Вплив на дикцію засобів хорової виразності

У співі, як зазначалося раніше, тривалість кожного голосного і приголосного значно більша, ніж у розмовному мовленні. Тривалість вимови у співі залежить від темпу, ритму, прийомів звуковедення, нюансів і теситури.

Характер музики, що складається з вищевказаних ознак, впливає на співацьку дикцію. Так, у ліричних творах вимова слів спокійна, м'яка; у творах емоційно насичених вимова приголосних ніби укрупнюється, від чого дикція робиться рельєфнішою; у творах драматичного і трагічного характеру вимова тексту набуває твердості, перебільшується й доходить до скандування.

Як відомо, голосні звуки — основа, яка дає протяжність співацькому звукові, а приголосні — контур, що виявляє зміст літературного тексту. Хористам необхідно пояснити правило поєднання слів, яке полягає в перенесенні приго­лосних з кінця слова на початок наступного. Вокальна транскрипція тексту вирізняється від орфографічного напи­сання тим, що всі склади у вокалі є відкритими. Це дає можливість досягти кантиленного, протяжного співу на lega­to. Наприклад, у тексті «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» (М. Петренко) слід так поєднувати слова: «Ди-влю-сь я-на-не-бо-та-йду-мку-га-да-ю».

У співі на нон легато в помірних темпах зберігається принцип перенесення приголосних з кінця слова на початок наступного, наприклад у тексті «Ой лопнув обруч» (українська народна пісня) слова поєднуються так: «О-й ло-пну-во-бруч».

На штрисі staccato цей прийом поєднання слів залиша­ється діючим, але залежить від темпу й ритму. Дуже рідко слова можуть поєднуватися за орфографічним написанням. Наприклад, у тексті «Ой ти старий дідуга, ізігнувся, як дуга» (українська народна пісня) наявні два типи поєднання слів: «Ой-ти-ста-рий-ді-ду-га, -і-зі-гну-вся, -як-ду-га».

Слід звернути увагу хористів на те, що однакові голосні в кінці одного слова й на початку іншого у співі завжди відокремлюються. Наведені приклади з текстів українських народних пісень підтверджують необхідність роз'єднання однакових голосних незалежно від темпу: «... У сусіда жінка мила, а у мене ні хатинки...», «... жито не пшениця, як дівчину не любити, коли чепуриться!»

Однакові приголосні у кінці одного слова й на початку іншого можуть співатися злито й роздільно. У середині музичної фрази в будь-якому темпі однакові приголосні між словами співаються злито, але трохи подовжено, як у тексті української народної пісні: «... жито не полова, як козака не любити, коли чорні брови!». Якщо зливаються вибухові приголосні — дд, бб, тт, — слід використати прийом витримування зупинки перед вибухом, наприклад: «... всюди над долиною лунає молотьба» (А. Малишко).

Роз'єднуються однакові приголосні тоді, коли між словами є кома або крапка, які позначені у співі цезурою, . зміною нюансу чи темпу, як у пісні «Вічний революціонер» (музика М. Лисенка, слова І. Франка).

Недотримання цих правил поєднання слів, а також відсутність навички дикції свідчить про слабку підготовку хорового колективу.

Однією з поширених хорових складностей є нечітка вимова закінчень слів на приголосний перед паузою, на ферматі й у кінці речення.

Особливо великі дикційні складності виникають у творах з темповими і динамічними змінами або коли хорові партії співають різний текст, як у наведеному вище прикладі («А вже весна»).

Найкращі умови для вимови тексту — це середня теситура, помірна сила звучності, рівний ритм і спокійний темп.

Культура співацької дикції

Під час співу, як і під час усного мовлення слід дотримуватися мовної культури, тобто орфоепічних норм літературної вимови. Орфоепією називається сукуп­ність вимовних норм літературної мови. «Поняття орфоепії, — зазначає М. Погрібний, — обіймає насамперед правила вимови окремих звуків і звукосполучень, а також норми наголошування».

Прийнято розрізняти три види вимови — побутове, вокальне і сценічне мовлення. Вокальна вимова ближча до сценічної, але між ними є суттєві відмінності. В мовленні голос характеризується швидким глісандо та нестійкістю окремих звуків. У співі вимова підпорядковується ритмові музичного твору, дихання більш тривале й подовженість голосних значніша, ніж у мовленні.

Голосні звуки українського вокального мовлення є звуками повного творення. Всі вони у співі вимовляються виразно, чітко, не скорочуються в ненаголошених складах і не заступаються іншими звуками. В українському розмов­ному мовленні редукція відсутня, тобто немає коротко й послаблено вимовлених ненаголошених голосних. Усі голосні вимовляються повно та округло, не втрачаючи своєї фонетичної характеристики. Під час співу будь-яка подовже­ність голосного звука триваліша за найдовший голосний у мовленні. Ці якості голосних виявляються під час співу ще яскравіше.

Особливістю українського вокального мовлення є те, що голосні, завдяки їхній округлості, добре прослуховуються в будь-якому темпі й не перериваються приголосними. За цими якостями українське вокальне мовлення наближається до італійського.

Усі зміни вимови, які є в українському вокальному мовленні, стосуються тільки приголосних. Під час мовлення, за певних умов, звучання деяких приголосних змінюється й уподібнюється до інших. Таке явище називається асиміляцією. У розмовному і сценічному мовленні поява асиміляції залежить від темпу мовлення й чіткості вимови. У вокальному мовленні, яке неможливе без правильної вимови, спостерігається часткова асиміляція, яка залежить не лише від темпу твору, а й від ритму і фразування.

В українських народних піснях віддзеркалені діалектні особливості різних регіонів країни, тому ми не будемо звертатися до особливостей вимови в них. Ми розглядати­мемо норми літературної вимови у вокально-хорових творах літературного походження.

Чітка вимова тексту, правильно розставлені наголоси у словах свідчать про культуру мовлення хористів.

Розглянемо деякі особливості вимови приголосних, найуживаніших у текстах вокально-хорових творів. Фахівці пропонують вивчати основні правила літературної вимови приголосних у такій послідовності:

1) вимова дзвінких приголосних;

2) асиміляція (уподібнення) приголосних;

3) вимова деяких приголосних і дієслівних закінчень.

Вимова дзвінких приголосних

Творення дзвінких приголосних відбува­ється з участю голосових зв'язок, тому вокальна лінія майже не переривається: Ще горить у небі зоряниця голуба... (А. Малишко)

Оскільки під час вимови дзвінких приголосних бере участь голос, то звучання повинно мати певну висоту. Ці при­голосні слід інтонувати на висоті наступної голосної. Якщо слово закінчується на сонорний, то необхідно, аби він звучав на висоті попереднього голосного, інакше його не почують слухачі.

В українському вокальному мовленні дзвінкі приголосні завжди зберігають свою дзвінкість як наприкінці слів, так і в кінці складів перед глухими: дуб, сад, віз, важко, борідка, низка, казка. Кінцевий приголосний ж у префіксі й прий­менникові між і частці аж зберігає дзвінку вимову, наприклад:

Аж свекорко йде, як вітер гуде.

(Українська народна пісня)

Мов річка степова, безслідно гине між пісками.

(І. Франко)

Пливи ж, пливи, аж поки слушний час

Не настане в твоїх шляхах. ...

Куди ж пливе?

(І. Гушалевич)

Асиміляція (уподібнення) приголосних дзвінкістю

Асиміляцією називається уподібнення звука сусідньому звукові. Наступний дзвінкий у мовленні та співі цілком асимілює попередній глухий, перетворю­ючи його в парний дзвінкий в одному слові незалежно від темпу вимови:

Всюди над долиною лунає молотьба (молод'ба).

(А. Малишко)

Така асиміляція можлива на межі двох слів, з яких одне ненаголошене логічно, при безпаузній вимові їх:

Задач багато — ось біда (оз'біда), і всі вони такі важкі.

(О. Пономарьов)

При вимові поряд самостійно наголошених слів поява асиміляції залежить від темпу твору й чіткості вимови:

В Україну ідіть, діти (ідід'діти).

(Т. Шевченко)

Перед сонорними л, м, н, р, в, й у літературній вимові асиміляція за дзвінкістю не відбувається.

Асиміляція за глухістю

У деяких випадках спостерігається асиміляція і за глухістю, коли дзвінкі приголосні перед глухими втрачають свою дзвінкість.

Префікс з і прийменник з перед глухими повністю оглу­шуються і змінюються на глухий с незалежно від темпу вимови:

З кожною (с кожною) строфою,

З кожною нотою

Капає з серденька (с серденька) кров.

(І. Франко)

Стиглі тужаві зерна пшениці

Ллються потоком наче з криниці (с криниці).

(А. Малишко)

А вже весна, а вже красна

Із стріх (ісстріх) вода капле.

(Українська народна пісня)

Приголосний з у префіксах без-, роз- у більшості випад­ків змінюється на с у швидких темпах і частково змінюється в помірних і повільних темпах. На прикладі хорового твору «Непереглядною юрбою» (слова І. Франка, музика Д. Со­чинського) можна простежити, як впливає темп музики на чіткість вимови приголосного з.

У слові «розслинеться» звук з повністю змінюється на с.

Асиміляція за м'якістю

Передньоязикові приголосні д, з, л, н, с, і т, ц пом'якшуються перед наступними пом'якшеними приголосними цієї ж групи:

І твоя незрадлива

Материнська (материньська) ласкава усмішка.

(А. Малишко)

Ні шпіонське (шпіоньське) ремесло В гроб його ще не звело!

(І. Франко)

Співала пісню (пісьню) дзвінку, голосну.

(Леся Українка)

Вимова деяких приголосних і дієслівних закінчень

Багато груп приголосних зазнають у вимові і співі асимілятивних змін, але є такі приголосні, які під час співу не змінюються або змінюються частково, тому що темп співу значно повільніший від темпу мовлення. Такі приголосні у співі вимовляються повно й розбірливо.

1. Звук ш перед звуками с, ц змінюється повністю на звук с: берешся (бересся), у пляшці (плясці). У співі звук ш вимовляється непомітно, але не змінюється на с.

2. Приголосний ч перед пом'якшеними с, ц вимовляється як ц^ь: у сорочці (сороц^ьц'і), у шапочці (шапоц^ьц'і). Під час співу звук ч асимілюється частково.

3. Приголосний ж перед пом'якшеними с, ц вимовляється як з^ь: зважся (зваз^ьс'а), у книжці (книз^ьц'і). У співі звук ж вимовляється м'яко, але не змінюється.

4. Звук т перед ч, ш переходить у звук ч: вітчизна (віччизна) багатшати (багаччати). Під час співу при чіткій вимові у спокійному темпі повної заміни не відбувається. Дієслівне закінчення -ться у співі вимовляється як ц'ця у швидких творах, а в повільних і протяжних — ці асиміля­тивні зміни менш помітні. У наведеному прикладі з україн­ської народної пісні на слова Л. Глібова «Стоїть гора високая» маємо два типи вимови слова вернеться — з повною асиміляцією і з частковою.

Дієслівне закінчення -шся звучить у розмовному мовленні як -с'ся, наприклад: дивишся (дйвис^ьс'а). Це дієслівне закінчення спостерігається у співі вкрай рідко й вимовляється із частковою асиміляцією.

Вимова приголосного в

Сонорний приголосний в, як і інші сонанти, не має співвідносного глухого, а тому він ніколи не оглушується, не переходить у звук ф. М. Погрібний у книзі

«Українська літературна вимова» пише: «Як приголосний він (в) вимовляється лише перед голосними: вал, вежа, вид, вірш, воля, вухо.

На початку слова перед приголосним, у середині слова після голосного перед приголосним та в кінці слова після голосного звук в набуває більшої звучності й переходить у нескладовий голосний у».

Реве та стогне Дніпр широкий

Сердитий вітер завива.

(Т. Шевченко)

У цьому прикладі всі в вимовляються як приголосний перед голосним.

...Бо мій батько робив гладко,

То й я в нього вдався

(Т. Шевченко)

У наведеному вище прикладі звук в набуває більшої звучності й переходить у нескладовий голосний у.