Український лад

В українських стародавніх кобзарських думах використовується лад, заснований на дорійському, тобто мінорі з підвищеним шостим ступенем. Особливістю цього ладу є те, що до підвищеного дорійського шостого ступеня додається ще один підвищений ступінь — четвертий. Як наслідок, з'являється збільшена секунда між третім і четвертим ступенями, яка надає щімкої краси мелодіям.

Цей особливий мінорний лад з підвищеними четвертим і шостим ступенями називають українським, або думним.

Ввідний тон (VII) у стародавніх українських піснях вжи­вається вкрай рідко і, якщо трапляється, то не підвищений, а натуральний. М. Лисенко вважає, що всі давні українські пісні й мелодії засновувалися на діатонічних звукорядах, де сьомий ступінь не підвищувався. У більш пізніх українських

народних піснях під впливом західноєвропейської музики з'являється підвищений сьомий ступінь. У західноєвропей­ській музиці ввідний тон починає стверджуватися з XV століття й поступово проникає в російську музику через українські пісні, які виконувалися кобзарями, лірниками та півчими церковних хорів.

У наведеному прикладі сполучаються два лади — давній український і більш пізній гармонічний мінор, що надає пісні особливої краси й витонченості.

Як відомо, інтервали мелодичні й гармо­нічні поділяються на групи: чисті, великі, малі, збільшені та зменшені.

Способи інтонування й вистроювання для кожної групи різні, але єдині як для мелодичних, так і для гармонічних інтервалів.

На закономірностях інтонування ступенів ладу базуються правила інтонування інтервалів:

— чисті інтервали інтонуються стійко;

— великі інтервали інтонуються з одностороннім розши­ренням;

— малі інтервали інтонуються з одностороннім звужен­ням;

— збільшені інтервали інтонуються з двостороннім роз­ширенням;

— зменшені інтервали інтонуються з двостороннім зву­женням.

Ці правила є тільки помічниками слуху, загострюють слу­хові уявлення, допомагають уникати інтонаційних похибок. Дитячий і самодіяльний хори зовсім не обов'язково уводити в тонкощі питань інтонування; керівник хору особистим показом допоможе хорові подолати інтонаційні труднощі.

Попередній аналіз інтонування мажорних і мінорних гам дає підставу вважати великі й малі секунди дуже складними й небезпечними для чистоти інтонування. Недаремно М. Глинка у своїх «Вправах для вирівнювання й удоскона­лення гнучкості голосу» (всього 18 вправ) наведений нижче етюд № 17 з інтервалами великих і малих секунд вважав най­складнішим.

Під цією вправою поміщена примітка: «Ця етюда найбільше сприяє урівнюванню голосу, вона вимагає надзвичайної уваги, щоб брати другу ноту, рівну за силою з першою, і прямо попадати на тон не тягнучи» [21,156]. Ця вправа у школі співу М. Глинки мала виконуватися на завершаль­ному етапі. Інші майстри вокального мистецтва вважали секунди найбільш простими інтервалами й починали з них навчання співу.

Мелодії, у яких переважає плавне голосоведення з чергу­ванням великих і малих секунд, виявляються найскладні­шими для інтонування, хоча здаються простими. Мелодії з висхідним гамоподібним рухом містять небезпечність пониження, а низхідний гамоподібний рух може сприяти підвищенню строю.

В мелодії цієї пісні переважає плавний висхідний і низхід­ний рух із чергуванням стрибків між квінтою і основним тоном тонічного тризвуку. Під час виконання пісні зберіга­ються всі означені вище складності інтонування.