Постскриптум

Те, на чому я хотіла б ще ненадовго зупинитися в цій книжці, це перша написана японським автором суто теоретична робота, присвячена питанням поетики еґо-белетристики, а саме: стаття «Про чисту прозу» («Джюнсуй шьосецу рон», 1935) Йокоміцу Ріїчі, де він запропонував не просто бачення чи особисті враження від текстів, а оригінальну концепцію еґо-прози, назвавши її «чистою літературою» джюн-бунґаку.

Я свідомо не включаю цей текст у літературно-критичний дискурс навколо ватакуші-шьосецу, оскільки ця робота не тільки належить до іншої стадії поступу ватакуші-шьосецу як літературного явища, але й за своєю суттю, змістовно, за об’єктом і підходами радикально відрізняється від попередніх. Водночас детальний розгляд її теоретичних положень не надто вписується в концепцію стадіального розвитку японської еґо-белетристики.

Отже, об‘єктом критики в роботі «Теорія чистого роману» Йокоміцу стала «рафінованість» і суб‘єктивність світосприйняття героїв у більшості творів тогочасних авторів. Критик стверджував, що попередня японська «чиста література» продовжує традиції щоденникової класичної літератури, яку він ототожнив із ватакуші-шьосецу. Крім того, «романи, що з‘явилися до цього в японській чистій літературі, це романи, в яких письменник живе, дбаючи лише про себе. Якщо це не сам письменник, то лише один герой, який думає тільки про себе. Фактично більшість героїв, все одно що сліпці, свавільно піклуються кожен про себе»²⁸². Героїв романів «чистої літератури» – еґо-белетристики – він називав чудовиськами, які «руйнують психологію, що існувала раніше, руйнують мораль, знищують інтелект і викривляють почуття. <…> Це неспокійний дух, що зветься самосвідомістю»²⁸³.

Таким чином Йокоміцу запропонував концепцію прози, в центрі якої концепція «четвертої особи» як наративної інстанції та сумнозвісного «неспокійного духу, що зветься самосвідомістю»: «Відтоді як народилася ця особа в якості нової істоти, що зветься "я сам, який бачить самого себе" (джібун-о міру джібун), старий реалізм стає абсолютно непридатним і незручним саме тоді, коли проявляється могутня самосвідомість героїв. <…> Письменник змушений винайти четверту особу, яка відповідно керувала б собою. І як би прикро не було, але в такому випадку письменник помирає»²⁸⁴. Головною є теза, що написати справжній «чистий роман» можливо лише за умов не підпорядкування ідей та художньої реальності твору баченню світу крізь «свідомість» однієї людини (традиційно – автора тексту), а надання письменником кожному із своїх героїв права бачити і висловлювати власну думку. І як зауважив Кавабата Ясунарі, «неправильно розглядати це поняття "четвертої особи" в граматичному плані. Воно означає зовсім інше, а саме – виражає позицію художнього бачення автора»²⁸⁵.

В літературі нового часу, на думку Йокоміцу, «герої мають три види ока – око як людина, око як особистість і око, яке бачить цю особистість»²⁸⁶. Іншими словами, людина бачить, сприймає світ як дійсність, потім усвідомлює її – інтерпретує, оцінює, аналізує з власних індивідуальних позицій та, врешті-решт, ауторефлексує. Відтак, завдання автора «чистого роману» полягає в наданні героям права говорити самим за себе. Фактично ця думка збігається з концепцією Михайла Бахтіна, а саме: «поліфонічним типом мислення» в романі, коли «те, що виконував автор, виконує тепер герой, висвітлюючи себе сам з усіх можливих точок; автор уже висвітлює не дійсність героя, а його самосвідомість, як дійсність іншого порядку»²⁸⁷.

Таким чином, у невеличкій статті Йокоміцу, який вважається родоначальником, головним засновником нового напряму в письменстві довоєнного періоду – школи «нових відчуттів» шін-канкаку-ха²⁸⁸, – остаточно вивів «формулу» японської «чистої літератури», в основі якої покладено свободу від ідеології, слідування «логіці відчуттів» і експерименти з модерною на той час модерністською письменницькою технікою.

В японській літературі еґо-роман існує в різноманітних модифікаціях і сьогодні, але літературна критика та виступи самих еґо-белетристів свідчать, що в чистій формі ватакуші-шьосецу як усталений жанр поступово розчиняється, видозмінюється чи просто руйнується. Втім, тенденції літературного світу – і не лише в Японії – засвідчують, що історія еґо-белетристики чи «літератури про себе» як один із способів автозображення і вираження авторського внутрішнього світу в найбільш очищеному, рафінованому вигляді або як форма сублімації і позбавлення негативних почуттів закінчиться ще не скоро.

Якось на одній зі своїх лекцій, Філіп Лєжен зазначив, що «одна з головних проблем, пов’язаних із автобіографією, полягає в тому, що коли вже ви її надрукували, то почуваєтеся зобов’язаним бути схожим на те, що ви сказали, відповідати створеному вами образу, який уже неможливо просто так змінити. Відтепер ви навіки приречені на самого себе»²⁸⁹. Сукупність обставин різноманітних вимірів і походжень, накладена на таку «самоприреченість» японських письменників багато в чому визначала і визначила разом із літературним процесом і літературну практику більшості письменників, і літературно-критичний дискурс, і саму природу японського письменства довоєнної доби.

Від відкриття (усвідомлення) думки про власну тілесність і винаходу більш прийнятних мовних засобів і художніх, поетичних методів вираження цієї думки в літературі у другій половині ХІХ ст., крізь формування особливого світосприйняття та філософію індивідуалізму, крізь пошуки і намагання висловити «істинного себе» і розкрити свою «справжню природу» в літературі японського натуралізму, крізь психологізм і розчарування, відчуття приреченості і трагічності буття інтелігенції 10-20-х років, крізь намагання втекти від реальної дійсності і знайти порятунок у мистецтві, шляхом «спроб і помилок», діагностування, створення і заперечень власних оригінальних теорій і концепцій художньої прози – за зразком, але частіше на противагу західноєвропейським авторам – японське письменство Нового часу і літературна критика навколо нього виношували своє перше аутентичне, самобутнє і неповторне творіння – японську еґо-прозу ватакуші-шьосецу. Сподіваюся, мені вдалося простежити основні етапи її становлення та проілюструвати їх відповідними прикладами з художніх і критичних текстів авторів різних часів і різних культурних і художніх традицій.