфера обігу товарів стає об'єктом та економічним простором вкладень і функціонування торгового капіталу. Функціонування у сфері обігу є його основною особливістю. Формування зрілих сучасних форм торгового капіталу - наслідок тривалого розвитку товарних відносин у різних економічних системах.

2. Ефективність оборотного капіталу

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми промислового капіталу є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових промислового капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою:

m

N = 100%

Кав.

де N — норма самозростання вартості; т — додаткова вартість; Кав - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції¹.

¹ У політичній економії соціалізму і народногосподарській практиці колишнього СРСР альтернативними поняттям «продуктивний капітал», «ос­новний капітал», «оборотний капітал», «капіталовіддача», «капіталоміст­кість» були відповідно поняття «виробничі фонди»; «основні виробничі фонди», «оборотні виробничі фонди», «фондовіддача», «капіталовіддача», які дотепер використовуються у народногосподарській практиці України.

Основний капітал впливає на ефективність кругообороту і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача - відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Формулою фондовіддачі є:

ВП

Ф в = 100%

ОФ

де Ф_в — фондовіддача; ВП — обсяг виробленої продукції; ОФ — вартість основних виробничих фондів (основного капіталу).

Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). На величину і динаміку фондовіддачі впливають питома вага активної частини основних виробничих фондів, час роботи, продуктивність та ціни на їх елементи. Інтенсивний шлях розвитку економіки передбачає систематичне зростання фондовіддачі за рахунок збільшення продуктивності засобів виробництва, скорочення часу їх простої, технічного удосконалення.

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів (оборотного капіталу) є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Цей показник виражається у натуральних одиницях витрат сировини, матеріалів, палива й енергії, необхідних для виготовлення одиниці продукції, або у відсотках до вартості використаних матеріальних ресурсів у структурі собівартості продукції. Кількісно його визначають за формулою:

В

М n = 100%,

_____ВП_________

¹ У політичній економії соціалізму і народногосподарській практиці колишнього СРСР альтернативними поняттям «продуктивний капітал», «ос­новний капітал», «оборотний капітал», «капіталовіддача», «капіталоміст­кість» були відповідно поняття «виробничі фонди»; «основні виробничі фонди», «оборотні виробничі фонди», «фондовіддача», «капіталовіддача», які дотепер використовуються у народногосподарській практиці України.

де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції.

Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу. Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

3. Міжнародний рух капіталу

Найдинамічнішою формою економічної, глобалізації є міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу - взаємопереплетіння та об'єднані, різних форм національного та інтернаціонального капіталу з метою привласнення результатів найманої праці, яким протистоять загони найманих працівників. Основними формами сучасного капіталу є приватний, ко­лективний державний та наддержавний (наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного та іншого капіталу. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об'єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях: приватних форм капіталу двох і кількох країн, колективних форм капіталу двох і більше держав; приватних форм капіталу однієї країни з колективними формами капіталу інших країн; колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; наднаціонального капіталу з державним тощо.

Інтернаціоналізація капіталу починається на нижчій стадії розвитку капіталізму із вивезенням капіталу в підприємницькій формі, зрілих форм набуває в умовах глобалізації. Так, створення міжнародними монополіями численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з на­ціональних на транснаціональні монополії - ТНК.

Важлива ознака сучасних ТНК - переплетення їх капіталів з капіталами ТНБ і формування транснаціонального фінансового капіталу, транснаціо­нальних фінансових груп. В останні десятиліття відбулася трансформація банківських монополій у міжнародні, транснаціональні. Інтернаціоналізація капіталу відбувається передусім внаслідок міжнародного злиття та поглинання. Так, з 1996 по 1999 кількість придбаних іноземцями компаній США збільшилась з 73 до 566, а вартість угод - з 2,9 до 282 млрд. дол. З інтернаціоналізацією приватних форм капіталу, персоніфікаторами яких були окремі підприємці, виникає асоційована (колективна) міжнародна форма капіталістичної власності, з інтернаціоналізацією колективних форм капіталу - інтегрована капіталістична власність.

Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.

Якщо брати до уваги, що капітал за економічним змістом є сукупністю або системою відносин економічної власності, що грунтується на експлуатації найманої праці, то його експорт означає процес формування та розвитку в іншій країні капіталістичних виробничих відносин. Оскільки капітал має власний речовий зміст (засоби виробництва, гроші, ресурси), то такі відносини формуються за допомогою вивезення капіталу і передусім в підприємницькій і грошовій формах.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталіс­тичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціона­лізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення моно­польно високих прибутків. Одночасно метою вивезення капіталу може бути отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу за роки незалежності здійснюється в Україну та інші постсоціалістичні країни, але не в сучасних цивілізованих формах, а у формах, притаманних капіталізму XIX — початку XX ст., про що неодноразово зазначається в зарубіжних публікаціях. Цьому сприяють деякі аспекти політики МВФ, невиправдана приватизація, монетаристські методи регулювання тощо, розвал державного управління, тотальне скорочення соціальних програм. Прихованою метою такої трансформації є перетворення європейської держави на периферію світового капіталістичного господарства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму домінувало вивезення товарів (ХУІ-ХІХ ст.), вивезення капіталу починає переважати на вищій стадії еволюції капіталізму у ХХ ст. Це зумовлено процесом монополізації виробництва, виникненням і розвитком гігантських монополістичних (зокрема, олігополістичних об'єднань), появою ТНК, які нагромадили в своїх руках величезні капітали і намагаються найприбутковіше їх розмістити. Так, у середині 90-х років ХХ ст. норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, була приблизно у 2 рази вища, ніж у США. Причиною цього є наявність дешевої робочої сили, сировини, тощо.

Вивезення капіталу зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку зокрема окремих держав і регіонів світового госоарства. У передовій країні швидше створюється надлишковий капітал, який можна вкласти всередині країни і поза її межами з метою отримання вищого прибутку. Вивезення капіталу також спричиняється асинхрономічним характером перебігу капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, які перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами.

Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і по­зичковій. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допо­моги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи гру­повими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредиту­вання, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Найважливішу роль серед різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. Оскільки їх суб'єкти здійснюють постійний контроль над цим капіталом (капіталом в позичковій формі на час надання кредиту розряджається імпортер), прямі інвестиції гарантують стабільний ринок (або формують основу для виходу на ринки інших країн); дають право безпосереднього контролю (за наявності контрольного пакету акцій) або активної участі в управлінні підприємством через механізм реінвестування прибутків, придбання частини акцій за кордоном (але не контрольного пакету), внутріфірмових позик або внутріфірмової заборгованості, а також через використання неакціонерних форм (укладання субконтрактних та ліцензійних угод, франчайзиннгу та ін.).

Напередодні першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд. дол., приблизно 40% з яких припадало на Велику Британію (18 млрд. дол.), Францію (9 млрд. дол.), Німеччину ( млрд. дол.), США - лише 3,5 млрд. дол. У 1938 р. їх обсяг становив 53 млрд. дол в тому числі на Велику Британію приблизно 23 млрд. дол., на США - 11,5 млрд. дол., на Нідерланди - до 5 млрд. дол. (відтіснили з третього місця Францію).

Після другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішим а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд. дол., в 1970 р. - 285 млрд. дол., в тому числі США — майже 150 млрд. дол. (53% загальної суми), Великої Британії — 49 млрд. дол., Франції— 19 млрд. дол. У Великій Британії американські прямі інвестиції становили 8 млрд. дол., у Франції — приблизно 7,5 млрд. дол. Після розгортання НТР значну частку іноземних інвестицій почали вкладати в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість та ін.

Протягом періоду з першої світової війни до 1970 р. в процесі інозем­ного інвестування виявилася дія закону нерівномірності, що засвідчило витіснення США Великої Британії з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (1914-1938), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 р. (після другої світової війни і до 1952 р. Німеччині було заборонено вивозити капітал) та ін.

Наприкінці XX ст. — початку XXI ст. США міцніше закріпили своє лі­дерство у вивезенні підприємницького капіталу. Так, з 1992 р. по 2002 р. обсяг накопичених ними за кордоном прямих інвестицій збільшився у 2,7 рази і становив понад 1,5 млрд. дол. (22% від загального обсягу цих інвестицій у світі), тоді як частка Великої Британії складала 15%, Франції-9,5%, Німеччини — 8,4%, Нідерландів — 5,2%, Японії — 4,8%.

Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвес­тицій спрямовується у високорозвинуті країни, що є ознакою посиленого процесу інтернаціоналізації капіталу та дії закону інтернаціоналізації виробни­цтва. Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу в 1970 р. становили приблизно 25 млрд. дол., а інвестиції цих країн в США - 10 млрд. дол.

Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. З понад 2 трлн. дол. іноземних інвестицій у 1995 р. їх частка становила більше 2,7 трлн. дол. Якщо прямі іноземні інвестиції у цьому ж році становили 350 млрд. дол., то у 2000 - понад 1 трлн. дол. Міжнародні трансферти капіталів на початку XXI ст. щоденно досягали 2 трлн. дол., до 10 трлн. дол. іноземних вкладів зберігалося в комерційних банках різних країн.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономір­ності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності замовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;

2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо в довоєнний період (до першої світової війни) частка прямих інвестицій становила до 10%, у період між двома війнами - 25%, а в 90-х роках на них припадало приблизно 80%. Це зумовлено зростанням ролі таких інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю над виробництвом і власністю та іншими факторами. Зворотна закономірність діє щодо іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Так. за останні два десятиліття XX ст. інвестиції зросли приблизно в 7 разів, а портфельні - в 24 рази;

3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, наприкінці 90-х років на 100 наймогутніших ТНК припадало понад 70% іноземних інвестицій, а у 1976 р. — приблизно 54%. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері;

4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. Так, якщо в 1995 р. частка іноземних інвестицій у розвинутих країнах становила 60%, то в слаборозвинутих — приблизно вдвічі менше. Раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалася в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу капіталу вивозить в слаборозвинуті країни. Скорочення обсягів вивезення капіталу в слаборозвинуті країни пояснюється зростанням їх заборгованості;

5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. Так, частка першої групи країн зросла з 85,6% в 1997 р. до 91,7% в 1999 р., а другої зменшилася з 13,7% до 8%. Водночас США у 1987 р. вивезли у країни, що розвиваються, 23% прямих інвестицій, а у 2002 р. 30% (456 млрд. дол.), тоді як загальна частина таких інвестицій становила 20-23% у 2002 р. Розбіжності між наведеними даними зумовлені зарахуванням до країн, що розвиваються, 130 країн (згідно з класифікацією ООН);

6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капі­талу. Так, обсяг іноземного капіталу в США в 1996 р. становив понад 1,5 трлн. дол. (50 млрд. дол. прямих інвестицій), приблизно 20% активів банків на­лежать іноземцям, в іноземних компаніях в США працює понад 3 млн. осіб. У 2001 р. сума контрольованих країнами ЄС активів в США перевищила американські активи в ЄС на 1,2 трлн дол. Загалом нагромаджені інвестиції країн ЄС у США становили 70%, тоді як Канади — 19%, Японії — 8%.

У свою чергу США зосередили за кордоном у 2001 р. понад 20% виробничих потужностей, на яких було зайнято 9,8 млн. найманих працівників, активи зарубіжних підприємств становили 5,8 млн. дол., що в сукупності формує "другу економіку".

Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування;

7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. Так, на початку 2000 р. обсяг нагромадження прямих інвестицій становив у Польщі 30 млрд. дол. в Угорщині понад 19, в Чехії - понад 16, в Україні в середині 2003 р. - понад 6 млрд. дол., тоді як у 1996 р. у всі країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд. дол.; частка цих країн у вивозі капіталу зменшилася з 0,7% в 1997 р. до 0,3 % в 1999 р. Водночас тіньовими структурами з України було вивезено до 60 млрд. дол., з Росії - понад 160 млрд дол.

Важливими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкової операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній обіг грошових ресурсів в каналах транснаціональної банківської системи вимірюють трильйонами доларів більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообігу При цьому основні масштаби торгівлі цінними паперами здійснюються між розвинутими країнами світу. Так, до 90% всіх випущених компаніями ЄС і США цінних паперів належать Інвесторам цих країн.

Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні, На їх частку припадає до 60% всього вивозу капіталу, а на державний капітал - 30% експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації - до 10%. Пе­реплітання цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-моно­полістичний і державно-транснаціональний характер;

8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. Так, у 2000 р. річний оборот державних облігацій був у 2 рази більший за обсяг світового ВВП і значно перевищував обсяги світової торгівлі. Вивезення державного капіталу значною мірою переслідує мету створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема за його допомогою створюється економічна інфраструктура.

Формою вивезення державного капіталу є створення державних гарантій для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більш притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів - сильний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить, про відсутність ризику для іноземних інвестицій;

9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг, що найповніше спостерігалось у 90-х рр. - на початку ХХІ ст. Так, США за 1991-2002 рр. збільшили обсяг інвестицій у цю сферу в 5,5 рази, що складало понад 1 трлн. дол. А майже 66% з них спрямовувались у розвинені країни. Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування.

Внаслідок посилення інтенсивності міжнародного руху капіталу відбувається переростання процесу переростання процесу інтернаціоналізації капіталу в глобалізацію капіталу, найдинамічнішою формою якого є фінансова глобалізація. Фінансова глобалізація - поступовий процес інтеграції національних фінансових систем і фінансів міжнародних фінансово-кредитних організацій в цілісну глобальну фінансову систему, яка базується на русі фінансових ресурсів за межами національних країн, з одного боку, та розвитку і функ­ціонуванні економічних відносин з приводу такого руху (їх акумулювання і привласнення) — з іншого.

Важливим суб'єктом фінансової глобалізації є міжнародні фінансово-кредитні інститути — МВФ, Світовий банк та ін. Зокрема, МВФ, який підпорядковується стратегічним інтересам СШ А, здійснює валютне регулювання в межах світової валютної системи шляхом надання кредитів на вигідних для себе економічних, політичних умовах. Зростання зовнішньої заборгованості багатьох країн, які отримають ці кредити, формує найважливішу підсистему фінансової глобалізації. Фінансова глобалізація загрожує економічному і політичному суверенітету передусім слаборозвинутих країн, до яких у 90-х роках XX ст. увійшла й Україна. Про її динамізм свідчить зокрема те, що на світовому фінансовому ринку на початку 80-х рр. щоденно знаходилося в обігу близько 60 млрд. дол., а на початку XXI ст. — від 1,5 до 2 трлн. дол., причому переважна їх частка не контролюється державою і наднаціональними фінансовими інститутами. Важливо й те, що лише близько 10% таких операцій опосередковують рух реальних товарів і капіталів.

Розвиток фінансової глобалізації в сучасному світі свідчить про зростаючу фінансову відкритість. Простежується і тісна залежність між ступенем фінансової відкритості країни та рівнем розвитку її економіки, оскільки для ефективної інтеграції в світову фінансову систему необхідна наявність високорозвинутого національного фінансового ринку.

Міжнародний рух капіталу має різні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу. Позитивним для країн, які вивозять капітал, є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні та неекономічні вигоди. Негативними наслідками цього про­цесу є погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країни-імпортера є запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення півня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток або вдосконалення економічної системи (так розвивалась економіка Сінгапуру, південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками цих процесів є поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів. Для того, щоб уникнути або мінімізувати негативні наслідки міжнародного руху капіталу, відбувається регулювання цього процесу.

Регулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і актив­ний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Регулювання міжнародного руху капіталу здійснюється з метою стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій в економіку певної країни в оптимальних розмірах, які б не загрожували економічному суверенітету: поліпшення якості та структури національного фінансового ринку: зміцнення фінансової (в тому числі грошово-кредитної) стабільності: посилення темпів економічного зростання та ін.

До економічних важелів такого регулювання відносяться:

- оподаткування міжнародних фінансових потоків капіталу з метою недопущення спекуляції іноземною валютою;

- запровадження диференційованих податків залежно від виду зов­нішніх фінансових операцій;

- оподаткування прибутків національних компаній та фізичних осіб, отриманих ними від іноземних фінансових операцій, від власності на іно­земні фінансові активи, а також прибутків нерезидентів, отриманих від власності на фінансові активи в межах іншої країни;

- встановлення високих імпортних тарифів на ввезення переважної частини імпортних товарів, виробництво яких здійснюється в країні;

- створення сприятливих умов для виробництва експортної продукції національними товаровиробниками шляхом надання податкових пільг, встановлення нижчих ставок податків, страхування експортних кредитів, проведення раціональної валютної політики та ін.;

- надання іноземним компаніям різноманітних пільг з метою стиму­лювання притоку іноземних інвестицій в депресивні регіони країни;

- надання додаткових пільг для іноземних компаній, які інвестують на тривалий період, а також у розвиток нових технологій;

- створення спільних підприємств та надання їм окремих податко­вих та інших пільг, а також зосередження контрольного пакета акцій над такими підприємствами в руках держави та ін.;

- обмеження доступу іноземних компаній до місцевих фінансових ринків;

- комплексний контроль держави за процесами монополізації іноземними компаніями національних ринків, за їх діяльністю щодо централізації капіталу (за злиттям і поглинанням національних компаній);

- визначення пріоритетних напрямів інвестування та ефективної системи експертної оцінки інвестиційних проектів;

• забезпечення захисту інвестицій та інтелектуальної власності.

До правових методів регулювання міжнародного руху капіталу відносяться створення стабільної та сприятливої для притоку прямих іноземних інвестицій законодавчої бази. Так, у 1991-2000 рр. в законодавчі бази різних країн було внесено понад 1180 змін, причому 1120 з них були спрямовані на ліквідацію обмежень щодо діяльності іноземних компаній і створення сприятливого інвестиційного клімату. Ця вимога відсутня в Україні свідчен­ням чого є те, що за рівнем економічної свободи Україна займала у 2002 р. 131 місце серед 156 країн світу; за індексом потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій у 2002 р. — 81 місце серед 140 країн. Тому не дивно, що обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 2004 р. становив лише 6,7 млрд. дол., тоді як Польща залучила близько 40 млрд. дол.

До адміністративних засобів регулювання міжнародного руху капіталу відносять пряму заборону або дозвіл на міжнародні операції з капіталом. Загалом економічні, правові й адміністративні важелі регулювання між­народного руху капіталу використовуються в щільній взаємодії.

Що стосується наддержавного регулювання цього процесу, то таке регулювання здійснюється з боку міжнародних фінансово-кредитних організацій і передусім МВФ і Світового банку, а також Європейського центрального банку

Тема 8. Праця Лекція 1

1.Праця і людський ресурс.

2.Вартість і оплата праці. Заробітна плата.

3.Інвестиції в людський ресурс. Інтелектуалізація праці.

1. Праця і людський ресурс

Людина здійснює виробництво для задоволення своїх різноманітних потреб, підвищення рівня свого матеріального і соціально-духовного споживання. Потреби мають свої закони розвитку, які не збігаються із законами виробництва. Основним законом сфери виробництва є закон обмеженості ресурсів, а фундаментальним законом сфери особистого споживання — закон неухильного зростання потреб суспільства, які виробництво має задовольнити.

Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв’язувати такі фундаментальні і взаємопов’язані питання: 1) які продукти вироб­ляти і в якій кількості? 2) як виробляти продукти? 3) для кого виробляти продукти? 4) в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор — підприємницький талант.

Робоча сила — це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелекту- альною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг. Сукупність здібностей особи, зумовлена освітою, професіональним навчанням, придбаними навичками, здоров’ям, створює людський капітал. Чим кваліфікованішою є праця людини, тим вищим є її капітал, а відповідно, і дохід на цей капітал — оплата праці. Інвестиції в людський капітал (освіту, наукові знання, підвищення кваліфікації), широта здібностей у даний час є найбільш ефективними і швидко окупними для людини, підприємства, держави і суспільства.

Засоби виробництва — це створені у процесі виробництва всі види засобів праці і предметів праці.

Засоби праці — це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів.

Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких належить механічним засобам праці — знаряддям праці, машинам. Їх ефективність і потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток знарядь праці — найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.

До засобів праці належать виробничі будівлі, залізниці, шляхи, канали, трубопроводи, тара, склади, а також пара, електроенергія, хімічні та ядерні реакції тощо.

Предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий. Західні економісти пропонують засоби виробництва — верстати, шляхи сполучення, комп’ютери, вантажівки, матеріали тощо, створені людиною, — називати капіталом.

Процес виробництва і нагромадження засобів виробництва називають інвестуванням, тому засоби виробництва можна ще визначити як інвестиційні ресурси. У процесі виробництва їх кількість постійно збільшується, а технічний стан удосконалюється, що вирішальним чином впливає на загальну результативність виробничого процесу та його ефективність.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, — це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин. Повітря, яким людина дихає, воду, яку вона п’є, також є природними ресурсами.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Ключовим елементом підприємницької діяльності є підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представ­лений діяльністю щодо координації і комбінування всіх інших факторів виробництва з метою створення благ і надання послуг. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці. Люди праці і підпри­ємці являють собою людський (суб’єктивний) ресурс виробництва.

Проведена класифікація факторів виробництва не є застиглим і назавжди даним. У постіндустріальному суспільстві інформаційний та екологічний фактори також розглядаються як фактори виробництва.

У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність. Коли людський фактор функціонує, його енергія витрачається. Варто пам’ятати, що робоча сила і підприємницькі здібності не тільки споживаються, а з форми діяльності переходять у форму блага, фіксуються у певному предметі, результаті. Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються в результаті, яким є матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція.

Значення людського ресурсу в системі основних факторів виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі фактори можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво продукції завдяки трудовій діяльності людини.

Здатності людини в процесі виробництва реалізуються не тільки в праці як такій. Вони проявляються як уміння людини: 1) поєднати і раціонально використати об’єктивні фактори вироб­ництва — землю і капітал — для виготовлення певної продукції; 2) розвивати свої розумові і фізичні здібності; 3) створювати нові засоби виробництва, поліпшувати їх техніко-економічні характеристики; 4) послідовно вдосконалювати організацію праці і виробництва тощо.

Людська виробнича діяльність є динамічним явищем, сама людина — джерелом здатності до праці. Люди, впливаючи на довкілля, змінюють його, але разом з тим змінюють і свою власну природу: розвивають здібності, збагачують свої знання, збільшують мож­ливості їх використання, розширюють сферу своєї діяльності.

У результаті цього люди набувають уміння виконувати більш складні операції, ставлять все більш високі цілі і досягають їх. Ще в далеку давнину люди мріяли літати. Зараз людина не тільки літає, а й оволодіває космічним простором. Праця стає більш різноманітною, досконалою і різнобічною; пройшовши такі етапи, як мисливство, скотарство, землеробство, потім прядіння і ткання, обробка металів, гончарне ремесло, судноплавство і торгівля. Одержали розвиток такі форми праці, як мистецтво, наука, право, політика. Сучасна праця — це праця, яка здійснюється за допомогою тих надбань, які дає науково-технічна революція. Це, наприклад, будівництво атомних електростанцій, космічних апаратів, обчислювальних електронних машин, матеріалів із наперед заданими властивостями, що не існують у природі, наукові дослідження, літературна творчість і т. п.

Результатом виробничої діяльності людини виступає продукт — певна корисна річ чи послуга. Але ця корисна річ не виникає з нічого, її джерелом є природа, її різні речі, сили та процеси. Тому кажуть: праця є батьком речі, а природа її матір’ю. Якщо говорити більш конкретно, то всяке благо є продуктом взаємодії і взаємозв’язку трьох основних факторів: трудової діяльності людини, землі і засобів виробництва. Людина, будучи рушійною силою всіх факторів виробництва, виступає як головний творець матеріального і духовного багатства суспільства.

У трудовій діяльності людини значне місце належить мірі праці. Однією з таких мір є робочий день — одна з основних категорій трудових відносин. Саме в робочий час здійснюється трудова діяльність людини, процес виробництва. Найбільш загальною мірою робочого часу і праці є робочий день. Це та кількість годин на добу, протягом яких трудівник здійснює працю на підприємстві, в установі або організації. Масштабом робочого дня є робоча година, час виступає як економічна категорія.

Суспільство на кожному етапі свого розвитку встановлює тривалість робочого дня. Ця тривалість повинна вирішувати два протилежних за змістом завдання: 1) забезпечити протягом робочого дня найповніші затрати робочої сили, накопиченої під час відпочинку; 2) в той же час, затрати робочої сили повинні бути такими, щоб не зашкодити її здатності виконувати таку саму кіль­кість праці в наступні робочі дні. Та частина доби, яка залишається після вирахування робочих годин, називається вільним часом. Вільний час, за вирахуванням часу для сну людини, розпадається на час відпочинку і час для здійснення піднесеної діяль­ності (навчання, наука, мистецтво, нагромадження досвіду тощо). Усі чотири частини доби зв’язані між собою, бо всі вони забезпечують людині можливість нормально функціонувати в процесі праці, відновлювати життєві сили і розвивати здібності. Вирішаль­не значення має робочий день, розміри якого визначаються кіль­кома головними факторами: суспільними потребами і необхідністю їх задоволення, продуктивністю праці, значенням для сус­пільства вільного часу. Теоретично суспільство зацікавлене в ско­роченні робочого дня і збільшенні вільного часу, але останнє можна здійснити лише тоді, коли скорочення робочого дня компенсується зростанням обсягу виробництва матеріальних благ і послуг. Вирішити проблему скорочення робочого дня можна тільки на основі підвищення продуктивності праці.

Процес праці здійснюється перш за все з метою створення суспільно корисних матеріальних благ і послуг з тим, щоб задовольнити потреби людей. Водночас праця має бути приємною для кожної окремої людини, давати їй певну насолоду та сприяти розвитку і самоствердженню.

Суспільна оцінка позитивних для працюючої людини аспектів праці знаходить своє вираження в якості трудового життя. За визначенням професора Гарвардської школи бізнесу Р. Уолтона, існує 8 критеріїв якості трудового життя:

1. адекватна і справедлива компенсація за працю;

2. забезпечення умов безпеки та охорони здоров’я працівника;

3. можливість використати і розвивати в процесі праці особис­ті здібності;

4. можливість професійного зростання і просування по службі;

5. посилення гарантій зайнятості і збільшення доходів, пов’я­заних з роботою;

6. соціальна інтеграція в трудовому колективі;

7. відношення праці до решти життя і сімейних обов’язків;

8. ставлення трудівника до суспільства.

В Україні деякі з наведених показників якості праці, особливо 1, 2 і 5, реалізуються на низькому рівні (низькі заробітна плата, безпека і охорона праці, високий рівень прихованого безробіття тощо). Це знижує дисципліну праці, її продуктивність і привабливість для людини.

Виробниц­тво не можна уявляти як механічне поєднання його основних елементів: робочої сили, землі і засобів виробництва. Вони утворюють складну систему в її взаємозв’язку. А всяка цілісна система якісно відрізняється від простої суми її елементів. З розвитком суспільства вдосконалюються і фактори виробництва, збільшується їх кількість. Так, осягаючи всі раніше невідомі властивості речей, люди оволодівають таємницями виготовлення нових видів продукції, застосовують нові технології, використовують якісно нові матеріали. Це у свою чергу ставить нові вимоги і до робочої сили, кваліфікації працівників.

Прогрес виробництва пов’язаний з формуванням нових факторів виробництва, які змінюють як стан виробництва, так і харак­тер взаємодії його факторів. Усезростаюче значення має енергія. Спочатку нею була рухова сила людини (або тварин, що викорис­товуються у виробництві). Зараз становище значно змінилось. Успішна взаємодія факторів виробництва тепер неможлива без оволодіння могутніми джерелами енергії.

Науково-технічна революція неодмінним фактором виробничого прогресу визнала інформацію. Вона необхідна і як умова роботи сучасної системи машин, і як засіб підвищення якості робочої сили, і як передумова досконалої організації самого процесу виробництва.

Водночас змінюється організація виробництва, яка забезпечує єдність, злагодженість функціонування всіх його факторів, взаємодію людей як учасників процесу виробництва. Поглиблюється галузева диференціація суспільного виробництва, ускладнюється його структура, з’являються нові галузі виробництва. З часом складається народне господарство, яке поступово перетворюється у складний комплекс, що включає великі народногосподарські сфери і комплекси, галузі і підгалузі, територіальні формування.

Ускладнення і розвиток факторів суспільного виробництва не відміняють того, що найважливішими серед них, загальними для всіх етапів розвитку суспільства, залишаються трудові здатності людини, земля і засоби виробництва.

Результатом виробництва є різноманітна, але потрібна суспільству продукція. У процесі виробництва часто його окрема структурна ланка не доводить предмет до форми, готової до споживання її людиною, а лише готує його для наступної обробки: вирощування зерна, потім доставка його на борошномельну фабрику, перетворення зерна в борошно, борошна в хліб, хліб доставляється в роздрібну торгівлю. У всіх цих послідовних операціях річ усе більше набирає корисної форми. Хліб має більше корисності, ніж зерно, з якого випечено цей хліб. Зерно, перероблене в хліб, стає предметом споживання для людини.

Тут виникає питання про необхідність диференціації продуктів процесу праці: одні з них проміжні, а інші — кінцеві. Кінцевими продуктами вважаються такі товари і послуги, які використовуються для кінцевого користування, а не для подальшої оброб­ки. Всі інші продукти праці, які підлягають подальшій обробці, є проміжними продуктами.

В умовах суспільного поділу праці та наявності приватної власності об’єктивно виникають і розвиваються товарні відносини як особлива економічна форма економічних зв’язків. Товарні відносини між економічними агентами спеціалізованого виробництва об’єктивно матеріалізуються в продукті виробництва, надаючи їм товарної форми. Товаром є не будь-який продукт виробництва, а той, що спеціаль­но виробляється для відчуження його на ринку за гроші.

В умовах товарного виробництва кожне благо виробляється як товар. Він являє собою економічну клітинку товарних відносин.

Товар є попередником багатьох інших економічних категорій ринкової економіки — грошей, капіталу, найманої праці, оплати праці та ін. Тому, щоб зрозуміти ці та інші категорії сучасної економічної системи, важливо пізнати і зрозуміти сутність товару, його властивості.

2. Вартість і оплата праці. Заробітна плата

Товар — це насамперед продукт вироб­ництва, здатний задовольняти яку-небудь потребу і призначений для обміну. Товаром можуть бути і такі блага чи ресурси, які не є результатом виробництва (земля, корис­ні копалини, інші продукти природи).

Кожен товар має кілька властивостей. Слідуючи за К. Марксом, у нашій літературі традиційно називають дві властивості товару: споживчу вартість і вартість.

Термін «споживча вартість» є ідентичним поняттю «корисність». Властивість товару задовольняти будь-яку потребу людини називається його корисністю.

Наступна властивість товару — це його вартість.

Згідно з теорією К.Маркса (див.: Маркс К. Капітал. Т.1 // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори: Т 23. - Р.1.Товар) обмін товарів у певній пропорції означає, що вони кількісно порівнюються. А кількісне порівняння завжди передбачає наявність чогось якісно загального, єдиного. Таким загальним знаменником для товарів, що вступають в обмін, є праця, яка створила їх.

У даному випадку мова йде не про конкретні види праці, наприклад, слюсара, металурга, фермера. Вони якраз якісно відрізняються, що й обумовлює особливості конкретних матеріальних благ і послуг. Порівнянними товари стають тому, що всі вони — продукти праці взагалі, тобто затрат енергії людини, його мозку, м’язів, нервів, волі і т. д. «Всі ці речі, — пише К. Маркс, — виражають лише те, що на їх виробництво затрачено людську робочу силу, нагромаджено людську працю. Як кристали цієї спільної їм усім суспільної субстанції, вони — вартості, товарні вартості» (с. 14). Вартість проявляється при обміні товарів, тому мінова вар­тість (тобто пропорція обміну корисних благ) слугує формою вар­тості, її зовнішнім проявом у сфері обміну.

Величина вартості товару визначається і вимірюється суспільно необхідним робочим часом. Це той робочий час, який потрібен для виготовлення якої-небудь споживної вартості за наявних суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці.

Таким чином, вартість- це уречевлена в товарі суспільна праця. Вартість товару визначається кількістю та якістю праці, витраченої на його виробництво.

Марксова теорія вартості не позбавлена недоліків, багатьох економістів останньої третини ХІХ ст. вона не задовольняла. У 70-ті рр. ХІХ ст. австрійська школа на чолі з відомим австрійським економістом К. Менгером, розгорнула наступ на трудову тео­рію вартості К.Маркса. Для обґрунтування своєї концепції вартості вони застосували суб’єктивно-психологічний підхід до визначення цін­ності речей. Незалежно від австрійської школи цю теорію розробляли англійський економіст В. Джевонс, швейцарський Л. Вальрас, а згодом розвинули це вчення австрійські економісти Е. Бем-Баверк, Ф. Візер та італійський економіст. В. Парето.

Представники суб’єктивно-психологічної теорії, зокрема Е. Бем-Баверк, вважали, що «…цінність речі вимірюється величиною граничної корисності цієї речі (див.: Е. Бем-Баверк. Основы теории ценности хозяйственных благ // Экономическая теория. Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1995. — С. 59). Це твердження Бем-Баверк ілюстрував на прикладі поселення, хатинка якого самітньо стоїть у первісному лісі. Він припускає, що у поселенні є п’ять мішків зерна: 1-й мішок необхідний для того, щоб не померти з голоду, 2-й — для покращання харчування, 3-й — для відгодівлі домашньої птиці, 4-й — для виготовлення горілки і, нарешті, 5-й мішок використовується як корм для папуг, приручених заради забави. За теорією граничної корисності 2-й мішок зерна має меншу корисність, ніж 1-й, 3-й мішок — меншу корисність, ніж 2-й і т. д. Корисність 5-го мішка зерна є граничною корисністю, яка, на думку представників суб’єктивно-психологічної теорії вартості, визначає мінову вартість хліба.

Більшість сучасних економістів не поділяє суб’єктивно-пси­хологічної теорії вартості, оскільки вона ігнорує виробництво товарів, значення витрат виробництва. Проте доведено, що гранична корисність впливає на поведінку покупця на ринку: купуючи той чи інший товар, він обов’язково враховує ту величинукорисності, яку одержить у розрахунку на кожну грошову одиницю ціни.

Найбільш прийнятною теорією вартості (і найбільш детально опрацьованою) слід вважати розробки таких видатних економістів неокласичного напряму, як А. Маршалл і П. Самуельсон.

А. Маршалл не тільки сприймає термін «вартість», а й намагається збагатити його новими здобутками теорії. Він розрізняє два види вартості: ринкову і нормальну. Ринковою є вартість, яка фор­мується в короткі проміжки часу. На цю вартість впливають витрати виробництва і корисність товарів. При цьому в короткому періоді досить важко визначити, що більше впливає на ринкову вартість — витрати виробництва чи корисність товарів. Загальне правило таке: чим менший період, тим більше потрібно враховувати вплив попиту, а значить і корисності на вартість.

Але в довгостроковому періоді роль витрат виробництва є визначальною для формування «нормальної» вартості. «Нормальна», або, за А. Смітом, «природна» вартість товару — це та його вартість, яку економічні сили створюють лише в кінцевому результаті. Чим більший період часу береться для аналізу, тим біль­ше значення має вплив витрат виробництва на вартість.

У неокласичній школі сучасне розуміння терміна «вартість» пов’язане з так званою «вартістю втрачених можливостей». У житті завжди доводиться вибирати. Оскільки ресурсів бракує, люди повинні постійно вирішувати, як використати обмежені час і доходи. Купити книгу чи шоколадні цукерки? Побудувати завод чи дачний будинок? У кожному з цих випадків вибір у світлі обмежених ресурсів означає відмову людини від чогось, фактичну втрату можливості зробити чи спожити щось інше. Ця втрачена альтернатива називається вартістю втрачених можливостей, або альтернативною вартістю.

Щодо витрат виробництва, то слід підкреслити, що витратами називають грошове вираження використання виробничих ресурсів, в результаті якого здійснюється виробництво та реалізація продукції. Витрати на рівні суспільства в цілому і на рівні окремого підприємства відрізняються між собою. Так, витрати підприємства (В під.) складаються із витрат на засоби виробництва (С – постійний капітал) і витрат на найману робочу силу (V – змінний капітал).

Впід.= С+V

Суспільні витрати дорівнюють сумі вартості спожитого постійного капіталу (С) і сумі новоствореної працею вартості (V + m), де m — додаткова вартість, створена найманою працею. Отже, суспільна вартість товару і суспільні витрати на його виробництво дорівнюють

Індивідуальні витрати менші від суспільних на величину додаткової вартості m, яка створюється найманим робітником зверх вартості його робочої сили і набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу і є рушійною силою ринкового виробництва. Кожний товаровиробник намагається знизити індивідуальні витрати виробництва, щоб потім, продавши свій товар за ціною, близькою до вартості, збільшити свій прибуток.

Підприємницька діяльність господарюючих суб’єктів спрямована на одержання прибут­ку.

Сучасна неокласична економічна школа стверджує, що економічний прибуток належить підприємцеві. Підприємець і тільки він є єдиним претендентом на цей надлишок. Він пов’язаний з інноваційною діяльністю і є винагородою за ризик, за можливі втрати в умовах ринкової невизначеності. Він може виникнути також у результаті монополізації економічної влади і створення відповідних умов на свою користь по передбаченню економічної ситуації.

У результаті інноваційної діяльності створюються необхідні умови щодо зниження витрат виробництва і, відповідно, одержання прибутку. Для цього необхідні нововведення в усіх видах діяльності підприємства: виробничій, комерційній, управлінській і т. д. Тільки в цьому разі можна знизити витрати і забезпечити надлишки зверх витрат. А це можливо, коли фірма здійснить ряд заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці.

Згідно з марксистською теорією прибуток є перетвореною фор­мою існування додаткової вартості (m), яка створюється додатково працею найманих працівників у сфері виробничої діяльності й існує в різних формах як результат розподілу і перерозподілу додаткової вартості між відповідними сферами функціонування капіталу. Прибуток тут виступає як економічна форма реалізації права власності на капітал у різних сферах його застосування.

Але капітал виникає тільки там, де підприємець, будучи власником засобів виробництва та грошових ресурсів, знаходить на ринку вільного робітника в ролі продавця робочої сили, наймає його і здійснює процес виробництва товарів з метою одержання більшої вартості, що виступає у формі прибутку.

Капітал підприємця є його приватною власністю. Але його власність не поширюється на інший фактор виробництва — робочу силу вільних робітників. Останніх він може залучити через механізм наймання. Наявність найманої праці — обов’язковий соціально-економічний чинник фун­кціонування в економічній системі суспільства категорії капітал.

Існують дві основні форми працевлаштування людей: пряма і опосередкована.

Пряме (безпосереднє) працевлаштування є характерним для дрібного товарного виробництва та сектору підприємств колективної власності. Пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва можливе лише тоді, коли власник робочої сили водночас є власником (чи співвласником) підприємства, на якому він працює.

Але в ринковій економіці більшість підприємств є приватною власністю підприємців-капіталістів. Певна частина підприємств є державною власністю.

Наймана праця здійснюється за допомогою засобів виробництва, які не належать працівникові, тобто відчужені від нього; процесом праці керує власник засобів виробництва; результати виробництва присвоюються власником капіталу.

В ринкових умовах власник робочої сили є вільною особою і може розпоряджатися своїми здібностями за власним вибором. Проте реалії життя такі, що робітник, будучи юридично вільним, позбавлений власності на засоби виробництва і засоби до життя. За цих умов люди праці можуть реалізувати свою здатність до життя через продаж своєї робочої сили на ринку праці.

Отже, юридична свобода робітника за відсутності в нього джерел до життя є тим економічним чинником, який перетворює його здатність до праці у товар. В ринкових умовах створюється особливий ринок — ринок праці.

Товар робоча сила має також дві головні властивості: корисність та вартість.

Корисність робочої сили проявляється в її продуктивній силі, якості, культурному розвитку, сумі інших здатностей. Особливим проявом корисності робочої сили є її вміння приводити в рух і «співпрацювати» з капіталом (засобами виробництва). Вартість товару робоча сила виступає як вартість життєвих засобів, необхідних для нормального відтворення робочої сили індивіда та членів його родини. (крім того, на вартість робочої сили впливають: звичаї і традиції, національні особливості, рівень культури та людяності в суспільстві.)

Основні положення щодо вартості робочої сили і визначення її величини викладені К. Марксом у першому томі «Капіталу» (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1 // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. — Т. 23. — С. 168—170). Необхідно зазначити, що К.Маркс розглядав вартість товару робоча сила в органічній єдності із заробітною платою.

К. Маркс уважав, що заробітна плата «…є перетвореною формою вартості, або ціни, робочої сили». (Там само. — С. 548.) У свою чергу, у вартості робочої сили представлена така кількість уречевленої суспільної праці, яка містить частину, наприклад половину, дня суспільної середньої праці, «…тобто потрібна лише половина робочого дня для щоденного виробництва робочої сили». (Там само. — С. 170.) Інша частина виступає як неоплачена і у вигляді додаткової вартості m присвоюється капіталістом. Отже, доводилось, що робітник більше половини свого робочого дня використовує на виробництво додаткової вартості, яку різні особи під різними приво­дами розподіляють між собою. (Там само. — С. 218, 224.) Ця тео­рія є протилежною неокласичній теорії, за якою: 1) заробітна плата є винагородою виключно за працю; 2) заробітна плата має дорівнювати граничному продукту виробника. З цього випливає, що робітник одержує за свою працю весь її продукт.

Отже, заробітна плата — це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товар­но-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.

При цьому під результатом праці слід розуміти її граничний продукт.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. У свою чергу кожна з них має відповідні системи. Історично і логічно першою формою заробітної плати є почасова заробітна плата. За цієї форми розмір заробітку обчислюється відповідно до відпрацьованого часу.

Погодинна заробітна плата зазвичай застосовується на підприємствах, де переважає чітко регламентований технологічний режим. Так, у масово-поточному виробництві виробіток працівників визначається швидкістю руху конвеєра. Ще більшою мірою це стосується частково автоматизованих операцій. Вигода від застосування погодинної заробітної плати для підприємця пов’язана з тим, що вона дозволяє легше підвищувати інтенсивність праці без підвищення заробітної плати.

Сутність відрядної (поштучної) заробітної плати полягає в тому, що за нею заробіток залежить від розмірів виробітку за одиницю часу. Затрати робітника за цією формою заробітної плати вимірюються кількістю і якістю виробленої продукції. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивнос­ті праці, скорочення витрат на контролювання робітників, посилення конкуренції між ними.

На основі погодинної і відрядної форм заробітної плати підприємства застосовують різні, часом надто складні, системи оплати праці, які спрямовані на стимулювання зростання кількості та якості вироблюваної продукції, на інтенсифікацію праці. За їх допомогою власники підприємств намагаються зацікавити найманий персонал у найбільшій віддачі, у найкращому виконанні своїх трудових обов’язків, в ініціативності та винахідливості.

У сучасних умовах найпоширенішими є такі системи оплати праці: тарифні, преміальні та колективні форми, які кожне підприємство використовує відповідно до конкретних обставин та модифікацій.

В останні десятиліття фірми для посилення мотивації працівників успішно використовують різні системи участі працівників у прибутках і створенні робітничої власності. Досвід показує, що застосування такої системи приводить до додаткового приросту продуктивності праці. Це досягається завдяки більш тісної «прив’язки» працівників до результатів роботи фірми та до її власності. Участь робітників у прибутках здійснюється у формі відрахувань до «фондів робітників» частки прибутку поточного року з використанням пільгового податкового режиму.

В українській економіці функціонує значна кількість колективних підприємств. До них слід віднести кооперативи, які засновані на кооперативній власності, а також підприємства, засновані на спільній праці та власності, що складається з індивідуальних паїв. Члени кооперативу — співвласники колективних підприємств — не продають свою робочу силу. Їх особис­ті доходи виникають у результаті реалізації товарів і одержання валового виторгу (доходу).

Колективна форма власності надає доходам (або оплаті праці) низку особливостей. По-перше, оплата праці — це дохід співвлас­ника колективного підприємства, а не найманого робітника. Тому оплата праці тут скоріше є прямою грошовою винагородою за працю, а не заробітною платою. По-друге, фонд оплати праці визначається загальними зборами членів колективного підприємства і створюється за рахунок його валового доходу. Особлива увага приділяється економічному обґрунтуванню співвідношення між коштами, що спрямовуються на оплату праці і на розвиток виробництва.

Розрізняють також доходи від індивідуальної трудової діяльності, яка являє собою суспільно корисну одноосібну діяльність громадян з виробництва товарів та надання платних послуг (перукарі, ремісники, лікарі, викладачі, ремонтники, домотехніки тощо). Їхня грошова виручка за вирахуванням зовнішніх витрат та податків становить їх дохід.

Номінальна заробітна плата — це сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, тиждень, місяць у касі підприємства. Включає в себе відрахування на соціальне страхування і прибутко-вий податок. Вона характеризує рівень заробітної плати незалежно від зміни цін на товари і послуги, тому є одним з факторів підвищення добробуту і рівня життя трудящих. На одержану номінальну заробітну плату працівник має придбати продукти хар­чування, одяг, взуття, заплатити за комунальні послуги та інші товари, необхідні для існування його самого та його сім’ї. Суттєво знижують номінальну заробітну плату чисельні податки та платежі. До того ж ціни на товари та послуги не є постійними, вони, як правило, зростають. Тому розміри номінальної заробітної плати не дають реального уявлення про реальний життєвий рівень трудівника. На це вказує реальна заробітна плата.

Реальна заробітна плата — це та кількість товарів і послуг, яку працівник може придбати на свою номінальну заробітну плату, очищену від відрахувань на прибутковий податок.

Виділяють такі фактори, які визначають рівень заробітної плати: 1) розмір номінальної заробітної плати; 2) рівень цін на товари та послуги; 3) розмір сплачуваних податків. Рух реальної заробітної плати визначається за такою формулою:

І_рзп = І_нзп / І_ц,

де І_рзп — індекс реальної заробітної плати; І_нзп — індекс номіналь­ної заробітної плати; І_ц — індекс цін на товари і послуги.

Ця формула показує, що номінальна і реальна заробітна плата необов’язково змінюються в одному й тому самому напрямі. Так, номінальна заробітна плата може зростати, а реальна заробітна плата знижуватись або залишатися незмінною. Бувають випадки, коли номінальна заробітна плата зростає меншими темпами, ніж знижуються ціни. У даному разі реальна заробітна плата зросте швидше номінальної заробітної плати.

В умовах державного регулювання розподілу доходів населення майже в усіх країнах законодавчо встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона націлена на зниження бідності в країні.

Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи).

На думку фахівців, вона мусить бути прожитковою заробітною платою, за яку некваліфіковані робітники могли б утримувати свої родини.

Як правило, всі, хто працює, зацікавлені у зростанні заробітної плати. Матеріальною основою такого процесу зростання є продуктивність праці на людино-годину. У всіх країнах з розвинутою ринковою економікою спостерігається унікальний зв’язок між динамікою продуктивності праці й оплати праці.

Висока чи низь­ка продуктивність праці, залежить від якості затраченої праці, кількості та якості факторів виробництва, що взаємодіють, та рівня використання технічних знань.

У свою чергу якість праці залежить від грамотності, освіченос­ті, навченості та кваліфікованості робітників. Країна з малоосвіченими робітниками не спроможна освоїти сучасні технології, що вимагають використання комп’ютерів і складної техніки.

На продуктивність праці впливають також кількість і якість факторів виробництва, що взаємодіють.

Велике значення для рівня і динаміки продуктивності праці мають прогресивні технології, форми власності та методи управління. Країна може мати значні ресурси і високоосвічених робітників, але слабий менеджмент, низьку виконавчу та технологічну дисципліну. Останні фактори знижують рівень продуктивності праці в країні.

Зрештою, поєднання вищої якості робочої сили і праці, нагромадження капіталу і науково-технічного прогресу веде до значного підвищення продуктивності праці й попиту на працю. На цьому матеріальному підґрунті зростає й заробітна плата.

3. Інвестиції у людський ресурс. Інтелектуалізація праці а) Інвестиції у людський ресурс

Важливою категорією, яка визначає зміст людського ресурсу є інвестиції у людський ресурс. Інвестиціями у людський ресурс вважається будь-які зусилля які підвищують кваліфікацію та здібності, а отже, продуктивність праці робітників. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. В 2-х томах. Т. 2. / Пер. с англ. — М.: Туран, 1996. — С. 171. За розширеним визначенням — це витрати індивіда (домогосподарства, фірми, держави), які йдуть на отримання загальної і спеціальної освіти; витрати, пов’язані з пошуком роботи, професійною підготовкою на виробництві, міграцією, народженням і вихованням дітей, пошуком економічно значимої інформації, тощо [ , с. 291].

Добрынин A. M., Дятлов С. А., Цыренова ІІ. Д. Человеческий капитал в транзитивной экономике: формирование, оценка, эффективность использования. — СПб.: Наука. 1999. — 309 с.

Як показують дослідження [ , с. 102]. Капіталізація економіки: проблеми і перспективи. (Матеріали семінару). — Ч. 1 // Економічна теорія. — 2006. — №2. — С. 102. саме у людський ресурс спрямовується домінуюча частина інвестицій.

Виділяючи провідну роль інвестицій у людській ресурс та розглядаючи це як одну з головних умов розвитку інтелектуальних здібностей індивіда, необхідно, відзначити, що такі інвестиції можуть бути ендогенного (внутрішнього) та екзогенного (зовнішнього) походження. Ендогенні інвестиції здійснюються безпосередньо індивідом (сім’єю). Екзогенні — є капіталовкладеннями, що зроблені за рахунок коштів держави, спеціальних фондів господарюючих суб’єктів та ін. Фінансування із зовнішніх джерел здійснюються за згодою індивіда, але остаточний вибір, як правило, завжди за власником інвестиційних коштів.

Важливо зазначити, що сам факт фінансування потреб індивіда щодо набуття освіти, отримання необхідної інформації тощо, автоматично не призводить до формування інтелектуальних здібностей у користувача такими інвестиціями. Позитивний результат досягається тільки тоді, коли в індивіда виникає, по-перше, бажання, а, по-друге, вміння скористатися інвестиціями. Узагальнено результати цієї взаємодії відображені у табл. 3.1.

Щодо бажання скористатися інвестиціями. Розглядаючи поведінку людини, яка має цілком конкретну мету — використання індивідуальних властивостей як капіталу, потрібно припустити, що суб’єкт буде налаштований на ефективне використання наявних ресурсів. Це виключає з аналізу ситуацію, при якій суб’єкт із достатньо розвинутим інтелектом, а також наділений від природи іншими здібностями, котрий прагнув подальшої досконалості і мав для цього необхідні можливості (передусім у вигляді інвестиційних надходжень), не захотів скористатися ними.

Таблиця 3.1

Результати факторної взаємодії суб’єктивних та об’єктивних умов здійснення крос-інвестицій в інтелектуальний капітал індивіда

Примітка: «+» — позитивний вплив чинника або позитивне значення отриманого результату; «–» — негативний вплив чинника або негативне значення отриманого результату; «х» — відсутність дії чинника або відсутність результату.

ІЦодо вміння індивіда скористатися інвестиціями. Розвивати або знаходити у собі здатність до творчості, є якістю, що набувається головним чином завдяки отриманню тих благ, які надають освіта та інформація. Але, все ж таки з причини індивідуальних людських відмінностей результат формування інтелектуального (потенціалу) у кожному з випадків буде різним. Люди можуть отримати одну й ту саму освіту, користуватися однаковою інформацією, але при цьому одні з них на основі рівних за обсягом капітальних витрат здатні розвинути свої творчі якості, а інші ні. У випадку, коли індивід об’єктивно має умови для творчості (наприклад, у вигляді капіталу професійних знань, фактично сформованого на основі процесів навчання), але внаслідок недостатньої досконалості механізму творчої поведінки не в змозі скористатися нагромадженими ресурсами. Самореалізація індивіда, найбільш вірогідно, відбудеться в іншій формі, такій, що більшою мірою відповідає його можливостям.

Якщо інвестором при створенні інтелектуального потенціалу є сам індивід, то збалансування потреб і можливостей знаходиться лише в його компетенції. Найбільш поширеними є такі ситуації: (а) якщо наявні природні здібності, схильність до творчості та самореалізації, то цілеспрямоване формування людини за рахунок інвестицій, безумовно, принесе позитивний результат і у вигляді сформованого інтелектуального потенціалу; (б) якщо є лише бажання реалізувати себе у творчості, без наявності здатності до творення, витрати індивіда будуть марними; (в) якщо відсутні ендогенні інвестиції, то можливість людини реалізувати себе у певному виді творчості сформувати інтелектуально-творчий потенціал, придатний для використання, як правило, суттєво ускладнюється.

Екзогенні інвестиції, як і ендогенні є націленими на перетворення творчих здібностей людини на отримання компенсуючого ці витрати результату. Проте для екзогенних інвестицій, порівняно з • ендогенними, властивий більший ступінь ризику з причини відсутності повної визначеності інтересів, бажань і можливостей сторін, а також непередбаченості результату очікувань. Коли інтереси сторін («інвестиційного донора» і «інвестиційного реципієнта») співпадають і при цьому у суб’єкта (а) є природні інтелектуальні здібності і, він (б) сприяє їх розвитку — результат зроблених капіталовкладень буде найбільш оптимальним. Суспільство отримає працівника певної галузі з високим ступенем творчої віддачі, результати діяльності якого будуть об’єктивовані у вигляді новітніх знань та матеріально-речових інновацій.

Якщо ж позитивно орієнтований інтерес інвестора не співпадає з інтересом іншої сторони або людина неспроможна скористатися інвестиціями (сформувати себе як професіонала і розвинути свої творчі здібності) — зроблені витрати не виправдаються, оскільки індивід так і не стане продуцентом новацій. Випадки, у яких індивід певним чином проявляє свої можливості і бажання щодо творчої праці, але не має змоги зробити належні інвестиції сам і не отримує їх зовні, мають характер соціальних проблем. Причини їх виникнення, як правило, зумовлені устроєм соціуму, громадсько-політичним порядком у країні та можливостями, які надає рівень суспільного відтворення, що склався.

Узагальнююча модель оптимальних інвестицій у людський ресурс, передбачає, що загальний доход від інвестицій у людину залежить від обсягу зроблених вкладень та норм їх віддачі.

Причому, чим раніше будуть зроблені інвестиції, то більший доход вони принесуть у майбутньому.

Краще за все з активів, які має людина, оцінюванню піддається інтелектуальний потенціал на підставі того, що у його формуванні визначальну роль відіграє освіта. Інвестиції, спрямовані на отримання освіти легше піддаються обчисленню порівняно з іншими формами капіталовкладень у людину. Доход від вищої освіти обчислюється як різниця між заробітками тих робітників, які закінчили коледж, і заробітками, що за життя отримують робітники, які здобули освіту лише в середній школі, а норма віддачі розглядаєтеся як аналог норми прибутку і є регулятором розподілу інвестицій між різними типами та рівнями освіти.

Згідно з теорією людського капіталу заробітну плату робітника можна уявити як таку, що складається з двох частин: першою частиною є ті грошові надходження, які він може отримати взагалі не маючи освіти; другою — є доход на освітні інвестиції. Витрати у вигляді капіталовкладень також утворюються з двох компонентів: прямі витрати, які дорівнюють вартості навчання та непрямі — упущені можливості, які дорівнюють доходам, що їх може отримати індивід під час набуття-освіти. Внутрішньою нормою віддачі вважається така ставка дисконту, при якій приведені величини вигод та витрат, пов’язаних з освітою, стають рівними.

Інвестиції у людський капітал можуть здійснюватися фірмами, зацікавленими у підвищенні своєї конкурентоспроможності та результативності бізнес. Сучасний досвід організації та стимулювання праці є нагромадженням достатньої кількості прикладів, які відображають процеси підвищення кваліфікаційного рівня або навчання на робочому місці. За деякими джерелами інформації, у розвинутих країнах загальний обсяг інвестицій у підготовку на виробництві є порівняним із обсягом інвестицій у формальну освіту [ ].

Б) інтелектуалізація праці

Найістотнішою «постіндустріальною» тенденцією в зміні змісту праці є зростаюче значення компонентів інтелектуальної діяльності, — інтелектуалізація праці. У країнах, які є економічними лідерами, на професії з переважанням інтелектуальної праці припадає основний приріст зайнятості: 85 % — у США, 89 % — у Великій Британії, 90 % — в Японії [ , с. 84]. З формально-інтелектуалізації праці логічної точки зору процес може бути представлений наступним чином:

Рис. Етапи процесу інтелектуалізації праці

А — малий обсяг інтелектуальної праці, багаторазове домінування традиційної праці;

Б — значимий обсяг інтелектуальної праці при домінуванні традиційної праці;

В — обсяги інтелектуальної праці і традиційної праці приблизно рівнозначні, при деякому перевищенні обсягів традиційної праці;

Г — обсяги інтелектуальної і традиційної праці приблизно рівнозначні, при деякому перевищенні обсягів інтелектуальної праці;

Д — значимий обсяг традиційної праці при домінуванні інтелектуальної праці;

Е — малий обсяг традиційної праці, багаторазове домінування інтелектуальної праці:

— Традиційна праця;

— Інтелектуальна праця

Сучасні зміни в технологіях праці в «суспільстві знань» обумовлюють появу нових її змістових характеристик, серед яких у крайньому разі слід виокремити такі:

Перша: найзначнішого поширення в такому суспільстві набуває феномен «телепраці» (telework). Це діяльність, заснована на широ­кому використанні комп’ютерних технологій і телекомунікацій. її наслідком є принципова зміна змісту індивідуального трудового процесу і, головно, параметрів кооперації в рамках сукупного трудового процесу. Змінюється також характер організації робочого місця, контролю і керування, процесів передачі і використання продуктів діяльності, одержання сировини і т. ін. Діяльність стає децентралізованою, роз’єднаною, безособистісною тощо.

Друга є наслідком першої: трудова діяльність поступово переміщується зі спеціально створених підприємств (заводів, офісів) в індивідуальні помешкання працівників.

Третя: особливий характер техніко-виробничої організації (чи, точніше, технологічного боку) праці в новому суспільстві. Праця в цих умовах організовується особливим способом, створюються мережі (net-works), які є спеціальною формою кооперації праці, використання сировини, засобів виробництва і результатів діяльності.

Четверта: в умовах розвитку постіндустріальної — «нової»

економіки все більшого значення набуває й новий тип фахівця. Провідною продуктивною силою стають робітники розумової праці («brainworkers»), робітники знань («knowledge workers»). Тоффлер О. Будущее труда // Новая технократическая волна на Западе. — М.: Прогресс, 1986. — С. 255. Працівників нового типу, зокрема, відрізняють винахідливість, наявність спеціальності, професійного знання; вони володіють майстерністю та інформацією, високоосвічені, мають схильність до творчої праці. Поділ працівників на так званих «синіх комірців» та «білих комірців», який застосовувався у недалекому минулому, сьогодні, як показує практика, вже не є достатнім. З’явилась нова категорія працівників. Вони отримали назву «золотих комірців» за здатність реалізовувати свої здібності до складної інтелектуальної праці у системі виробничих відносин із застосуванням ініціативи та творчості.

Якщо власність була критерієм членства в колишньому домінуючому класі (мається на увазі клас капіталістів — панівний клас індустріального суспільства), то в новому домінуючому класі критерієм є знання і рівень освіти.

Вищий менеджмент і інвестори все більшою мірою розділяють частину своєї влади з творцями інтелектуальної власності, чиї знання й ідеї є двигуном високотехнологічного інформаційного суспільства. Отже, не дивно, що в деяких галузях права на інтелектуальну власність стають навіть важливішими за фінанси.

Лекція 2

1. Трудові відносини, зайнятість, безробіття.

2. Дискримінація праці та нерівність в доходах.

3. Соціалізація економіки.

4. Міжнародна міграція людського ресурсу.

1. Трудові відносини, зайнятість, безробіття

Трудові відносини – взаємовідносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу праці, її умов, оплати та соціального захисту, які регулюються системою договорів на макро-, мезо-, мікроекономічному рівнях з метою забезпечення ефективності праці та безконфліктного збалансування інтересів роботодавців і найманих працівників заради соціальної стабільності і злагоди у суспільстві, гарантом яких має виступати держава. Вони являють собою багатоаспектну систему взаємовідносин перш за все між роботодавцями і найманими працівниками, а також підприємствами та їх працівниками, державою і працездатним населенням, громадськими організаціями (зокрема профспілками) і підприємцями (їх різними угрупованнями), державою. Ці відносини фактично охоплюють усі соціально-економічні відносини, які виникають у процесі підготовки до праці, протягом усього періоду її здійснення, а також після завершення трудової діяльності. Трудові відносини мають велике значення для функціонування підприємства, оскільки від них залежить рівень продуктивності праці як окремих працівників, так і трудового колективу в цілому, результативність використання капіталу, конкурентоспроможність господарюючого суб’єкта тощо.

Техніко-економічний аспект трудових відносин пов'язаний з використанням працівником речових факторів виробництва, одиничним суспільним поділом праці, технологією виробництва та ін. на рівні продуктивних сил. Соціально-економічний аспект трудових відносин визначається в першу чергу формою власності, на базі якої функціонує те чи інше підприємство. Так, на підприємствах колективної власності і частково акціонерних тощо безпосередні виробники є також співвласниками підприємства і, відповідно, створеного продукту. На приватних же підприємствах із застосуванням найманої праці поєднання найманого працівника з речовими факторами виробництва відбувається через купівлю та використання його робочої сили (праці) під контролем та управлінням власника (власників).

Як бачимо, трудові відносини виникають безпосередньо у сфері трудової діяльності та інших пов’язаних з нею сферах між індивідами і групами людей, що займають різне соціальне положення у процесі праці, відрізняються рівнем та формою отриманих доходів.

Проблеми трудових відносин на будь-якому етапі розвитку суспільства криються в конфлікті інтересів роботодавців і найманих працівників, який може виникати за різними напрямами взаємовідносин. Так, безпосередньою метою (мотивом) економічної діяльності підприємця (роботодавця) є одержання прибутку, а найманого працівника – заробітної плати. Остання ж входить у витрати виробництва. Тож виникає суперечність між цілями роботодавця і працівника: роботодавці прагнуть знизити ці витрати, а безпосередні працівники – підвищити заробітну плату та одержати соціальні пільги. А це, як відомо, веде до зростання витрат. Розв’язання цієї суперечності та інших проблем трудових відносин, незалежно від ступеня їх гостроти, знаходиться в площині узгодження інтересів роботодавця і найманого працівника. За ринкових умов таке узгодження потребує участі (регулювання) третьої сторони – держави. Вплив держави на трудові відносини здійснюється через правові урядові органи. Зокрема, законодавча діяльність держави лімітує тривалість робочого тижня, регулює зайнятість населення, регламентує використання праці жінок і молоді, визначає гарантований мінімальний рівень заробітної плати тощо.

Існує практика соціального партнерства як форми взаємовідносин (взаємодії) на дво- та тристоронній основі ( біпартизм і трипартизм) між профспілками (представниками найманих працівників), об’єднаннями підприємців (роботодавців) та органами державної влади. Систематично проводяться три- або двосторонні консультації з питань формування і реалізації соціально-економічної політики, укладаються угоди з питань забезпечення зайнятості населення, підвищення мотивації праці, посилення соціальних гарантій на всіх рівнях (державному, галузевому, регіональному). Реалізація угод, колективних договорів та інших домовленостей між соціальними партнерами є реальним стабілізуючим фактором розвитку суспільства. Гарантією ефективного функціонування механізму соціального партнерства на засадах трипартизму є чітке визначення інтересів кожної з трьох основних сил суспільства, розподіл ролей і відповідальності за визначення і реалізацію спільної соціально-економічної політики.

Водночас практика трипартизму не може замінити механізм соціального партнерства на рівні підприємств. Трудові колективи мають брати активну участь у переговорному процесі на первинному рівні. Правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні та професійні відносини між роботодавцями і працівниками на підприємстві, в організації, установі, називається колективним договором. Він визначає права та обов’язки роботодавця і працівника з таких питань: форма, система і розмір оплати праці; виплата грошових доплат і різних компенсацій; механізм регулювання оплати праці при підвищенні цін за умов інфляції та досягнення показників, визначених у трудовому договорі; зайнятість, перекваліфікація та умови вивільнення працівника згідно з чинним законодавством; термін робочого часу і відпочинку, відпусток; медичне і соціальне страхування; охорона здоров’я працівника, екологічна та інша безпека на виробництві; контроль за виконанням колективної угоди, забезпечення нормативних умов функціонування профспілок чи інших уповноважених працівниками представницьких органів; регулювання умов проведення страйків тощо. Порядок оформлення колективних договорів у кожній країні визначається відповідним національним законодавством.

Отже, трудові відносини постійно ускладнюються. Відбувається трансформація відносин, заснованих на протиставленні роботодавця та найманого робітника, на відокремленні виконавської праці від управлінської, відносини, що ґрунтуються на спільному прийнятті рішень і відповідальності за розвиток підприємства, партнерстві, конструктивному співробітництві.

Головними причинами виникнення соціально-трудових конфліктів в Україні є несвоєчасність виплати заробітної плати, її низький рівень, ігнорування інтересів підлеглих, порушення умов колективного договору, неритмічність роботи, простої, неоплачувані відпустки, неінформованість працівників щодо фінансового стану підприємств та організацій, незадовільні умови праці та ін. На сьогодні договірне регулювання праці поки лише частково впливає на зниження рівня конфліктності між суб’єктами трудових відносин. Відсутність же такого регулювання, як свідчить досвід, погіршує умови праці, посилює соціальну напругу і конфліктність не лише між суб’єктами трудових відносин, а й у суспільстві. Це потребує цілеспрямованого регулювання трудових відносин на основі трипартизму.

Трудові відносини, залучення і ефективне використання людського ресурсу пов’язані з зайнятістю, яка є комплексним поняттям, що включає економічну, соціальну та демографічну сутність. У широкому значенні зайнятість – система економічних, соціальних, правових та інших відносин між людьми, які виникають у процесі їх суспільно корисної діяльності, спрямованої на задоволення особистих та суспільних потреб. Економічна сутність зайнятості полягає в діяльності людей по створенню суспільного продукту (національного доходу). Чим більше людей зайнято за будь-яких інших умов, тим більше в суспільстві виробляється благ, тим вищий буде рівень життя населення. Соціальна сутність зайнятості відображає необхідність особи в самовираженні й самоствердженні через суспільно корисну працю, а також ступінь задоволення завдяки доходам своїх потреб при певному рівні соціально-економічного розвитку суспільства. У демографічному аспекті від зайнятості значною мірою залежить відтворення і розвиток людського ресурсу, стан використання трудового потенціалу суспільства, питома вага різних статево-вікових груп населення, економічне навантаження на працездатне населення та ін.

Звідси випливають такі основні функції зайнятості:

- забезпечення життєдіяльності та розвитку суспільства, у тому числі його непрацездатних членів;

- забезпечення життєдіяльності і розвитку особистості;

- забезпечення якості людського ресурсу.

Ці функції зайнятості, у свою чергу, значною мірою забезпечують залежно від її рівня звужене, просте чи розширене відтворення населення, а також екстенсивне або інтенсивне відтворення людського ресурсу.

Загальна (глобальна) зайнятість включає участь працездатного населення у виробництві товарів і послуг, у роботі органів державної влади та громадських організацій, службу в збройних силах, навчання у навчальних закладах різних рівнів, ведення домашнього господарства і виховання дітей, догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку та ін. Економічна (продуктивна) зайнятість – участь працездатних громадян у суспільному виробництві (виробництві товарів і послуг), яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі. Вона є певною системою соціально-трудових відносин з приводу забезпечення економічно активної частини населення робочими місцями; формування, розподілу та перерозподілу трудових ресурсів з метою участі у суспільно корисній праці; забезпечення розширеного відтворення людського ресурсу. Від її характеру та сфери залежать інтереси людини, її соціальний статус і спосіб життя. Рівень зайнятості визначається у відсотках як відношення кількості зайнятих у суспільному виробництві до трудових ресурсів, або працездатного населення.

Зайнятість виражає залучення людського ресурсу до сукупної праці суспільства. Це матеріальна основа його відтворення завдяки отриманому продукту, доходу. Вона є єдиною можливістю самовиразу особистості людини у праці (діяльності), можливістю реалізації своїх здібностей, «людського капіталу» на користь собі та суспільству. Для більшості населення зайнятість – головне джерело доходів.

Види зайнятості зумовлені певними принципами організації, стимулювання й оплати праці, внутрішніми та зовнішніми економічними відносинами. Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни. Зайнятість може бути повна і неповна. Повна зайнятість – надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім`ї) та колективне ( з участю фірм, компаній, держави) відтворення людського ресурсу (робочої сили) і задоволення всієї сукупності потреб. Вона означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, бажає і здатен працювати. Всі, хто бажають запропонувати за встановленою ринком праці рівноважною ціною (ставкою заробітної плати) певний обсяг праці, можуть реалізувати свої бажання.

Повна зайнятість є не тільки соціальною гарантією, а й основою ефективного використання людського ресурсу. Економіка, яка добре функціонує, повинна забезпечити роботою тих, хто хоче її отримати за наявної зарплати, хоче і здатний працювати ефективно. Якщо економіка має недостатньо робочих місць для бажаючих працювати, не може забезпечити їх роботою, то формується неповна зайнятість – певна кількість робочої сили вимушено залишається без роботи або трудова діяльність здійснюється упродовж неповного робочого дня (тижня), під час сезонного періоду, зайнятість працівників, які в поточному році перебували в адміністративних відпустках без збереження заробітної плати.

Зайнятість населення реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну діяльність (суспільно корисну працю). Найпоширенішими формами зайнятості є: наймана праця за трудовою угодою (договором); праця осіб-співвласників кооперативних, колективних та акціонерних підприємств; праця зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю (будівельні роботи, ремонт, дрібна торгівля тощо); праця у фермерських господарствах і в особистому підсобному господарстві; зайняті підприємництвом; зайняті громадською роботою.

Узагальнюючи, за формою зайнятості, враховуючи вид діяльності населення, можна виділити:

- економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності постворенню валового продукту і національного доходу;

- службову зайнятість, пов’язану з службою в армії, роботою на вибірних, призначених посадах;

- соціальну зайнятість, яка пов’язана з виконанням функцій соціального характеру (творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, догляд за дітьми, людьми похилого віку, інвалідами та ін.).

Більш розгорнута класифікація форм зайнятості за різними ознаками (критеріями) наведена на рис. 1.

Міжнародна статистика виділяє такі три основних категорії зайнятих:

1-ша категорія – працівники, що працюють за наймом і отримують заробітну плату;

2-га категорія – самозайняті працівники або підприємці;

3-тя категорія – неоплачувані працівники сімейних господарств.

У зв’язку з дослідженням зайнятості економічна наука виокремлює такі поняття, як раціональна та ефективна зайнятість. Раціональна зайнятість – зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Їй притаманні такі риси: суспільно корисний характер трудової діяльності; оптимальна структура економіки, що забезпечує суспільний поділ праці згідно з існуючими потребами; використання сучасних досягнень науки і техніки; професійно-кваліфікаційна структура трудових ресурсів та адекватна їй система робочих місць. Раціональна зайнятість передбачає поєднання економічної та соціальної ефективності і соціально прийнятний для даного етапу розвитку суспільства рівень безробіття, урахування зростання соціальної напруги в суспільстві зі зростанням чисельності вимушено безробітних, економічних можливостей суспільства щодо забезпечення для них мінімальних життєвих стандартів.

Класифікаційні ознаки форм зайнятості

Вторинна

Форми організації робочого часу

Статус зайнятості

Первинна

Неповна

Видима

Характер організації робочих місць та робочого часу

Вимушена

Добровільна

Рис.1 Класифікація форм зайнятості населення

Ефективна зайнятість – зайнятість, що має такий рівень і структуру, які в даний момент забезпечують максимальну економічну віддачу від використання кожної одиниці людського ресурсу. Вона здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності і соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці. Отже, ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: економічної, як найбільш раціональне використання трудових ресурсів, і соціальної, як найбільш повна відповідність інтересам людини праці.

На макроекономічному рівні ефективну зайнятість слід розглядати як динамічну рівновагу між попитом і пропозицією людського ресурсу, коли ефективному сукупному попиту відповідає адекватний у професійно-кваліфікаційному аспекті людський ресурс. Ефективна зайнятість супроводжується як інтенсивним переміщенням працівників у галузі з високим рівнем продуктивності праці, інноваційні типи виробництв, соціально орієнтовані сфери економіки, так і загальною ефективністю використання праці.

В умовах соціально орієнтованої економіки, яка є найадекватнішим варіантом і завершенням трансформаційних процесів, повна зайнятість може бути ефективною, якщо вона забезпечує гідний дохід, здоров’я, підвищення освітнього і професійного рівнів кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці. Основними закономірностями трансформації економіки України у сфері зайнятості є:

- ліквідація державної монополії на використання людського ресурсу і принципу загальної обов’язковості праці;

- поділ економічно активного населення на роботодавців і найманих працівників з відповідними соціально-економічними функціями;

- створення можливостей для самозайнятості населення;

- розвиток і поширення нестандартних і гнучких форм зайнятості;

- поява різних моделей поєднання форм і типів зайнятості;

- поширення неформальної зайнятості, у тому числі кримінальної.

За ринкових відносин зайнятість є результатом взаємодії пропозиції людського ресурсу, попиту на нього, ціни та конкуренції. Зайнятість формує задоволена пропозиція людського ресурсу як реалізована економічна (трудова) активність. Незадоволена пропозиція – це безробіття або резерв людського ресурсу.

Можна навести такі визначення безробіття:

- це соціально-економічне явище, пов’язане з перевищенням пропозиції робочої сили над попитом на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення;

- це соціально-економічне явище, за якого частина працездатного населення хоче працювати, але не може знайти роботу, стає надлишковою, поповнюючи резервну армію праці;

- це вимушена незайнятість, що виникає внаслідок порушення рівноваги між попитом і пропозицією праці як на інтегрованому ринку праці, так і в його різних сегментах;

- це незайнятість працездатного населення в суспільному виробництві, однак яке бажає мати роботу для задоволення особистих і суспільних потреб.

Безробіття вперше виникло у Великій Британії на початку ХІХ ст. Сам термін «безробіття» з’явився в Британській енциклопедії у 1911 р., а в 1915 р. у звіті Міністерства праці США. Сьогодні це явище присутнє у всіх країнах світу в різних масштабах, формах, тривалості. Світовий досвід свідчить, що в кожний період рівень зайнятості й масштаби безробіття характеризуються коливаннями, зумовленими різними чинниками. Так, основним чинником (причиною) безробіття в країнах з розвинутою ринковою економікою є науково-технічний прогрес і впровадження новітніх технологій. У країнах з перехідною економікою такими причинами стали глибока економічна криза, що обумовила відповідне значне скорочення попиту на людський ресурс; структурні зрушення (не тільки міжгалузеві, а й секторальні, внутрішньогалузеві та регіональні), результатом яких стала якісна невідповідність пропозиції людського ресурсу попиту на нього; рух людського ресурсу (професійний, соціальний, регіональний).

Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку, активно шукають роботу (зареєстровані на ринку праці) і готові почати працювати в будь-який момент. За концепцією Міжнародної організації праці (МОП) працездатними вважаються особи віком 15-70 років.

Для вимірювання безробіття використовуються абсолютні та відносні показники. Основні абсолютні показники – кількість безробітних на різних рівнях (країна, область, місто, район); кількість безробітних за статево-віковою ознакою, освітою, соціальним статусом; середня тривалість безробіття (в місяцях). Основним відносним показником безробіття є рівень безробіття, який визначається на початок або на кінець періоду і розраховується у відсотках як відношення кількості безробітних до загальної кількості працездатного населення країни. Рівень безробіття економічно активного населення – співвідношення у відсотках кількості безробітних і економічно активного населення. До економічно активного населення, за методологією ООН, належать наймані працівники та ті члени їхніх сімей, які допомагають їм; підприємці; особи, які не мають у даний момент роботи, але прагнуть її отримати, тобто безробітні.

Залежно від обставин, через які людина не має роботи, безробіття поділяють на дві групи (види): добровільне і вимушене. Добровільне безробіття пов’язане з вільним волевиявленням працездатної особи утриматись від пропозиції праці за несприятливих для неї умов. Воно існує при наявності вільних робочих місць, коли потенційного працівника не задовольняє рівень заробітної плати або сам характер праці (важка, малоцікава, непрестижна праця). Вимушене безробіття не пов’язане з вільним волевиявленням працездатної особи, а зумовлене чинниками, що перебувають поза її вибором, коли виникає розрив (порушення рівноваги) між пропозицією праці і попитом на неї. На відміну від добровільного безробіття, воно є турботою держави, реєструється і передбачає надання допомоги.

Добровільне і вимушене безробіття проявляються у відповідних формах, визначення яких пов’язують з причинами, що їх зумовлюють, тривалістю і видом безробіття. Фрикційне безробіття – тимчасове безробіття, пов’язане з добровільними професіональними, регіональними і віковими переміщеннями працівників (зміна місця роботи, проживання, одержання нової кваліфікації тощо). Відмінною ознакою цієї форми безробіття є добровільність і короткостроковість.

До вимушеного безробіття можна віднести структурне, циклічне, технологічне, конверсійне, сезонне, регіональне та деякі інші форми безробіття. Основними серед них, що спричиняють найбільший вплив на рівень і масштаби незайнятості, є циклічне і структурне безробіття. Структурне безробіття – безробіття, зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих внаслідок структурних зрушень в економіці і технології виробництва. Певні професії «старіють», попит на них зменшується або й зовсім зникає. Працівники, які не опанували таких професій, звільняються і змушені перекваліфіковуватися. При структурному безробітті важко знайти роботу без відповідної перепідготовки, додаткового навчання. Ця форма безробіття, як правило, має довгочасний характер, потребує додаткових витрат суспільства й індивідів.

Як різновиди структурного безробіття можна розглядати технологічне і конверсійне. Технологічне безробіття – вимушена форма безробіття, пов’язана з вивільненням працівників у зв’язку з запровадженням нової техніки та технології. Однак зміна технології виробництва, його модернізація, роботизація тощо не лише призводить до вивільнення робочих місць, а й створює нові робочі місця, супроводжується найманням працівників нових професій, спеціальностей та іншої кваліфікації. Тобто масштаби технологічного безробіття нижчі за скорочення попиту на людський ресурс внаслідок науково-технічного прогресу. Конверсійне безробіття спричиняється скороченням чисельності армії та зайнятих у галузях оборонної промисловості.

Циклічне безробіття – незайнятість економічно активного населення, зумовлена циклічними спадами виробництва. Виникає в результаті скорочення сукупного попиту на людський ресурс внаслідок зменшення сукупного попиту на товари і послуги та негнучкості заробітної плати в бік її зниження. Воно небезпечне своєю тривалістю, найбільшою мірою від нього страждають молодь, жінки, люди похилого віку.

Сезонне безробіття – вимушена форма безробіття, спричинена специфічними умовами виробництва в певних галузях (сільське господарство, цукроваріння, риболовство тощо). Регіональне безробіття виникає в результаті диспропорцій між попитом і пропозицією людського ресурсу на даній території (регіоні). Воно формується під впливом нерівномірного економічного розвитку різних регіонів країни, а також демографічних, історичних та інших специфічних чинників.

Особливою формою безробіття є інституціональне безробіття, або безробіття очікування, пов’язане з тим, що іноді система соціального забезпечення і передбачені нею соціальні виплати, гарантований мінімум заробітної плати, існуюча система оподаткування тощо призводять до того, що певна частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватись, збільшуючи тим самим загальну кількість безробітних. Інституціональне безробіття стрімко зростає із збільшенням соціальної складової в ринковій економічній системі. По суті, високий рівень цього безробіття є частиною тієї ціни, яку сплачує суспільство за соціальну орієнтацію економіки. На відміну від інших форм безробіття інституціональне існує лише в зареєстрованому вигляді, оскільки воно так чи інакше пов’язане з виплатами соціальної допомоги.

Окрім розглянутих видів та форм безробіття виділяють два типи безробіття: відкрите і приховане. Відкрите безробіття – така ситуація на ринку людського ресурсу, за якої особа визнає, що вона не має роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття – вимушена неповна зайнятість працівників, які стали зайвими з різних організаційно-економічних причин виробництва, але продовжують знаходитись у складі підприємства. Воно виявляється у наданні довготривалих адміністративних відпусток (повністю або частково неоплачуваних), зростанні цілодобових та внутрішньозмінних простоїв з організаційно-економічних причин та ін. Спостерігається в більшості країн СНД і абсолютно не притаманне країнам з розвинутою ринковою економікою. Інколи приховане безробіття пов’язують з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти.

Залежно від тривалості міжнародна статистика виокремлює так зване тривале безробіття (понад шість місяців) і застійне безробіття (понад рік). У постсоціалістичних країнах безробіття має, як правило, довготривалий, застійний характер.

Повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Фрикційне і структурне безробіття вважаються цілком неминучими, вони природні для економіки, що динамічно розвивається, й існують у будь-який період соціально-економічного розвитку. Тому фрикційне і структурне безробіття об’єднані інтегрованим поняттям «природне безробіття». Природне безробіття – резерв людського ресурсу, що забезпечує можливість швидкого міжрегіонального і міжгалузевого перерозподілу цього ресурсу відповідно до коливань попиту виробництва на нього.

Природний рівень безробіття – рівень безробіття за умов повної зайнятості; сума рівнів фрикційного і структурного безробіття. Це такий рівень безробіття, за якого будь-яке підвищення попиту на людський ресурс не спричиняє скорочення кількості безробітних. Тобто це рівень безробіття, за якого воно в основному все добровільне. Аргументом на користь зарахування структурного безробіття, яке вимушене, до природного є те, що зміни структури економіки зумовлюються зміною суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі економічної людини. Уважається, що природний рівень безробіття за сучасних умов дорівнює приблизно 5-6%. Для країн Західної Європи він приймається на рівні 4-5%, Північної Америки – 6,5-7%. Для України він пропонується на рівні 3,5-4%. Однак фактичний рівень безробіття може значно відхилятися від природного рівня під впливом чисельних внутрішніх і зовнішніх чинників. Якщо безробіття в країні або в певному регіоні загрожує соціальною кризою (вибухом), вважається, що воно досягло критичного рівня (приблизно 15-20%).

Безробіття має як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки, хоча останні переважають. Одним з негативних проявів безробіття є економічні втрати, передусім зменшення (недовиробництво) валового національного продукту (ВНП), його відставання від потенційного ВНП, який визначається за припущення існування природного рівня безробіття та певних «нормальних» темпів економічного зростання. Зв'язок між безробіттям і ВНП встановив у 1960-ті роки А.Оукен (закон Оукена). Зростання фактичного рівня безробіття на 1% понад його природного рівня зменшує обсяг фактичного ВНП порівняно з потенційним ВНП на 2,5%.

2. Дискримінація праці. Нерівність в доходах та проблема бідності

Дискримінація праці явище досить поширене. Її можна визначити як нерівні можливості працівників, які мають однакову продуктивність, або неоднакове до них ставлення з боку роботодавців, суспільства, держави. Трудової дискримінації можуть зазнавати як окремі працівники, так і їх окремі групи. Вона означає інше і менш сприятливе ставлення до людей через притаманні їм характеристики, що не стосуються їхніх заслуг або вимог до даної роботи (раса, колір шкіри, релігія, стать та ін.).

25 червня 1958 р. на сорок другій сесії Генеральної Конференції МОП була прийнята Конвенція про дискримінацію в області праці і занять, в якій зазначається, що термін «дискримінація» включає:

а) будь-яку відмінність, недопущення або перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, національного походження чи соціальної приналежності, яка призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять;

б) будь-яку іншу відмінність, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в області праці і занять, яка визначається відповідною особою по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

В економічній літературі виокремлюють такі види дискримінації праці:

1. Дискримінація в заробітній платі одних працівників або груп працівників порівняно з іншими. У кожній країні працівники, які мають однакову кваліфікацію чи стаж, часто одержують різну зарплату за виконання тієї ж самої роботи в тій самій галузі чи навіть організації. Існують традиційні дискримінуємі за рівнем зарплати групи працівників: жінки у порівнянні з чоловіками, негри у порівнянні з білими.

2. Дискримінація при наймі на роботу, звільненні з роботи. Такої дискримінації, окрім вищеназваних груп, зазвичай зазнають особи, звільнені з місць позбавлення волі, інваліди, некваліфікована молодь. Їх останніми приймають на роботу і першими звільняють. Нерівні можливості при працевлаштуванні можуть виникнути в зв’язку з віком працівника, расовою й етнічною приналежністю.

3. Дискримінація при просуванні по службі тих, хто вже працює в організації. Таким особам складніше зробити кар’єру, їх неохоче підвищують і призначають на відповідальні посади. Цю дискримінацію частіше зазнають жінки, іммігранти, представники національних меншин.

4. Професійна дискримінація, що проявляється в стійкому розподілі професій і посад між різними групами працівників. Так, існують традиційні чоловічі та жіночі професії. Професійна сегрегація спостерігається при розподілі професій між місцевими і приїжджими працівниками.

5. Дискримінація в освіті та професійній підготовці, хоча сьогодні не часто зустрічається формальне обмеження доступа людини до освіти з причин іноземного громадянства, незнання державної мови тощо.

Названі види трудової дискримінації тісно пов’язані між собою, посилюя один одного. Так, дискримінація в освіті сприяє професійній сегрегації, яка, в свою чергу, закріплює і поглиблює нерівний доступ до освіти.

До інших форм (видів) дискримінації відноситься вік, обмежена працездатність (інвалідність), захворювання ВІЧ/СНІДом і сексуальна орієнтація. Найновітнішими формами дискримінації, характерними скоріше для розвинутих країн, є дискримінація за генетичною ознакою і за способом життя. Генетичне тестування, яке може бути профілактичним заходом, також нерідко стає підставою для звільнення працівника у випадку, якщо у нього виявляється схильність до тих чи інших захворювань. Щодо дискримінації за способом життя, то мається на увазі те, що з точки зору роботодавця паління, надлишкова вага чи гіпертонія працівника є недоліком, тому такі співробітники зазнають додаткового ризику звільнення.

Дискримінація окремих осіб і певних груп людей зменшує рівень їхніх доходів та можливості інвестицій у людський капітал.

Нерівність в доходах являє собою різницю в рівні доходів різних верств і груп населення, зумовлену відмінностями в оплаті праці, неоднаковим відношенням до засобів виробництва, створеного продукту, економічної та політичної влади тощо. Вона спричинена багатьма чинниками.

Відмінності в рівнях особистих (індивідуальних) доходів зумовлені розбіжностями в рівні заробітної плати; неоднаковими розмірами власності і, як наслідок, різною величиною доходів від неї; неоднаковою соціальною допомогою від держави та різними пільгами; наявністю підприємницького хисту або особливих, унікальних здібностей; соціальним статусом (особа, яка зайнята або незайнята трудовою діяльністю, молодь, що навчається, найманий працівник, власник майна, пенсіонер тощо), іншими чинниками. Різниця в заробітній платі, у свою чергу, спричинена природними здібностями людини, освітою, професією, спеціальністю, кваліфікацією, досвідом, галузевими відмінностями, умовами праці тощо. Щодо диференціації сукупних доходів сімей, вона, крім зазначених чинників, зумовлена також чисельністю і складом сім’ї (наявністю непрацездатних членів сім’ї, їхньою кількістю в сім’ї, співвідношенням працюючих і непрацюючих членів сім’ї).

Показниками диференціації населення за доходами (витратами) є коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної)⁴ диференціації та коефіцієнт фондів. Коефіцієнт Джині (К_G) характеризує диференціацію доходів (витрат) населення у вигляді ступеня відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) за пропорційно (чисельно) рівними групами населення від абсолютно рівного їх розподілу між ними, тобто він показує ступінь рівномірності (нерівномірності) розподілу доходів (витрат) серед верств населення. Коефіцієнт Джині варіює в інтервалі від 0 до 1. К_G = 0 при повній рівності розподілу між усіма групами населення. Чим вище значення показника, тобто чим ближче до 1, тим нерівномірніше розподілені доходи (витрати) у суспільстві. К_G = 1 при повній (абсолютній) нерівності населення за доходами (витратами), коли весь доход (витрати) належить лише одній особі.

Коефіцієнт децильної диференціації показує співвідношення доходів (витрат) найзаможніших і найбідніших груп, однакових за кількістю осіб, тобто співвідношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 10% найбільш забезпеченого населення і максимального рівня доходів (витрат) серед 10% найменш забезпеченого населення. При повній рівності населення за доходами (витратами) коефіцієнт децильної диференціації дорівнює 1. Конкретне значення цього коефіцієнту залежить від розміру нерівності (розриву) в доходах, тобто він не обмежений певними значеннями. Як правило, коефіцієнт децильної диференціації не перевищує 15-17. Квінтильний коефіцієнт диференціації доходів (витрат) населення – відношення мінімального рівня доходів (витрат) серед 20% найбільш забезпеченого населення до максимального рівня доходів (витрат) серед 20% найменш забезпеченого населення. Коефіцієнт фондів розраховується як відношення середнього значення доходів (витрат) населення в десятій децильній групі до середнього значення їх у першій децильній групі.

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів населення ілюструє крива Лоренца – кумулятивний розподіл чисельності населення та відповідних цій чисельності доходів. Таким чином, вона відображає співвідношення часток усіх доходів та часток усіх їх отримувачів. За умови абсолютно рівного розподілу доходів 10% населення одержувало б 10% доходів, 20% - п’яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д. Цей розподіл мав би вигляд лінії рівномірного розподілу (діагоналі квадрату зі сторонами від 0 до 100%). Нерівномірний розподіл характеризується кривою Лоренца (лінією фактичного розподілу), яка знаходиться (відхиляється) тим далі від діагоналі квадрату, чим більша диференціація.

Рис. 2. Крива Лоренца

Однією з найважливіших характеристик рівня життя населення є бідність. Бідність як явище притаманна всім економічним системам й існувала за будь-яких часів. На сьогодні проблема бідності набула глобального характеру. Бідні є не лише у країнах, що розвиваються, і країнах з трансформаційною економікою, а й у високорозвинутих країнах. При цьому, звичайно, проблема бідності в різних країнах і різних регіонах світу має свої особливості.

Сама категорія «бідність» різними дослідниками трактується неоднозначно. Зазвичай бідність визначається як рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей; як нестача коштів для задоволення елементарних потреб або як неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, культурних та соціальних нормативів. Дещо інше трактування: бідність – це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Тобто бідність якнайчастіше пов’язується з умовами життя і рівнем задоволення потреб, які є нижчими визначених суспільством або за мінімальні, або за стандартні. У доповіді Світового банку «Боротьба з бідністю» на основі опитування в 60 країнах світу понад 60 тис. людей, що живуть у бідності, дається розширене визначення цього явища, яке включає і безсилля перед обставинами, і відсутність права голоса, і відчуття беззахисності та страху. Вибір трактування сутності бідності має неабияке значення для визначення її критеріїв та індикаторів.

Розрізняють такі форми бідності, як об’єктивна та суб’єктивна; абсолютна та відносна. Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та доступом до тих чи інших матеріальних і духовних благ. Для характеристики об’єктивної бідності найпоширенішими є застосування абсолютних (нормативних), відносних, структурних, ресурсних критеріїв. До них відносяться, зокрема, встановлений у країні прожитковий мінімум, частка населення із середньодушовими доходами (витратами) нижчими за нього, енергетична цінність добового раціону харчування, частка витрат на харчування в загальній структурі витрат (порогом вважається 60%). Суб’єктивна бідність визначається за самооцінюванням і самоідентифікацією, тобто коли людина, певні групи населення оцінюють власний рівень життя як притаманний бідним верствам і відповідно визнають себе бідними.

Абсолютною бідністю називається бідність людини, родини, які не можуть забезпечити себе сумою благ, абсолютно необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя, тобто якщо їхній рівень споживання не забезпечує визначеного мінімуму. Саме поняття мінімуму не є сталим і різниться в одній і тій самій країні в різні періоди, в один і той самий період у різних країнах залежно від рівня економічного розвитку, життєвого рівня, наявних у суспільстві соціальних стандартів тощо. Нижчим щаблем рівня життя, крайнім проявом бідності є злиденність, тобто споживання мінімально припустимого за біологічними критеріями набору благ. Відносна бідність визначається як певна частина (від 30 до 75%) середнього по країні рівня споживання.

Відповідно до обраних критеріїв бідності здійснюються розрахунки масштабів і рівня бідності. Масштаби бідності – загальна кількість населення (домогосподарств, сімей), визнаного бідним згідно з прийнятими критеріями. Рівень бідності – частка населення (домогосподарств, сімей), яке визнається бідним згідно з прийнятими критеріями, у загальній кількості населення (домогосподарств, сімей).

Реальною основою подолання бідності може бути лише стійке економічне зростання, однак, з іншого боку, бідність і породжувані нею низький рівень культури, загальноосвітньої та професійної підготовки, незадовільний стан здоров’я населення є суттєвою перешкодою на шляху до зростання, яке спирається на найповніше і ефективніше використання людського ресурсу. Це вимагає від держави вжиття необхідних заходів щодо подолання впливу негативних чинників на рівень життя населення.

3. Соціалізація економіки

Соціалізація у загальному розумінні цього поняття є процесом поглиблення суспільного характеру життєдіяльності людини посилення щільності зв’язку між людиною та суспільством.

Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв в усуспільненні процесів виробництва, розподілу обміну та споживання.

У цьому розумінні суспільна праця, як суттєва складова соціалізованої економіки, це діяльність, яка:

1) задана цілями розвитку суспільства і визнана суспільством безпосередньо;

2) базується на суспільних ресурсах;

3) усуспільнена в процесі поглиблення суспільного поділу праці, її типів та форм;

4) задовольняє своїми результатами суспільні потреби.

У цьому розумінні суспільна праця може бути структурованою за аналогією з індивідуальною працею по лінії цілі — ресурси — витрати —результати. При цьому слід зазначити, що ані суспільна власність, ані суспільний поділ праці, самі по собі ще не наділяють працю якістю безпосередньої суспільності. Праця набуває суспільного характеру не тільки тому, що застосовує суспільні ресурси, а й тому, що має ознаки соціальності як за метою, так і за результатами, що далеко не автоматично задається суспільною власністю й усуспільненням праці.

Соціалізація економіки проявляється у таких напрямах: 1) розвиток інтелектуальних можливостей та інтелектуального капіталу працівників відповідно до нових потреб та вимог суспільного виробництва; 2) якісна трансформація системи інститутів, які забезпечують взаємозв’язок основних суб’єктів господарювання в усіх сферах економічного життя і, відповідно, зміна місця та ролі працівника у системі прийняття рішень через інститути соціального партнерства, соціальної відповідальності, соціальної конкуренції; 3) соціальна орієнтація економічних основ та матеріальних стандартів існування працівника, що виражається у збільшенні частки сукупного працівника у національному доході, отже, змінах у розподілі, організації оплати праці, обсязі фонду споживання; 4) соціальна орієнтація ринкового законодавства; 5) поява та розвиток середнього класу, його структури, якості, ваги в економічному та політичному середовищі, у системі відносин власності.

Чільне місце у системі таких завдань належить проблемі створення адекватної потребам сучасного розвитку системи мотивів і стимулів до праці, реальних життєдайних підвалин для реалізації принципу соціальної справедливості, забезпечення потреби та можливості розгортання системи соціальних інститутів співпраці основних суб’єктів економіки, економічної свободи.

На сучасному етапі розвитку головним цілісним арбітражним механізмом, здатним забезпечувати рівновагу та розвиток системи відносин індивід — суспільство, може, виступати лише соціальна держава де створюються умови для реалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей ринкових економічних і соціальних законів в інтересах кожного члена суспільства.

Одним із визначальних внутрішніх факторів формування сучасної соціальної системи, соціальних зв’язків між суб’єктами економічної діяльності, агентами суспільних відносин на усіх рівнях: індивід — група — суспільство, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті.

Соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої соціальної системи, хоча поле його прояву неоднакове для різних верств того чи іншого суспільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної з рівнем розвитку економічної та господарської систем. Наприклад, у стародавній Греції поле дії принципу соціальної справедливості стосувалося лише вільних громадян. У середні віки принципи соціальної справедливості були різними для феодалів та кріпаків. У процесі формування капіталістичного суспільства — для класу власників та найманих працівників і селян.

Двадцяте ж століття, особливо остання його третина, своїм рівнем розвитку викликала потребу формування одного критерію щодо визначення принципу справедливості для всіх членів суспільства. Це зумовлюється тим, що у сучасних умовах ідеали демократичного та правового устрою суспільства, гуманізація економічних відносин, потреби забезпечення вільного, незалежного та забезпеченого існування людини набувають пріоритетного значення, стають головними критеріями прогресу, оскільки вперше в історії отримують достатню і стабільну матеріальну основу у вигляді якісно нового рівня розвитку всіх складових елементів продуктивних сил, масового усвідомлення незамінності та важливості для досягнення економічних цілей розвитку будь-якого фактора виробництва, але, насамперед, людини з її здібностями до творчої праці.

Тенденції розвитку форм власності у країнах Заходу свідчать про переорієнтацію їх на досягнення більш високого рівня рівноваги, на­віть певної гармонії, у соціальній сфері та у метасистемі в цілому, оскільки розвиток самої власності все більше залежить від факторів соціальних, від фактора самої людини. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) та Всезагальна Декларація прав людини (ст. 25), Європейська соціальна хартія 1996 р. (переглянута) визначають мету діяльності держави: забезпечення кожній особі, членам її сім’ї життєвого рівня, що включає достатнє харчування, одяг та житло, а також безперервне поліпшення умов життя.

Поглиблення процесу соціалізації економіки па макрорівні переплітається з соціалізацією господарства на мікрорівні, що знаходить свій прояв у зустрічних потоках та взаємовпливах: 1) наймані працівники намагаються та повинні засвоїти принципи, цінності, правила та інші елементи культури відносин, що склалися у фірмі; 2) водночас керівництво фірми, підприємства добровільно, або вимушено, пpoводить політику соціалізації бізнесу, забезпечуючи найбільш ефективну, звичайно, насамперед, з позицій реалізації цілей фірми! систему гармонізації інтересів усіх зацікавлених сторін, як у внутрішніх, так і у зовнішніх відносинах, інтегруючи найманих працівників у процеси прийняття рішень, розуміння відповідальності за свою діяльність та діяльність фірми, колективу.

Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, фірми залежить від ступеня активності особистості у процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею.

Будь-який працівник, найманий працівник, підприємець та ін. перетворюється сьогодні на одне ціле у своїй багатосутності: працівник, громадянин, власник домашнього господарства, виборець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі: робоче місце — оселя; у соціальному стані: самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу. Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динамізмом нового технологічного способу виробництва; економічні, соціальні, громадянські та інші ролі не граються більше у різних театрах (сферах суспільного життя), більшість висококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі статистів, абстрактних представників електорату маленьких людей». Тому значення соціальних факторів економічного зростання невпинно зростає, особливо у процесі становлення постіндустріального, постекономічного суспільства.

4. Міжнародна міграція людського ресурсу

Міжнародна міграція людського ресурсу є складовою світової системи господарювання, вона є результатом системи міжнародного поділу праці та інтеграції. За розрахунками експертів ООН, близько 140 млн людей, тобто близько 2 % світового населення мешкали не в тій країні, в якій народилися.

Під міграцією розуміють зумовлене економічними, а також політичними, соціальними причинами, інколи військовими подіями постійне або тимчасове переселення людей через існуючі державні кордони. Можна навести таке, більш формальне визначення цього явища.

Міжнародна міграція людського ресурсу — це постійне або тимчасове переміщення працездатного населення з одних країн до інших, що викликається як економічними, так і неекономічними причинами.

Історично явище міграції — необхідний та природний атрибут міжнародних відносин, спільного існування різних народів, етнічних і соціальних груп, країн. Тому витоки міграції навіть неможливо визначити. Вільне або примусове переміщення великих мас людей відбувалося завжди — настільки, наскільки «вистачає» історичної пам’яті людства.

Міжнародна міграція має два боки, які не існують окремо один від одного, а є аспектами єдиного міграційного процесу. Це — еміграція та імміграція.

Еміграція — це виїзд працездатного населення з території країни за її межі.

Імміграція — це в’їзд працездатного населення на терито­рію країни з-за її меж.

Отже, одна й та сама людина є емігрантом стосовно країни виїзду та іммігрантом стосовно країни в’їзду.

Стосовно ж певної країни, то вона, залежно від вектора руху людей, постає країною еміграції або імміграції. Нерівність кількості людей, які виїздять або приїздять до країни на постійне місце проживання (часто як критерій використовують термін один рік), зумовлює необхідність визначати міграційні тенденції. Найбільш загальним показником, що їх характеризує, є міграційне сальдо — різниця міме імміграцією до країни та еміграцією за її межі.

Нарешті, використовується ще один термін — реімміграція, яким позначають повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

Причини та фактори міжнародної міграції можна поділити на:

Економічні фактори пов’язані з відмінностями, що існують між країнами щодо; рівнів життя, заробітної платні, можливості знайти роботу (зокрема за певним фахом). Звичайно, «суто економічних» мотивів виїзду з країни або в’їзду до неї не існує: всі вони так або інакше проецюються на соціальну, психологічні системи цінностей людей. Разом з тим їх об’єднує те, що економічні підхо­ди принаймні можуть досить повно їх зрозуміти та описати.

Неекономічні фактори пов’язані з подіями, які сприймаються економістами як певна даність, природа якої не описується суто професійними методиками. Такими факторами можуть бути стихійні лиха, війни, примусове висилання людей.

Щодо класифікації самої міжнародної міграції, то вона є особливо диверсифікованою та такою, що використовує складну систему соціально-економічних, часових та інших критеріїв. Розглянемо окремі класифікаційні елементи міжнародної міграції відповідно до окремих критеріїв.

Таблиця

Види міжнародної міграції людського ресурсу

У зв’язку з окремими видами міграції виділяють додаткові її підвиди. Можна виокремити і найбільш типові «наповнювачі» певних класифікаційних елементів (так, сезонна міграція — це передусім міграція аграрних працівників).

За деякими з таких елементів криються специфічні явища, які інколи розглядаються як самостійні економічні явища, наприклад відплив умів. Так, країни в’їзду, зважаючи на значно більшу привабливість для себе в’їзду висококваліфікованих кадрів, ніж малокваліфікованих працівників, можуть застосовувати стосовно перших пільгові правила в’їзду, навіть стимулювати такий в’їзд. Навпаки, країни від’їзду кваліфікованих працівників можуть нама­гатися обмежувати цей процес, зокрема застосовуючи податок на відплив умів (з метою відшкодування коштів, які було витрачено на їх підготовку, наприклад на безкоштовну освіту; щоправда, застосування таких інструментів є соціально та етично небезпечним, адже воно пов’язане із обмеженнями прав людини, передусім права на пересування, свободу виїзду з країни), а також за допомогою прямих заборон, як це було, наприклад, у СРСР.

У загальносвітовому масштабі міжнародна міграція робочої сили зумовлює оптимізацію розміщення продуктивних сил. Цю оптимізацію можна розглядати в контексті загальної тенденції до уніфікації та зближення умов життя внаслідок міжнародного співробітництва. Справді, в багатьох випадках міграція людського ресурсу сприяє розв’язанню проблеми зайнятості, коли безробітні люди з однієї країни переїздять до іншої, де вони можуть знайти роботу. Але зазначену тенденцію не слід сплутувати з практичною уніфікацією, на заваді якій стоять глобальна конкуренція, інші тенденції розміщення продуктивних сил, зокрема концентрація, з одного боку, високотехнологічного, наукомісткого виробництва в країнах Заходу, ОЕСР, а з іншого — брудного, такого, що не потребує високої кваліфікації, — у країнах, що розвиваються.

Інші наслідки міграції мають більш національне «звучання». Інакше кажучи, вони залежать від того, чи є розглядувана країна І країною в’їзду, чи країною виїзду.

Міграція впливає на обсяг ВВП. Для країни в’їзду вона, як і правило, означає можливість збільшення сукупного продукту. Навіть у найгіршому випадку, якщо іммігранти стають безробітними, вони відіграють певну роль відносно загальної зайнятості, здійснюючи понижувальний тиск на заробітну плату. Але найбільш типовою є ситуацією, за якої іммігранти посідають низькооплачувані, непрестижні робочі місця, які не потребують кваліфікованих працівників. Іммігранти виконують суспільно корисну роботу, сплачують податки до державного бюджету країни перебування. І, в зворотному порядку, симетрично негативний результат на обсяг ВВП еміграція відіграє для країни виїзду працівників.

Щоправда, не все так однозначно: приплив робочої сили збільшує навантаження на соціальні програми, погіршує становище працівників відповідних категорій, може зрости криміногенність у країні в’їзду. Посилення загрози тероризму в сучасному світі є одним із опосередкованих наслідків імміграції.

Іммігранти, особливо в разі отримання ними офіційного статусу (пов’язаного з наданням права на постійне або тимчасове перебування) потребують соціальної підтримки, вони отримують певні виплати з боку держави. У країнах, які масово приймають іммігрантів, часто з’являються суспільні рухи під антиіммігрантськими гаслами (часто це — ультраправі, неонацистські угруповання). І це є ще одним, опосередкованим наслідком міграційних процесів.

У сучасному світі міграційні процеси дедалі активніше ви­являють себе у сфері наукомісткого виробництва, впливаючи на неї. У даному разі виграші та програші для країн є більш очевидними, оскільки йдеться про виїзд та в’їзд людей, праця яких є, як правило, високо затребуваною та використовується на важливих, інколи стратегічних ділянках економіки. Від такої еміграції сильно потерпає Україна, інші пострадянські країни, ряд держав, що розвиваються. Адже вони у такий спосіб позбавляються дефіцитних працівників, талановитих фахівців, на підготовку яких : було витрачено чималі кошти. І навпаки, значні позитивні наслідки від імміграції наукових працівників, інженерів та інших кваліфікованих працівників можуть мати місце в країні в’їзду.

На відміну від традиційних уявлень про те, що найбільшим є потік кваліфікованих працівників до США та Західної Європи з країн колишнього СРСР, насправді таким є відплив умів з Індії. Так, 40—50 % віз на в’їзд іноземних фахівців до США припадає на людей, що походять з Індії. На другому місці — Китай — 10 %.

Тимчасові (сезонні) роботи за кордоном також є статтею міжнародної міграції. Частково, кажучи про вигідність або невигідність їх для країн-донорів та країн-реципієнтів, можна використати попередньо наведену аргументацію (особливо стосовно загального впливу на показники ВВП). Щоправда, в цьому разі слід особливо зважити на те, що така міграція може мати вигоду і для країни виїзду. Для них така міграція може забезпечувати додаткову статтю прибутку, зокрема тому, що робітники повертаються додому із заробітками. Для України актуальні приклади цьому — робота водіїв у московських автопарках, виїзди шахтарів на заробітки до російських шахт. Італійські, мексиканські, турецькі будівельники традиційно виїздять на заробітки у найбільш багаті європейські країни.

Історія міграційної політики дає чимало специфічних прикла­дів. Наприклад, уряд Великої Британії протягом певного часу здійснював заходи правоохоронної політики, які вели до примусової еміграції з країни до Австралії злочинців, особливо піратів. Пізніше нащадки колишніх злочинців стали важливим державотворчим прошарком на Зеленому континенті.

Особливий предмет — розподіл виграшів та втрат від міграції між окремими соціальними прошарками — стратами. Інакше ка­жучи, постає питання: які конкретно люди, суспільні групи ви­грають та програють внаслідок міграції.

Хто виграє?

Самі мігранти. Очевидно, вони, як правило, у виграші, адже саме заради такого виграшу вони і здійснюють переїзд з країни до країни. їх виграш — це передусім збільшення заробітної плат­ні, можливість отримати роботу.

Роботодавці. Вони теж виграють, що можна констатувати «за фактом»: інакше, якби вони не мали зиску, то не наймали б працівників-іммігрантів. В економічних термінах можна зазначити, що завдяки іммігрантам роботодавці можуть платити нижчу заробітну плату, оскільки іммігранти, на відміну від національних безробітних та потенційних працівників, на неї погоджуються. Взагалі іммігранти кількісно збільшують «сторону пропозиції» робочої сили, і вже це зумовлює зниження вимог щодо ставок заробітної платні.

Робітники, які залишаються в країні імміграції. Вони теж, як правило, виграють, оскільки позбавляються конкурентів на ринку праці.

Хто програє?

Це, передусім, конкурентні працівники та потенційні працівники у країні в’їзду, які потерпають від нестачі робочих місць та погіршення умов заробітної платні.

Інша категорія тих, хто програє, це — наймачі в країні виїзду, які позбавляються як самих працівників, так і можливостей користуватися конкуренцією на ринку праці з метою зниження заробітної платні.

Термінологічний словник

Вартість – це уречевлена в товарі суспільна праця. Вартість товару визначається кількістю та якістю праці, витраченої на його виробництво.

Ринкова вартість – це вартість яка формується в короткі проміжки часу.

“Нормальна” або “природна” вартість – це вартість, яку економічні сили створюють лише в кінцевому результаті.

Вартість втрачених можливостей, або альтернативна вартість – це вартість товару чи ресурсу, від яких відмовились.

Витрати виробництва – це грошове вираження використання виробничих ресурсів, в результаті якого здійснюється виробництво і реалізація продукції.

Прибуток – це валова виручка мінус валові витрати. Прибуток є винагородою підприємцю за інновації, ризик. Прибуток – це перетворена форма існування додаткової вартості, яка створюється додатковою працею найманих працівників у сфері виробництва.

Виробництво — процес створення людьми у взаємодії з іншими виробничими факторами різноманітних благ, необхідних для забезпечення життєдіяльності, добробуту і розвитку всього суспільства.

Засоби виробництва — створені людиною в процесі виробництва засоби праці та предмети праці.

Земля, чи, більш широко, природні ресурси, — дар природи для виробничих процесів.

Людський ресурс (або робоча сила) – сукупність фізичних і розумових здібностей людини, її здатність до праці.

Праця – інтелектуальна або фізична діяльність, спрямована на виготовлення благ і надання послуг.

Підприємницька здібність — особливий вид людського капіталу, представленого діяльністю з координації і комбінування всіх інших факторів виробництва.

Продукція виробництва — вироблені матеріальні блага і послуги, які є корисними для забезпечення потреб суспільства.

Рідкість ресурсів — нестача (обмеженість) землі, засобів виробниц­тва, робочої сили і підприємницької здібності для задоволення безмежних матеріальних потреб людей.

Наймання праці — письмовий чи усний договір між власником підприємства або його представником і працездатною особою про використання робочої сили суб’єкта, що працевлаштовується, у виробничому процесі підприємства за відповідну грошову винагороду.

Товар робоча сила – це специфічний товар, який має дві властивості – корисність і вартість.

Вартість робочої сили — вартість суми життєвих засобів, достатньої для тощо, щоб підтримувати трудящого індивіда та його дітей у стані нормальної життєдіяльності.

Заробітна плата — ціна, що виплачується за використання праці і виражає як вартість товару робоча сила, так і оплату за результати праці, що визнані ринком.

Почасова зарплата – форма зарплати, за якої розмір заробітку обчислюється відповідно до відпрацьованого часу.

Відрядна зарплата – форма зарплати, за якої розмір заробітку обчислюється залежно від розмірів виробітку за одиницю часу.

Номінальна заробітна плата — сума грошей, яку одержує працівник за годину, день, тиждень, місяць.

Реальна заробітна плата — кількість товарів і послуг, яку працівник може придбати на свою номінальну заробітну плату.

Мінімальна заробітна плата — законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг роботи).

Контрольні запитання і навчальні завдання

1. Охарактеризуйте властивості товару. Поясність сутність поняття “вартості”.

2. Яка із відомих теорій вартості є найбільш прийнятною і чому?

3. Чим відрізняються суспільні та індивідуальні витрати? Яка економічна природа та джерело прибутку підприємця?

4. Обгрунтуйте, чому наявність найманої праці є обов’язковою передумовою функціонування капіталу в ринкових умовах?

5. Які властивості має товар робоча сила?

6. Який зв’язок існує між вартістю товару робоча сила та заробітною платою?

7. Охарактеризуйте форми і системи заробітної плати?

8. В чому полягає різниця між номінальною та реальною заробітною платою?

9. Який зв’язок існує між продуктивністю праці і рівнем заробітної плати ?

10. Поясніть, який з основних факторів виробництва є головним, вирішальним.

11. Чому інвестиції в людський ресурс є найбільш ефективними і швидко окупними для суспільства?

12. Охарактеризуйте таке поняття як якість трудового життя, назвіть критерії такої якості.

13. Які вимоги сучасної праці до людського ресурсу, і, навпаки, як сучасна людина формує нові вимоги до праці?

Тема 9. Товар і ринок Лекція 1

1. Економічні блага. Товар і його характеристики.

2. Гроші. Грошовий вимір вартості товару.

3. Сутність і функції ринку. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин.

4. Попит і пропозиція. Ринкове ціноутворення.

1. Економічні блага. Товар і його характеристики.

Забезпечення потреб є головною рушійною силою мотивації діяльності людини. Людське відчуття необхідності у певному предметі, з одного боку, та фізичні властивості предметів у задоволенні потреб — з іншого, лежать в основі розуміння сутності блага. Можна сформулювати ряд необхідних і достатніх передумов, які перетворюють предмет в благо:

а) існування певної людської потреби;

б) потенційні властивості предмету у задоволенні цієї потреби;

в) людське усвідомлення означених потенційних властивостей;

г) володіння предметом, що дозволить використати перераховані вище властивості.

Таким чином, в найбільш загальному розумінні благами називаються ті предмети, які можуть задовольнити потреби людини. В реальному житті таких предметів є величезна кількість. Одні зустрічаються в нескінченній кількості (вода, повітря, сонячне світло тощо), інші, навпаки, є дуже рідкісними (золото, срібло, діаманти ...). Окремі блага вкрай необхідні для життєдіяльності людини, відсутність інших людина навіть не помітить. Такі обставини вносять необхідність виокремлення серед всієї сукупності наявних благ тієї частини, яка є відносно рідкісною і при споживанні вносить позитивні зміни в добробут індивіда. Блага, які є корисними при споживанні і рідкісними у наявності називають економічними благами.

Наслідком обмеженості наявної кількості економічних благ є наступне:

• економічні блага виступають об’єктом присвоєння (розподілу);

• економічні блага є об’єктом обміну;

• економічні блага — об’єкт виробництва.

В реальному житті існує надзвичайно велика кількість видів економічних благ, а відповідно, слід ввести критерії їх поділу за тими ознаками, які суттєво впливають на економічні процеси виробництва, обміну, розподілу та споживання. В економічній теорії до таких критеріїв відносять такі ознаки, як:

• характер використання;

• суб’єкти споживання;

• подільність та можливість відлучити від споживання;

За характером використання виділяють такі, що безпосередньо споживаються індивідами (кінцеві блага) й такі, що використовуються фірмами як ресурси в процесі виробництва кінцевих благ (композитні блага). Слід зауважити, що існують випадки коли окремі економічні блага мають ознаки і кінцевих і композитних благ (електроенергія, паливо тощо).

Економічні блага можуть споживатись різними суб’єктами економічної системи — окремим індивідом, групою індивідів або колективом та державою як найбільшою організаційною формою суспільного об’єднання. А тому, в економічній науці виділяють блага індивідуального, групового та державного споживання.

Особливого значення для розуміння економічних процесів набуває поділ на приватні та суспільні блага. До приватних благ відносять такі, що можуть бути поділені між індивідами, при цьому існує можливість відлучити будь-яку особу від їх споживання за допомогою таких економічних інструментів, як ціна. До суспільних благ відносять такі, що не можуть бути поділені між індивідами та від споживання яких практично не можливо або не бажано відлучити жодного з індивідів.

Таким чином, функціональні властивості економічних благ у задоволенні людських потреб, поряд із змінами у самих потребах в залежності від чисельності груп, що споживають економічні блага формують економічний вибір в суспільстві, економічну поведінку кожного із його членів. Безмежність потреб, бажання кожного максимально задовольнити власні потреби виступає рушійною силою при мотивації людей до економічної діяльності, обмеженість ресурсів навпаки, стримує можливості їх задоволення та формує передумови для пошуку найбільш раціонального шляху у досягненні добробуту. Припущення про раціональний характер економічної поведінки, за якого кожен індивід намагатиметься максимально повно забезпечити власні потреби при мінімізації затрат є такою абстракцією, яка допоможе зрозуміти принципи економічного вибору в процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання.

Розвиток суспільних відносин, який тісно пов’язаний із еволюцією самого суспільства призвів до спеціалізації економічної діяльності та формування ринків на яких економічні агенти обмінювали надлишкові наявні блага на необхідні. Благо винесене на обмін називають товаром. Зрозуміло, що необмежені у споживанні блага такі, як повітря, сонячне світло, вода тощо, при всій безперечній корисності для життєдіяльності людини, не будуть мати попиту на ринку. Адже їх можна отримати для споживання і без будь-якої плати. Однак у випадку винесення на обмін економічних благ, які є не тільки корисними, а й знаходяться у обмеженій кількості, формується така відмінна риса товару, як здатність обмінюватись на інший товар у певних пропорціях.

Звідси випливає, що будь-якому товару притаманні такі властивості як цінність (споживна вартість) та вартість (мінова вартість).⁵ Цінність товару залежить від суб’єктивного усвідомлення функціональних властивостей предмету у забезпеченні потреб, тобто від корисності товару. В процесі дослідження суб’єктивних закономірностей формування цінності було запропоновано кардинальний та ординальний метод аналізу корисності. За допомогою кардинального методу визначають додаткову корисність отриману від споживання додаткової одиниці товару — граничну корисність.

Рисунок 1. Корисність від споживання

На рисунку 1 проілюстровано графічний метод визначення граничної корисності. Як видно із графіка, з кожною наступною одиницею спожитого блага Q гранична корисність M_u зменшується. Загальний рівень задоволення потреби U зростає до величини насичення цим благом, що, зрештою, може викликати навіть відразу до цього блага (від’ємний рівень граничної корисності і скорочення загального рівня задоволення від споживання).

Прикладна неспроможність такого методу очевидна, на практиці неможливо кількісно виміряти задоволення людини від споживання. Саме тому відомий італійський соціолог і економіст В. Парето запропонував змінити напрям аналізу і сконцентрувати аналітичну увагу на індивідуалістичних перевагах (ophelimite) при виборі декількох наборів благ. При аналізі двох благ, з’являється ще одна вісь — кількість товару Q₂. Якщо об’єднати всі можливі комбінації максимального задоволення від споживання двох благ, ми отримаємо поверхню корисності. Проекція поверхні корисності на площину Q₁OQ₂ називається кривою байдужості, яка дозволяє аналізувати поведінку споживача без кількісного визначення рівня корисності.

Рисунок 2. Поверхня корисності.

За допомогою кривих байдужості (рис. 3) можна проілюструвати якою кількістю одного блага Q₁ готовий пожертвувати індивід заради додаткової кількості іншого Q₂. Кожна точка на кривій байдужості є рівнозначною для споживача. Множинність кривих байдужості формує карту байдужості, яка виражає переваги споживача та дозволяє визначити його ставлення до будь-якого набору двох благ. Чим далі буде знаходитись крива байдужості від початку координат, тим більшим є рівень задоволення потреб у індивіда. Як буде показано далі, саме цей підхід лежить в основі сучасної теорії ринкового ціноутворення.

Ic₂

Ic₁

Рисунок 2. Криві байдужості.

Вартість товару як друга його властивість залежить більшою мірою від об’єктивних детермінант — кількості основних факторів виробництва (землі, праці, капіталу) вкладених у виробництво товару. Кожен фактор виробництва робить свій внесок у створенні вартості товару, а величина цього внеску визначається в процесі товарного обміну. У своєму спрощеному вигляді вартість товару можна виразити функцією:

V = V(N,K,L)

V — вартість товару ; N — затрати робочої сили; K — затрати капіталу; L — затрати землі.

Важливо відмітити інший погляд на товар та його вартість, який використовується в альтернативних до основної течіях економічної науки. Згідно підходу, запропонованого Смітом і Рікардо та остаточно обґрунтованого Марксом товар є результатом праці, який виноситься на обмін. Це звужує поняття товару як економічного блага, яке є об’єктом обміну, і дозволяє виокремити серед них ту частину, яка створена в результаті прикладання праці на виробництві. Необхідною умовою існування системи товарного виробництва, системи, що заснована на обміні продуктами праці є сполучення суспільного поділу праці і приватної власності на засоби виробництва. Саме ці рушійні сили обумовлюють двоїстий характер праці вкладеної у товар, а отже і двоїсту природу самого товару. Крім того, чи не найважливішим положенням цієї теорії було твердження про неможливість порівняти споживну вартість різних товарів.

Мінова вартість  Товар  Споживна вартість

 

Абстрактна праця Конкретна праця

 

Суспільний  Товарне  Приватна власність

поділ праці виробництво на засоби виробництва

Рисунок 3. Концепція двоїстого характеру праці, вкладеної у товар.

Двоїста природа походження товару буде очевидною, якщо зосередити аналітичну увагу на характері праці, що була витрачена на його виробництво. Витрачену працю можна розглядати як з позиції конкретних способів прикладання розумових та фізичних здібностей людини для виготовлення певного виду блага, так і абстрагувавшись від конкретики — з позиції фізіологічних витрат людської робочої сили. Такі види праці називаються, відповідно, конкретною і абстрактною. Якщо конкретна праця буде мати прояв при будь-якому способі виробництва, то суспільна природа абстрактної праці може бути виявлена лише за умови товарообміну або товарному способі виробництва. Абстрактну працю можна охарактеризувати і як витрати простої праці без спеціальної кваліфікації, посильної кожному члену суспільства на даному етапі розвитку. Складна праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки працівника.

Тепер, повернувшись до концептуальної схеми, можна побачити, що споживна вартість, яка визначається рівнем затрат конкретної праці втіленої у товарі є необхідною, але не достатньою умовою для обміну та визначення мінової вартості. Другою складовою внутрішнього змісту товару виступає мінова вартість, як вкладена в товар праця — те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Кількісні характеристики праці, вкладеної в товар, втілюються у величині мінової вартості товару. Мінова вартість визначається суспільно-обумовленими затратами абстрактної праці та вимірюється через вартість іншого товару на який обмінюється даний товар або через гроші. При цьому грошовий еквівалент ціни товару не обов’язково повинен дорівнювати його міновій вартості, грошовий вимір, згідно такого підходу — форма прояву мінової вартості. А мінова вартість, навпаки, є величиною природного тяжіння ціни товару.

Таким чином, мінова вартість і споживна вартість залишаються ключовими категоріями для розуміння об’єктивних законів та суб’єктивних закономірностей процесів обміну. При цьому слід враховувати, що на сучасному етапі розвиток товарного виробництва, виробництва товарів для обміну, обумовив появу принципово нового виду товарів, в якості яких виступають нематеріальні блага (різного роду послуги, елементи культури, мистецтва тощо), для яких визначення рівня затрат конкретної та абстрактної праці ускладнюються розмаїттям національної специфіки суспільно-обумовлених способів їх виробництва.

2. Гроші. Грошовий вимір вартості товару

1. Виникнення грошових відносин. Гроші виступають категорією товарного господарства й історія їхньої появи нерозривно пов’язана з товарообміном. На ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли суспільний поділ праці тільки започатковувався, відбувався безпосередній обмін товару на товар. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли у різних груп людей внаслідок певного збігу обставин з’являлись надлишки окремих продуктів при нестачі інших, що і зумовило виникнення потреби у обміні. Такий обмін виражається формулою: х товару А = у товару Б.

У процесі обміну товари відіграють неоднакову роль. Перший (у нашому прикладі товар А) для його власника виконує активну функцію, виражаючи свою вартість в іншому (товарі Б), який слугує лише засобом для вираження вартості першого товару. Відповідно до цього, розрізняють форми вартості, в яких перебувають товари А і Б. Товар, який виражає свою вартість в іншому, перебуває у відносній формі вартості. Товар же, який слугує засобом для вираження вартості іншого, перебуває в еквівалентній формі.

Оскільки на початковому етапі розвитку суспільства обмін носив епізодичний та нерегулярний характер, а ні товари, які обмінюються, ні самі пропорції обміну ще не були усталеними, то відповідна форма вартості (х товару А = у товару Б) отримала назву простої, одиничної чи випадкової, де одному товару, що знаходиться у відносній формі вартості, відповідає тільки один інший товар, що перебуває у еквівалентній формі.

Подальше поглиблення суспільного поділу праці, зокрема поява ремісників, сприло подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Він знаменував також перехід від простої, одиничної чи випадкової форми вартості до повної або розгорнутої. Її формулу можна виразити так:

х товару А = {

Отже, на відміну від простої форми вартості при розгорнутій формі еквівалентами вартості окремого товару (товару А) в обміні виступає велика кількість інших товарів, а мінові пропорції вже отримують усталений характер, що пов’язано зі зростанням регулярності обміну.

Повна, або розгорнута, форма вартості — це така форма, при якій одному товару, що перебуває у відносній формі вартості, відповідає безліч інших товарів, що знаходяться у еквівалентній формі вартості.

В умовах подальшого поглиблення суспільного поділу праці відбувається поступове стихійне виділення із загальної маси товарів таких, які починають відігравати роль головних предметів обміну. Сама поява такого товару, який виконував функції загального еквівалента усіх інших товарів є закономірною. Вона свідчить про перехід від повної чи розгорнутої форми вартості до загальної чи грошової. Отже загальна чи грошова форма вартості — це така форма, при якій безлічі товарів, які перебувають у відносній формі вартості, відповідає один товар, що знаходиться у еквівалентній формі, внаслідок чого цей товар перетворюється на загальний еквівалент та набуває властивості загальної обмінюваності. Формулу загальної чи грошової форми вартості можна виразити таким чином:

} = х товару А

2. Сутність та функції грошей. Розгляд історії появи грошової форми вартості дає можливість зробити певні узагальнення відносно того, що собою являють гроші. Оскільки гроші виникли внаслідок розвитку обміну товарів і є однією зі сторін обміну, то можна прийти до висновку, що гроші самі є товаром, але товаром особливим, таким, який служить загальним еквівалентом усіх інших товарів. Якщо виходити з цього, то можна розкрити і функції грошей, які слугують способами реалізації їх сутності в певних умовах.

Являючи собою еквівалент вартості, гроші тим самим виступають засобом виміру вартості іншого товару у обміні. Тому, насамперед, вони виконують функцію міри вартості. Її здійснення має прояв у категорії ціни як грошового вираження вартості товарів.

У процесі обміну товар виражає свою вартість у грошах. Отже гроші виступають засобом вираження його вартості. Але виразити її вони зможуть тільки у тому випадку, якщо самі представлятимуть одиницю вартості, через яку може виразитися вартість товару. Тобто грошова одиниця для того, аби виражати вартість інших товарів, повинна уособлювати одиницю вартості. В цій ролі гроші є засобом представлення одиниці вартості. А сама вартість, представлена у найменшій грошовій одиниці, виступає як масштаб для цін. Коли роль грошей виконували благородні метали, масштаб цін визначався державою через золотий чи срібний вміст грошової одиниці, і вагова кількість металу була його основою. Наприклад, російський рубль 1897 р. вміщував 0,774234 г золота. А ціна будь-якого товару визначалась у певному числі одиниць цієї мінімальної вагової кількості металу.

Інакше кажучи функція міри вартості розпадається на дві підфункції: засобу вираження вартості інших товарів та засобу уособлення одиниці вартості, який використовується як лічильна одиниця при вираженні вартості цього товару.

Проте гроші не просто вимірюють вартість, а представляють її в русі, переході від одного суб’єкта економічної діяльності до іншого, в оплаті за отримання певних речей і послуг, тобто є купівельним засобом (засобом придбання необхідного товару). З появою кредитних відносин стає можливим спочатку отримати товар, а розрахуватись за нього пізніше. У такому випадку гроші стаають засобом платежу (засобом покриття наявних зобов’язань). Функція купівельного та платіжного засобів інтегрується у функцію засобу обігу. Адже через ці функції товари приводяться в реальний рух.

Важливою є також така функція грошей як засіб збереження вартості. Хоча при цьому різні автори називають її по різному — засіб утворення скарбів, засіб заощадження, засіб нагромадження. Але суть цієї функції одна й та сама — збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді, коли гроші тимчасово випадають з обігу.

Узагальнюючи усе вищенаведене основні функції та підфункції грошей можна викласти таким чином:

1. Міра вартості:

а) засіб вираження вартості;

б) засіб уособлення одиниці вартості (масштаб цін);

2. Засіб обігу:

а) купівельний засіб;

б) засіб платежу;

3. Засіб збереження вартості чи засіб нагромадження.

3. Еволюція та типи грошей. Як уже зазначалось раніше виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому потрібно зазначити, що у того товару, який стає ще і грішми, з’являється окрім основної споживної вартості як предмету побуту та споживання ще і додаткова споживна вартість — бути загальним еквівалентом.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових грошей мали певні вади у якості загального еквіваленту. Це в першу чергу неможливість довільного поділу таких продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей, а також неможливість тривалого зберігання деяких з цих продуктів. Саме через ці обставини поступово почався перехід до нових грошей, які отримали назву металевих. Металеві гроші — це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

При цьому, якщо характеризувати систему організації металевого грошового обігу, то вона також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей у обігу знаходились зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить сутт’єво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то у подальшому їх замінила монета⁶ (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з’явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від одного виду грошей до іншого приховується більш глибока відмінність, пов’язана з тим, що повноцінна монета — це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що і надає їй можливості бути грішми як загальним еквівалентом.

У відповідності до розвитку грошової форми вартості можна говорити про те, що продуктові та металеві гроші є двома підвидами повноцінних грошей. Повноцінні гроші — це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовленню їх матеріалу на рівні номінального знака вартост, який на них позначений.

Повноцінна монета як певний вид грошей та форма прояву металево-грошової форми вартості являє собою зародок появи нового типу грошей — неповноцінних. Але власний розвиток останньої розпочинається тільки з моменту відокремлення грошового знака від повноцінних грошей. Її першим щаблем є обіг неповновагових монет з дорогоцінних металів, які втратили частину ваги внаслідок природнього стирання у процесі обміну. Особливість, з огляду на яку в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, потім була використана для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів, поява яких стала ознакою переходу до другого етапу. Через значно менші витрати виробництва на виготовлення неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже майже зник. Залишився лише його грошовий знак, який позначений на матеріальному тілі, яке просто нагадує матеріальне тіло попередника. З переходом до паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю згадку, а грошовий знак остаточно відокремлюється від реальної вартості, позначуваної ним.

Паперові гроші — це такі гроші, які являють собою лише знаки вартості, що примусово випускаються в обіг при появі дефіциту державного бюджету, та є обов’язковими для приймання на території певної країни. Оскільки реальна вартість паперових грошей майже відсутня, то методом підтримання їх примусового курсу на початкових етапах їх запровадження було часткове збереження їх обміну на повноцінні гроші.

Паралельно з появою паперових грошей відбувалась поява іншого виду неповноцінних грошей — грошей кредитних. Кредитні гроші — це такі гроші, які являють собою боргові зобов’язання суб’єктів економіки, і завдяки цьому виконують роль знаків вартості у обігу. Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель — це комерційне боргове зобов’язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи у даний момент грошей, зобов’язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші у нього з’являться. При цьому сам кредитор може розрахуватись за придбані ним товари у третіх осіб отриманим від власного боржника зобов’язанням, поставивши попередньо на векселі свій іменний підпис — індосамент. Таким чиним векселі (переміщаючи товари) самі переходять із рук у руки, виступаючи своєрідною формою грошей. Однак цей рух векселів має дуже вузькі межі, оскільки не всі продавці можуть погодитись отримати у сплату за свій товар боргове зобов’язання невідомої особи. Цю проблему вирішила поява банкноти — боргового зобов’язання (векселя) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розплачуювались за них своїми власними векселями. У цьому випадку векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин. Поступово банкнота починає функціонувати і як звичайний засіб обігу, витісняючи монети.

Таким чином монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей можна віднести до неповноцінних. Неповноцінні гроші — це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений.

4. Сучасні функціональні форми грошей. Можливість існування різноманітних функціональних форм грошей закладена в самій їхніх природі. Ця можливість обумовлена багатоплановістю грошових відносин. Окрім того різноманітність функціональних форм грошей визначається не тільки різноманітністю сфер їхнього застосування, а й тим фактом, що саме товарне господарство весь час розвивається, що обумовлює розвиток і тих форм в яких гроші у ньому застосовуються. При цьому застарілі функціональні форми грошей не завжди зникають повністю. Вони можуть досить тривалий час продовжувати співіснувати з новими формами.

Різні функціональні форми грошей поєднуються у певні агрегати. Грошовий агрегат — це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне угрупування грошових форм. Під ліквідністю розуміється можливість використання певного об’єкту в ролі засобу обігу.

Першим угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М0, який являє собою готівку чи гроші поза банками. Грошовий агрегат М0 має найбільшу ліквідність. Тобто його можна практично миттєво обміняти на будь-який товар. Тому здебільшого його використовують як загальний купівельний засіб. Сруктурними елементами агрегату М0 є:

• монети (серед них є як золоті та срібні, так і білонні, що виготовлені зі сплівін недорогоцінних металів), що карбуються в країні і є обов’язковими для використання у всіх розрахунках на її території;

• банкноти, що являють собою різновид кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками (в Україні Національним банком). Банкнота має загальну оборотність і володіє як і монета абсолютною ліквідністю.

Другим угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М1. Його ще називають грошовою масою у вузькому розумінні. Функціональні форми грошей, що поєднані у агрегат М1 використовується переважно у функції не тільки купівельного, а й платіжного засобу. Структурними елементами грошового агрегату М1 є готівкові гроші (агрегат М0) та трансакційні депозити.

Трансакційні депозити — це вклади фізичних та юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи, кошти з яких можуть бути передані іншим особам у вигляді відповідних платежів. Трансакційні депозити являють собою вклади до запитання на поточні рахунки (для фізичних осіб) та розрахункові рахунки (для підприємств). Вони можуть не приносити відсотків, а лише дають змогу їхнім власникам користуватись чеками та електронними переказами (в тому числі і через різні види платіжних карток). За своїм обсягом трансакційні депозити, що забезпечують безготівковий обіг грошей, є найпоширенішими у економічно розвинутих країнах. За їх допомогою у країнах Заходу здійснюється понад 90 % усіх видів оплат. Нині система безготівкового обігу грунтується на використанні новітньої електронної техніки. Оскільки структура банківських та інших установ, які здійснюють відповідні операції, постійно розширюється, то це підвищує ліквідність трансакційних депозитів, наближаючи її до рівня ліквідності готівки.

Наступним угрупуванням функціональних форм грошей є грошовий агрегат М2. Його називають грошовою масою у широкому розумінні. Функціональні форми грошей агрегату М2 використовуються не тільки у якості засобу обігу, а й у якості засобу нагромадження чи збереження купівельної спроможності. Його структурними елементами є грошовий агрегат М1 та строкові депозити, що отримали назву “майже грошей” або “грошових активів”. Строкові депозити являють собою гроші, які зберігаються на безчекових ощадних рахунки в комерційних банках та ощадних установах, про що їх власники отримують певні свідотства — сертифікати. Перетворення цих грошей на готівку чи інший високоліквідний платіжний засіб обумовлене певним строком. Гроші на таких рахунках застосовуються здебільшого у функції засобу нагромадження, а не засобу обігу, а тому їх ліквідність є більш низькою.

Ще нижча ліквідність у тих грошей, які клієнти зберігають на рахунках відкритих для ведення банками довірчих операцій. Сукупність цих активів та грошового агрегату М2 становить грошовий агрегат М3. У деяких країнах виділяється також агрегат L, який включає до свого складу агрегат М3, казначейські векселі та деякі інші грошові активи.

5. Закони грошового обігу. Виконуючи функцію засобу обігу, гроші безперервно переміщуються від одного суб’єкта економіки до другого. Такий рух грошей прямо чи опосередковано обслуговує купівлю-продаж товарів, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Процес руху грошей, що обслуговує реалізацію суспільного продукту, називається грошовим обігом.

Між процесами реалізацї суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв’язок, який отримав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Так, за умов нерозвинутості кредитних відносин суть закону грошового обігу полягає у тому, що кількість грошей, які знаходяться у обігу, визначається сумою цін всіх товарів, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової одиниці. Цей зв’язок можна виразити формулою:

Причому Кгр — це кількість грошей, які знаходяться у обігу; Т — кількість товарів; Ц — ціни товарів; Шо — швидкість обігу грошової одиниці.

К Маркс, проаналізувавши вплив розвитку кредиту, дещо модифікував цю формулу ввівши у неї нові показники: К — сума цін товарів, проданих у кредит цього року; П — сума цьогорічних платежів за попередніми борговими зобов’язаннями; ВВ — сума взаємопогашених платежів. В результаті формула набула вигляду:

Проте потрібно окремо зазначити, що закони грошового обігу діють по різному при функціонуванні повноцінних та неповноцінних грошей. При функціонуванні повноцінних грошей, вартість яких визначається значними витратами на виготовлення їх матеріального тіла, поява у обігу певного надлишку таких грошей не викличе зміни загального рівня цін (за умови незмінності витрат виробництва як на виготовлення самих грошей, так і товарів). Такі гроші при появі їх надлишку в обігу просто тимчасово випадуть з нього, утворюючи скарб для своїх власників. Оскільки повноцінні гроші можуть зберігатись тривалий час без втрати своєї купівельної спроможності, то воні і лежатимуть у запасах до того моменту, коли у обігу не з’явиться дефіцит грошей, який призведе до їх зворотнього залучення у обіг. Тобто в умовах функціонування повноцінних грошей не рівень цін товарів залежить від кількості грошей у обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають у обігу залежить від рівня цін.

У той же час перехід до неповноцінних грошей зумовлює зовсім інші наслідки. Оскільки витрати виробництва на виготовлення матеріального тіла неповноцінних грошей є незначними, то випадіння їх з обігу та утворення скарбів з таких грошей при появі їхнього надлишку не відбувається. Тобто при появі надмірної кількості неповноцінних грошей, останні не зникають з обігу, а продовжують там знаходитись. Це призводить до того, що в умовах перевищення кількістю грошей потреби у них грошового обігу, відбувається загальна зміна номінального рівня цін. Тобто можна говорити про те, що з переходом до неповноцінних грошей відбулась зміна механізма підстроювання економічних параметрів та відновлення рівноваги, внаслідок чого змінюється не кількість грошей у обігу, а рівень цін товарів, що призводить до появи інфляції. Інфляція — це процес зменшення купівельної спроможності грошової одиниці, який стає результатом загального зростання цін.

Причиною інфляції є порушення закону грошового обігу, внаслідок чого кількість наявних неповноцінних грошей у обігу перевищує потребу у них. Це і викликає зростання загального рівня цін. Провідним чинником появи інфляції є зростання грошової маси. Проте саме по собі зростання грошової маси може і не спричиняти інфляції. Інфляція з’являється лише тоді, коли темпи зростання грошової маси випереджають не тільки темпи зменшення швидкості обігу грошової одиниці, а й темпи зростання суспільного продукту, реалізацію якого і обслуговує грошова маса.

Саме тому до чинників інфляції окрім зростання грошової маси можна віднести зростання швидкості обігу грошової одиниці та зменшення загального обсягу суспільного продукту. Вплив кожного з цих чинників може призвести до порушення законів грошового обігу, внаслідок чого кількість неповноцінних грошей у обігу перевищить потреби у них, що і зумовить початок процесу інфляції чи знецінення грошей.

3.Сутність і функції ринку. Суб’єкти і об’єкти ринкових відносин

Поява грошей та грошового виміру вартості товару істотно змінила характер не тільки відносин обміну, а й економічних відносин взагалі. Якщо на перших етапах розвитку товарного господарства панував бартерний обмін, в результаті якого х товару А відразу обмінювалось на у товару Б (це можна зобразити формулою Т — Т), що вело до можливості відразу перейти до споживання отриманого товару. То поява грошей, з їхнею властивістю бути загальним еквівалентом усіх інших товарів обумовила: по-перше, модифікацію загальної формули обміну (тепер вона набула дещо іншого вигляду: Т — Г — Т); а по-друге, внаслідок появи у грошей можливості тривалий час зберігати незмінною свою купівельну спроможність, з’явився часовий розрив між етапом продажу виробником власного товару та етапом придбання іншого товару, який буде задовольняти потреби самого виробника (формула модифікувалась ще більше: Т — Г та Г — Т).

Таким чином, можна говорити про те, що розвиток товарного господарства призвів до розвитку процесів обміну. На зміну бартерному обміну прийшов обмін за допомогою грошей. І саме цей процес є найголовнішим у правильному розумінні такої економічної категоріі як ринок.

Взагалі в економічній літературі приводиться безліч різних визначень категорії “ринок”. Так, у підручнику “Економікс” ринок розглядається як “інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів та послуг”.⁷ В іншому посібнику під ринком розуміється “обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу”⁸. Одні економісти вважають ринок механізмом, за допомогою якого “покупці і продавці взаємодіють для визначення ціни і кількості товарів чи послуг”⁹, інші — що це набір взаємозв’язків, або проце конкурентних торгів¹⁰ тощо. Така велика кілікість різних визначень поняття ринок не є випадковою. Вона закономірна і обумовлена тим, що різні автори звертають увагу ті чи інші сторони відповідного явища, виходячи з інтересів власного дослідження. Це свідчить про складність самого цього економічного явища. Проте у подальшому ми, виходячи з власних інтересів, будемо розуміти під ринком сукупність відносин з приводу обміну товарами, які здійснюються за допомогою грошей.

Більш повно сутність ринку стане зрозумілою після розгляду тих функцій, які він виконує. До головних функцій ринку слід віднести: відтворювальну, регулюючу, стимулюючу, контрольну та інтегруючу.

Відтворювальна функція ринку полягає у тому, що оскільки ринкок займає опосередковане положення між виробництвом і споживанням, то без його функціонування неможливе нормальне відновлення не тільки окремих матеріальних об’єктів, а й самого суспільства. Він стає одним з тих елементів, що забезпечує безперервність усього економічного процесу.

Регулююча (чи розподільча) функція ринку полягає у тому, що зміна цін сигналізує про порушення існувавших раніше пропорцій у виробництві різних благ, а отже, про необхідність перерозподілу ресурсів між різними галузіми. А це регулює співвідношення між кількістю різних товарів, що виробляються у суспільстві.

Контрольна функція ринку полягає у тому, що його механізм дає можливість споживачам контролювати виробництво, купуючи лише те, що вони вважають за потрібне. Тим самим споживач постійно перевіряє те, що виробляється у суспільстві та постійно підлаштовує виробництво під свої потреби.

Стимулююча функція ринку полягає у тому, що ним заохочуються ті виробники, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва, застосовує найновіші досягнення науки та техніки, що веде до підвищення ефективності виробництва. Саме у таких виробників витрати виробництва будуть нижчими, що веде до відповідного зростання їхніх доходів. Всі інші виробники за таких умов отримують збітки та змушені звільняти місце на ринку тим, хто працює краще.

Інтегруюча функція ринку заключається в тому, що ринок «зшиває» чи об’єднує розрізнених виробників та споживачів в єдине ціле, в економіку через систему товарно-грошових зв’язків.

Формування ринку та відповідних відносин здійснювалось на протязі багатьох віків та під впливом багатьох обставин. Але все одно можна виділити головні умови, без яких формування ринку є неможливим. До таких умов належать:

по-перше, наявність та поглиблення суспільного поділу праці,

по-друге, розвиток приватної власності, який веде до економічного відокремлення товаровиробників, отримання ними економічної та юридичної незалежності, можливості вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі-продажу товарів;

по-третє, наявність самих грошей.

Якщо подібних умов не створено, то говорити про появу ринку не можна.

Якщо перейти до характеристики суб’єктів ринкових відносин, то відразу помітно, що на ринку (як і у бідь-якій сфері де відбуваються обмінні процеси) взаємодіють між собою лише два суб’єкти — покупці та продавці. Покупці — це ті суб’єкти ринкових відносин, які мають гроші і збираються за них придбати необхідний їм товар. Продавці — це ті суб’єкти ринкових відносин, які мають певний товар і збираються за нього отримати необхідні їм гроші. При цьому поза сферою ринкових відносин кожен з цих суб’єктів може виконувати й інші економічні ролі — бути виробником, постачальником, посередником, споживачем і т.д.

Можна також зазначити, що коли говорять про те, що на ринку взаємодіють виробники та споживачі, відбувається певна підміна понять. В цьому випадку поняття «ринок» підміняється поняттям «ринкова економіка». Структурно різниця між цими поняттями полягає у тому, що «ринкова економіка» є поняттям більш широким ніж поняття «ринок». Справа у тому, що ринок являє собою лише частину відносин обміну. В той же час поняття «ринкової економіки» як певного різновиду економіки взагалі охоплює не тільки відносини обміну, а й відносини з приводу виробництва, розподілу та споживання.

Головними суб’єктами ринкової економіки є домогосподарства та підприємства. Крім того, ще одним суб’єктом економіки є держава, проте у випадку характеристики ринкової економіки роль держави є незначною, а тому при вивченні цього типу економіки її (державу) іноді взагалі не розглядають.

Домогосподарства — це той суб’єкт економіки, який являє собою сім’ю, що складається з однієї чи кількох осіб, яка самостійно веде свою діяльність. В межах економіки домогосподарство виступає основним постачальником всіх економічних ресурсів, в обмін на які воно саме отримує гроші, що витрачаються на придбання тих товарів, які задовольняють потреби осіб, що складають відповідне домогосподарство.

Підприємство — це другий суб’єкт ринкової економіки, який являє собою виробника товарів. В межах економіки підприємство виступає основним постачальником тих товарів, які задовольняють потреби домогосподарств. В обмін на ці товари підприємство отримує від домогосподарств гроші, що витрачаються на придбання тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва товарів.

Функціонування ринкової економіки дає можливість вирішити три головні проблеми. 1) Що необхідно виробляти і в якій кількості? 2) Ким, за допомогою яких ресурсів і якою технологією будуть вироблені необхідні товари? 3) Для кого призначені вироблені товари? Ефективне використання обмежених ресурсів є одним з основних завдань ринку. Вирішення цього завдання здійснюється з урахування інтересів всіх суб’єктів, що виходять на ринок, оскільки всі вони виявляються взаємопов’єзаними через ринковий обмін.

Історичний досвід свідчить, що в країнах з ринковою економікою основною формою власності є приватна, там забезпечена свобода підприємництва та вільний рух капіталів та товарів.

Крім того, умовами формування ринку є вільний доступ виробників до економічних ресурсів, інформації та функціонування великої кількості фірм, що виробляють однорідну продукцію. Суб’єкти ринкових відносин є економічно та юридично незалежними, мають свободу вибору покупців, постачальників та вільну систему ціноутворення.

У змішаній ринковій економіці крім розгляду таких головних суб’єктів економіки як домогосподарства та підприємства долучається також вивчення діяльності ще й держави, оскільки у цій економіці її значення і роль істотно зростають.

Держава — це той суб’єкт змішаної ринкової економіки, який являє собою політичну організацію, що наділена правом примусу по відношенню до всіх інших суб’єктів економіки. В межах економіки держава виступає: 1) збирачем податків з домогосподарств та підприємств, 2) монопольним виробником та постачальником суспільних благ, які задовольняють потреби всіх суб’єктів економіки; 3) покупцем тих економічних ресурсів, які дають можливість здійснювати процес виробництва суспільних благ; 4) суб’єктом, який може надавати підприємствам чи домогосподарствам певні дотації чи допомоги за наявності певних умов. Саме завдяки цьому держава має можливість модифікувати функціонування ринкової економіки, спрямовуючи її на вирішення тих проблем, які вважає найважливішими.

Основними об’єктами ринкових відносин є всі види товарів, що постачаються на ринок. До них відносяться:

1) споживчі товари;

2) засоби праці;

3) робоча сила або праця;

4) земля та інші природні ресурси;

5) нерухомість: виробничі будівлі та житло;

6) грошово-кредитні ресурси.

4. Попит, пропозиція та ринкова ціна

Перехід до вивчення однієї із головних складових економічних відносин — відносин обміну потребує розуміння закономірностей формування цінності (споживної вартості) та вартості (мінової вартості), а також функціональних залежностей які притаманні процесам поєднання факторів виробництва. Як відмічалось раніше, кінцеві блага (предмети споживання) мають безпосередній вплив на забезпечення потреб, водночас, композитні (ресурси виробництва) — опосередкований. Кожен із означених видів благ має свою значимість для добробуту людей: кінцеві блага — споживчу значимість, композитні — виробничу. Це дозволяє виділити два типи принципово різних ринків: ринок товарів кінцевого споживання і ринок ресурсів (факторів виробництва). На першому підприємці продають споживачам вироблені товари, на другому — власники факторів виробництва — землі, праці та капіталу продають підприємцям наявні в них ресурси. Функція підприємців полягає не тільки в тому, щоб поєднати ці блага у певних співвідношеннях, а й у тому, щоб це поєднання було найоптимальнішим у процесі створення нових благ у галузях сільського господарства, промисловості тощо.

Ринок як місце обміну наявних благ — є певного роду абстракцією, яка передбачає дотримання ряду передумов:

1. Поінформованість всіх учасників обміну стосовно наявності економічних благ, намірів інших агентів на ринку та мінових пропорцій, які сформувались на ринку.

2. Мотивацією обміну виступають інтереси кожного із учасників обміну в максимізації забезпечення власних потреб.

3. Конкуренція на ринку носить досконалий характер, що обумовлює відсутність змови та примусу в процесі обміну.

4. Однорідність наявних благ на ринку, що обумовлює дію принципу єдиної ціни — на будь-якому ринку в будь-який момент часу може бути лише одна ціна.

Закономірності ринку товарів, таким чином, залежать від закономірностей поведінки покупців (законів попиту) та закономірностей поведінки продавців (законів пропозиції).

Кількість товарів, які бажають придбати індивід або група індивідів за наявних цін називають попитом. Попит відображає закономірності поведінки споживачів на ринку — їх реакцію на зміну доходів та цін. Згідно описаних вище передумов, кожен із покупців на ринку при виборі товарів споживання буде керуватись власними інтересами. Це дозволяє визначити оптимальні умови поведінки споживача як таку ситуацію, коли в нього відсутні стимули до змін свого вибору, через відсутність можливостей покращити свій добробут за наявного рівня доходів та цін.

Проілюструємо це графічно. Для цього повернемось до кривих байдужості (рис. 3) та задамо дохід споживача як можливість придбати блага XY у вигляді певного набору ML. Тоді єдиною точкою, яка буде характеризувати споживчий вибір буде точка Р. У випадку змін в доходах споживача, зображених відрізком M'L', за решти рівних умов, точка рівноваги переміститься у точку Р', що утворюватиме криву ефекту доходу.

Рис. 3. Ефект доходу.

Вплив, який чинить зміна ціни на рівновагу споживача можна проілюструвати також за допомогою інструментарію кривих байдужості. Нагадаємо, що під ціною ми розуміємо вираз одного товару через інший. Це означає, що збільшення ціни одного товару означає можливість отримати за нього більшу кількість іншого товару і навпаки. Графічно це виглядатиме так, як це зображено на рис. 4. Порівняно із відрізком ML, відрізок ML' відображає збільшення можливостей у купівлі товару Х при зміні ціни на нього. Крива яка утворилась при сполученні точок M, Q і L показує як змінюється попит від зміни ціни товару Х.

Рис. 4. Ефект заміщення.

Якщо зобразити ефект заміщення і ефект доходу на одному графіку (рис. 5), можна побачити основну закономірність споживчого попиту — крива ефекту заміщення буде лежати правіше від кривої ефекту доходу.

Рис. 5. Порівняльні властивості ефектів заміщення і доходу.

Це означає, що вплив на поведінку споживача змін цін на ринку має двоїстий характер, обумовлений дією ефектів доходу і ефектів заміщення. Іншими словами, з одного боку, зміна ціни товару впливає на обмеження можливостей його споживання, з іншого — впливає на можливості замінити споживання одних товарів іншими.

Вивчення індивідуального попиту — це лише засіб для вивчення ринкового попиту. Ринковий попит має ті самі властивості, що й індивідуальний. Це дозволяє зробити головний висновок, що крива попиту на товар має поступово понижуватись, відображаючи збільшення попиту при зменшенні ціни і навпаки (рис. 6)

Рисунок 6. Функція попиту.

Як зазначалось вище, пропозиція товарів є іншою, не менш важливою детермінантою функціонування ринку. Пропозиція — кількість товарів, які бажають продати підприємці за наявних цін. Закономірності поведінки продавців, підпорядковані аналогічним передумовам про домінантність власних інтересів. А отже, оптимальні умови поведінки продавців будуть виражатись ситуацією відсутності стимулів до змін свого вибору — станом рівноваги.

Важливою відмінністю, яка визначає закономірності пропозиції є той факт, що товар перш ніж потрапити на ринок повинен бути виробленим. Виробництво продукції потребує певних витрат, величина яких залежить як від цін на фактори виробництва, так і від продуктивності їх використання. Залежність між обсягом використаного фактора виробництва L і обсягом випуску товарів Q називається виробничою функцією.

Рис. 7. Виробнича функція

Як зображено на рисунку 7, крива виробничої функції стрімко зростає від початку координат. Це означає, що початкові витрати ресурсу L на виробництво товару забезпечують випереджальні темпи зростання випуску товарів порівняно із темпами залучення ресурсів. Більш інтенсивне використання ресурсів темпи зростання випуску продукції скорочуються (функція ТР від точки А до С) та після досягнення певного рівня (точка С) починає скорочуватись загальний випуск продукції. Згідно основного припущення про раціональну поведінку учасників ринку фірма намагатиметься не тільки знижувати виробничі витрати, а й максимізувати прибуток. Оптимальним обсягом випуску товарів буде рівень за якого забезпечуватиметься максимальний прибуток.

Прибуток обчислюється за формулою

= PQ — TC(Q), де PQ — загальна виручка (ціна помножена на кількість товару), TC(Q) — загальні витрати на виробництво.

Зі збільшенням випуску продукції прибуток буде зростати до тих пір, поки виручка від продажу наступної одиниці товару (гранична виручка) буде перевищувати приріст загальних витрат на його виробництво (граничні витрати). Прибуток фірми буде досягати максимуму, коли граничні витрати стануть рівними ціні товару.

Таким чином, в основі функції пропозиції лежить функція граничних витрат на виробництво товару, форма якої буде залежати від функції загального випуску продукції. Намагання підприємців максимізувати прибуток при заданих цінах формує залежність, що виражається функцією пропозиції (рис.8). Крива пропозиції має поступово зростати, що відображає основний закон пропозиції: чим вищою є ціна, тим більше товарів пропонуватиме на ринку конкурентна фірма. Обсяги пропозиції товарів на ринку, що виробляються в умовах заданої системи цін, залежать не тільки від власної ціни, а й від цін на інші товари й фактори виробництва.

Рис. 8. Функція пропозиції.

З’ясування факторів попиту і пропозиції дає можливість розглянути те, яким чином ці дві сили врівноважуються між собою і яким чином формується ринкова ціна. Ринкова рівновага передбачає встановлення рівноваги між попитом і пропозицією наявних благ. Стан рівноваги є ідеалізованим випадком, який в реальній дійсності ніколи не зустрічається. Однак такий випадок можна назвати нормальним в тому сенсі, що економіка вільної конкуренції прагне до такого стану. Щоб уявити взаємодію попиту і пропозиції на ринку, слід об’єднати ці функції на одному графіку (рис. 9).

Точка перетину попиту D і пропозиції S є точкою перетину інтересів покупців і продавців на певному ринку товарів, а отже, визначає рівноважну ціну товару (точка Е). Та частина, що лежить вище точки Е означає, що на ринку існує надлишок товару, нижче — дефіцит.

S

E

Рис. 8. Ринкова рівновага.

Крім факторів попиту і пропозиції, рівень рівноважної ціни обумовлений характеристиками самого ринку. Характеристики ринку залежать від умов його функціонування, об’єктів купівлі продажу тощо. Сукупність характеристик ринку визначають його структуру або тип. Найбільш поширеними в економічній науці є типізація ринків на ринок досконалої конкуренції, монополії, монополістичної конкуренції та олігополії. Ми розглянули формування рівноважної ціни на ринку досконалої конкуренції, умови функціонування якого призводять до формування єдиної для всіх ринкової ціни. Чим коротшим буде період дослідження, тим більшу роль у формуванні рівноважної ціни відіграватиме попит, чим довшим — тим більшої ваги набуватиме пропозиція.

Лекція 2.

1. Конкуренція, монополія, олігополія. Ринок і держава.

2. Сегментація ринку.

3. Міжнародні ринки та становлення глобального ринку.

1. Конкуренція, монополія, олігополія. Ринок і держава.

Найважливішою властивістю ринкової економіки, органічною складовою та механізмом її саморегулювання є конкуренція. Вона вирішує головні проблеми ринку: що, як і для кого виробляти. Оптимально вирішити це триєдине питання господарюючі суб'єкти здатні лише будучи економічно самостійними, тобто володіючи, користуючись і розпоряджаючись виробленою продукцією. Економічна самостійність формує прагнення виділитися з поміж інших, довести свої переваги, утвердити власне панування, забезпечити собі вигідніше становище, більший прибуток тощо. Це породжує суперництво між економічно самостійними і відокремленими господарюючими одиницями, яке називають відносинами конкуренції.

Конкуренція (лат: сопсиrrепtіа — змагання) — відносини суперництва, боротьби між власниками економічних ресурсів (капіталу, робочої сили, землі та ін.) за ефективне їх використання, враховуючи економічні закони, з метою отримання найбільших прибутків та інших форм доходів.

Конкуренція — це жорстка, конфліктна форма боротьби за існування, метод альтернативної взаємодії суб'єктів ринку, де досягнення поставлених цілей підприємцем можливе лише за рахунок інтересів інших учасників через механізм відбору економічних ресурсів і регулювання економічних потоків. Суб'єкти економічних відносин намагаються отримати максимальну вигоду і корисність від поєднання факторів виробництва, здійснюють дії, що повинні забезпечити придбання сировини та комплектуючих майбутніх виробів якнайдешевше та реалізації кінцевого продукту чи послуги якнайдорожче.

Як наголошує П. Самуельсон, конкурентна система є складним механізмом невимушеної координації, який проявляється через систему цін і ринків, об'єднуючи знання і дії мільйонів людей. Цю систему ніхто не винаходив, вона виникла самостійно.

Найпростішою формою розв'язання суперечності, економічних інтересів у процесі обміну товарів є торг між його учасниками, під час якого вони узгоджують фактичні пропорції мінової вартості кожного з обмінюваних товарів.

З розвитком товарних відносин, залученням до них грошей, конкуренція набуває форми суперництва між покупцями і продавцями за рівень цін. Це перша суттєва ознака вільної конкуренції, вершину розвитку якої спостерігаємо за капіталізму (в епоху утвердження загальної форми товарного виробництва), яка охоплює не лише засоби виробництва і предмети споживання, а й робочу силу.

Вільна конкуренція є протидією будь-якій монополії чи регламентації владою володіння, розпоряджання і користування факторами виробництва та виготовленою продукцією. Вона погоджує взаємодію товаровиробників і покупців щодо прийняття рішення на основі ринкових сигналів — ціни і ціноутворення, як важливих складових функціонування ринкового механізму і дзеркала всієї економіки. Вільна конкуренція створює умови підвищення ефективності виробництва, оскільки воно змушене постійно і широко здійснювати невпинний пошук нових ресурсів і форм їх використання, адаптуючись до викликів і змін, що виникають у ринковому середовищі. Неефективні господарюючі суб'єкти змушені покинути поле ринкової боротьби оскільки за вільної конкуренції вони не здатні забезпечити високу ефективність, а значить довести, що вміють вірно і вчасно поєднувати фактори виробництва та враховувати ризики заради підприємницького успіху.

Отже, вільна конкуренція є найважливішою властивістю ринку, єдиним атрибутом ефективної економіки, чинником, що постійно вдосконалює ринок, і як без вільної конкуренції немає ринку, як і без ринку не існує вільна конкуренція.

Вільна конкуренція — це стан ринкового середовища, для якого характерні велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-споживачів, вільний доступ як товаровиробників до будь-якого виду діяльності, так і споживачів до будь-якого товару чи послуги.

Вільній конкуренції притаманні певні внутрішні властивості та стійкі зв'язки, що обумовлюють необхідність та логіку її проведення, процес ціноутворення, що здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) взаємодії попиту, пропозиції та ціни внаслідок саморегулювання економічної системи, поведінку господарюючих суб'єктів, функціонування ринкового механізму, де товаровиробники орієнтуються передусім на задоволення потреб споживачів, що означає своєрідний диктат споживача над продавцем.

Форми конкуренції прийнято класифікувати за такими основними критеріями:станом ринку; видами та методами конкурентної боротьби.

1. За станом ринку виокремлюють чисту і досконалу конкуренції.

Чиста конкуренція. Це конкуренція між багатьма продавцями і покупцями з приводу купівлі-продажу однорідних товарів (наприклад, ринок сільгосппродукції).

Досконала конкуренція. Це конкуренція за відсутності зовнішніх втручань у відносини між агентами ринку.

Конкуренція, як і її протилежність — монополія, може існувати лише за певного стану ринку, основними характеристиками якого є:

• кількість фірм, що поставляють товари на ринок;

• бар'єри входження підприємства на ринок і виходу з нього;

• диференціація товарів (надання певному виду товару одного й того самого призначення різних індивідуальних особливостей: виробничої марки, якості, параметрів тощо);

—участь суб’єктів ринку у контролі за ринковими цінами.

Досконала конкуренція базується на приватній власності та господарській відокремленості суб’єкта економіки. Їй притаманні такі внутрішні особливості:

• атомізація ринку (у межах попиту і пропозиції діє багато економічно відособлених одиниць, жодна з яких не володіє достатніми розмірами і потужністю, щоб впливати на обсяги виробництва і ціну певного товару);

• однорідність пропозиції (у межах галузі всі виробники поставляють продукцію, яку покупці вважають однорідною або ідентичною, тому вони не бачать мотивів для надання переваг товарам одного виробника над іншими);

• вільний доступ до виробництва товарів галузі (кожен суб’єкт ринку має можливість заснувати виробництво, а підприємства, що функціонують у цій галузі, неспроможні заблокувати появу конкурентів, оскільки необхідні фактори виробництва легко може отримати будь-хто);

• повна прозорість ринку (кожен з учасників ринку володіють вичерпною інформацією про суттєві аспекти його кон'юнктури (ціни, обсяги, якість продукції, кількість учасників угод);

• динамізм факторів виробництва (безперешкодний рух факторів виробництва від однієї галузі до іншої).

Отже, за умов досконалої конкуренції економіка функціонує на засадах “невидимої руки”, регулюючись механізмом цін. Ринкова ціна чутливо реагує на зміни попиту і пропозиції, визначаючи необхідні обсяги виробництва, що запобігає явищам надвиробництва, розв'язує економічні проблеми без втручання державного регулювання, стимулює використання науково-технічних досягнень, передових форм і методів організації праці й управління.

2. За видами конкурентної боротьби виокремлюють внутрігалузеву і міжгалузеву конкуренції.

Внутрігалузева конкуренція — це боротьба товаровиробників однієї галузі за вигідніші умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання надприбутку.

Головне призначення внутрігалузевої конкуренції є зведення індивідуальної вартості товарів до їх ринкової (суспільної) вартості, яка визначається вартістю товарів, що виробляються за середніх умов галузі й утворюють значну частину її продукту. За такого суперництва перемагають власники тих підприємств, на яких внаслідок досконаліших техніки, технології та організації виробництва індивідуальна вартість товарів менша за їх суспільну вартість, що дає змогу одержувати надприбуток як перетворену форму надлишкової додаткової вартості.

За термінологією економікс цей надприбуток є економічним прибутком, що виникає як різниця між сукупним доходом фірми від реалізації продукції та вміненними витратами, що включають нормальний середній прибуток. Наслідком внутрігалузевої конкуренції є зростання органічної будови капіталу в кожній галузі, встановлення різних норм прибутку в межах окремих галузей виробництва. Відмінність норм прибутку в різних галузях виробництва зумовлює міжгалузеву конкуренцію.

Міжгалузева конкуренція — це боротьба товаровиробників різних галузей економіки за найприбутковіші сфери, найвигідніші умови застосування капіталу з метою одержання рівновеликого прибутку на авансований рівновеликий капітал.

За цієї форми конкуренції домінує принцип: рівновеликий прибуток на рівновеликий капітал, а основним призначенням є утворення середньої (загальної) норми прибутку на рівновеликий капітал та перетворення вартості товару на ціну виробництва. Дія міжгалузевої конкуренції виявляється у стихійному переливі капіталу (засобів виробництва і робочої сили) від галузей з низькою до галузей з високою нормою прибутку, що породжує тенденцію до вирівнювання різних норм прибутку в різних галузях, тобто формування середньої норми прибутку в масштабах економіки та перетворення вартості товару на ціну виробництва. В епоху вільної конкуренції таким чином модифікується дія закону вартості.

3. За методами боротьби конкуренцію поділяють на цінову, нецінову та нечесну.

Цінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками за споживача шляхом зменшення витрат виробництва, зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їх якості й асортименту.

Цінова конкуренція спрямована не тільки на отримання якнайвищих прибутків, а й на економічне придушення (розорення) суперників, використовуючи метод маніпулювання цінами (спочатку встановлюють занижені ціни, поки товар завоює ринок збуту, а потім значно підвищують їх), цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Одним із прийомів цієї боротьби є демпінг — продаж продукції за надзвичайно низькими цінами, коли фірма готова певний час працювати у збиток, тільки б витіснити з ринку конкурента.

Нецінова конкуренція — це боротьба між товаровиробниками шляхом досягнення вищої якості продукції, поліпшення умов продажу (за незмінних цін), технічного рівня, технологічної довершеності виробництва та задоволення специфічних інтересів споживачів.

Нецінові методи конкуренції полягають у завоюванні переваг за рахунок ефективнішого використання досягнень НТП, що виявляється у зміні властивостей товару, створенні нових товарів для задоволення тих самих потреб, оновленні властивостей товару відповідно до зміни моди, урізноманітненні асортименту послуг, що супроводжують його реалізацію.

Нечесна конкуренція — це нецивілізована форма конкурентної боротьби, яка проявляється в порушенні суб'єктами ринкових відносин правил, норм та етики конкуренції.

Вона притаманна більшості економік тих країн, де існує не розвинуте законодавство, державний бюрократизм, низька ділова культура тощо.

Здійснюють її переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, змови, таємні угоди проти інших конкурентів, дискредитація довір'я, поширення недостовірної, неправдивої інформації, позбавлення підвезення чи збуту сировини, оманлива реклама власної продукції, використання товарного знаку без дозволу його власника, переманювання фахівців тощо).

Будь-який вид конкурентної боротьби розгортається навколо трьох економічних складових: вартості (ціни) товару, витрат йото виробництва і прибутку. Їх взаємозв'язок полягає у тому, що величина прибутку (основна мета господарюючих суб'єктів) залежить як від рівня ціни товару, так і від величини витрат його виробництва: вона зростає за підвищення цін і зменшення витрат виробництва за незмінних цін і, навпаки, зменшується за зниження цін і зростання витрат виробництва. Конкурентна ж боротьба впливає на витрати виробництва товарів, їх ціни, а отже, й на величину прибутку. Цей внутрішній (суттєвий) зв'язок між величиною прибутку, вартістю (ціною) товару і витратами його виробництва утворює зміст конкуренції і визначає її функції в ринковій економіці.

Основними функціями конкуренції є:

• врівноваження попиту і пропозиції, встановлення рівноважної ціни;

• формування суспільно визначених умов виробництва і реалізації товарів;

• стимулювання НТП і підвищення ефективності виробництва;

• диференціація суб'єктів ринкового господарства;

• породження монополії.

Врівноваження попиту і пропозиції, встановлення рівноважної ціни. Якщо ринкова ціна встановлюється вище рівноваги, тобто пропозиція товарів значно перевищує попит на них, виникає надлишок товарів, загострюється протистояння продавців, у якому перемагає (більше реалізує товарів) той, хто продає їх дешевше, стимулюючи попит. Це призводить до зниження цін, що спричиняє купівлю товарів і зникнення їх надлишку. Відповідно попит і пропозиція збалансовуються на рівні рівноважної ціни.

D₁—Р—S₂

Зона надлишку

Формування суспільно визначених умов виробництва і реалізації товарів. Завдяки конкуренції на ринку встановлюється загальна (рівна) ціна на однорідні продукти однакової якості. Вона відображає вимоги суспільно визначеного господарювання, які змушують товаровиробників керуватись об'єктивними економічними законами. Отже, ринкова ціна є для них нормативом раціонального господарювання.

Стимулювання НТП і підвищення ефективності виробництва. Об'єктивний процес перетворення індивідуальної вартості товару на ринкову вартість (ціну) як вияв внутрігалузевої конкуренції зумовлює те, що більший прибуток можуть отримати товаровиробники, які створюють товари з меншою індивідуальною вартістю, а реалізують їх за ринковою вартістю (ціною). Прагнення більшого прибутку змушує товаровиробників застосовувати нову техніку і технології, впроваджувати ефективніші форми організації праці і виробництва, способи економнішого використання ресурсів, прокладаючи шлях науково-технічному й економічному прогресу. Як стверджував відомий австрійський економіст Фрідріх-Август Хайєк (1899–1992), суспільства, які спираються на конкуренцію, успішніше за інших досягають своїх цілей, оскільки конкуренція показує, як ефективніше можна виробляти речі. Стимулювання НТП і підвищення ефективності виробництва закон конкуренції здійснює через його взаємозв'язок із законом вартості, законом додаткової вартості, законом зростання органічної будови капіталу тощо.

Диференціація суб'єктів ринкового господарства. Суб'єктами конкурентних відносин є товаровиробники, що мають неоднакові економічні можливості: кількість грошей, сучасних засобів виробництва, високий рівень кваліфікації тощо. Тому багато економічно незабезпечених виробників не витримують конкурентної боротьби із сильними суперниками та великим капіталом. Крім того, постійно зростає мінімум грошових засобів, який дає змогу бути конкурентоспроможним. Диференціювання суб'єктів ринкового господарства закон конкуренції здійснює у взаємозв'язку з дією закону вартості.

Породження монополії. Цей процес зумовлений диференціацією суб'єктів ринкового господарства, формуванням підприємств із великим капіталом. Конкуренція виробників і споживачів поступово змінює внутрішню логіку розвитку ринку, дії закону конкуренції у взаємозв'язку з діями інших економічних законів ринкового господарства призводять до породження вільною конкуренцією своєї принципової протилежності — монополії.

Загалом конкуренція породжує як позитивні, так і негативні наслідки для суспільства. Позитивні наслідки полягають в необхідності учасників конкурентної боротьби стимулювати розвиток НТП, економити ресурси, знижувати ціни, поліпшувати якість продукції та обслуговування споживачів, вирівнювати норми прибутковості й рівня заробітної плати, розвивати підприємницькі здібності через підготовку й перепідготовку кадрів, залучати значні інвестиції, отримувати економію від масштабу. Негативними наслідками конкуренції є руйнація і порушення самої ринкової конкуренції, виникнення безробіття, інфляції, банкрутства, диференціації доходів і несправедливий їх розподіл, економічні кризи, монополізація економіки, штучне обмеження виробництва й підвищення цін, нераціональний розподіл ресурсів.

Нездатність постійно впроваджувати досягнення НТП у виробництво через суттєве зростання їхньої вартості загострюють суперечність між капіталістичними виробничими відносинами, основаними на індивідуальній приватній власності, і потребами розвитку продуктивних сил. Розв'язанню цієї суперечності сприяє концентрація і централізація виробництва і капіталу, як наслідок — загострення конкуренції, виникнення та розвиток на цій основі монополій.

Монополія (грец. топоs — один; роlео — продаю) — це захоплення економічними суб'єктами частини або всього ринкового простору для певного товару і встановлення на ньому свого панування у вигляді монопольної ціни.

Це означає, що підприємець виробляє і продає один або кілька товарів, що не мають схожих субститутів (лат. substituo— підставляю, заміщую) (товарів-замінників) і які не виробляє і не продає ніхто інший, а тому споживачам не залишається можливості вибору.

Монополії класифікують за такими ознаками:

1. Місцем у торгових угодах і виокремлюють монополію і монопсонію.

Монополія є об'єднанням підприємств, що продає певні товари багатьом покупцям, а монопсонія — об'єднання, яке скуповує товари у всіх продавців (наприклад, корпорації харчової промисловості, які є монопсоніями щодо фермерів сільгосппродукції).

2. Масштабами охоплення ринку певного товару монополії та монопсонії бувають чистими й абсолютними.

Чиста монополія (монопсонія). Означає, що на ринку діє один продавець або покупець, доступ для конкурентів закритий, тобто продавець або покупець контролюють кількість і ціну товару.

Абсолютна монополія (монопсонія). Існує у масштабах національного господарства, коли держава та її органи цілком контролюють ситуацію у певних галузях (монополія зовнішньої торгівлі, енергетики, спиртового і тютюнового виробництв).

3. Характером і причинами виникнення серед монополій виокремлюють природні, легальні та штучні.

Природні монополії. Ними володіють власники і господарюючі суб'єкти (часто держава), що мають у своєму розпорядженні рідкісні та вільно не відновлювані елементи виробництва (рідкісні метали, особливі земельні ділянки під виноградники, деякі галузі інфраструктури, наприклад громадський транспорт, та ін.). Товари і послуги суб'єктів природної монополії не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (виробництво електроенергії, водопостачання, газопостачання тощо).

Легальні монополії. Створюються на законних підставах з метою захисту інтелектуальної власності, наприклад патентна система, система авторських прав і товарних знаків, захист яких регулюють спеціальні закони.

Штучні монополії. Це об'єднання господарюючих суб'єктів, що створені для отримання монополістичних вигод. Штучні монополії свідомо змінюють структуру ринкового простору у своїх інтересах, створюючи бар'єри для входження на ринок інших господарюючих суб'єктів (захоплення джерел сировини та енергоносіїв, обмежуючи кредитну діяльність банків для нових підприємств тощо). Вони запроваджують надто високий порівняно із конкурентами рівень техніки і технології виробництва, залучаючи значні капітальні інвестиції, що дає змогу досягти більшого ефекту від масштабів виробництва, витісняючи конкурентів за допомогою належної реклами.

Штучні монополії як форми організаційно-економічних об'єднань (монополістичних союзів) господарюючих суб'єктів поділяють на найпростіші та складніші.

До найпростіших короткотермінових угод щодо цін та розподілу ринків відносять конвенції, ринги, корнери, пули.

Конвенції (лат, convention — договір) — це угоди щодо обсягів виробництва, розподілу замовлень, збуту товарів.

Ринги (англ. гіng — коло) — це угоди кількох підприємців, фірм щодо викупу в конкретному районі конкретного товару з метою його монополізації.

Корнери (англ. согnег — заганяти в кут) — це угоди кількох підприємців, щодо створення дефіциту певного товару шляхом викупу біржових контрактів і реального товару з метою контролювання біржового процесу та підвищення цін.

Пули (англ. рооl — спільний казан) — це угоди, за якими прибуток кількох підприємців, надходить до спільного фонду і розподіляється між ними згідно із заздалегідь установленим співвідношенням.

Складнішими монополістичними об'єднаннями є картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати і консорціуми.

Картелі (італ. сагtа — папір, картка) — це об'єднання підприємств, у якому учасники зберігають свою власність на засоби і результати виробництва, самостійно реалізують товари на ринку, тобто лишаються самостійними у виробничій і комерційній сферах. Значення картельних угод полягає у зменшенні конкуренції, для чого їх учасники визначають ринки збуту продукції, квоти (обсяги виробництва кожної компанії в загальному обсязі продукції), рівень цін.

Синдикати (грец. syndicos — захисник) — це об'єднання підприємств, що виготовляють однорідну продукцію, зберігаючи свою власність на матеріальні умови господарювання та реалізуючи готову продукцію як спільну власність. При цьому підприємства зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність.

Трести (англ. trust — довіра) — це об’єднання, що грунтуються на спільній власності, а компанії, що входять у трести, втрачають комерційну і виробничу самостійність.

Концерни (лат. соn — разом і сеrnеrе — розрізняти) — це великі об'єднання юридично самостійних підприємств (як правило, різних галузей промисловості, торгівлі, транспорту, банків) на основі фінансової залежності, яка є наслідком викупу контрольних пакетів акцій. Вони відповідають за збитки або за зобов'язаннями підприємств, що входять до їхнього складу, лише в межах пакету належних їм акцій. До концернів можуть входити індивідуальні підприємці, картелі, синдикати, трести, об'єднуючись навколо ядра — холдинга (англ. holding— тримати, затримувати), материнської компанії. Таким ядром традиційно бувають промисловий трест, банк, які скуповують пакети акцій промислових, торговельних, транспортних та інших організацій. Дочірні компанії як філії головної компанії юридично залишаються незалежними, але фактично у межах концерну існує високо централізоване управління і господарське підпорядкування, особливо у фінансовій та інвестиційній сферах.

Конгломерати (лат. соnglomerare — нагромаджувати) — це об'єднання підприємств абсолютно різних галузей виробництва коли встановлюється фінансовий контроль над їхньою діяльністю, зберігаючи при цьому свою виробничу, комерційну та юридичну самостійність. Зв'язок між ними існує лише через фінансові відносини.

Консорціуми (лат. consortium— співучасть, спільність) — це різновид тимчасових угод між банками і виробничими корпораціями для спільного розміщення займу чи здійснення єдиного проекту.

Характерною особливістю сучасного ринку є поєднання, переплетіння, взаємопроникнення різноманітних організаційних форм монополій, що свідчить про подальший розвиток, поглиблення процесів монополізації сучасної економіки.

Вільна (досконала) конкуренція була суттєво підірвана монополізацією економіки на межі XIX–XX ст., а теоретичне осмислення цих процесів відбулося лише на початку 30-х років XX ст. у працях Дж. Робінсон «Економічна історія недосконалої конкуренції» (1933), Є. Чемберліна «Теорія монополістичної конкуренції» (1933), які рішуче піддали критиці прихильників неокласичного напряму в політичній економії (А. Маршалл, Л. Вальрас), за їхню прихильність до засад вільної конкуренції.

У сучасній економіці відбувається синтез конкуренції і монополії, що формує умови існування різних структур ринку недосконалої конкуренції: диференційованої (монополістичної) конкуренції та олігополії.

Диференційована (монополістична) конкуренція як органічний синтез монополізму і конкуренції базується на диференціації продукції, відповідно до якої певні види товарів і послуг розподіляють на їх підвиди, виробництвом і реалізацією яких займаються різні компанії, використовуючи патенти, торгові та фірмові знаки, захищаючись від конкурентів. Цьому сприяє диференціація товарів — надання їм певних особливостей (за якістю, формою, кольором, упаковкою, умовами продажу). Конкуренція полягає у наявності на ринку, на якому продають велику кількість однорідних товарів, багатьох конкурентів, які для залучення покупців змушені диференціювати товари і послуги. Для диференційованої конкуренції характерна велика кількість фірм (20–70), що обмежує їх контроль над ціною. Розміри фірм, як правило, є середніми або малими (частка 4-х найбільших фірм галузі не перевищує 25 % загального товарообороту, коефіцієнт концентрації становить 1/4). Кожна з них, випускаючи однотипну продукцію (одяг, взуття, пральні порошки, зубні пасти, безалкогольні напої, послуги ресторанів, станцій технічного обслуговування автомобілів та ін.), диференціює її за певними відмінностями, переконуючи споживача засобами реклами в її унікальності. Окремий товар має багато замінників, тому рекламують його якість, особливості дизайну та ін. У такому разі йдеться вже про специфічний продукт із товарною маркою фірми. Крім того, фірми відрізняються за витратами виробництва і реалізації товарів, тому замість єдиної ринкової ціни існує широкий їх діапазон. Використання нецінової конкуренції зумовлене незначним контролем над цінами, великою їх залежністю від споживача. За диференційованої конкуренції в галузь порівняно легко проникають нові конкуренти, що є наслідком невеликих розмірів фірм ї диференціації продукту.

Олігополія (грец. оlіgos — небагато; роlеo — продаю) — це тип ринкової структури з недосконалою конкуренцією, за якої обмежена кількість підприємств (до 10) монополізують виробництво основної маси товарів.

Олігополія — форма синтезу конкуренції і монополії, в якій центр боротьби переміщується із сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.

Найпростішою олігополією є дуополія — функціонування на ринку тільки двох виробників певного товару,між якими відсутні будь-які угоди про ціни, ринки збуту і квоти.

Суб'єктами олігополістичної конкуренції є великі та надвеликі за розмірами фірми, про що свідчать рівні концентрації їхньої продукції, яка є або стандартизованою, або диференційованою. Залежно від цього олігополістичну конкуренцію розрізняють на чисту (виробництво однорідної продукції: алюмінію, цементу та ін.) і диференційовану (виробництво неоднорідної, але одного функціонального призначення продукції: автомобілів, шин, камер, електропобутової техніки, сигарет тощо). У олігополістичній конкуренції суперники широко використовують нецінові методи боротьби (суперництво на основі технічних переваг, високої якості і надійності виробів, ефективніших реклами, методів збуту, розширення видів послуг і гарантій покупцям, умов сплати та ін.).

Особливістю олігополістичної моделі є залежність цінової поведінки кожної фірми від поведінки конкурента. Першим звернув на це увагу у 30-ті роки XX ст. французький економіст Анрі Курно (1801–1877), який вважав, що кожен підприємець прагне продавати таку кількість продукції, яка максимізує його доходи, що в будь-якій галузі існує певна стабільна рівновага між обсягом продажу та ціною товару і залежить ціна рівноваги від кількості продавців.

Загалом конкуренція відображає прагнення до свободи і економічної незалежності з одночасним намагання конкурентів уберегтися від негараздів конкурентної боротьби, що породжує тенденцію до об’єднання зусиль і ресурсів (капіталу), економічної солідарності. Тобто намагання перемогти у конкурентній боротьбі призводить до встановлення панування на ринку, захоплення влади, утворення монополій. Це свідчить, що конкуренція і монополія є двома сторонами ринкової взаємодії.

Конкурентний ринок не можливо уявити без держави, яка формує “правила гри” на ринку і в той же час саме цей ринок доповнює концепцію “ефективної держави”. В умовах недостатньо розвинутого ринку значна частина проблем сталого розвитку вирішується за допомогою потужних державних інституцій та їхньої ринкової мотивації. У сучасних умовах особливо важливим є процес взаємодії держави і ринку через модель “змішаної економіки”. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкурентних приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такої взаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізму ціноутворення, а держава формує сукупний рівень виробництва через бюджетну, податкову, фіскальну та грошово-кредитну політики, перерозподіляючи доходи з метою задоволення суспільних потреб. Враховуючи певні провали та недосконалість сучасного ринку через зростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу, необхідність формування пропорцій в структурі економіки, держава має забезпечувати постійне узгодження основних економічних потоків. Розвиток та вдосконалення ринкових відносин потребує державної гарантії приватного привласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного руху капіталів, робочої сили, товарів і послуг як в межах країни, так і за кордоном. Держава, як організаційно-політична форма функціонування суспільства повинна бути головним чинником ринкового прогресу і стабільності суспільства. Розширення меж впливу держави на ринок відбувається під через такі чинники:

• зростання концентрації виробництва і посилення могутності монополій;

• наростання внутрішніх суперечностей економічної системи;

• економічний поділ та перерозподіл світу між наймогутнішими країнами, що формує нові виклики та загрози національній безпеці.

Злиття ринку з державою виявляється у втручанні останньої в процес суспільного відтворення на внутрідержавному рівні й у сфері світової економіки. Основними ознаками державно-ринкової моделі розвитку в сучасній економіці є:

1. Розширення сфери функціонування державної власності, що обумовлене її державно-монополістичним характером і підприємницьким змістом, мілітаризацією економіки, наростанням диспропорцій у економіці через панування монополій (виникають технічно відсталі галузі — вугільна, транспортна тощо, розвиток яких за рахунок державного бюджету (низькі ціни, тарифи на їх продукцію) означає субсидування монополій, що дає їм змогу отримувати надприбутки. За безпосередньої підтримки держави відбувається створення принципово нових, надзвичайно капіталоємних галузей (атомна енергетика, фундаментальні наукові дослідження, галузі інфраструктури та ін.), розвиток яких в умовах НТР не гарантує швидких прибутків від функціонування капіталу.

2. Привласнення і перерозподіл державою значної частини національного доходу (НД), що відбувається за рахунок:

• системи податків (більше половини всіх податків сплачують наймані працівники (вони становлять від 80 до 40 % їх доходів), внаслідок чого держава вилучає частину необхідного продукту працівників у великих монополій);

• державних закупівель, державних замовлень, особливо у військовій сфері, що створює гарантований ринок і забезпечує надприбутки;

• державних кредитів та субсидій окремим галузям (ринкові структури опосередковано отримують кошти з державного бюджету під час фінансування державою наукових досліджень то що).

3. Державне регулювання економіки реалізується як система економічних заходів уряду з метою вирішення життєво важливих для ринку проблем. Передусім це боротьба з кризовими явищами, забезпечення високих і стабільних темпів економічного зростання, здійснення структурних змін в економіці під впливом НТР і логіки конкурентної боротьби на світовому ринку, вирішення соціальних проблем (політика у сфері заробітної плати, освіти, охорони здоров'я, соціального страхування тощо), для цього використовують поточне регулювання (кон'юнктурне, антициклічне), програмування економіки (індикативні плани). Широке використання державних програм розвитку у країнах Західної Європи та Японії забезпечило підвищення конкурентоспроможності національних компаній на світових ринках.

На сучасному етапі розвитку, з ускладненням ринкового господарства особлива роль у підтриманні конкурентно-ринкових тенденцій в економіці належить державі, що формує ринок замовлень (гарантований ринок на заздалегідь виявлений попит конкретного споживача продукції), регулятором якого стає принципово інша конкуренція: якості продукції, рівня цін, збуту, науково-дослідних робіт, підготовки кадрів, ступеня завантаженості виробничих потужностей, матеріально-технічного постачання, ефективного використання товарних, фірмових знаків та реклами, сфери міжнародних економічних відносин, ін.

Актуальним також є питання про наднаціональне регулювання ринку без втрати ролі держави як елемента соціально-економічної самоіндентичності окремо взятої країни.

2. Сегментація ринку.

Підприємство, діючи в складних умовах ринку, повинне уважно ставитись до того кого і як обслуговувати. Будь-який ринок складається із споживачів, що відрізняються між собою потребами, бажаннями, смаками і купують товари, виходячи з різних мотивацій.

Сегментація ринку — це систематичний процес поділу розмаїття ринку, виділення його частин або сегментів, що спрямоване на посилення конкурентних переваг підприємств за рахунок реалізації їхніх економічних інтересів. За допомогою сегментації із загальної кількості потенційних споживачів формуються певні групи (ринкові сегменти), кожна з яких пропонує свій специфічний попит на ринку.

Теорія сегментації ринку виходить з того, що намагання підприємств задовольняти все різноманіття споживацьких запитів навряд чи може бути реалізованою. Тому пропонується здійснити класифікацію потенційних споживачів відповідно до особливостей якісної структури сформованого ними попиту. Тобто, сегментувати ринок з подальшим проникненням на ті із сегментів, де підприємство може проявити свій найбільший вплив.

Способів сегментації ринку існує достатньо для того, щоб виокремити найбільш розповсюджені із них:

Способи сегментації ринку

Щодо товарів виробничого призначення у якості підходів до сегментації розглядають: сектор економіки, до якого належать підприємства-споживачі, обсяги і частота, здійснюваних ними закупівель, місце розташування тощо.

Умовами здійснення сегментації ринку є:

1. сегментація повинна передбачати можливість кількісної оцінки розмірів сегменту;

2. підприємства повинні мати доступ для збуту своєї продукції на визначеному сегменті;

3. обсяг сегменту, що освоюється підприємством, має бути достатнім для компенсації витрат, пов’язаних із проникненням на нього і отриманням належного для виробника прибутку;

4. вибір сегменту повинен бути пов’язаним з виробничими програмами, що реалізуються на підприємстві для задоволення потреб покупців.

Сегментація ринку передбачає систематизацію цього процесу, що означає цілеспрямованість, послідовність, спланованість і постійну поновлюваність.

1. Цілеспрямованість процесу сегментації означає, що його спрямовано на виділення ринкових сегментів, а не на процес розподілу ринку на певні групи чи страти.

2. Послідовність передбачає здійснення сегментації відповідно до встановлених етапів, застосування пов'язаних між собою методів.

3. Спланованість сегментації зумовлена тим, що її проведення передбачає залучення певного комплексу матеріально-технічних та людських ресурсів.

4. Постійна поновлюваність сегментації ринку означає, що вона не є статичною, такою, що розробляється один раз на декілька років, а має поновлюватися. Необхідність такого поновлення обумовлена змінами у ринковому середовищі.

Сегмент ринку — це не тільки сукупність споживачів із високою спільністю потреб чи мотивів, а група осіб, що характеризуються однорідністю ринкової поведінки, це робить сегментацію ринку більш задовільною з погляду управління.

Розглядаючи сегментацію ринку слід звернути увагу на його складову частину — нішу ринку. Вона є не просто сегментом чи частиною сегменту будь-якого ринку, на якому вигідніше працювати даному підприємству. Ніша ринку це, по-перше, порівняно новий інноваційний вид бізнесу або виробничої діяльності (не обов’язково в науково-технічному відношенні, а й просто за видом обслуговування або виробничої діяльності), а по-друге, дуже невелика за ємністю, вузькоспеціалізована галузь господарської діяльності. Ніша ринку знаходиться на стику двох або більше сегментів ринку.

Отже, сегментація ринку — це систематизований процес розподілу потенційного ринку на групи споживачів, що мають схожі потреби, мотивації щодо прийняття рішень про купівлю певного товару чи послуги; рівень доходу та доступ до ринку. У практичній діяльності з сегментації ринку треба мати на увазі, що загрозою реалізації навіть найефективнішої сегментації є постійні зміни ринкового середовища і це потребує особливої уваги до постійного моніторингу змін, що відбуваються та здійснення необхідних коригуючих дій.

Ведучи мову про сегментацію ринку, слід також звернути увагу і на окремі види внутрішнього ринку або сукупність окремих ринків в межах національної економіки. Серед них, зокрема, при сегментації ринків за економічним призначенням можна виділити наступні ринки: землі та нерухомості; товарів і послуг; капіталу; людського ресурсу та інновацій.

Ринок землі та нерухомості. Оскільки земля є об’єктом власності, то за ринкових умов вона набуває форми товару, тобто купується і продається на земельному ринку. Ринку землі притаманні попит та пропозиція на землю, співвідношення яких формує ринкові ціни та рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. При продажу земельної ділянки її власник турбується про те, щоб не позбутися рентного доходу і укладає угоду, що забезпечить йому отримання такої суми грошей, яка при вкладі на депозит в банк чи при наданні позики, принесе дохід (річну величину відсотка), що дорівнює земельній ренті. Перед тим як стати власником землі покупець порівнює ренту, яку дає земельна ділянка з відсотком, який він отримає, якщо вкладе гроші в банк. Отже, ціна землі є капіталізованою (перетворюється на грошовий капітал) рентою. Вона прямо пропорційна величині ренти (Р) і обернено пропорційна нормі банківського відсотка (N), тобто : Ц_з = Р/ N х100%. Наприклад, якщо річний дохід у вигляді ренти становить 120 тис. грн., а банківський відсоток – 15 %, то ціна землі складе:

Ц_з = 120 000 / 15 х 100 = 800 тис. грн.

Це теоретичне визначення ціна землі, а на практиці її ціна залежить від багатьох чинників, що впливають на попит і пропозицію земельних ділянок. Так, зокрема, зростання ціни на землю обумовлюється зростаючим попитом на неї для сільськогосподарського виробництва, для будівництва приміських котеджів, баз відпочинку та ін. цілей.

Ринок нерухомості формується для торгівлі землею та іншими природними угіддями, а також будь-якими об’єктами, що на ній розташовані та пов’язані з нею (будівлі, споруди тощо). Суб’єктами цього ринку є фізичні та юридичні особи, які можуть купувати об’єкти нерухомості як для особистого (квартира, будинок), так і для виробничого призначення (приміщення для офісу, земля для сільськогосподарського виробництва тощо) та формувати запаси виробничих ресурсів.

Ринок товарів і послуг. Історично виник найпершим, обслуговує масового споживача, є свідченням стабільності та життєздатності економіки. Існує споживчий ринок товарів і послуг, що характеризує взаємозв’язок виробництва і особистого споживання та ринок товарів і послуг виробничого призначення (ринок засобів виробництва), що пов'язаний з забезпеченням безперервності відтворення виробничих процесів. Споживчий ринок функціонує для задоволення фізіологічних і соціальних потреб людей у матеріальних та духовних благах і наданні послуг. Його ємність визначається виробничими можливостями як окремих галузей внутрішнього ринку, так і купівельної спроможності споживачів у придбанні імпортних товарів та отриманні послуг. Розмаїття великої кількості продуктів, що обертаються на споживчому ринку призводить до виникнення більш спеціалізованих ринків (продуктів харчування, одягу, взуття, предметів побутової техніки, ліків, комунальних, транспортних, культурних послуг тощо). Ринок товарів і послуг виробничого призначення хоча і сформувався пізніше, та поступово набув пріоритетного значення. Він складається із ринку засобів праці (машин, обладнання, устаткування, будівельних споруд, виробничих комунікацій тощо) і ринку предметів праці (матеріалів, сировини, паливних ресурсів тощо). Формування сучасного ринку засобів виробництва, його розвиток і вдосконалення надає можливість підвищити технологічний рівень національного виробництва, прискорити науково-технічний прогрес, адаптуватися в конкурентний світовий ринок.

Ринок капіталу. Є складовою фінансового ринку і здійснює інвестиції у розвиток виробничої і невиробничої сфер економіки. Ринок капіталу має двояке призначення: як фактор виробництва і як ресурс, що приносить дохід позичальнику.

Ринок капіталу як фактор виробництва пов'язаний з попитом і пропозицією виробничих ресурсів, капітальних благ, що використовуються для продукування нових товарів. Особливістю капітального блага є те, що воно виступає і фактором виробництва і продуктом одночасно. Існує три різновиди капітальних благ: будівлі й споруди, споживче та виробниче устаткування тривалого використання і виробничі запаси. Ринок капіталу як фактор виробництва пов'язаний з капітальними вкладеннями – витратами на будівництво нових, розширення, реконструкцію і технічне переобладнання наявних основних фондів виробничого і не виробничого призначення. Джерелами фінансування капітальних вкладень є кошти державного бюджету, прибуток та амортизаційні фонди державних підприємств і організацій, кредити банків, кошти громадських, кооперативних приватних організацій і підприємств, а також населення.

Ринок капіталу як ресурс, що приносить позичальнику дохід пов'язаний з функціонуванням таких ринків: кредиту, цінних паперів та валюти.

Кредитний ринок є сукупністю відносин між позикодавцями (кредиторами), які надають тимчасово вільні кошти і одержувачами позики (позичальниками) в товарній або грошовій формі, які за користування кредитом сплачують відсоток відповідно до чинних ставок. Розрізняють фінансовий кредит, який надають банки (банківський кредит) чи небанківські установи, а також товарний (комерційний) кредит, який надають господарські партнери та інші види кредиту. Кредитний ринок є формою руху позикового капіталу, що сприяє прискоренню реалізації товарів та одержання прибутку.

Ринок цінних паперів є різновидом кредитних відносин чи відносин позики грошових документів між особою, яка їх випустила та їхнім власником, що передбачають виплату доходу у формі дивідендів чи процентів, а також можливість передавати грошові та інші права, що випливають із цих документів іншим особам. Ринок цінних паперів має дві складові: первинний ринок (емісія цінних паперів, випуск їх в обіг) і вторинний ринок, який займається перепродажем цінних паперів на фондовій біржі. Через це ринок цінних паперів називають ще фондовим ринком

Валютний ринок – є відносинами купівлі–продажу різних національних валют. Функціонування такого ринку зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. На валютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгівлі, інші розрахунки між країнами, міграція капіталів тощо.

Ринок людського ресурсу. Це ринок, що має визначальну роль у формуванні високо конкурентної економіки, обумовленої зростанням ролі інтелектуального капіталу та інноваційної праці у суспільному відтворенні. Ринок людського ресурсу висуває підвищені вимоги не тільки до фізичного, психічного та соціального здоров’я нації, але особливо до інтелектуального та освітньо-кваліфікаційного рівня сукупного працівника. До цього ринку відносять також і інші показники цивілізованості держави, що мають конкурентний попит на ринку: відсутність дискримінації за гендерними, географічними та національними ознаками, прогрес фізичного та соціально-психологічного стану економічно-активного населення, тривалість життя та стан здоров’я населення, що обумовлені економічними, екологічними та іншими чинниками, стан суспільного здоров’я та системи його забезпечення, структура зайнятості населення, в тому числі частка працюючих у невиробничих галузях, науці й науковому обслуговуванню, фінансовій діяльності тощо. Серед факторів, що впливають на відтворення людського ресурсу, слід відзначити:

- обсяг виробництва та доходів населення;

- вплив держави на подолання нерівності доходів та якість життя населення;

- доступність систем освіти й охорони здоров'я;

- обсяг інвестицій у людський ресурс нації.

Ринок інновацій. Це ринок, що пов'язаний з реалізацією інноваційного попиту через інноваційну пропозицію на конкурентних засадах для зростання науково-технологічного рівня виробництва. Ринок інновацій має суб’єкти, об’єкти та рушійні сили розвитку.

Суб’єкти ринку інновацій – це виробники і споживачі інноваційних продуктів, якими є фізичні та юридичні особи сфери виробництва товарів і надання послуг, державні та приватні підприємства, регіональні та місцеві органи управління та регулювання.

Об’єкти ринку інновацій – це предмети творчої праці, новітні технічні засоби, методи, форми організації виробництва, технології, види продукції, інформація, що є об’єктами купівлі-продажу.

Рушійними силами розвитку ринку інновацій є об’єктивні і суб’єктивні чинники, що спонукають суб’єктів ринкових відносин мати постійну зацікавленість у залученні нововведень, оновленні продуктів та послуг, що за своїми споживчими параметрами суттєво перевищують існуючі аналоги і можуть стати фундаментом для подальшої модифікації.

Сучасні товарні ринки все більше наповнюються новими зразками техніки, технологій, видів продукції, які помітно відрізняються вищою якістю, багатофункціональністю, гнучкістю у процесі переобладнання виробництва від своїх аналогів. Ця тенденція швидко поширюється на різні регіони світу, а впровадження інноваційних товарів у сферу виробництва та послуг швидко змінює загальногосподарську кон’юнктуру, структуру економіки, інвестиційну активність у галузях, розвиток НТП, рівні цін і показники кредитної та валютно-фінансової сфер. Співпраця виробників і споживачів інновацій є одним із найважливіших факторів стимулювання інноваційної діяльності на ринку інновацій, де кожен із учасників цієї співпраці вирішує свої інтереси. Вважають, що інновація стає товаром, коли усвідомлена реальна можливість її комерціалізації, проведена її експертиза, визначені сфери її застосування, тобто впроваджена у виробництво, знайдено реального покупця.

3. Міжнародні ринки та становлення глобального ринку.

Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов’язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок. Це обумовлено дією об’єктивних чинників:

- пришвидшеним розвитком науково-технічного прогресу коли жодне підприємство чи галузь не в змозі самостійно використовувати новітні досягнення науки і техніки;

- інтернаціоналізація господарських відносин через міжнародний поділ праці, кооперацію та спеціалізацію підприємств.

Основними механізмами участі підприємства в міжнародних відносинах є надання ліцензій, експорт і прямі іноземні інвестиції. Як правило, перші кроки національні виробники на міжнародній арені починають з експорту чи ліцензування, а потім, з набуттям певного досвіду, розглядають можливість інвестування.

Окрім того, підприємство може покинути межі національного ринку і конкурувати у глобальних масштабах в 3-х випадках:

• при бажанні знайти нові ринки збуту;

• при необхідності, викликаною конкуренцією, знизити витрати;

• за умови використання родовищ корисних копалин, розміщених за кордоном.

В тих галузях, де конкуренція носить дійсно глобальний характер, присутні експорт чи прямі іноземні інвестиції. Однак якщо значні експортні потоки є свідченням глобальної конкуренції в галузі, то цього не можна сказати про прямі іноземні інвестиції, які можуть вказувати на існування розвинутих підприємств, конкурентні позиції яких залежать від їхніх активів і конкретних умов в інших країнах. Галузь за рахунок сучасних підприємств стає глобальною завдяки економічним перевагам, що виникають в результаті ведення скоординованої конкуренції на багатьох національних ринках. Між національною і міжнародною конкуренцією підприємств існують відмінності, що пов’язані перш за все з:

- рівнем розвитку національних підприємств і вартістю факторів виробництва;

- існуючими умовами підприємництва на національних ринках;

- ступенем впливу держави на формування сприятливого підприємницького іміджу;

- різницею в цілях, ресурсах і можливостях здійснювати моніторинг іноземних конкурентів.

Джерела становлення глобального ринку мають в своїй основі такі причини: порівняльні переваги; економію на масштабі в сфері виробництва; переваги за рахунок диференціації продукту; надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага.

Порівняльні переваги є класичним фактором глобальної конкуренції коли підприємства мають значні переваги у вартості чи якості факторів виробництва продукту, стають його конкурентними виробниками, а експорт спрямовують в інші країни.

Економія на масштабі в сфері виробництва пов’язана з отриманням потенційних переваг у витратах за рахунок централізації виробництва і глобальної конкуренції, що перевищують розмір національного ринку, а також необхідного розвитку експорту між країнами. Значний обсяг продажу і нагромадження досвіду в галузі технологій, що є виключною власністю виробника, формують витратні переваги у глобальній конкуренції.

Диференціація продукту особливо в галузях з передовими технологіями надає виробникам перевагу в репутації і довірі. Економія на глобальних операціях підприємства може виникнути за рахунок використання патентної технології на ринках різних країн.

Надання ринковій інформації і технологям характеру суспільного блага пов’язано з тим, що технологічні інновації, незалежно від початкових інвестицій, є ресурсом, що може потім багаторазово і безкоштовно використовуватися, а значить стає суспільно доступним. Глобальна конкуренція надає також джерела інформації про технологічні досягнення і сприяє підвищенню технологічної конкурентоспроможності підприємства.

Слід відмітити, що окрім переваг у глобалізації ринку існують і перепони, що можуть заблокувати розвиток міжнародної конкуренції підприємств. Серед них слід відмітити економічні, що підвищують прямі витрати в глобальній конкуренції; управлінські, що пов’язані інтенсивністю обслуговування та технологічними змінами виробленого продукту та інституціональні, що пов’язані з проведенням державної політики захисту вітчизняного виробника та підтримання рівня зайнятості.

Тема 10. Суспільне відтворення

Лекція 1

1. Суспільне відтворення, його типи і показники.

2. Валовий внутрішній продукт та національний дохід.

3. Споживання і заощадження.

4. Національне багатство, його сутність та структура.

1. Суспільне відтворення, його типи і показники

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті ж самі стадії. Суспільство не може перестати споживати, а отже, воно не може перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв’язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1. − К.: Держполітвидав, 1954. − С. 565). Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об’єктивною основою існування людського суспільства. Економічна теорія досліджує суспільне відтворення як економічне.

Економічне відтворення відбувається як всередині окремих підприємств, домогосподарств, галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах, або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві є вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.

Водночас суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено, що в суспільному відтворенні з’являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств. Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва − максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне вироб­ництво − на сукупний попит і т. ін.

Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

• виробництва, розподілу, обміну, споживання;

• домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;

• продуктивних сил, складових їх частин і економічних відносин;

• суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв’язків визначальним є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для життя людей. Розподілене, обмінене і спожите може бути тільки те, що вироблене.

Економічне відтворення суспільства включає в себе відтворення:

1. суспільного продукту та його конкретних форм;

2. людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

3. основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

4. національного багатства;

5. споживання;

6. економічних відносин.

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності – це продуктивні сили суспільства. Тому економічна теорія також досліджує відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.

У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, перш за все домінуюча, їх взаємозв’язок і напрями розвитку, а також відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.

Розрізняють просте, звужене і розширене відтворення економічної системи (рис. 10.1).

Просте відтворення − це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних обсягах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогоспо­дарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, так званої традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого істо­ричного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних обсягах. За сучасних умов просте відтворення поширене в найбідніших країнах.

Суспільне відтворення

Просте

Відновлення суспільного виробництва в незмінних обсягах та якості

Рис. 10.1. Типи суспільного відтворення

Звужене відтворення характеризується відтворенням суспільного виробництва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді.

Розширене відтворення економіки − це відтворення суспіль­ного виробництва в зростаючих обсягах. У даному випадку частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення межі його виробничих можливостей.

Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, знач­ну його частину капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного і оборотного капіталу, а на цій основі − і виробниц­тва. Проте просте відтворення продовжує існувати як елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення тієї кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яка була в наявності у попередньому періоді.

В умовах розвинутого товарного виробництва і ринку відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію на ринку су­спільного продукту. У зв’язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні економіки загалом.

Вагомий вплив на розширене відтворення за сучасних умов, особливо в Україні, здійснює тіньовий сектор або тіньова економіка. Це знаходить свій прояв у щорічному відпливу капіталів за межі країни, недоотриманні доходів Державного бюджету України, прагненні приватизувати державні підприємства за безцінь і т. п. За даними Всесвітнього банку Україна займає перше місце серед країн Центральної та Східної Європи та республік колишнього СРСР за масштабами тіньової економіки.

Що стосується основних показників, що характеризують економічне відтворення, то це макроекономічні показники − валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен з них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту. Аналіз також охоплює показники валового внутрішнього продукту і національного доходу на душу населення та інші показники.

2. Валовий внутрішній продукт та національний дохід

Підсумковим результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт або валовий суспільний продукт (ВСП). Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту — систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків − це адекватний ринковій економіці національний облік, який ведеться на основі певного набору рахун­ків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв’яз­ки у національному господарстві.

В основу СНР покладено концепцію господарського кругообігу, яка ґрунтується на таких принципах:

1 - продуктивною є будь-яка праця, що приносить дохід;

2 - грошові витрати і доходи в суспільстві еквівалентні, тобто витрати дорівнюють доходам;

3 - виробництво, розподіл, обмін продуктів розглядаються як взаємопов’язані сторони єдиного процесу відтворення;

4 - усі показники обчислюються лише у грошовій формі.

За системи національних рахунків подвійний рахунок виключається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва.

Баланс народного господарства – це система взаємопов’язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. До них належить відтворення: матеріального продукту – сукупного суспільного продукту і чистого матеріального продукту; національного доходу; національного багатства.

Для БНГ характерне розмежування двох сфер — матеріального виробництва і так званої невиробничої сфери. Матеріальне виробництво поділяється на виробництво засобів виробництва (І підрозділ) і виробництво предметів споживання (ІІ підрозділ). Система балансів — це зведений матеріальний баланс, міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс, баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів та ін.

Отже, БНГ обчислює тільки матеріальне виробництво в економіці, при цьому розмежовується виробництво засобів виробниц­тва і предметів споживання. Концепція СНР, навпаки, розглядає економіку як єдине ціле без принципового розмежування матеріального і нематеріального виробництв. До того ж у СНР принципове значення має система домогосподарств.

За СНР виробнича діяльність − це будь-яка законна діяльність, що приносить дохід. Поки що системі національних рахунків альтернативи немає. Проте з часом метод БНГ може бути удосконалений, але з урахуванням досягнень СНР.

За системою балансу народного господарства валовий суспільний продукт (ВСП) обчисляється як сума всіх благ, включаючи проміжні, створені в суспільному виробництві за певний період (зазвичай рік). Він також може бути визначений як сума продукції окремих виробників (підприємств, об’єднань) за цей самий проміжок часу. Головним і вихідним показникам оцінки національного продукту (так у СНР називають суспільний продукт) є валовий внутрішній продукт (ВВП). Цей показник широко застосовується у світовій господарській практиці, міжнародній і національній статистиці для визначення рівня і темпів економічного розвитку, продуктивності суспільної праці, рівня життя населення. У статистиці України форма національного продукту (ВВП) була визначена не так давно − з 1987 р.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна вар­тість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Для ВВП характерні такі загальні риси:

- є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в національній економіці;

- характеризує єдність взаємопов’язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг;

- охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг, особистих підсобних господарств населення, окремих осіб, зайнятих бізнесом;

- є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва;

- має кількісний, часовий вимір.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП за виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості, створеної в галузях економіки.

У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рен­та), а також амортизаційні відрахування.

У таблиці 10.1 в узагальненому вигляді показані методи обчислення ВВП за витратами і за доходами.

За першим підходом валовий внутрішній продукт дорівнює сумі споживання домашніх господарств (С), валових приватних інвестицій (І), видатків держави (Д) і чистого експорту (Х), тобто:

ВВП = С + І + Д + Х (10.1)

Таблиця 10.1

Два підходи до обчислення ввп − за витратами і за доходами

За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків.

Кожен з підходів дає абсолютно однаковий результат. Для підприємств доходи домогосподарств є витратами виробництва.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв’язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП − це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП − це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник − дефлятор ВВП, який визначається за формулою:

Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП (10.2)

На основі ВВП розраховується цілий ряд інших макроекономічних показників. Перший з них – валовий національний дохід (ВНД), який відрізняється від ВВП на величину сальдо первинних доходів, що виплачені чи одержані резидентами інших країн:

Сальдо Доходи, які отримали Доходи, сплачені

первинних = резиденти з-за кордону резидентам інших

доходів за їх участь у виробництві — країн за участь у

S _п.д. ВВП інших країн виробництві ВВП

даної країни

D _отр. D _спл.

S _п.д. = D _отр.– D _спл.

S _{п.д. >} 0 (10.3)

^<

ВНД дорівнює ВВП +/− S _п.д.

Оскільки сальдо первинних доходів має бути додатне або від’ємне, то ВВП може перевищувати ВНД або, навпаки, бути меншим, ніж ВНД. Ситуація, коли ВВП ледь перевищує ВНД, виникає, якщо сальдо первинних доходів є від’ємним. Це характерно для країн, що розвиваються, оскільки ці країни вимушені сплачувати доходи (відсотки, дивіденди) розвинутим країнам. І навпаки, для розвинутих країн характерним є додатне сальдо первинних доходів і перевищення ВНД над ВВП.

Наступним макроекономічним показником, розрахованим на основі ВВП є чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) − це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП – Амортизаційні відрахування. (10.4)

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):

НД = ЧВП – Непрямі податки на бізнес; (10.5)

або НД = ВВП – Амортизаційні відрахування – Непрямі податки на бізнес.

Національний дохід — це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Національний дохід — це чистий внутрішній продукт, зменшений на величину податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

Національний дохід є дуже важливим показником результатив­ності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.

До останнього часу в економічній літературі вважалося, що національний дохід − це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв’язку (частково). Це звужений підхід до розуміння національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах більше половини працюючих зайнято у сфері послуг, тому там основну частину доходів заробляють шляхом надання послуг. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національ­ного доходу залишається за матеріальним виробництвом. Голов­ним напрямом розвитку останнього є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння національного доходу велике значення мають процеси його виробництва, розподілу, перерозподілу і кінцевого споживання.

Виробництво національного доходу відбувається в галузях матеріального виробництва і у сфері послуг.

Розподіл національного доходу веде до визначення частки кожного з учасників його виробництва через заробітну плату, прибуток, процент, ренту, дивіденд та ін. Ці доходи називаються первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов’язаний з певним фактором виробниц­тва. В результаті привласнення тієї чи іншої специфічної форми доходу і відбувається економічна реалізація власності на даний фактор виробництва. У результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників сфери виробництва.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внес­ки до різноманітних фондів та ін. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні доходи. Основними фор­мами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомоги багатодітним сім’ям тощо. Перерозподіл національного доходу здійснюється через офіційні та неофіційні канали.

Офіційний перерозподіл національного доходу фіксується в офіційній статистиці. Наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки, яка є сукупністю неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо).

У сучасних умовах до таких видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, незаконна конвертація валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за значну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін.

Використання національного доходу здійснюється за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів національного виробництва і майбутнього зростання національного продукту.

Національний дохід, що йде на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід буде більший від створеного, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів і послуг, ніж вивозити.

Велике значення для збільшення величини національного доходу, прискорення соціально-економічного прогресу та розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і заощадженням національного доходу. Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і заощадженням у пропорції 75:25. За час економічної кризи норма нагромадження в Україні значно скоротилася.

На основі показника національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (подат­ки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробниц­тва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо (трансфертні виплати − виплати, які не пов’язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані), то отримаємо суму так званого особистого доходу. Особистий дохід − це одержаний дохід, а національний дохід − це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств − кінцевий показник системи національного рахівництва. Цей дохід використовується на споживання та заощадження.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного доходу, тому що від його рівня залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (розширення суспільного виробництва), рівень добробуту населення, економічної могутності країни.

3. Споживання і заощадження

Концепція споживання і заощадження, яка розглядається, базується на кейнсіанському підході. Ця концепція, запропонована понад півстоліття тому англійським економістом Дж. Кейнсом, була неприй­нятною для тодішніх західних економістів. Сьогодні багато елементів кейнсіанської теорії увійшли в словник економічної теорії.

Розкриття сутності споживання розпочинається з аналізу поведінки споживачів. Споживання домогосподарств (див. тему 3) − це видатки на придбання товарів та послуг для задоволення потреб. Споживання є найважливішим компонентом національного доходу, що становить від 75 до 80 % сукупних видатків. Основними компонентами споживання є такі статті, як продовольство, житло, транспортні засоби, освіта, медичні послуги. Ці компонен­ти поділяються на три основних групи: товари тривалого користування, поточного користування і послуги.

Однією з найважливіших в економічному відтворенні функцій є функція споживання. Вона розкриває взаємозв’язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Це поняття ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв’язок між споживачем і доходом.

Зв’язок між споживанням та доходом називають функцією споживання (див. рис. 10.2).

Рис. 10.2. Функція споживання

Крива графіка на рис. 10.2, що проходить через точки А, B, C, …, G, є функцією споживання. Для кожного розміру національного доходу визначається розмір споживання домогосподарства (С). Споживання зростає разом із збільшенням національного доходу.

У точці А споживання перевищує розмір національного доходу, у точ­ці В точно відповідає обсягу національного доходу, почина­ючи з точки С споживання становить частину національного доходу.

Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання (ГСС).

Гранична схильність до споживання − це величина додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова гривня доходу.

Схильність до споживання означає бажаний рівень споживання. Отже, ГСС − це додаткове споживання, що виникає з додаткової гривні доходу. Наведене визначення можна записати так:

. (10.6)

Гранична схильність до споживання коливається в межах від 0 до 1.

Розглянемо сутність національного споживання. По-перше, споживання важливе, тому що воно є головним компонентом сукупних видатків. По-друге, те, що не споживається, − заощаджується. У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль.

Практика показує, що в цілому споживачі визначають свій обсяг споживання з огляду на поточний дохід та дохід у тривалій перспективі. Поточний дохід характеризує тісний зв’язок споживання з поточним використанням доходу. Дохід у тривалій перспективі слугує людям для обґрунтування своїх споживчих видатків не тільки через поточний дохід, а й через довгострокові тенденції доходу.

Заощадження − це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження (З) дорівнюють національному доходу (НД) мінус споживання (С):

З = НД – С (10.7)

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними суб’єк­тами заощадження є домогосподарства і підприємства.

Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше, ніж бідні не тільки в абсолютних, так й у відносних величинах. Часто найбідніші витрачають більше, ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощаджень зростають борги.

Розглянемо функцію заощадження та граничну схильність до заощадження. Функція заощадження показує зв’язок між розміром заощаджень та доходом.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто:

(10.8)

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використаного національного доходу на заощадження повин­ні дорівнювати обсягу національного доходу країни. Щоправда, в реальній дійсності така рівність досягається не завжди. Але за тео­рією слід виходити з того, що національний дохід дорівнює сумі споживання й заощадження:

НД = С + З (10.9)

Якщо ГСС дорівнює 0,80, то ГСЗ має дорівнювати 0,20. Сума ГСС та ГСЗ повинна обов’язково дорівнювати одиниці. Отже, ГСЗ = 1 – ГСС.

Заощадження є вартісним показником інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій використовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Відповід­но інвестиції мають місце тоді, коли є заощадження і коли за їх рахунок створюється реальний капітал.

Отже, між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв’язок. Його можна розглядати на рівні корпорації і в масштабі суспільного відтворення. В останньому випадку визначають національні заощадження і норму національних заощаджень.

Визначимо ці категорії економічного відтворення через національний дохід. Національні заощадження − це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це чисте заощадження і чисте нагромадження.

Норма національного заощадження (ННЗ), визначається за формулою:

, (10.10)

де З − обсяги заощадження національного доходу, наприклад, за рік.

Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу, називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20-25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв’язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулю­вання схильності населення, домогосподарств, підприємств до заощадження. Більш детально проблеми інвестицій і економічного зростання були розглянуті у темах 4 і 6.

4. Національне багатство, його сутність та структура

Національне багатство безпосередньо пов’язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство — це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство − це все те, чим володіє країна сьогодні − все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства надається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення сутності національного багатства та його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов’язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов’язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства − це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили − науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об’єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх гос­подарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання − автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ. До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, або потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад, ліс), але можуть бути відтворені. У той же час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-тех­нічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається в Україні та в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромаджені більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршання якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Сьогодні частка бюджетного фінансування української науки не перевищує 0,4 % ВВП при нормативі 1,7 % ВВП. Щорічне фінансування освіти фактично становить 5 % ВВП при нормативі у 10 % ВВП. Державне фінансування освіти і науки є недостатнім. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту удвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж це передбачено законодавством. Такий стан з фінансуванням науки і освіти в країні безперечно свідчить про втрату частки ВВП і національного багатства.

В сучасних умовах національне багатство включає в себе матеріальне і нематеріальне багатство, а також природні ресурси, залучені до господарського обороту. Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства особливого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України: найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд економічних катастроф типу аварії на Чорнобильській АЕС – призвели до втрати значної частини національного багатства, якою вже ніколи не скористаються наступні покоління. Таким є взаємозв’язок між духовним і інтелектуальним та матеріальним багатством нації.

В останні роки отримала подальший розвиток розширювальна трактовка структури національного багатства. Дослідження в цьому напрямі веде Всесвітній банк. Його спеціалістами розробляються методологія дослідження і методи кількісного виміру елементів національного багатства.

В 1995 р. Всесвітній банк вперше опублікував експериментальні оцінки національного багатства в 192 країнах світу. За методологією Всесвітнього банку до складу національного багатства були включені фізичний капітал, природні ресурси та людський капітал. За оцінками банку частка фізичного капіталу дорівнює в середньому 16 % від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 %, а природні ресурси − 20%.

Аналогічні дослідження з оцінки національного багатства були проведені і Російською Академією Наук (РАН). Дослідження показали, що 50 % національного багатства Росії припадає на людський капітал, а 40 % − на природні ресурси. Лише 10 % національного багатства становить фізичний капітал, що менше, ніж в розвинених країнах світу. Хоча ці оцінки національного багатства є недосконалими (багато умовностей і неточностей), проте вони дозволяють визначити потенційні можливості розвитку країни.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статис­тика національного багатства потребує його спеціального аналізу щодо обсягу, структури, динаміки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Т ермінологічний словник

Валовий внутрішній продукт (ВВП) − сукупна вартість кін­цевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств.

Валовий суспільний продукт (ВСП) − сукупність усіх матеріаль­них благ і послуг, створених у суспільному виробництві, як правило, за рік.

Валовий національний дохід (ВНД) – ВВП +/− сальдо первинних доходів, що виплачені чи одержані резидентами інших країн.

Відтворення − постійне відновлення та повторення процесу вироб­ництва.

Гранична схильність до споживання – величина додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова гривня доходу.

Заощадження – частина доходу, що не споживається.

Національне багатство − сукупність матеріальних благ, створених працею людей за весь період існування країни, залучених до господарського обороту природних ресурсів і нагромаджених культурних та духовних цінностей.

Національний дохід (НД) − за сучасною методологією − ЧВП, зменшений на величину непрямих податків на бізнес.

Національні заощадження – частина національного доходу, яка не використовується на споживання і характеризує обсяг частки заощадження в суспільстві.

Номінальний ВВП − ВВП, обчислений у поточних цінах.

Просте суспільне відтворення – повторення процесу суспільного виробництва в незмінних масштабах.

Реальний ВВП − ВВП, обчислений у постійних цінах.

Розширене суспільне відтворення − відтворення суспільного виробництва, яке з року в рік повторюється у зростаючих обсягах.

Тіньова економіка − приховані господарськими та інституціональ­ними одиницями види діяльності, що офіційно не обліковуються державними органами.

Функція споживання − зв’язок між споживанням та доходами.

Функція заощадження − зв’язок між розмірами заощадження та доходу.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) − ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань.

Чистий продукт (ЧП) − за класичною методологією − новостворена вартість за рік, або національний дохід.

К онтрольні запитання і навчальні завдання

1. Які існують форми сукупного продукту?

2. Чому необхідна єдина методологія системи національних рахунків (СНР)?

3. Розкрийте відмінності між валовим внутрішнім продуктом і валовим національним доходом.

4. Визначить показники чистого внутрішнього продукту і націо­нального доходу.

5. Розкрийте концепції національного доходу.

6. У чому суть відтворення? Охарактеризуйте його типи.

7. Яке відтворення характерне нині для економіки України: просте, розширене чи звужене? Обґрунтуйте свою позицію.

8. Назвіть причини зростання масштабів тіньової економіки в Україні.

9. У чому полягає необхідність структурних зрушень в економіці України?

10. У чому полягає розширювальна трактовка структури національного багатства Всесвітнього банку?

Тема 10. Суспільне відтворення Лекція 2

1.Державний бюджет. Податки

2. Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

3.Держава в системі суспільного відтворення

4.Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

1. Державний бюджет. Податки

Державний бюджет. У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соціально–економічним устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.

Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров’я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.

Податки. Для формування державного бюджету найбільше використовують метод бюджетного обчислення, за якого розміри державних видатків від доходів встановлює міністерство фінансів країни на підставі реального вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки. Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формується за рахунок податкових надходжень. Податки – це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально – економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки – давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.

Вперше теоретично обґрунтував сутність податків арабський мислитель Ібн Хальдун понад 500 років тому. Він вважав, що держава, а також і податки - невід’ємні, важливі чинники людської цивілізації. На його переконання податкові ставки мають стимулювати ділову активність, інакше руйнуються економічні стимули, занепадає цивілізація. Основними принципами оподаткування Іб Хальдун називав справедливість, рівність і платоспроможність. Класик політичної економії А. Сміт також надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Основними принципами оподаткування, за А. Смітом, які мають важливе значення в сучасних умовах, є справедливість (всезагальність оподаткування та рівномірний розподіл податку залежно від величини доходів громадян), принцип зручності, принцип визначеності (величина податків, час і спосіб їх вилучення), принцип економії (скорочення витрат при вилучені податків).

Актуальними є сформовані шведським економістом К.Віксель основні принципи справедливого оподаткування(принцип корисності і принцип рівності) , згідно з яким вилучені у населення через механізм податків кошти мають повернутися до нього у формі державних послуг . Крім того, податки не повинні підривати добробут соціальних груп.

У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов’язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації, соціальну справедливість, стабільність, економічну обґрунтованість, рівномірність, єдиний підхід, компетенцію, доступність, однак ці принципи не дотримуються. Так, відмінена прогресивна шкала оподаткування доходів населення, що не відповідає принципу соціальної справедливості і обґрунтованості.

Розглянемо основні функції податків. Їх три: фіскальна ( фіск- державна скарбниця), регулююча і стимулююча. Фіскальна означає збір грошових коштів з населення, підприємств і організацій, регулююча – забезпечує регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом – усього процесу суспільного відтворення.

Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування ), на проведення науково – дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси. Регулююча і стимулююча функції податків тісно пов’язані, тому виконання однієї з них може поєднуватись з процесом реалізації іншої функції.

Закономірним є посилення фіскальної функції податків, про що свідчить той факт, що на початку ХХ ст. завдяки податкам доходи держави становили 10% національного доходу, а на початку ХХІ ст. до 90%. Це сприяє посиленню регулюючої та стимулюючої функцій податків.

Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування. В Україні в 2006 р. податок на прибуток підприємств становив 4,4% ВВП, на додану вартість - 5,4% ВВП, акцизний збір – 1,3% ВВП, подохідний податок з громадян – 3,6% ВВП, плата за землю - 0,4% ВВП; інші надходження – 12,1%ВВП. Питома вага особистого податку в Україні низька. Наприклад, питома вага особистого податку у державних доходах розвинутих країнах становила в середині 90- х років до 30%.

У структурі бюджетних витрат держави в останні роки сталися суттєві прогресивні зміни. Так, якщо у США в 1960 р. 49,8% видатків федерального бюджету спрямовувалося на оборону, то в 1994 р. – лише 25%. А упродовж 1991- 1997 військові витрати скоротилися на загальну суму 250 млд. дол. Аналогічні процеси відбуваються і в деяких інших країнах. При цьому тепер на першому місці державних видатків – витрати на соціально – економічні цілі (розвиток освіти і перекваліфікацію працівників, охорону здоров’я, соціальне забезпечення), які у державному бюджеті США перевищують 47%, проти 20% у 1960 р. На економічні цілі (житлове будівництво і реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт зв'язок, науку тощо) в розвинутих країнах світу спрямовується до 20 % всіх бюджетних витрат. В Україні серед видатків державного бюджету на першому місці – фінансування народного господарства, на другому – витрати на соціальні цілі, на третьому – витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.

2. Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

Соціальна політика. В умовах ринкової економіки капіталістичного типу існує безробіття, несправедливий розподіл доходів та майна тощо, що вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, регіону, підприємства. Соціальна політика в сучасних умовах – це комплекс соціально–економічних заходів держави, підприємств, організацій, громадських об’єднань спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів населення, розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.

Основні напрямки соціальної політики наступні: захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації; надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім’ям; надання допомоги на випадок безробіття; здійснення політики соціального страхування ,введення мінімальної заробітної плати для працюючих; забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров’я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації; надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).

Відповідно до Конституції країни основними принципами соціальної політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров’я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.

Відтворення людського ресурсу і його взаємозв’язок з соціальною політикою. Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матеріально – речові, а й особисті фактори виробництва – людські ресурси, головна продуктивна сила суспільства. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованій ринковій (змішаній) економіці. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та посткапіталістичне суспільство (США, Німеччина, Японія Швеція та десятки інших):

1.Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.

2.Робоча сила і підприємництво невід'ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.

Які конкретні складові цієї проблеми? Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов'язаний з періодом становлення працездатної людини.

Відтворення людського ресурсу – це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у виробництво, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підприємствами, регіонами, країнами, створення соціально–економічного механізму, що забезпечує задоволення потреб народного господарства в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.

Природний рух населення. Кількість і якість трудових ресурсів врешті – решт визначені чисельністю і статево віковим складом населення. Останній же залежить від природного руху населення, як правило, через 18-20 років.

Природний рух населення, характер його відтворення визначається багатьма обставинами: рівнем індустріального та постіндустріального розвитку країни та урбанізації, соціальними умовами, традиціями культури і побуту, конкретно історичними факторами. Вони по-різному впливають на народжуваність і тривалість життя і повинні ретельно враховуватися в процесі реалізації соціального захисту населення.

В Україні, починаючи з 1992 р. складалась негативна демографічна ситуація. Їх причиною стала непродумана демографічна політика уряду незалежної держави. В результаті цього уже в 1992 р. в Україні смертність вперше в післявоєнний період перевищила народжуваність. Так, тільки за 1992- 1994 рр. в Україні вмерло на 2,3 млн. чол. більше, ніж народилось. На думку вчених у ті роки рівень народжуваності досяг самого низького показника, котрій будь–коли спостерігався в нашій країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція» (тобто виродження нації), або «демографічна» криза. Кризові явища спостерігаються і в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років менша, а дитяча смертність вдвічі вища , ніж в розвинутих країнах світу. Кожен третій чоловік вмирає в працездатному віці, не доживши до пенсії, що свідчить про погіршення здоров’я населення країни. Біля 80% дітей мають фізичні або психологічні порушення. При збереженні таких тенденцій Україна може стати країною з самим низьким показником народжуваності і досягнути стану, за якого виродження нації стане незворотним. Згідно прогнозам, процес депопуляції в Україні буде продовжуватись до 2026 р., а чисельність населення до цього року скоротиться в країні до 42 млн. чол.

Щоб переломити негативні тенденції розвитку демографічної ситуації в країні, необхідно, окрім заходів по розширеному відтворенню суспільного виробництва та підвищення життєвого рівня населення, проводити обґрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності і надання реальної та відчутної допомоги сім’ям, що мають двох і більше дітей, суттєво підняти рівень охорони здоров’я. Демографічна політика в розвинених країнах є складовою частиною соціальної політики суспільства, вона включає в себе сукупність соціально–економічних, правових, морально–психологічних і медико-демографічних заходів, безпосередньо впливаючи на демографічні процеси.

До них, як правило, відносяться покращення житлових умов з врахуванням демографічного фактора, виплати допомоги на дітей, забезпечення дитячими установами, збільшення відпусток по вагітності і родам, зміцненням сім’ї, а також зміцнення морального клімату в суспільстві.

Потрібно також активно формувати уявлення населення про оптимальний розмір сім’ї, про працю по вихованню дітей в сім’ї, розглядаючи її як суспільно необхідну працю. Виключного значення має також створення організаційно–економічних, медицинських тощо умов для зміцнення здоров’я населення , охорони материнства.

Важливою складовою соціальної політики є, як зазначалося вище, соціальний захист населення. Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини ООН сучасна правова держава має гарантувати право на рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин .

Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх регулювання та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники - їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам колишня стократна різниця між сукупними доходом домашнього господарства першої багатої 10-ти відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується у 25 разів і становить 4%. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинених країнах спрямована політики доходів.

Разом з тим варто нагадати, що надмірне вирівнювання доходів населення не сприяє розвитку економіки. Тому процес регулювання доходів передбачає оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в т.ч. підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання.

Конкретними складовими соціальної політики і соціального захисту населення та його розширеного відтворення є:

1. Соціальне страхування, котре складається із пенсійного, медицинського, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків у рівних пропорціях. Страхові виплати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить, по перше, від тривалості безробіття, по друге, від специфічних умов країни.

2. Програми працевлаштування та перекваліфікації . У виконанні цих програм беруть участь держави та підприємці. У США фірми щорічно витрачають на ці програми до 30 млд. дол., а держава на перекваліфікацію працівників – більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США віддають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування дає скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн тривалість робочого дня скоротилась вдвічі.

3. Правове регулювання найманої праці. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки, певні гарантії умов праці, доплати за понадуючні роботи, надання додаткового харчування та ін.

4. Захист прав споживачів. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», держава має гарантувати належну якість продукції, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та ін. Однак цей Закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Людський розвиток як ключова складова відтворення людського ресурсу. Людський ресурс – це розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.. Людський розвиток розглядають на рівні концепцій, економічної політики та вимірів і характеристики його реального стану. На усіх рівнях вихідним є положення про недостатність поняття “економічне зростання” для характеристики людського розвитку. Ще Аристотель звернув увагу що достаток не є тим добром , яке ми шукаємо, а є лише корисним для пошуків чогось іншого. Він вважав що фундаментальне завдання суспільства – забезпечення «квітучого життя».

Людські бажання, як відомо набагато ширші ніж економічний добробут. З огляду на це у першому «Звіті про людський розвиток» за 1990 рік передбаченому Програмою розвитку ООН зазначалося: «Справжнє багатство країни - це її народ». Мета розвитку полягає у створенні для людей умов, у яких їх життя було б тривалим, здоровим і наповненим творчістю.

Разом з тим дослідження підтверджують існування прямої та статистичної значущості захищеності між рівнями ВВП на душу населення і показниками якості життя. Обсяги ВВП мають велике значення для надання додаткових ресурсів для розвитку освіти, охорони здоров’я, піднесення технічного рівня в усіх сферах суспільного життя, в т.ч. в домогосподарствах, культурній сфері, а також для сфери скорочення злиденського життя.

Загалом не існує фундаментального протиріччя між характеристикою розширеного відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу як важливими показниками і його тлумаченням як недостатньої умови для людського розвитку.

У «Звіті про людський розвиток» (1990) вперше було подано повний вимір соціально–економічного прогресу – індекс людського розвитку (далі – індекс розвитку людського потенціалу). Це інтегральний показник із трьох складових - довголіття, освіченість, рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіченість – комбінацією грамотності дорослих; рівень життя - реальним ВВП на душу населення. У 1999 р. було розраховано ІРЛП для 174 країн : 45 з них - країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу; 94 (54% ) – країни з середнім розвитком людського потенціалу; 35 (20%) – країни з низьким рівнем людського розвитку. Україна належить за цим показником до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. За ІРЛП вона посіла 91 місце (із 174).

Історичний досвід переконливого довів, що обмежувати людський розвиток лише переважно матеріальними або близькими до них показниками неправильно. Так, важливе значення мають принципи свободи і демократії. Ось чому ООН, її відповідна програма доповнила ті показники, які використовувались для характеристики людського розвитку, новим важливим показником – розвиток демократі в країні. Це означає не що інше, як розвиток в країні соціально–економічних відносин, які є складовою економічної теорії. Практика показує, що без відображення цього боку людського життя не можна дати об’єктивну оцінку розвитку людини.

Результати дослідження програми ООН з людського розвитку показали, що і за рівнем добробуту, і за ступенем демократії перше місце у світовому рейтингу займає Норвегія. Слідом за нею йдуть Швейцарія, Канада, Бельгія, Австрія, США. Україні дісталося 80 місце, Польща посіла 37 місце, Росія – 60, Молдова – 105, Білорусь – 56 місце, Китай - 96 місце.

Отже соціальна політика держави, підприємств, організацій, партій тощо повинні у своїх програмах пов’язувати відтворення людського ресурсу в контексті вимог поваги до людини, до повної реалізації її прав і свобод, які є не просто бажаними, з вимогами зменшення бідності і захисту оточуючого середовища – це не просто важливі, а найважливіші чинники, які визначають людський добробут.

3.Держава в системі суспільного відтворення

Історія засвідчила, що ринковий механізм не спроможний розв’язати проблем суспільного відтворення, що породжені ринком. Негативні сторони ринку проявляються в багатьох сферах суспільного відтворення: 1) він неспроможний забезпечити поступовий і планомірний процес розвитку і відтворення кожного елемента продуктивних сил (людського ресурсу, засобів виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації тощо); 2) самостійно відтворювати і розвивати такі елементи продуктивних сил, які впливають на формування сучасної робочої сили, людського та інтелектуального капіталу (фундаментальну науку, освіту, охорону здоров’я); 3) немає таких внутрішніх стимулів, які б заохочували підприємців зберігати природу; 4) рівномірно розвивати різні регіони країни, забезпечувати відносно однаковий рівень життя населення, його зайнятість та справедливий розподіл національного доходу і соціальний захист людей; 5) проводити цілісну економічну та соціальну політику відтворення і розвитку існуючої соціально–економічної системи, формувати таку політику; здійснювати заходи економічного програмування і прогнозування.

Отже ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне відтворення, оскільки поєднує умови для дії періодичних циклічних криз і так званих “провалів” ринку.

Усі реально функціонуючі в ХХІ ст. соціально–економічні системи “змішані”, скрізь держава і ринкова система ділять між собою знаходження відповіді на такі фундаментальні питання: 1) скільки треба виробляти? 2)що потрібно виробляти; 3)як продукцію виробляти; 4)хто повинен одержати цю продукцію? 5)як соціально–економічна система здатна адаптуватися до майбутніх змін?

Починаючи з другої половини 1930–х років поступово і практично в усіх змішаних економічних системах держава і ринкова система ділять між собою функцію знаходження відповіді на ці п’ять фундаментальних питань. Однак різні економічні системи відрізняються одна від одної по співвідношенню держави і ринку в управлінні суспільним відтворенням.

Розглянемо роль держави в системі суспільного відтворення на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності. В принципі економічних функцій у державі багато. І вони різноманітні. Тому ми розглянемо лише ті, які в економічній теорії виділяються як першочергові, найважливіші. А саме: 1) забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. З іншого боку ця правова база є правовою основою для державного втручання в процес суспільного відтворення та його регулювання; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходу і багатства; 4) обмеження дії деяких елементів ринкового механізму; 5) досягнення і збереження національних конкурентних переваг у світовій економіці; 6)стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, продовжуваних коливаннями економічної кон’юнктури, а також стимулювання економічного розвитку. Виконання державою цих та інших економічних функцій є, водночас, засобом регулювання суспільного відтворення в масштабі країни.

Коротко розглянемо зміст, визначених наукою економічних функцій держави.

Правова база і суспільна атмосфера. Держава бере на себе задачу забезпечення правової бази, яка б охоплювала широкий спектр економічних процесів суспільного відтворення і забезпечувала його прогрес. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним і державним підприємствам, визначення прав приватної і інших форм власності, гарантування дотримання контрактів. Держава також встановлює законні “правила гри”, що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. На основі законодавства уряд держави одержує можливість виконувати функції арбітра в області економічних зв’язків, виявляти випадки не чесної практики господарських суб’єктів і застосувати владу для здійснення відповідних покарань.

Основні правові послуги, що забезпечується державою, включають застосування міліції, прокуратури, судів для підтримання суспільного порядку, введення стандартів виміру ваги і якості продуктів, створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг. Держава також на законодавчій основі регулює правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах зі споживачами. Вона забороняє продажу фальсифікованих або з підробленою маркою харчових продуктів і лікарств, вимагає на упаковці показники чистої ваги і інгредієнтів продукту, вводить стандарти якості тощо. Усі ці заходи переслідують мету запобігти обманні дії виробників і водночас зміцнити віру населення в досконалості ринкової системи.

Мається на увазі, що такого роду діяльність покращує розподіл ресурсів, здійснює забезпечення ринку засобами обігу(грошима), визначає права власності, дотримання умов контрактів, що зумовлює збільшення обсягів торгівлі, її розширеного відтворення.

У кожній країні поліпшується правове регулювання внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них. Так, у Японії на початку 1990–х років діяло понад 450 регулюючих законів, з них 220- у сфері економіки.

В Україні також створено правове забезпечення впливу держави на суспільне відтворення. Це, наприклад, Закон України “Про підприємство”, “Кодекс законів про працю”, “Цивільний кодекс України” та багато інших законів. Правда, не усі громадяни країни, підприємці, народні депутати та державні чиновники у своїй діяльності безумовно дотримується вимог цих законів. Це одна з причин відставання, України в її розвитку на протязі всього постсоціалістичного періоду. Так масштаби валового внутрішнього продукту, що виробляється за рік ( наприклад в 2008 р.) все ще становлять біля 70 -72 % цього обсягу в 1990р.

Захист конкуренції. Конкуренція все ще слугує основним регулюючим механізмом в змішаній економіці. Це та сила, котра підкоряє виробників і постачальників диктату покупця або суверенітету споживача. Як вважається, за конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців про попит і продажу визначають ринкові ціни. За конкуренції покупці – це господарі, ринок їх агент, а підприємства - їх слуга.

Ріст монополії різко змінює цю ситуацію. За умов монополізації виробництва виникає ситуація, за котрої число продавців стає настільки незначним, що кожний продавець уже здатний здійснити вплив на загальний обсяг пропозиції а тому і на ціну продукту, що продається. Отже коли монополії замінюють собою конкуренцію продавці можуть впливати на ринок або маніпулювати на ньому цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. За монополізації виробництва суверенітет виробника настільки підмінює собою суверенітет споживача ,що монополія замінює конкуренцію. Коротше кажучи, монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.

Для захисту конкуренції держава використовує антимонопольне законодавство, тобто закони спрямовані на обмеження діяльності монополії , а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо. Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці ХІХ ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізація в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні процеси. Антимонопольне законодавство є одними з адміністративних методів державного регулювання суспільного відтворення в багатьох країнах, в тому числі і в Україні.

Існують американська та європейська система антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 роках є основним антитрестовським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополії, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але цим законом забороняються лише трести й картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг–компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, так званим лідерством у цінах. Загалом незаконними у США вважають такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін.

Антимонопольні закони втілюють в життя спеціально створені органи. У США – Федеральна торгівельна комісія й Антитрестовське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольних законів – обмеження монополії та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу.

Європейська та японська система антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою.

В Україні ще в 1992 р. було прийнято закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, а в 2001 р. Закон України “Про захист економічної конкуренції”. Створено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління. Вони мають право прийняття рішення про примусовий розподіл монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Антимонопольний комітет не вважає існуючі в Україні фінансово–промислові групи монополістичними утвореннями.

Обмеження дії деяких елементів ринкового механізму. В країнах зі змішаною економікою існують достатньо значні обмеження використання ринкових елементів у таких сферах як охорона суспільного порядку, національна оборона, транспортній системі, обслуговування інфраструктурних комплексів, водозабезпечення тощо.

Обмеження застосовуються і в сфері суспільного споживання та забезпеченні суспільно нормальних умов життя, освіти, людського обслуговування. Державні і муніципальні органи забезпечують функціонування системи освіти, охорони здоров’я, екологічного контролю з врахуванням ринкових і суспільних інтересів.

Досягнення і забезпечення національних конкурентних переваг у світовій економіці.

Реалізація цієї функції держави визначається потребами науково– технологічного розвитку, економічного зростання, переґрупуванням зарубіжних країн на постіндустріальний характер розвитку виробництва та відповідні структурні зрушення у світовому ринку. Країна досягає конкурентної переваги завдяки економічними факторам і наявністю унікальних інстиціональних механізмів здатних безперервно підвищувати рівень використання факторів виробництва: ресурсів робочої сили, капіталу усіх видів, підприємництво.

У цьому аспекті загально визначеною задачею уряду стає розробка політики нововведень у техніці та технологіях, вигідних для національної економіки. Це дозволяє поліпшити ефективність виробництва, диктувати високі ціни на міжнародних ринках завдяки високій якості продукції та послуг, а також розвивати нові науковомісткі галузі.

Характерним для розвинутих країн є активізація діяльності держави по розширенню можливостей забезпечення конкурентних переваг національної економіки на світових ринках шляхом створення сприятливих умов господарювання національних підприємств, стимулювання використання недержавної підтримки приватного бізнесу, конкурентоздатності фірм в тих сферах, де приватні інвестиції сприяють рішенню крупномаштабних стратегічних задач і пов’язані з високим ризиком або не забезпечують достатнього рівня рентабельності.

Зараз значимою функцією держави в контексті забезпечення високої конкурентноздатності є координація економічних процесів, стимулювати розвиток економіки у відповідності з обраними урядом орієнтирами. Так, наприклад ряд розвинутих країн здійснюється довгострокова стратегія розвитку промисловості, довгострокових наукових досліджень через систему планово – прогнозних структур (Франція , Японія , КНР).

Далі. Велике значення у формуванні національних конкурентних переваг має адаптація економічного регулювання до змінюваних умов господарювання, що виражається в диферсікації економічної і соціальної політики. Так, в сучасній економіці розвинутих країн водночас ідуть процеси дерегулювання і децетралізації. Дерегулювання означає скорочення масштабів прямого державного втручання в механізм суспільного відтворення. При цьому державне регулювання доповнюється корпоративним, що дає кумулятивний ефект. При цьому може зростати роль регіональних органів державного управління.

Неабияке значення для досягнення конкурентних переваг для України має реальний і швидкий розвиток промисловості та сільського господарства, якомога швидше переводення ці та інші галузі народного господарства на інноваційну модель розширеного відтворення.

4.Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів – це об’єктивний економічний процес виникнення і розвитку зв’язків між національними господарствами різних країн, що охоплює всі сфери суспільного відтворення і конкретизується у процесі інтернаціоналізації продуктивних сил, техніко– економічних, організаційно–економічних та соціально–економічних відносин, тобто все господарське життя країн. Інтернаціоналізація господарського життя почалася наприкінці XVІІІ- на початку ХІХ ст. в період промислової революції. Машинне виробництво передбачає виготовлення великої кількості продукції, що потребує чимало сировини і матеріалів, частину яких необхідно завозити з інших країн, а створену продукцію реалізувати не лише в національних господарствах, а й закордоном.

На цій стадії розвитку інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснювалася передусім на основі інтернаціоналізації процесу обміну. Цей процес інтернаціоналізації формувався на ґрунті територіального поділу світу. У цей період політична карта світу набуває двохсегментної визначеності: з одного боку - розвинені метрополії, з іншого - колоніальні і залежні слаборозвинені країни. На ґрунті територіального поділу світу, відносини обміну базувалися на системі нерівності та експлуатації.

На прикінці ХІХ – початку ХХ ст. інтернаціоналізація господарського життя доповнилась вивезенням капіталу, утворенням міжнародних монополій та завершенням територіального поділу світу. Головною формою інтернаціоналізації господарського життя на цій стадії стало вивезення капіталу. Цей процес та його реалізація у підприємницькій діяльності супроводжувався будівництвом міжнародними монополіями нових фабрик і заводів за кордоном. Загальний та частковий міжнародний поділ праці доповнюється одиничним, тобто подетальною і коопераційною спеціалізацією. У відносинах між промисловими та слаборозвиненими країнами посилюється нерівномірність та експлуатація, що призвело до перетворення останніх на аграрно–сировинний додаток світового господарства.

Наприкінці цієї стадії інтернаціоналізації (1950-1960-ті роки) країни Азії, Африки та Латинської Америки здобули політичну незалежність. Для подолання вузької і однобічної спеціалізації національної економіки ці країни почали розширювати експорт промислових товарів, і це прискорило процес міжнародного поділу праці у торгівлі. Між розвинутими країнами світу посилюється міжпредметна спеціалізація, а інтернаціоналізація обміну доповнюється процесом інтернаціоналізації виробництва і капіталу.

З середини 50- х років ХХст. у зв’язку з розгортанням нової науково - технічної революції почалося формування технологічного способу виробництва , що базується на автоматизованій праці , в тому числі наукових і капіталомістких технологіях, поглиблюється міжнародний поділ праці (міжнародна спеціалізація, кооперація виробництва), а також науково–технічне співробітництво. У світовому експорті зростає частка наукомісткої продукції.

Двома відносно самостійними процесами інтернаціоналізації відтворювальних процесів стала інтернаціоналізація продуктивних сил та інтернаціоналізація виробничих відносин. Перша передбачає процес інтернаціоналізації конечного елемента цієї системи: засобів виробництва, робочої сили, науки, інформації тощо, посилення елементів їх інтернаціонального відтворення. Найрозвинутіші форми цих процесів – у межах Європейського Союзу, найдинамічнішими з – поміж них є інтернаціоналізація процесу відтворення людського ресурсу. Створення спільного ринку робочої сили передбачає вільне переміщення працівників у межах цього об’єднання, вирівнювання заробітної плати, здійснення єдиної соціальної політики тощо, що означає удосконалення трудових відносин. Інтелектуалізація засобів виробництва виявляється у створенні спільних підприємств, спільному будівництву виробничих об’єктів, об’єднані енергосистем та ін.

Інтернаціоналізація відтворювальних процесів здійснюється в процесі органічного поєднання і злиття монополій (у т.ч. олігополій) цих країн, національних держав та наднаціональних органів в єдиний механізм, формування наднаціональної власності та її поєднання з національною власністю. В ЄС конкретними формами інтернаціоналізації відтворювальних процесів є формування єдиного бюджету для всіх країн цього союзу, суспільні витрати на реалізацію досягнутих узгод та проектів, узгодження фінансово–кредитної, валютної, податкової та інших форм, інтернаціоналізації кредитних ринків.

Європейський союз є найбільш значущою організацією за глибиною інтернаціоналізаційних процесів .Процес формування цієї інституції розпочався ще у 1957 році. У своєму еволюційному розвитку вона пройшла всі основні етапи регіональної інтернаціоналізації в їх повномасштабному обсязі. Нині до складу ЄС входить 27 Європейських країн. Обсяг ВВП, що виробляється в країнах ЄС наближається до 10 трил. дол. Це другий показник у світі після США. ЄС поступово трансформується в структурно цілісне господарсько-політичне об’єднання, в якому відбувається незворотній процес інтернаціоналізації і глобалізації економічних структур та утвердження відтворювальних процесів продуктивних сил, людських ресурсів, соціально–економічних, політичних відносин тощо в межах цілісної євроекономіки.

Глобалізація відтворювальних процесів. Глобалізація – це нова категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60–х років ХХст. набуває форм постійного і неухильного міжнародного переплетіння національних економік. Відбувається надзвичайно складний процес девальвації економічної ролі національної держави, національних економік загалом. Отже, суспільне відтворення в кожній країні поступово вивільняється зі сфери державного впливу. Світове господарство і його відтворення, на думку багатьох економістів, поступово набуває нової якості - перетворюється із сумативної на функціонально – цілісну та структурну інтегровану систему.

На цій основі змінюється характер міжнародних економічних відносин. Вони значною мірою втрачають ознаки міжнаціональних (міждержавних, дво- і багатосторонніх) і поступово перетворюються на транснаціональні глобальні економічні відносини, що мало або зовсім не піддаються державному регулюванню і впливу.

Цей процес досить інтенсивно проявляється в період переходу суспільства від індустріальної до постіндустріальної економіки. З’являються новітні тенденції формування глобальної економіки, які пов’язані з етапом інформаційної революції, всебічним розвитком телекомунікації, інформаційних мереж, усуспільненням відтворювального процесу – праці та виробництва, інтернаціоналізації грошових відносин та капіталу.

У інтернаціоналізації економічних процесів велику роль відіграють транснаціональні корпорації (ТНК).

ТНК зародилися наприкінці ХІХ – на початку ХХст. Спочатку це були просто великі монополії, сфера економічної діяльності яких виходила за межі національних економік, згодом - міжнародні монополії, як суб’єкти міжнародних економічних відносин, і нарешті ТНК як носії глобальних економічних відносин. ТНК за своїм змістом відрізняються від міжнародних монополій тим, що відображають якісно новий етап інтернаціоналізації економічних відносин - етап їх системної трансформаційної глобалізації. Разом з цим міжнародні монополії в нових умовах переростають у ТНК.

На початку сучасного етапу інтернаціоналізації в 1970 р. у світі налічувалось 7, 3 тис. ТНК, до складу яких входило 27, 3 тис. зарубіжних філій з річним оборотом в 26 млд. дол. Кількість ТНК на початку ХХІ ст. досягла 63 тис., а їхні зарубіжні філії – 690 тис. За експертними оцінками, обсяг продажу зарубіжних філій ТНК досяг на початку ХХІ ст. 14 трлн. дол., а валовий продукт (додана вартість) усіх транснаціональних форм оцінюється у 8 трлн. дол. У 1995 р. частки зарубіжних активів ТНК і валовому світовому продукті становила 56,8%, у тому числі 80 -90% - усієї наукомісткої продукції. Вважається, що ТНК контролюють 2/3 світової торгівлі і володіють 4/5 усіх ліцензій і патентів.

Оцінюючи діяльність ТНК, слід виходить з їх домінуючої функції: вони є важливим інструментом поглиблення, інтернаціоналізації всіх сфер економічних відносин, концентрації капіталу, на освоєнні та поширенні в світових масштабах новітніх технологій, сучасного менеджменту, соціальних новацій, комунікаційних зв’язків. Отже ТНК теж є тією формую, яка виконує функцію глобалізації відтворювальних процесів та знецінення ролі держави в її економічній діяльності.

У процесі глобалізації посилюється роль інституцій світової економіки. Світова економіка розвивається на відповідних інституційних засадах. Міжнародні інституції спрямовують економічну діяльність у певне річище, формують сприятливе середовище для інтернаціоналізації економічних зв’язків, є основою захисту прав власності, зниження міжнародних трансакційних витрат тощо.

Сучасна мережа міжнародних економічних організацій сформулювалась в основному у другій половині ХХ ст. Їхня функція полягає в регульовані міжнародної економічної діяльності в інтересах забезпечення соціально– економічного прогресу, сталого розвитку світової економіки, подолання глибокої економічної диференціації між окремими країнами.

Центрального ланкою мережі міжнародних економічних організацій є комісія ООН з питань народонаселення; Комітет планування розвитку; Міжнародна організація праці; Продовольча і сільськогосподарська організація ООН; Всесвітня організація інтелектуальної власності; Всесвітня організація охорони здоров’я тощо .

Особливе місце в мережі міжнародних організацій, які сприяють поглибленню інтернаціоналізаційних процесів та глобалізації економічних відносин займають Міжнародний валютний фонд(МВФ); Міжнародний банк реконструкції та розвитку; Міжнародна торгівельна організація (СОТ). Крім цих інституцій існує багато інституцій неурядових організацій (майже 20 тис.), що регулюють різні сфери економіки, політики, соціальних відносин.

 Універсальний [лат. unsversalis загальний, усезагальний] – 1) всеохоплюючий, різнобічний; 2) придатний для багатьох цілей, із різноманітним призначенням, такий, що виконує різноманітні функції;

* Прогрес [лат. Progressus] – рух уперед, від нижчого до вищого, перехід на більш високий ступінь розвитку, зміна на краще; розвиток нового, передового.

 Принцип [лат. Principium – основа, початок] – 1) основне, висхідне положення певної теорії; керівна ідея, основне правило діяльності; 2) основа будови, дії якогось механізму тощо.

 Відомий економіст Артур Льюїс ще у 1954 р. у своїй праці “Економічний розвиток при необмеженій забезпеченості робочою силою” сформулював теорію двосекторної моделі економіки, згідно якої у будь-якій національній економічній системі існує два сектори: перший сектор – сучасний, з відносно передовою технікою та добре функціонуючим ринковим механізмом і другий сектор – традиційний – із відсталою технікою та слабким зв’язком із ринком. Ця теорія не втратила своєї актуальності для більшості країн планети і на початку ХХІ століття.

 Критерій [грецьк. Krsterion] – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення або класифікація чогось; мірило.

 Наприклад, автори підручника “Економічна теорія: Політекономія”. – за ред.. В.Д. Базилевича (К.:Знання-Прес, 2007) вважають, що оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним, оскільки воно відбувається на поєднанні інтенсивних та екстенсивних його типів – с. 465.

 Інновація – впровадження нової техніки, технології, організації виробництва і збуту товарів тощо, що дає змогу здобувати переваги над конкурентами. Основними видами інновацій є: техніко-технологічні; продуктові; маркетингові; організаційні; управлінські. Реалізація будь-якої інновації, інноваційного проекту передбачає інноваційну активність суб’єкта економічної діяльності. У зв’язку з цим можна навести слова видатного дослідника проблем підприємництва Ізраеля Кірцнера: Суть активного підприємництва полягає у пильності по відношенню до можливостей, які не помічалися раніше.

 Більш докладно див. В.Б. Супян. США в мировой экономике в начале ХХ1 века //США – Канада: экономика – политика – культура. -2008. - № 1. – С. 3-16. Статистичні дані по США у тексті лекції наводяться із зазначеної статті.

 Більш докладно дивись: Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ. “ Знання України ”, 2002. – Розділ 3. Теорія економічного розвитку. – С. 42-43.

* Так, наприклад, найважливішим принципом європейської моделі економічного розвитку концептуально обрано “демократичний градуалізм” – спосіб управління процесом глобальних змін на основі переговорів і консенсуса, що дає змогу вирішувати завдання, які стають перед суспільством, еволюційним шляхом. Специфічним концептуальним принципом цієї моделі виступає також синтез цілей економічного прогресу та соціальної солідарності –Див. Гутник В. Модели социально- экономического развития стран Западной Европы // Общество и экономика. – 2000. - № 2. – С. 92-98.

* Див. більш докладно: Дейлі Г. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. К., “ Інтелсфера ”, 2002.

* Див., наприклад, Корнійчук Л., Шевчук В., Воробйова Л. Фізична економія. Українська школа // Економіка України. - № 9 -10. – 2006.

 Критерій (гр. Kriterion) – ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення, або класифікація чогось; мірило.

*^* Див., наприклад, В.А. Корецкий. Цивилизационная парадигма глобальных изменений // Социо-гуманитарные знания. – 2008. - № 1; Афанасьев В.В., Качура Г.Н. Циклы цивилизаций. Учебное пособие /В.В. Афанасьев, Г.Н. Качура. – М.: “ Канон + ” РООИ “ Реабилитация ”. 2010.

* Громыко Ю.В. Антропология политической идентичности. Самоопределение “ рашинз ” в гло­бальном мире. Территориальное развитие, транснациональные русские корпорации и идентичность. М., 2006. – С. 49.

1 Самуельсон П., Нордхауз В. Макроекономіка. – К.: Основи, 1998. – с. 67.

2Там само – с. 24.

3 Маркс К. Капітал. Т.1. – М.: 1955. – с. 238.

4 Децилі – варіанти, що ділять упорядкований ряд розподілу на десять рівних частин, квінтилі – на п’ять рівних частин

5 Використання синонімічних термінів споживна вартість (цінність) та мінова вартість (вартість) обумовлені як лінгвістично — термін value в англійській мові потребує змістовного уточнення, так і використанням в учбовій літературі класичних методів аналізу.

6 Слово “монета” вперше з’явилось в Римі як титул богині Юнони в 279 р. до н.е. В подальшому при її храмі (Юнони — Монети) почалось здійснюватись карбування грошей, які і отримали відповідну назву.

7 Див. Кэмпбелл Р. Макконнел, Стэнли Л.Брю. Экономикс. Т.1, М., 1992, с.61.

8 Гальчинський А.С.,Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навч. посіб.- К.Вища шк.,1998, с.157.

9 Пол.А.Самуэльсон, Вильям Д.Нордхаус. Экономика: пер. с англ. — М.: 1997, с.67.

10 Див. Пол Хейне . Экономический образ мышления. М., 1991, с.204.