Ііі. Тематика і проблематика творів зрілого натуралізму

Не менш визначальним фактором під час усталення світоглядних позицій, етичних переконань і естетичних уподобань письменників (і не тільки натуралістичних) стали соціально-політичні події в країні, зокрема китайсько-японська (1894-1895) і російсько-японська (1904-1905) війни, подальше придушення урядом «руху простих людей» хеймін ундо, мілітаризації країни і поширення націоналістичних ідей. Відповіддю на ці події стало повне відсторонення окремих митців слова від соціально вагомих подій.

Уряд Мейджі з метою формування національної ідеї і відродження «справжнього духу» Японії прагнув реорганізувати японське суспільство в рамках японського націоналізму ніхоншюґі шляхом запозичення і пропаганди ідеологічних платформ Заходу.

Особливого резонансу в суспільстві вміле маніпулювання ідеями західного індивідуалізму набуло після китайсько-японської війни 1894-95 років. Часто розквіт ідей індивідуалізму 90-х років ХІХ ст. пов‘язують саме з підйомом ідеології імперіалізму та японізму, найбільш яскравим і радикальним представником яких серед письменників і критиків-натуралістів називають Такаяма Чьоґю (1871-1902) і Хасеґава Тенкей. Саме вони стали провісниками теорій (як західноєвропейських, так і власних) індивідуалізму в натуралістичній літературі, які на початок ХХ ст. набули форм радикального нігілізму.

Найбільш чуйно письменники-натуралісти відгукнулися на естетичні та етико-філософські концепції Артура Шопенгауера (1788-1860) і Фрідріха Ніцше (1844-1900), в яких приваблювали ідеї про свободу волі і Надлюдину, що прагнула позбавитися обтяжливих «стосунків» із суспільством. Такаяма Чьоґю розпочав із націоналізму, закликаючи письменників зі сторінок журналу «Тейкоку бунґаку» («Імперська література») виступити на підтримку політики уряду: в статті «Про естетичний ідеал» («Біґаку-джьо-но рісо-сецу ні цуіте», 1895) він «відстоює цінність людської особистості та необхідність волі духу. Шляхом метафізичного потрактування держави з імператором на чолі як втілення моралі, він тим самим підкоряє інтереси особистості інтересам імперії»¹⁷⁸. Проте згодом – у статтях «Діяч літератури як критик цивілізації» («Бунмей хьорон-ка-но бунґаку-шя», 1901) та «Про естетичне життя» («Бі-текі сейкацу о рондзу», 1904) – Чьоґю звертається до проповіді «аполітичного інстинктивного індивідуалізму» та ідей Ніцше, і таким чином прославляє «необмежений прояв інстинктів і волю почуттєвих насолод».

Хасеґава Тенкей тяжів до «нігілістичного індивідуалізму», побудованого – на знак солідарності з Ніцше – за принципом повного заперечення всіх і всяких ідей (філософських, релігійних, етичних). У центрі його концепції була «конкретна людина», реалістичне осмислення життя і виховання; зібрані разом ці елементи передбачали чіткий розподіл обов‘язків і привілеїв людини відповідно до її соціального статусу: «... це принцип такого виховання, коли кожен до кінця усвідомлює своє місце в суспільстві...»¹⁷⁹. У статті «Помилки у розумінні натуралізму» («Шідзен-ха ні тай-суру ґокай», 1908) він пише про нігілізм як ідеологію, що відрізняється від російського нігілізму, але так само відмовляється «підкорятися будь-яким авторитетам і визнає тільки дійсність»¹⁸⁰.

З огляду на відносну соціальну пасивність багатьох письменників того періоду важко стверджувати, що літературні теорії й ідеологічні позиції Такаяма Чьоґю і Хасеґава Тенкей одноособово визначили специфіку їх світогляду, однак в ідеях нігілізму, «конкретної людини» і свободи чуттєвих насолод відобразилися загальні настрої доби. Ідеї індивідуалізму, що на початку століття найяскравіше проявилися в натуралістичній літературі, доволі швидко трансформувалися у властивий широкому загалу нігілізм і заперечення ідеалів, апатії та байдужості літераторів до «зовнішніх проявів» життя.

Поволі разом із «соціально активним» індивідуалізмом письменників-натуралістів у японській літературі почав розвиватися «внутрішній індивідуалізм», що проявився у формі філософії самітництва, соціальної пасивності та філософії «невтручання» в події громадського життя. Головним об‘єктом зображення його стали розгубленість, зневіра, а також конфлікт у свідомості індивіда, викликаний невизначеністю місця людини у новому суспільстві та нездоланному розриві між бажаннями, дійсністю і справжніми духовними запитами.

Таким чином, широкий діапазон і розходження інтерпретацій індивідуалізму японськими громадськими діячами, ідеологами, літературними критиками і письменниками визначалися ступенем суб‘єктивності їх соціальних поглядів і політичних переконань, а також вузькістю/широтою цілей і об‘єктів, на які була спрямована їх діяльність. Так, можна говорити про дві форми прояву індивідуалізму в громадському житті та літературі як засобі вираження індивідуальних світоглядних (ідеологічних) позицій.

Перший тип проповідували активні, рішуче налаштовані на зміну навколишньої реальності та життя громадські діячі та літератори; доволі часто такий соціальний індивідуалізм був «набутим ззовні», з Європи, політично ангажованим та/або релігійно забарвленим. Основою прихильників світоглядних позицій «реформаторства» традиційного укладу суспільства стали естетико-філософські концепції пізніх натуралістів, зокрема Такаяма Чьоґю і Хасеґава Тенкей.

Ідеї індивідуалізму, які переважно базувалися на принципах традиційної релігійно-філософської думки, повносило почали поширюватися в японському суспільстві пізніше за ідеї «інстинктивного» індивідуалізму. Це пов‘язано з тим, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. японське суспільство все ще лихоманило від «приймання» нових і тому привабливих західних ідеологій. Процес поєднання, синтезу двох світоглядних систем і формування на їх основі нової почався лише в 10-ті роки, коли виникла внутрішня потреба переоцінити вже «засвоєне» і переосмислити «рідне».

У роботі «Індивідуальність» («Коджін», 1996) Сакута Кейїчі за методом пізнання і ставленням японських письменників до дійсності пропонує умовно поділити світ літератури Нового часу на надвульгарний (чьодзоку-кай), антивульгарний (хандзоку-кай) ¹⁸¹ і вульгарний (седзоку-кай)¹⁸². При цьому Сакута використовує класифікацію розподілу світу медієвіста Сато Масао на первинний світ чи Прамир (ґенкьо секай), окраїнний світ (хенкьо секай) і світ реальний (ґенджіцу секай)¹⁸³. Ця система була вироблена для аналізу способів існування самітників у середньовіччя. І хоча ця концепція про три світи була сформована відповідно до певного історичного контексту, але в цілому вона чітко відображає традиційну японську світоглядну систему. Відповідно, спосіб життя і діяльність відлюдників, як представників середньовічного японського індивідуалізму, можна класифікувати як:

1) життя мирське в реальному світі;

2) життя анти-світське у світі «окраїнному»;

3) життя усамітнене, сенс якого полягає у прагненні до злиття з Природою як Абсолютом (Небуттям).

До літератури вульгарного світу Сакута відносить насамперед творчість письменників-натуралістів і екстремістськи налаштованих еґо-белетристів, зокрема Таяма Катай, Масамуне Хакучьо (1879-1962), Касай Дзендзо (1887-1928) та інших, тобто тих авторів, хто, відмовившись від художнього вимислу і сюжетності, краси і гармонії шукав у літературі «правдивості та чесності». Темою їх творів стали невигадливі, епізоди їхнього щоденного побуту і особистого життя, події, учасниками яких вони були.

Представником антивульгарного індивідуалізму вважається Нацуме Сосекі, у творчості якого поєднана техніка європейської та багатовіковий досвід і традиції національної літератури; сам Сосекі, сповідуючи ідеї анти-світського життя серед людей, основою своєї літературної діяльності назвав «замислену відчуженість мандрівника» (тейкай¹) і заснований на категоріях традиційної японської естетики принципом йою². У 1915 р. Нацуме Сосекі публікує написану за текстом його публічної лекції для студентів одного з найпрестижніших навчальних закладів тогочасної Японії статтю «Мій індивідуалізм» («Ваташі-но коджіншюґі»), де говорить про те, що свою індивідуальність можна розвинути, лише шляхом звернення до моральних цінностей і постійно враховуючи співвідношення своїх бажань і дій з волею та правами інших. Гуманістичний індивідуалізм Сосекі зводився до поваги особистості як своєї, так і Іншого, але був орієнтований не стільки на зовнішнє, світське життя, скільки на внутрішнє самовдосконалення окремого індивіду. Художньо-мистецькі погляди та літературні смаки Нацуме – майже як і всіх письменників, хто народився у дореформену добу й отримав класично-традиційну японську освіту бунджін³– формувалися на межі століть, у тісному переплетені національних традицій і західноєвропейської культури. Втім, у останній період літературної творчості автора його літературним девізом був вислів сокутен кьоші – «слідувати Шляхом Неба і зректися себе» – «найбільш "дзенський" ідеал»⁴.

Письменники-ескапісти, у творчості яких відбилися ідеї аполітичного гуманістичного індивідуалізму, тяжіли до чисто описового зображення внутрішнього світу своїх героїв: почуттів, внутрішніх переживань та відсторонених міркувань про вічні істини. Сакута відносить до надвульгарного світу таких письменників, як Шіґа Наоя (1883-1971), Хорі Тацуо (1904-1953), Кодзумі Мотоджіро (1901-1932), Ходжьо Таміо (1904-1937). Особливістю їхньої творчості було пізнання краси світу через втрату свого свідомого «я»: метафізичну смерть, розчинення в Природі, «повернення власного життя до Ніщо». Такий «релігійно-філософський нігілізм» було покладено в основу традиційної японської естетики, а прояв сутності естетико-філософських понять юґен, моно-но аваре, вабі та сабі став художнім принципом для творчості романтиків, літераторів школи естетів тамбі-ха, неосенсуалістів та інших.

Отже, питання натуралістичної літератури в Японії як художньо-літературного напряму, що на початку ХХ ст. став головною літературною течією, виявляється значно складнішим, аніж це здається на перший погляд. Багато хто з дослідників, зокрема Микола Конрад, Ірмела Хіджія, Като Шюїчі, Судзукі Томі, Наталя Смірнова та інші вважають, що японський натуралізм значно відрізняється від західного та має низку національних особливостей.

По-перше, в Європі натуралістична література з‘явилася у другій половині 60-х років і почала регресувати у 80-ті роки, тоді як до Японії вона опинилася лише наприкінці ХІХ ст. в англомовних перекладах, і тільки на початку ХХ ст. натуралізм став домінуючою силою в літературному процесі країни та багато в чому визначив його подальший розвиток.

По-друге, натуралізм потрапив до Японії у вже теоретизованому вигляді, а не виник внаслідок закономірного розвитку національної літератури. Отже, від самого початку японським літераторам доводилося різними шляхами реалізовувати те, що на Заході вже було апробовано в теорії та закріплено на практиці. Японські письменники-натуралісти висловлювали надзвичайно різні та суперечливі думки щодо натуралізму як художнього напряму і, як зазначає Судзукі Томі, спершу лише свідчили, що «просто відчули» себе натуралістами. Справжнє усвідомлення теоретичних засад і методів натуралізму як художньої системи прийшло лише на пізній стадії його розвитку, тобто в 10-х роках ХХ ст., але мало доволі специфічні ознаки.

По-третє, результатом невірного розуміння європейського натуралізму стала відмова від аналітичного методу: об‘єкти опису в своїх творах японські натуралісти обирали значно відмінні від європейських авторів, а спосіб відображення реальності, який зневажає елементи спадковості та наперед визначеності долі героїв середовищем, оточенням, призвів до поступового зникнення у творах японських натуралістів ознак абсолютної об‘єктивності як визначальної риси натуралізму. Як наслідок, на кінець 10-х – початок 20-х років в японській літературі принцип відвертості автора з читачем замінив об‘єктивність як основний принцип натуралізму, відтак і соціальна тематика була витіснена проблемами приватного життя і внутрішнього світу.

По-четверте, однією з причин перетворення натуралізму на основну літературну течію в Японії початку ХХ ст. став спільний життєвий досвід для більшості з письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст. Так, всі вони були представниками приблизно одного покоління, вихідцями з села, що приїхали до столиці навчатися; майже всі вони покинули елітні навчальні заклади, і не отримавши повної вищої освіти, розпочали літературну діяльність серед поетів-романтиків, але згодом від лірики поети-романтики перейшли до натуралістичної прози; багато хто з них після прийняття християнства через 5-7 років віддалився від церкви. Таким був життєвий і творчий шлях переважної більшості японських письменників-натуралістів.

По-п‘яте, навчання у європейських авторів необхідності усунути з літератури розважальність і гедонізм, переключення уваги з «майстерності» і «вишуканості» на злободенність тематики і проблематики творів допомогли японським письменникам-натуралістам усвідомити себе активними учасниками не тільки літературного, але й культурного процесу.

По-шосте, основою ідеологічних і світоглядних позицій натуралістів як представників тогочасної інтелігенції стали відчуженість і песимізм, сформовані в суміші різноманітних мистецьких і літературних течій, західноєвропейської естетичної і російської релігійно-філософської думок.

По-сьоме, на відміну від Японії в Європі «у деяких своїх відгалуженнях натуралізм переростає в імпресіонізм: "правда факту" поступово перетворюється на "правду враження"»¹⁸⁴, а елементи натуралізму як художньої системи переходять до декадансу і модернізму, хоча натуралізм на Заході не був для них «підготовчим етапом». Однак, історики японської літератури майже одностайно визнають спадкоємцем японського натуралізму інтровертивну «літературу про себе», представником якої вважається жанр ватакуші-шьосецу.

Криза художніх методів, відсутність свіжих творчих ідей і тем, «кидання» з одних крайнощів, водночас розгін демократичного руху хеймін-ундо, страта його керівників у 1911 році, розчарування в ідеях просвітництва та ідеологічний тиск з боку урядової цензури – усі ці фактори вели до деградації та занепаду натуралістичної літератури. Середина-кінець 10-х років ХХ ст. в історії японської літератури знаменний занепадом натуралізму як літературної течії та розчиненням в інших мистецьких системах. Не викликає жодних сумнівів теза про те, що літературна течія під назвою натуралізм протягом двох десятиліть від кінця ХІХ ст. багато в чому визначала літературний процес у Японії та справила рішучий вплив на формування японської літератури Нового часу, в тому числі й еґо-белетристики.

Для «приживлення» європейських ідей і теорій на японському ґрунті мала утворитися певна ідеологічна атмосфера, яка б сприяла поширенню модерністської, зокрема інтровертивної, літератури, адже «художні напрями і стилі не виводяться безпосередньо з соціально-економічних відносин і структур, вони опосередковуються породженими ними світоглядно-ідеологічними факторами, виростають з певної єдності духовної культури, визначеною соціально-історичним середовищем і ситуацією, з певного ядра умонастрою епохи»¹⁸⁵. І попри свідоме імітування художніх методів в європейських літературах і прагнення «наздогнати» розвиток світової літератури японські письменники насамперед відображали атмосферу своєї епохи та панівні умонастрої тогочасного суспільства.

За дуже влучним зауваженням академіка Конрада «японська реалістична література, що ледь вступила в смугу своєї повної зрілості, відразу стала сходити з класичного для такої літератури шляху і закінчила своє існування у вигляді суміші пізнього, аналітичного натуралізму з елементами естетизованого модернізму» ¹⁸⁶. Уже наприкінці 10-х років ХХ ст. японський натуралізм в умовах нової суспільно-політичної обстановки під впливом панівних на той час серед інтелігенції ідей індивідуалізму і фаталізму, лібералізму і дивною сумішшю російського гуманізму з нігілізмом, з одного боку, а з іншого – слідом за мистецькими модерністськими експериментами з формами та прийомами західноєвропейських письменників, поступово почав трансформуватися в еґо-белетристику. Дедалі частіше центральним об‘єктом зображення ставав складний внутрішній світ людини нового часу, а поєднання традиційної тематики національної літератури із запозиченими ідеями визначило коло проблем, якими переймалися тогочасні літератори: обмеження прав і свобод індивіда державою і суспільством, соціальна несправедливість, безправність дітей перед батьками, руйнація традиційного сімейного ладу, емансипація жінок, доля інтелігенції, проблема «зайвої людини» та інші.

«Великі теми» і «широкі полотна» життя, які ледь-ледь почали з’являтися в японській реалістичній літературі 10-х років були витіснені фактографічними, «точковими» описами «уривків життя» літераторів. Розкута відвертість автора з читачем і правдивість відображення як головні вимоги принципу шідзен-шюґі та усвідомлення того, що найбільш достовірно письменник може описати лише факти особистого життя, підготували появу нового літературного явища – інтровертивної і сповідально-автобіографічної літератури та жанрів ватакуші-шьосецу і шінкьо-шьосецу.