Розділ IV. Робота над хоровим твором Гра хорової партитури

Основним методом виучування партитури є багаторазове програвання її на фортепіано. Граючи хорову партитуру на фортепіано, керівник хору або студент домислює уявне звучання хору, спираючись на особистий досвід роботи з хором або на слухові враження. Без такого підходу до фортепіанного звучання хорової партитури неможливо виконати партитуру «по-хоровому».

Грати партитуру «по-хоровому» — значить не тільки виконувати всі музичні вимоги (фразування, виокремлення мелодії, нюанси, темпові й агогічні зміни), але й передавати особливості хорового співу в умовах фортепіанної звучності. Однак гра партитури на фортепіано не дає змоги відтворити характерне хорове забарвлення. Беручи до уваги особливості фортепіанного звукоутворення (удар молоточком по струні), на цьому інструменті не можна виконати крещендо на одному звуці, тому це крещендо треба «почути» або допов­нити голосом. Студенти-піаністи крещендо на одному звуці найчастіше «не чують», адже ця навичка набувається ними важко.

Голосові властиве дуже гнучке нюансування, тому парти­тури, в яких переважають тривалості ♪ і _о , на фортепіано звучатимуть статично й невиразно. Ці ж партитури, виконані на баяні чи акордеоні, прозвучать більш виразно і наближе­но до реального хорового звучання. Струнно-смичкові та язичкові інструменти за допомогою смичка й міха можуть «співати», змінюючи гучність на одному смичку чи міху. Тому студенти із струнників і баяністів досить легко навчаються відчувати звучання хору.

З навичкою «чуття» протяжного звука пов'язане й «зобра­жування» ланцюгового дихання. Піаністові нелегко уявити поєднання двох явно закінчених музичних побудов, тоді як баяністові і скрипалеві це зробити простіше, тому що міх і смичок, як і співак, теж «дихають». Цезури, визначені хоро­вим диханням і розділовими знаками в тексті, наближають фортепіанне звучання до реального хорового. На зміну дихання між словами і фразами, хорові необхідний час, аби партитура прозвучала наближено до хорового звучання, в цей момент слід зробити коротку цезуру. В деяких партитурах час на зміну дихання виписаний паузами, як у наведеному прикладі,

а в деяких дихання вказане позначкою V, але частіше не буває ніяких позначень.

Вокально-мовна вимова тексту й пов'язана з цим інертність співацького дихання та вимови приголосних дає змогу іноді відступати від ритму.

У далі наведеному прикладі на словах «ніч» у повільному темпі закінчення слів у хорі промовляються вагомо. На фортепіано ці акорди на закінченнях слів можна виконати

коротко, як написано в нотах, але треба пам'ятати, що хорові на вимову приголосних потрібен буде час. Щоб партитура звучала наближено до звучання хору, необхідно ці короткі тривалості продовжити, «поглибити».

Нелегко дається навичка відчуття протяжності закінчен­ня слова на відкритому складі перед короткою паузою у спокійному темпі.

У наведеному прикладі найбільш поширена помилка — по­спішне зняття зі звука, у результаті чого збільшується пауза.

Уміння виокремити будь-який голос набувається не відразу. Цей прийом виконання хорової партитури нагадує техніку виконання поліфонічних творів. Безсумнівно, ця навичка набувається швидше тими студентами, які володіють фортепіано.

Хоровий твір, як правило, виконується зі словами, де є наголос у словах, смислові й музичні кульмінації. Дотри­мання наголосу у словах становить велику складність для студентів незалежно від того, яким інструментом вони володіють. Складність полягає в тому, що наголос у слові може припасти як на сильну долю, так і на слабку. Якщо наголос у слові припадає на слабку долю, то є небезпека утворення двох наголосів. Ненаголошений склад може виявитися на високому звуці і, якщо його не пом'якшити, порушиться смисл фрази. Стрибки в мелодії теж впливають на фразування й відволікають від наголосу у слові. Не менш складно навчитися виокремлювати слово тоді, коли цей логічний наголос не збігається з музичною кульмінацією. У творах без слів треба фразувати, керуючись логікою музичної думки.

Грати партитуру «по-хоровому» — це ще й уявляти темброве співвідношення голосів, мати поняття про теситуру в хорових партіях. У наведеному нижче прикладі головна мелодія проходить у малорухомому басовому голосі на штрисі стаккато. У чоловічому хорі, особливо в басовій партії, це стаккато звучатиме напружено й важко. Для відображення звучання, близького до хорового, слід це хорове стаккато грати на фортепіано штрихом, близьким до маркато, як у наведеному нижче прикладі з хору «Досвітні огні» (музика А. Кос-Анатольського, слова Лесі Українки).

Основним способом звукоутворення в хорі є легато. Тому під час виконання хорових партитур на фортепіано вживається переважно легато, яке у фортепіанному виконавстві вважається одним з найскладніших штрихів. Іноді піаністи користуються педаллю там, де можна застосувати пальцеве легато. У тих випадках, коли педаль порушує чистоту звучан­ня хорового акорду, її краще не використовувати зовсім. Однак акорди в широкому розташуванні голосів з віддале­ним басом треба поєднувати тільки за допомогою педалі.

Отже, гра партитури «по-хоровому» охоплює уміння «чути» крещендо на одному звуці, дихати і знімати зі звука разом з уявлюваним хором, фразувати за літературним текстом. Щоб грати партитуру «по-хоровому», треба знати чи хоча б розуміти природу співацьких голосів і орієнтува­тися в теситурних особливостях хорових партій.

Найпоширеніша технічна складність, яка постає перед кожним, хто грає партитури для мішаного хору, — читання тенорової партії. Спочатку звичайно допускають дві помилки під час читання тенорової партії: грають так, як написано, тобто у другій октаві, чи взагалі її випускають через незручність читання. В чотирирядковій партитурі для мішаного хору тенорова партія нотується у скрипковому ключі й записується на середині нотного стану, а грається октавою нижче. Тенорова партія реально звучить у малій і першій октавах і тому її треба грати то лівою, то правою

рукою. У. тому разі, коли між чоловічими голосами відстань більша від октави, звуки тенорової партії передаються у праву руку, як у наведеному прикладі.