Розділ ііі. Елементи хорової звучності Ансамбль

Ансамбль — слово французьке (ensemble — разом, одночасно, врівноважено, одноманітно), воно виражає поняття про спільну, колективну працю.

У різних видах мистецтва вживається термін «ансамбль» і завжди означає сукупність і узгодженість складових частин як єдиного цілого.

В архітектурі й містобудуванні ансамбль — це єдність просто­рової композиції будівель, інженерних споруд (мости, набережні), скульптури та зелених насаджень. Прикладом архітектурного ансамблю можуть бути Красна Площа й Московський Кремль у Москві, Літній Сад у Петербурзі, скульптурний ансамбль Петергофа, Площа Незалежності в Києві та багато інших.

У декоративному мистецтві ансамбль — узгодженість мону­ментальних розписів, декору і обстановки інтер'єру. До декоратив­ного мистецтва належить і вдало, з почуттям смаку дібраний одяг, що доповнює характер людини й манеру її поведінки.

В театральному мистецтві ансамбль — це злагоджена, натхненна гра акторів.

Особливо багато значень слова ансамбль має практика музичного виконавства. Перш за все цей термін означає будь-яке спільне виконання музичного твору. Тому такі сполучення, як тріо, квартет, квінтет та інші, називають ансамблями. Це переважно камерні вокальні та інструментальні ансамблі. Ансамблями називаються й музичні твори для групи виконавців.

Хор і оркестр також є ансамблями, але колективного типу, на відміну від камерного ансамблю, де кожен голос партитури виконується солістом. Ансамблем називають великий колектив виконавців, такий як ансамбль пісні і танцю, оперний ансамбль, балетний і танцювальний.

У спільному музичному виконавстві є поняття ансамб­левого виконання. Це мистецтво спирається на вміння виконавця розмір свою художню індивідуальність відповідно до індивідуальності партнерів, що забезпечує злагодженість і гармонійність виконання в цілому. Сучас­ники видатного співака І. Козловського згадували, як на одному з концертів він проспівав пісню разом з хлопчиком і його сильний голос, що вирізняється своєрідним теноровим тембром, не заглушив ніжний і чистий дитячий голос. Співак продемонстрував справжнє мистецтво ансамблевого виконання.

Поняття ансамблю

Хорова звучність складається з трьох основних елементів: ансамблю, строю, нюансів.

В разі порушення одного з елементів хорової звучності втрачається враження від сприймання твору, а іноді твір навіть спотворюється. Оцінювати звуч­ність хору, його кваліфікацію і ступінь готовності до концертного виконання слід саме за ансамблевою злагодже­ністю, чистотою інтонування і яскравістю й виразністю нюансів.

«Під ансамблем високої майстерності, — зазначає К. Пігров, — розуміється чітка інтонаційна узгодженість звучання, злитість і врівноваженість сили й тембру всіх голосів, результатом чого буде соковитий, насичений, повноцінний унісон кожної хорової партії, а вистроєні унісони партій дадуть чудове, чаруюче гармонічне співзвуччя» [23, 64].

У хорі голоси партитури виконуються групою співаків, що складають партії. Отже, хорова партія є ансамблем співаків, які мають майже однакові за тембром і діапазоном голоси. Хоровий спів передбачає злиття індивідуальностей, вміння чути свою партію й хор у цілому, підпорядковувати свій голос до загальної звучності, гнучко узгоджувати свої дії з діями інших співаків.

Аналіз численних хорових партитур показав, що ансамбль хорової звучності має такі форми утворення;

Перші три форми ансамблю є поєднанням хорових голо­сів у єдине звучання в різних тембрових сполученнях. У хоровій музиці темброве й ритмічне сполучення голосів залежить від фактури викладу і є хоровою палітрою, за допомогою якої композитор створює яскравість і неповтор­ність кожного хорового твору. Загальний, неповний і половинний склад хору може виконувати твори різного типу хорового викладу. Залежно від фактури твору, що викону­ється хором, утворюються такі типи хорового ансамблю: унісонний, гармонічний і поліфонічний.

У процесі роботи над різними засобами художньої виразності і єдністю звукоутворення виникають такі види ансамблю часткового й загальнохорового: метроритмічний, вокальний, динамічний, дикційний, темповий, тембровий.

Далі ще розглянемо детально кожний вид хорового ансамблю. Ті види ансамблю, що базуються на засобах вокально-хорової виразності, утворюватимуть ансамбль художній.

У період створення хорового колективу керівник піклу­ється про майбутнє звучання хору й намагається набрати таку кількість співаків з гарними голосами, яка б механічно забезпечувала якісне звучання хору.

У професійному хорі в ідеальному варіанті всі хорові партії мають бути рівноцінні й за чисельністю співаків, і за якістю голосів. Як зазначалося вище, в кожній хоровій партії кількість співаків повинна бути однаковою, а якість зву­чання визначають провідні голоси з яскраво вираженим тембром, причому кількість таких голосів має бути однако­вою в кожній групі хору. Якщо ці умови виконуються, ансамбль буде забезпечено й хор звучатиме врівноважено в будь-якому нюансі.

У самодіяльних, дитячих і навчальних хорах такого вибо­ру немає, і керівник змушений штучно створювати якісну відповідність, варіюючи кількість співаків у хорових партіях. Так, якщо в партії перших сопрано опиняються співачки із сильними голосами і яскравими тембрами, то ця група хору може бути менш чисельною. У тому разі, коли в партії других сопрано мало співачок з яскравими тембрами, керівник збільшує цю групу хору кількісно, щоб надати їй достатньої сили й щільності звучання.

Небажана участь у хорі співаків із «тремолюючими» й хиткими голосами. Голоси надтріснуті, хриплі можуть зіпсувати звучність хору. Наявність у хорі співаків, які мають мовні недоліки (гаркавість, шепелявість), заважає створенню якісного ансамблю. Все це необхідно враховувати у процесі створення хорового колективу, комплектування хорових партій і подальшій роботі над ансамблем хору.

Унісонний ансамбль

Унісонний ансамбль — ансамбль частковий, тобто ансамбль однієї хорової партії, а також унісонне звучання декількох хорових партій або всього хору.

Робота над ансамблем хору починається із часткового ансамблю. У хоровій партії обов'язково мають бути співаки з достатньою силою голосу і з яскраво вираженим тембром, їхні голоси надають хоровій партії необхідного забарвлення і створюють умови для побудови унісонного ансамблю. Мінімальна кількість співаків для унісонного ансамблю — троє чоловіків, які можуть забезпечити безперервний спів, використовуючи прийом ланцюгового дихання.

Досягненню унісонного ансамблю хорової партії сприя­ють приблизна однотембровість голосів у партії і сила голосів, правильно і однаково утворені голосні, чітка вимова приголосних, єдина вокальна манера, зручна теситура та природний нюанс. На якість часткового ансамблю впливає інтонаційна й ритмічна складність мелодії, а також темп і метр. Просту мелодію в спокійному темпі хорова партія дитячого хору опанує швидше, тому на нескладних хорових творах легше встановити ансамбль. З набуттям досвіду співу в хорі діти навчаються співати в ансамблі і складніші твори.

«Первинним елементом хорового ансамблю є ансамбле­вий звук, яким повинні володіти хористи», — зазначає К. Пігров. Під ансамблевим звуком маються на увазі вміння підпорядкувати звучання свого голосу голосам інших хористів і навичка не виокремлюватися із загального звучання, підкоритися вимогам диригента. Досягається ансамблевий звук лише у спільному або хоровому співі завдяки наполегливій і тривалій праці.

Кожна хорова партія повинна мати свій яскраво вираже­ний тембр. Сопранова й альтова партії мають вирізнятися за тембром так само, як вирізняються за тембрами партії чоловічих голосів. У цій відмінності тембрів і полягає краса та гармонійність хорового ансамблю.

Унісонне звучання трапляється в однорідних групах мішаного хору С—А або Т—Б у межах зручної теситури для обох груп. Для жіночої групи хору унісонний спів можливий у межах до₁—ре₂, вище ре₂ альти співають з великою напруженістю і обмежують можливості унісонного співу. Крайній звук діапазону сопранової партії — до1 — обмежує унісонний спів жіночої групи хору в нижньому регістрі. Для чоловічої групи хору унісонний спів можливий у межах до — ре₁ (мі₁), бо тенори обмежують басів у нижньому регістрі, а баси обмежують тенорів у високому.

У цих самих теситурних межах для кожної однорідної групи можливий октавний унісон між різнорідними групами мішаного хору

Унісонне звучання всього хору, тобто загальнохоровий унісон, можливий лише на спільних звуках діапазо­нів найвищих і найнижчих голосів мішаного хору. Загальнохоровий унісон може прозвучати лише на звуках до₁ - мі₁.

Загальнохоровий унісон у хорових творах використову­ється вкрай рідко, до того ж у тембровому відношенні він не дуже цікавий, бо обмежений кількома тонами. У хоровій літературі загальнохоровий унісон з успіхом використову­ється як художній прийом або хорове забарвлення.

Значно частіше застосовується в хоровій літературі октавний унісон. Він може бути між однорідними групами хору й між різнорідними. Октавний унісон між жіночими і чоловічими групами хору звучить красиво й виразно на всьому діапазоні мелодії, що виконується. В октавному унісоні голоси звучать у зручній теситурі і створюють особливе темброве забарвлення. Виражальні можливості октавного унісону мішаного хору дуже великі.

Октавний унісон у жіночому хорі використовується рідко й упродовж короткого часу. Жіночі голоси не такі багаті на обертони, як чоловічі, тому октавний унісон у жіночому хорі особливо важко встановлювати. У хорах із супроводом октав­ний унісон вживається як художній прийом чи хорове забарвлення, виконується легко й без утруднень. У творах акапельних октава між жіночими голосами трапляється над­звичайно рідко й завжди являє собою неабияку ансамблеву складність.

У хоровій літературі переважають такі види фактури: гомофонно-гармонічна, поліфонічна й мішана.

Залежно від фактурного викладу хорового твору форму­ється й різновид хорового ансамблю. Для кожного хорового твору притаманний свій ансамбль, який складається із сполучень різних фактурних особливостей і різноманітних тембрових співвідношень у хорових партіях. Ці темброві співвідношення створюють певний музичний настрій і допомагають розкриттю змісту літературного тексту. Скільки є хорових творів, стільки ж є і різновидів ансамблю, у тому розумінні, що взаємодії теситурних і динамічних умов інди­відуальні й неповторні в кожному творі. Незважаючи на все різноманіття співвідношень складо­вих хорового ансамблю, можна виділити два типи ансамблю в хорових творах, які вбирають особливості гомофонно-гармонічної, акордової та поліфонічної фактури викладу. Такими типами хорового ансамблю є гармонічний та полі­фонічний ансамблі, які ми послідовно вивчатимемо.

Ансамбль гармонічний

Гармонічний ансамбль — це виконання акордів окремими співаками або хоровими партіями. Найменша кількість співаків для хорового гармонічного ансамблю — шість чоловік, тому мінімальний чотириголо­сний хор повинен складатися з 12 чоловік, тобто по три співаки в кожній партії.

У творах гармонічного (акордового) складу, особливість ансамблю виявляється в тому, що всі голоси мають звучати з однаковою силою.

У творах гомофонно-гармонічної фактури, де один з голосів є провідним, а хор супроводжує, акомпанує і під­тримує його, встановлюється таке співвідношення гучності звучання голосів, за якого хор має звучати тихіше голосу, який веде соло.

«Гармонічний ансамбль, тобто врівноваженість і злиття всіх тонів акорду в одне правильне, м'яке і органоподібне звукосполучення, може до певної міри регулюватися дотри­манням деяких умов, а саме: кількісної та якісної рівноваги хорових груп, зручного розміщення акорду, мелодичного положення акорду, теситури, виду акорду, нюансу, темпу, кваліфікації співаків хору та їхніх природних музичних даних», — зазначає К. Пігров.

Розглянемо умови, які сприяють встановленню гармоніч­ного ансамблю.

Про кількісну і якісну рівновагу хорових груп було ска­зано раніше, коли йшлося про формування хорової партії, тому розглянемо інші передумови, що сприяють досягненню гармонічного ансамблю.

У хоровій практиці й у хорознавстві існують поняття: природний і штучний ансамбль, а також ансамблеві та неансамблеві акорди.

Кожного, хто чув хорове виконання народних естонських і латиських пісень, дивує компактне і красиве звучання хору. Діапазон цих пісень невеликий, голоси звучать у середній теситурі, ритм рівний, розмір постійний, темп спокійний — це об'єктивні умови для природного ансамблю.

«Ансамбль при рівномірному використанні теситурних умов (або всі голоси співають високо, або всі низько, або всі голоси перебувають в середніх регістрах) — такий ансамбль називають природним», — зауважує Г. Дмитревський.

Для того, аби зрозуміти, що таке штучний ансамбль, треба навчитися виокремлювати ансамблеві акорди від неансамблевих і заздалегідь знати, з якою силою співати тони того чи іншого акорду.

Ансамблеве співвідношення тонів у акордів

В акордах мажорних і мінорних не всі тони однакові за своєю значущістю. Врівноваження всіх тонів у гармонічне співзвуччя має певну градацію залежно

від значущості цих тонів у акорді. Це означає, що не всі тони співаються з однаковою силою.

Основний тон — це база акорду, найважливіший звук, на якому будується гармонічне співзвуччя. Основний тон треба співати впевнено, твердо, достатньо голосно, але не настільки, аби заглушити інші тони. Голос, що подвоює основний тон, має звучати тихіше, бо він є додатковим.

Терція акорду — інтервал, який визначає лад, тому терцію акорду треба виділити настільки, щоб ясно відчувався лад. У тому разі, коли терцевий звук міститься в середньому голосі, або в незручній теситурі, його слід співати голосніше, ніж основний тон. Якщо терція розташовується у верхньому голосі, то вона не потребує виокремлення, бо її і так буде добре чути, а акорд у мелодичному положенні терції завжди залишатиметься ансамблевим.

Квінта — це нейтральний звук і його слід виконувати в такій динаміці, щоб надати акордові повноти звучання, але не голосніше терції і основного тону. Якщо квінтовий звук міститься у верхньому голосі, то його треба співати трохи тихіше, а такий акорд вважається не дуже придатним для досягнення якісного гармонічного ансамблю, тобто неансамблевим.

Септима надає забарвлення акордові й має бути виконана з такою самою силою, як і терція септакорду.

Усі подвоєння в акорді треба співати тихіше подвоєного тону, інакше зайве звучання голосів може надати акордові грубості й важкості. Далі подається схема, за якою відбувається подвоєння голосів у мішаному хорі (подвоєння по­значені заштрихованими нотами).

Сопрановий звук подвоює тенор перший, тенорів подвоюють сопрано другі, альтів подвоюють баси перші.

Розміщення акорду — широке чи тісне, академічно пра­вильне чи з відхиленням від норми — впливає на досягнення гармонічного ансамблю. Тісне розміщення акорду зручніше для ансамблю, ніж широке, а відхилення від академічних норм, тобто мішане розміщення акорду, призводить до необхідності застосування штучного ансамблю.

У посібниках з хорознавства вказується, що природний ансамбль і ансамблеві акорди утворюються під час сполучення голосів в однакових теситурних ситуаціях. Неансамблеві акорди й необхідність штучного ансамблю виникають у тому разі, коли поєднуються голоси, які перебувають у різних теситурних умовах. Вирівнювання таких незручних у теситурному відношенні акордів усклад­нюється тим, що нюанс є єдиним для всіх голосів і обов'язковим для виконання. За нерівних теситурних умов і певних нюансів один звук ледь чутиметься, а інший — звучатиме голосніше від решти, адже для одних голосів цей нюанс є природним, для інших — він незручний у цій теситурі. Невідповідність нюансу теситурним умовам являє собою серйозну технічну складність для досягнення як унісонного, так і загального гармонічного ансамблю.

Якщо таке незручне розміщення акорду не є художнім прийомом, то головним завданням хормейстера стане намагання врівноважити акорд штучно. У цьому разі виникає необхідність пояснити певній хоровій партії, коли саме їй співати голосніше чи тихіше, щоб не заглушити важливіший тон в акорді або щоб він не прозвучав занадто тихо. «Суть неприродного ансамблю полягає в тому, що змінами динамічного напруження в групах хору можна деякою мірою усунути незручності розміщення акорду», — зауважує К. Пігров.

У першому акорді в будь-якому нюансі зникатиме альтове ре₁, а сопранове фа₂ звучатиме занадто голосно. Цей акорд потребує штучного врівноваження звучання, для цього необхідно заглушити аг2 і максимально виокремити ре₁ — терцію акорду. Другий акорд розташований у мелодичному положенні терції, всі голоси містяться в середній теситурі й тому цей акорд є дуже зручним для ансамблю.

Штучним ансамбль буде й тоді, коли керівник хору при­стосовує хорову партитуру до можливостей свого хору. Це трапляється, якщо група А₂ підсилює малочисельну тенорову партію.

Впливає на ансамбль і розподіл хорової партії, коли порушується рівномірність використання регістрів. На прак­тиці керівник сам вирішує, яку хорову партію розподілити, і тим штучно врівноважує звучання хору.

У наведеному прикладі сопранова партія і другий альт розташовані в середньому регістрі, тоді як перший альт — у

напруженому верхньому. Ці акорди прозвучать яскраво і природно, якщо їх штучно врівноважити шляхом перерозподілення голосів. Для цього партію перших альтів треба віддати другим сопрано, а альти співатимуть в унісон.

Впливає на ансамбль відповідність нюансів теситурним умовам. На прикладі фрагменту з хорового твору «Весной» Ф. Абта проаналізуємо умови для досягнення

хорового ансамблю

У наведеному прикладі два протилежних нюанси f та Р виконуються на середній теситурі. Для гучного співу на f теситурна не зовсім зручна, особливо в партіях А та С₂. На акцентовану долю альтів підсилюють сопрано другі, тому ансамбль врівноважується природно. У тактах 4—8 нюанс Р відповідає теситурі хорових партій. У такті 8 є акорд з потроєним основним тоном і перехрещенням голосів між С₂ і А₁. Терція акорду звучить у партії С₂ у низькій теситурі. Щоб потроєний основний тон не заглушив терцію, треба максимально виділити її, тобто врівноважити звучання акорду штучно.

Перехрещення голосів і теситурна невідповідність, яка виникає при цьому, завжди являють собою неабияку ансамб­леву складність, як у фрагменті з хорового твору «Веселий шевчик» (музика В. Соколова, слова М. Садовського). При перехрещенні голосів кожна хорова група потрапляє в незвичні умови на короткий час. Це перехрещення виправ­дане плавністю голосоведення, що допомагає уникнути статичності мелодичної лінії партії других сопрано. Воно не порушує теситурне співвідношення, тому звучність цих акордів врівноважувати немає необхідності, бо ансамбль утворюється природно.

Хоровий ансамбль під час виконання творів акордового складу характеризується повною динамічною рівновагою всіх звуків акорду. У цьому разі всі голоси рівноцінні й мають бути повністю врівноважені по вертикалі незалежно від того, у яких теситурних умовах вони перебувають. Якщо теситурні умови однакові, то акорд вибудовується легше й ансамбль природніший. Якщо в акорді використовуються різні регістри, то врівноважити акорд набагато важче. У по­дібних ситуаціях використовують штучний ансамбль.

В українській народній пісні «Гандзя» в обробці Г. Концевича всі голоси рівнозначні й урівноважуються по вертикалі, але в сопрановій партії проходить мелодична лінія в більш високому регістрі. Мелодію пісні добре чути на фоні хорових акордів і тому ансамбль створюється природно.

При вирівнюванні акорду гармонічної фактури необхідно звернути увагу на дивізі й подвоєння, які можуть порушити динамічну рівновагу голосів. Подвоєні голоси звичайно виконуються тихіше, ніж основні. Розподіл хорової партії знижує силу звучання кожного нового голосу, тому бажано посилити звучання всієї хорової партії для досягнення повноцінного гармонічного ансамблю.

Хоровий ансамбль під час виконання гомофонно-гармонічного складу вирізняється від гармонічного тим, що мелодія має звучати чітко, рельєфно, гучніше, ніж голоси, які її супроводжують. Слабке й ледь чутне звучання провідного голосу на фоні гучного співу акомпануючих

голосів порушує ансамбль. Не варто цей тип ансамблю плутати із штучним ансамблем у гармонічній фактурі, коли в акорді посилюється або приглушується один із звуків.

Особливу складність являє собою проведення мелодії в одному із середніх голосів.

Виконання творів для соліста й хору вимагає відносної рівноваги голосів. Особливість такого ансамблю полягає в тому, що хор повинен співати дещо тихіше, ніж соліст, але розрив за силою звучання має бути не дуже значним. Особливо складними є ті твори, у яких солістка й сопранова партія співають в одній теситурі. У цьому разі солістку не буде чути на фоні сопранової партії, яка голосно співає. Ансамбль поліфонічний

Поліфонічна фактура — вид багатоголос­ся, заснований на одноголосному звучанні кількох само­стійних мелодичних голосів. Особлива виражальна якість поліфонії полягає у відтворенні відчуття безперервності руху, коли один голос починає викладання нової теми, а решта — ще не закінчила попередньої. Поліфонічний виклад музичних творів протистоїть гомофонно-гармонічному, де виокремлюється головна мелодична лінія в одній із хорових партій, а інші голоси утворюють акорди. Основна відмін­ність поліфонічної фактури від гомофонно-гармонічної полягає в тому, що голоси в поліфонічному творі не залежать один від одного й рідко кадансують одночасно, частіше їхні каданси не збігаються. Незбіжність кадансів і тексту, логічних наголосів і фразування в мелодичних голосах становить особливість поліфонічного викладу.

В хорових творах використовують такі види поліфонії, як імітаційна, контрастна й підголосна. Існують різні музичні форми й жанри, що застосовуються для написання творів поліфонічного складу: фуга, фугетта, інвенція, канон, полі­фонічні варіації.

Імітаційна поліфонія утворюється під час повто­рення мотиву, що з'явився в одному голосі, іншими голоса­ми. Цей мотив, який називають темою, може бути репро­дукований точно або в зворотному відтворенні. Справжня імітаційна поліфонія репрезентована в однотемному каноні, прикладом якого може бути українська народна пісня «Над річкою бережком» в обробці М. Леонтовича.

Контрастна поліфонія утворюється під час спо­лучення по горизонталі різних мелодій. Найвищим проявом контрастної поліфонії є фуга, яка передбачає домінування теми над голосом, що її супроводжує, — протискладанням.

У хоровій літературі є чимало прикладів фуг і подвійних фуг із творчого спадку західноєвропейських композиторів Баха, Моцарта, Верді. Українські композитори М. Березовський і Д. Бортнянський першими ввели фугу в духовні хорові концерти у XVIII столітті. У творчості С. Танєєва і Д. Шостаковича хорова фуга дістала свій подальший розвиток.

Особливістю ансамблю імітаційної і контрастної поліфо­нії є те, що вступ кожного голосу, який веде основну тему, має виокремлюватися динамічно, тобто виконуватися дещо голосніше від інших голосів.В українській музичній культурі поширений п ідголосний вид поліфонії, що має один головний мелодичний голос, від якого відходять підголоски. Ці підголоски варіюють і доповнюють основний наспів. Підголоски є досить самостійними голосами з яскраво вираженою мелодією й часто незалежним від головної теми фразуванням, але, на відміну від контрастної поліфонії, підголоски кадансують одночасно з основним мелодичним голосом. Ці одночасні каданси пов'язані з літературним текстом і надають завершеності окремим частинам пісні.

У наведеному прикладі з української народної пісні «Мала мати одну дочку» в обробці М. Леонтовича альтовий підголосок має самостійний мелодичний і ритмічний роз­виток, своє фразування. Логічний наголос на слові «дочку» не збігається в сопрановому й альтовому голосах. Лише в шостому такті ці дві мелодичні лінії сходяться в унісон і завершують поліфонічний розвиток музичного речення.

Особливістю підголосної фактури є те, що хоровий голос, який виконує головну мелодію, не завжди виокремлюється ритмічно, динамічно або теситурно. У тому разі, коли всі хорові партії співають разом, а тема звучить не в сопрано, то голос, що веде основну мелодію, сприймається, як один з підголосків. Саме так сприймається останнє проведення теми у басовому голосі в українській народній пісні «Козака несуть» в обробці М. Леонтовича. Виокремлення басової теми на фоні загального хорового звучання є великою ансамблевою складністю.

Яскравим прикладом підголосної поліфонії можуть слугу­вати обробки українських народних пісень у творчості композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Л. Ревуцького, Є. Козака, С. Орфеєва, А. Авдієвського та інших.

У поліфонічній фактурі музична думка сприймається по горизонталі, як сплетіння самостійних мелодій, що утворю­ють по вертикалі складні співзвучання. Рельєфність прове­дення теми створюється не лише засобами динаміки, а й чіткістю вступу та закінчення, виразністю вимови тексту.

Отже, ансамбль у поліфонічних творах являє собою на­шарування унісонних ансамблів, де основна тема завжди виокремлюється, водночас усі інші голоси приглушуються до потрібного нюансу.

Виконання творів поліфонічного складу вимагає від хористів володіння виконавською самостійністю й потребує чималого досвіду співу в хорі.

Ансамбль художній і види художнього ансамблю

Приступаючи до аналізу твору, який роз­учуватиме хор, хормейстер повинен пам'ятати, що теситурні умови відіграють вирішальну роль у формуванні хорової звучності. Теситурні умови хорового твору у свою чергу пов'язані з темпом, ритмом, динамікою й дикційними особливостями. Співвідношення у звучності між партіями в хорі має стільки форм, скільки є хорових творів. Як немає двох однакових людей, так немає і однакового співвідно­шення видів ансамблю в хорових творах, яке залежить від теситурних умов, темпу, ритму й динамічних відтінків. У хоровій літературі не дуже часто трапляються твори, де партії хору перебувають в абсолютно рівних умовах, бо таке звучання передбачає використання тільки рівних регістрів і дещо знижує виражальні можливості хору. Використання ж у хоровій палітрі різних голосових регістрів надає хоровому співу яскравості й емоційної виразності. Композитори послуговуються тембрами голосів і змішують їх так, як художники змішують фарби на палітрі, тому для створення образу й характеру музики може бути порушена теситурна відповідність у хорових партіях, навіть до перехрещення голосів. Диригент шкільного хору повинен уміти вирізняти художній прийом, що виражається у теситурній невідповід­ності для створення хорового ефекту, від окремого неансамблевого акорду чи групи акордів, де можливе застосу­вання штучного ансамблю.

Художнє виконання хорового твору обов'язково охоплює роботу над такими видами ансамблю, як метроритмічний, темповий, динамічний, тембровий, вокальний, дикцій­ний.

У процесі роботи над художнім ансамблем, тобто над засобами художньої виразності, кожен елемент ансамблю є частиною цілого. Це означає, що, працюючи над дикцією, неможливо забувати про ритм, темп, характер звука; під час роботи над ритмом не слід забувати про звукоутворення й динаміку, фразування й логічні наголоси і т. д. Порушення одного з видів ансамблю у виконанні твору призводить до втрати художнього ансамблю. Слухачі завжди помічають найменші ансамблеві недоліки, особливо в тих творах, що вони їх чули в кращому виконанні.

Всі перелічені види художнього ансамблю єдині як для часткового, так і для загального ансамблів, лише методи і прийоми над ними вирізняються, як вирізняються методи роботи з одним співаком від заняття з групою.

Розглянемо окремо кожний вид ансамблю з одночасним аналізом вокально-хорових труднощів.