За городом качки пливуть

2. У партитурах, де кожен голос записаний на окремому нотному стані, тенорова партія нотується у скрипковому ключі, а звучить і читається октавою нижче.

Осень

Слова О. Пушкіна Музика Б. Лятошижького

Доволі повільно (Aiulantino)

Мішані хори мають значне поширення. Це аматорські, самодіяльні, професійні й навчальні хори. Хорова література для такого типу співочих колективів є в достатній кількості.

Мішані хори, які співають у народній манері, не мають такого широкого діапазону, але вирізняються своєрідним звучанням і характерним тембровим забарвленням.

Для докладнішого ознайомлення з виконавськими можливостями мішаного хору можна звернутися до спе­ціальної навчальної літератури.

Розділ ІІ. ВОКАЛЬНА РОБОТА В ХОРІ

Вокальні навички

Хоровий спів являє собою найсприят­ливішу форму навчально-музичної діяльності для розвитку музичного слуху, музичної пам'яті, почуття ритму. У процесі хорового співу розвиваються не лише музичні здібності, але й уява, творча активність, цілеспрямованість, художній смак у сприйнятті прекрасного, тобто ті властивості, що мають значення для розвитку особливості дитини й підлітка. Хоро­вий спів сприяє також оволодінню культурою мовлення, виробленню правильної, чіткої, виразної вимови.

Виразність хорового виконання дітей залежить від того, як їх навчили володіти необхідними художньо-виконав­ськими навичками й уміннями. Проспівати пісню може будь-яка людина, але художньо виконати, тобто виразно передати думки й почуття, закладені в пісні, може лише той, хто оволодів основними співацькими навичками.

Навчання хоровому співу передбачає оволодіння як во­кальними, так і хоровими навичками. До вокальних навичок належать:

1) співацька установка;

2) дихання;

3) звукоутворення;

4) звуковедення;

5) дикція.

Навички строю й ансамблю, а також розуміння дири­гентських жестів учителя або керівника хору складають хорові навички.

У процесі співу вокальні й хорові навички взаємодіють і один елемент зумовлює інший. Дійсно, без правильно від­твореного звука не можна говорити про чистоту інтонуван­ня, а без розуміння диригентського жесту не буде злагод­женого спільного виконання.

Хоровими навичками діти оволодівають тільки в колек­тиві на уроках музики й у шкільному хорі, а також на музичних заняттях у дитячому садку. Вокальні навички кожна дитина здобуває індивідуально в хорі. Всі ці навички набуваються й засвоюються в єдиному, нерозривному комплексі з тією лише різницею, що на початковому етапі роботи з хором більше уваги приділяється оволодінню вокальними навичками, а пізніше — хоровими.

Схарактеризуємо кожну співацьку навичку детальніше.

Співацька установка

Співацька установка є необхідною умовою для нормальної роботи голосового апарата і для плідної репетиційної роботи. Неправильна співацька установка при­зводить до швидкої втоми голосового апарата і організму в цілому. Коли співаки на репетиції сидять, їм не слід класти ногу на ногу або сидіти з високо піднятими колінами, бо це спричиняє неправильне дихання і звукоутворення. Під час співу стоячи корпус необхідно тримати прямо. Правильна співацька установка привчає до красивої постави, необхідної не лише при співі, але й у повсякденному житті. Під час співу голову не слід відкидати назад або опускати вниз, вираз обличчя має бути привітним.

Дихання

Основою правильного співу є правильне дихання. У дітей переважає неглибоке ключичне дихання, що супроводжується підніманням плечей і напруженням м'язів шиї та обличчя. Дехто не розуміє, що для того, аби зробити вдих, треба припинити спів, і вдихає під час співу, з шумом вбираючи повітря. За допомогою вправ дітей можна навчити правильно користуватися вдихом і видихом.

Співацьке дихання вирізняється від звичайного тим, що воно складається з короткого вдиху, миттєвої затримки дихання і тривалого видиху. Основна відмінність співаць­кого дихання від розмовного полягає в оволодінні видихом, що означає вміння співати на затриманому диханні. Миттєва затримка дихання сприяє повільному видиху й дає змогу хорові одночасно починати виконання за рукою диригента.

Видатний російський композитор О. Варламов (1801 — 1848 pp.) був визначним вокальним педагогом і разом з М. Глинкою став засновником російської реалістичної школи художнього співу. У своїй «Школі співу» Варламов пише, що «тривале дихання є однією з найважливіших переваг співака, і тому слід намагатися набути його ретельними вправами. Перші вправи в мистецтві дихання мають зводи­тися до того, аби зміцнити груди як шляхом звичайного виспівування нот, так і без голосу, вправляючись лише в тому, щоб брати дихання швидко й без шуму та утримувати його не більше, ніж на десять чи п'ятнадцять секунд; у по­дальшому можна продовжити до двадцяти й далі».

Якісний звук забезпечується опорою дихання. Опора дихання — усвідомлене відчуття м'язової напруги в ділянці нижніх ребер і діафрагми в момент співу; це свідомо загальмований видих і збереження положення діафрагми у стані вдиху. Опора дихання дає змогу співати тривалі фрази обіпертим звуком. Тільки спокійне, природне дихання ство­рює умови для обіпертого звука, який сприймається на слух як красивий, повний і досить сильний.

Великий італійський співак Енріко Карузо (1873— 1921 pp.) у книзі «Як треба співати» зазначає: «Діафрагма разом з іншими пружними м'язами, що містяться навколо шлунка, та інші важливі органи підтримують процес дихан­ня. Діафрагму можна порівняти з міхами. Вона виконує точнісінько таку функцію, як і міхи. На вмінні набрати достатньо повітря й умінні його правильно й економно ви­користати засноване все мистецтво співу. У співака може бути найнадійніший слух і найкращі наміри, але якщо він не вміє керувати диханням, співатиме нечисто або подаватиме жалюгідні, позбавлені життя звуки».

Дихати під час співу можна ротом або через ніс. Дихання ротом сприяє щільнішому змиканню голосових зв'язок, а дихання носом дає можливість зв'язкам змикатися м'яко, особливо під час негучного співу творів у повільному темпі. У хорі, як правило, практикується мішане дихання, тобто дихання за участю рота й носа.

У хорі дихання може бути загальним і ланцюговим. Загальнохорове дихання й дихання в окремій хоровій партії позначається знаком V і потребує хорової навички одно­часного вдиху за рукою диригента.

Ланцюгове дихання — специфічне хорове дихання, | при якому співаки змінюють його не одночасно, а ніби ! ланцюжком, підтримуючи безперервність звучання.

Цей термін уперше вжив російський хоровий диригент, композитор, професор Московської консерваторії П. Чесноков (1877—1944 pp.) у книзі «Хор и управление им», яка стала першим радянським підручником із хорознавства.

Ланцюгове дихання вимагає від кожного співака вміння без поштовху закінчувати спів, знову брати дихання непо­мітно, щоб не вирізнятися силою звуку в момент початку співу. Ланцюгове дихання — колективна навичка, яка формується не відразу і є серйозною вокально-хоровою складністю. Такий прийом хорового дихання забезпечує безперервне звучання хору протягом тривалого часу. У творах розспівних і повільних це дає можливість співати на одному диханні не лише окремі частини, але й хорові твори в цілому. Прикладом може слугувати латиська народна пісня в обробці А. Юр'яна «Вій, вій, вітерцю», яка за традицією виконується на ланцюговому диханні від початку до кінця. Вміння хору користуватися ланцюговим диханням демон­струє досвідченість колективу.

Хорове дихання є одним із засобів художньої виразності, бо правильно розставлене дихання дає змогу глибше розкрити зміст літературного тексту, а загальнохорові цезури (короткочасне мовчання всього хору) дуже прикрашають спів, якщо вони логічно виправдані.

У наведеному прикладі повільну, протяжну мелодію, яка важко піднімається вгору з одночасним посиленням звуку, поділено диханням на короткі фрази. Загальнохорове дихан­ня тут має художнє значення і створює образ душі, що прагне піднятися, пробудитися.

Дихання залежить від темпу й характеру твору, який виконується. У повільних темпах дихання береться спокійно і тривало, а твори в рухливих темпах потребують короткого й активного дихання, «здавленим», гортанним, глотковим і дуже неприємним на слух. Трохи підняте м'яке піднебіння спрямовує звук у головні резонатори й надає йому дзвінкості у верхньому регістрі.

Звук, що випромінюється крізь широко відкритий рот, повинен бути спрямований і мати опору. Прориваючись у вільно відкритий рот без опори й без «позіху», звук стане крикливим, несформованим, так званим «білим», безтембровим, але якщо струмінь повітря скерувати до самого краю передніх зубів, звук вийде чистим, дзвінким і легким. У цьому вмінні спрямувати звук і утримувати його під час співу у високій позиції і полягає мистецтво правильної постановки голосу.

«По-справжньому співає той, хто вміє переносити звучання голосу в голову», — стверджують італійські май­стри співу.

Найбільш резонуючими голосними є і, є, у. На голосних а, о ясніше проявляється регістрове перебудування голосу, тому саме зі звуків і, є, у бажано розпочати пошук високої позиції. Звуки ці вважаються резонуючими, але не обов'яз­ково, щоб лише ці звуки були зручними для співака, все залежить від індивідуальних властивостей голосового апарата.

Для пошуку вокальної позиції практикується спів із закритим ротом. Такий прийом налаштовує голосовий апарат і допомагає спрямувати звук до головного резонатора. Переходячи на спів із закритим ротом, треба обов'язково зберігати знайдену позицію. «Під час співу із закритим ротом рухливість голосу поліпшується, а голосові зв'язки відпочивають», — зазначав Енріко Карузо в книзі «Як треба співати».

Заокруглення звука

Під час роботи над звукоутворенням най­важче досягти рівного звучання голосу в усіх його регістрах. Уміння згладити грудний, мішаний і головний регістри на всьому діапазоні звучання голосу — основне завдання керівника хору. Вирівнюванню регістрів допомагає знайдена у процесі занять висока співацька позиція. Округле світле звучання виробляється шляхом вправ, побудованих на поступовому русі голосу вгору і вниз з правильною артику­ляцією голосних. Голосні звуки поділяються на світлі, відкриті а, є, і та більш прикриті, темні о, у, є, и. Зміст заокруглення (затем­нення) звука полягає в тому, щоб за допомогою настройки голосового апарата наблизити артикуляцію відкритих голосних до артикуляції більш прикритих. Голосні звуки за артикуляцією мають наближатися один до одного, не втрачаючи своїх особливостей, причому у звучанні а повинні чутися елементи о, в є — є, в і — и. За допомогою заокруг­лення (затемнення) голосних і вирівнювання регістрів значно розширюється діапазон, з'являються свобода і гнучкість голосу. Прийом вирівнювання регістрів і заокруг­лення голосних є обов'язковим для правильної постановки голосу під час співу в академічній манері.

Робота з дітьми над заокругленням звука починається з перших занять, з перших зустрічей керівника з дитячим хором. У різному віці й на різних етапах навчання співу вимоги вчителя до округлості звучання будуть різні. У дошкільному віці це виправлення недоліків дикції, почат­кова робота над оволодінням правильною артикуляцією голосних. Працюючи з дітьми дошкільного віку, вчитель повинен зберігати в дітей природне для них високе, світле звучання. Особистий приклад керівника має вирішальне значення в роботі з дітьми цього віку. Діти миттєво наслі­дують манеру співу й підсвідомо копіюють як позитивні, так і негативні особливості звукоутворення свого керівника. Отож небезпечно для дітей дошкільного віку чути від керівника глибокий, дуже затемнений, занадто округлий спів, бо це викликає у них неприродне звукоутворення і призводить до порушень функцій голосового апарата.

У молодшому й середньому шкільному віці вчитель зобов'язаний навчити одноманітно артикулювати голосні, дбаючи при цьому про збереження в дітей високого, світлого звучання. Основна робота над заокругленням і вирівню­ванням звука починається із середини співацького голосу, в подальшому це звучання поступово розширюється вгору і вниз із збільшенням діапазону.

М. Глинка — засновник російської вокальної школи, написав до «Вправ з удосконалення голосу» короткі мето­дичні пояснення, розкриваючи особливий метод, що вирізняється від методів інших викладачів. «За моїм методом, — писав Глинка, — необхідно спершу вдоскона­лити натуральні тони, які беруться без будь-якого поси­лення». За методом Глинки, натуральні тони становлять лише дві п'ятих усього об'єму голосу, а для голосів слабких і нерозвинених — кілька тонів. Лише вдосконаливши ці натуральні тони, вважав Глинка, «посту­пово потім можна обробити й довести до можливої доверше­ності й інші звуки...»

Голос рекомендують розвити із центру, із зони при­марних тонів, що оточують центр голосу. Нині цей метод здається природним і звичайним, а свого часу він докорінно змінив погляд на викладання співу. У XIX столітті домінував інший метод викладання співу — інструментальний, що витягував голос знизу вгору крізь усі регістри до найвищих тонів. Метод Глинки характеризується як вокальний, що дає змогу працювати не тільки з видатними голосами, а й зі звичайними, невеликими за діапазоном. Цей метод тепер є основою майже всіх кращих вокальних шкіл, але на початку XIX століття він був мало відомий у Західній Європі.

У старшому шкільному віці, коли у хлопчиків-підлітків формується грудний регістр, на перехідних нотах виникає необхідність прикриття звука для утворення рівного на всьому діапазоні співацького голосу. Прикриття — це вокальний прийом, яким користуються співаки при формуванні верхньої частини діапазону голосу вище перехід­них звуків. Сутність прийому прикриття полягає в тому, що, вживаючи на вправах голосні о, у, які сприяють збільшенню позіху й розширенню глотки, співак знімає напруження з голосових зв'язок. Ці темні голосні полегшують перехід на мішане голосоутворення. «Під прикриттям звука розуміємо певне затемнення тембру шляхом перебудови верхніх резонаторів, — зазначає В. Краснощоков. — Якщо заокруг­лення звука відбувається через надання м'якому піднебінню куполоподібної форми й відповідних форм артикуляційному апаратові, то прикриття здійснюється шляхом розширення нижньої частини глотки». У своїй книзі «Вопросы хороведения» В. Краснощоков викладає загальні положення, вироблені вокальною педагогікою, пов'язані з проблемою прикриття звука.

Звуковедення

Звуковедення залежить від характеру твору, темпу, ритму та змісту літературного тексту. Вміння користу­ватися диханням забезпечує формування навички співу з різними прийомами звуковедення, а саме: зі штрихами lega­to, non legato, staccato, portamento, glissando, marcato.

Legato (італ. — зв'язно) — спосіб виконання, при якому звуки, що йдуть один за одним, не виокремлюються. При легато не можна припускати ані різних поштовхів, ані сковзання зі звука. Тривале легато виконується в хорі за допомогою ланцюгового дихання і викликає величезну технічну й виконавську складність. Позначається цей спосіб звуковедення значком, який зветься лігою: ∩U

Non legato (італ. — не зв'язно) — такий спосіб звуковедення, при якому кожен звук виконується окремо, без будь-якого поштовху й перерви. У музичних творах, особливо хорових, нон легато позначається дуже рідко, а тому, де відсутня вказівка на те, що виконання має бути зв'язним, написане слід виконувати як нон легато.

Staccato (італ. — чітко, уривчасто) — такий прийом звуковедення, при якому всі звуки ніби розділені паузами, уривчасто викарбовуються. Позначається цей спосіб вико­нання окремими крапками над кожним звуком.

Marcato (італ. — підкреслюючи) — такий спосіб виконання, що є ніби проміжним між важким нон легато й дуже твердим стаккато. Позначається горизонтальною рискою над нотою: —.

Portamento (італ., від portare la voce переносити голос) та glissando (італ., від франц. glisser — ковзати) означають поступовий, ніби ковзаючий перехід одного звука в інший. Ці штрихи подібні між собою й вирізняються тим, що портаменто — це короткочасне ковзання, яке не має позначення в нотах, а глісандо — більш тривале ковзання й позначається в нотах хвилястою лінією.

Використовуючи вище розглянуті штрихи, або способи звуковедення, керівник хору шукає забарвлення, характер звука, який допоможе найповніше передати зміст твору, що виконується, розкрити його художній образ. Один і той самий штрих можна використати для виконання різних за змістом і характером хорових творів, і в кожному з них буде знайдено потрібне забарвлення, необхідний характер звука. Наприклад, у плавному ліричному творі на легато характер звука може бути світлим, прозорим, ніжним; той самий прийом звуковедення в драматичному творі потребує іншого забарвлення звука, який може бути більш темним, щільним, насиченим. Інколи позначенню прийому звуковедення надають рис характеру звука й тоді виникають словесні вирази «легке», «м'яке» легато або «важке», «повітряне» стаккато тощо. Характер звука залежить від характеру музики, темпу, ритму і змісту літературного тексту, а пере­дається голосом за допомогою штрихів.

На заняттях хору діти навчаються різним видам звуковедення в розспівках і на простому пісенному матеріалі. Це допоможе оволодінню технічними складностями, яке сприяє художньому виконанню творів, що вивчаються.

Зв'язний, плавний спів вважається основою вокального мистецтва. Виховати в голосі дітей співучість, навчити їх «тягнути» звук — головне й найскладніше завдання вчителя.