Робота над словом у хорі

Основна мета роботи хормейстера полягає в тому, аби навчити учасників хору співати усвідомлено й художньо виразно. Вокально-хорова музика є синтезом музики і слова. Виконавці мають оволодіти двома текста­ми — музичним і літературним — настільки, щоб обидва тексти дійшли до слухача, причому виконавці повинні донести до слухача не лише слова, а й думки, втілені в них, тобто подати текст усвідомлено, логічно правильно.

Чітка дикція є засобом розкриття змісту твору і одним із засобів виразності у створенні художнього образу. Головне технічне завдання хору — виробити правильну вимову тексту. Водночас механічна чіткість дикції призводить до беззмістовного скандування тексту й залишає слухача байдужим до змісту твору.

Робота над усвідомленим передаванням тексту почина­ється з:

1) розставляння логічних наголосів у реченнях;

2) дотримання обов'язкових наголосів у словах.

Логічний наголос — це виділення головного слова в реченні, що посилює його значущість, підкреслює зміст виразу, несе в собі певну інформацію. При цьому не слід забувати, що в простому реченні може бути лише один головний наголос, а всі інші підпорядковуються йому. Зі зміщенням логічного наголосу змінюється зміст речення. Наприклад, у виразі «Твоя сестра приїхала» може бути виокремленим кожне слово і тричі змінюватиметься зміст сказаного.

Як правило, логічні наголоси у віршованому тексті збіга­ються із сильними долями в музиці й музичними кульміна­ціями, але не завжди. Частіше розбіжність логічного наголосу із сильною долею трапляється в народних піснях і в перекладених текстах. Кожна фраза має своє головне слово, свою вершину, яка найчастіше виокремлена більшою силою звучання або довшою тривалістю складу, що звичайно припадає на вершину мелодії.

Ведучи мову про логічні паузи, слід зауважити, що правильна розстановка цезур (пауз) має таке ж значення, як і розділові знаки. Наприклад, по-різному розуміється пові­домлення з неоднаковим членуванням на смислові групи слів:

— Гості V нові танці влаштували.

— Гості нові V танці влаштували.

— Покарати, не можна помилувати.

— Покарати не можна, помилувати.

К. Станіславський надавав логічним паузам великого значення у сценічному мовленні. У своїй книзі «Робота актора над собою» він стверджує, що розстановка мовлен­нєвих тактів і читання за ними необхідні, адже це вимагає аналізувати фрази й заглиблюватися в їхню сутність. Тому роботу над хоровою партитурою слід починати з виявлення логічних вершин тексту в зіставленні зі структурою мелодії, з розстановки цезур, які, як правило, збігаються з диханням.

Логічні паузи — це зупинки (перерви) у мовленні, які згруповують слова за смислом.

Розділові знаки вказують на можливі місця пауз у співі, але то будуть паузи граматичні. Логічні паузи можуть і не збігатися з розділовими знаками, бо вони концентрують у собі розуміння смислу фрази у зв'язку із загальним текстом. Логічна пауза — це завжди повна зупинка в музиці, під час якої хор бере дихання. Для того, щоб виокремити те чи інше слово, використовується люфтпауза (нім. Luftpause, букв. — повітряна пауза), яка позначається в нотах '. Це дуже коротка пауза, миттєва перерва між словами, яка вико­нується хором без зміни дихання. На прикладі уривку з твору «Сосна» (музика М. Іпполітова-Іванова, слова М. Лєрмон­това) можна простежити два види логічних пауз, які не збігаються з розділовими знаками. Одна пауза виокремлю­ється значком дихання V, а друга виконується без зміни дихання ».

Композитор створює хоровий твір, прагнучи до макси­мального злиття літературного тексту з музикою. Він надає певної організації ритмові, робить необхідні паузи, будує фрази з логічними вершинами, визначає темп і тональність.

Керівник хору повинен зробити смисловий розбір музичного й літературного тексту, який допоможе в розкритті вокально-хорового твору, сприятиме правильному передаванню задуму автора, його логічно обґрунтованому емоційному трактуванню.

Наголос у слові є одним з найважливіших елемен­тів літературної вимови, культури мовлення. У мовленні і співі загальноприйняті наголоси мають збігатися. Як уже зазначалось, у співі вимова тексту залежить від темпу й метру (розміру), причому наголошений склад виокремлю­ється незалежно від того, чи припадає він на сильну, а чи на відносно сильну долю. Два й навіть більше наголосів у слові свідчать про невміння співака пом'якшити ненаголошений склад, що падає на сильну долю.

У слові «порвані» закінчення припадає на першу долю й тому саме на цьому складі може бути зайвий наголос.

Зайвий наголос з'являється й у тому разі, коли ненаголошений склад припадає на більш високу ноту, ніж наголоше­ний, як у першому та третьому тактах наведеного прикладу. Невміння співаків зняти наголос з ненаголошеного складу ускладнює розуміння слухачем змісту літературного тексту.

М. Погрібний у своїй праці «Українська літературна вимова» зазначає, що український словесний наголос не різко виокремлюється з-поміж ненаголошених складів порівняно з російським (де у слові є тільки один наголос). В уповільненому темпі мовлення з обох боків наголошеного складу, але не ближче ніж через склад, з'являються побіч-наголошені склади не лише у складних словах, а й у простих. Припадають вони на початок і кінець слова.

Проаналізуємо словесний наголос деяких слів у наведе­них прикладах з хорового твору «Непереглядною юрбою» (музика Д. Січинського, слова І, Франка).

У багатоскладовому слові «непереглядною» всі голосні вимовляються повнозвучно й чітко завдяки повільному тем­пові. Композитор виокремив наголошений склад мелодично, ритмічно й метрично, до того ж ще й акцентував його. Побічнаголошений склад теж виділено, але нотою меншої тривалості порівняно з наголошеним J «непереглядною».

У словах «страшно» і «одностайні» композитор виокремив наголошені склади за допомогою ритму А, а рухом мелодії вниз, акцентом і першою долею виділив головне слово фрази «всі». Тим самим Д. Січинський наблизив спів до розмовного мовлення й надав йому рис речитативності. Виконання цього речитативу хором є великою технічною й виконавською складністю.

У двох наступних прикладах з хорових творів можна простежити залежність фразування від напряму мелодії.

У наведеному вище прикладі в першому реченні (такти 1—7) всі наголошені склади припадають на сильні долі, але ненаголошені склади, взяті у висхідному русі мело­дії, перебирають наголоси у словах. Особливо губиться і зникає наголос у четвертому такті, де ненаголошений склад у слові «одиноко» береться висхідним октавним ходом. Логічний наголос на головному слові в реченні — «вершине» виокремлено високою нотою й нюансом форте.

У наступному прикладі всі наголошені склади збігаються із сильними долями й більш високими нотами, що сприяє виразному співу і спрощує роботу над фразуванням.

Розспівування хору

Розспівування хору має практич­не значення — це вокально-слухова настройка співаків на початку занять або перед концертом.

Завдання розспівування такі:

— виховування високої співацької позиції;

— формування навичок різних засобів звуковедення;

— розширення діапазону;

— вирівнювання голосних;

— розвиток технічної рухливості голосу;

• злиття тембрів і врівноваженість сили всіх голосів у хорових партіях;

— чистота інтонування інтервалів та акордів;

— розвиток навичок співу в різних динамічних відтінках;

— розігрівання й настройка голосового апарата.

Вправи для розспівування хору можуть бути унісонними й гармонічними, з інструментальним супроводом і без нього. Розрізняють такі види розспівувань для хору: унісонний спів гам, тетрахордів, секвенцій на всі склади; гармонічні сполу­чення на всі голосні і склади; виконання вправ з різними динамічними відтінками й на різні штрихи.

Вправи можуть бути складені спеціально або дібрані з вокально-хорової літератури, але в будь-якому разі ці вправи повинні бути лаконічними, легко запам'ятовуватися й мати чітко визначені завдання.

Керівникові не варто захоплюватися великою кількістю розспівок, бо в цій справі важливішим є застосування різних прийомів, що мають різні цілі й завдання. Одну й ту саму розспівку можна використати для вирішення кількох завдань вокально-хорової техніки, наприклад: одностайність вступу, ланцюгове дихання, спів з різним характером і прийомами звуковедення, спів на різні склади, зіставлення нюансів тощо.

Розспівування унісонні

В унісонних, а в мішаному хорі — в октавно-унісонних розспівуваннях, безумовно, має переважати гамоподібний, поступовий рух мелодії, де чергуються

великі й малі секунди, бо вільне володіння секундами є основою чистої інтонації. Під час співу в унісон необхідно визначити межі для кожного голосу — особливо це стосу­ється басів і альтів. Під час руху вгору низькі голоси закінчують розспівування раніше від високих, а під час руху вниз високі голоси раніше припиняють спів. Такий спосіб розспівування дає змогу розширювати діапазон кожної хорової партії і разом з тим оберігає голос від теситурного перевантаження. Всі унісонні розспівування сприяють ви­робленню навички унісонного ансамблю. Керівник повинен стежити не лише за чистотою інтонування, а й за культурою звука.

Хормейстер може сам скласти унісонні розспівування на основі інтонаційних, ритмічних або дикційних труднощів твору, що розучується. Розспівуючи хор на цих вправах задовго до початку розучування самого твору, керівник готує колектив до швидкого подолання вокально-хорових трудно­щів у творі.

Унісонні вправи можуть виконуватись як з інструмен­тальним супроводом, так і без нього. Все залежить від кваліфікації хору й досвіду керівника.