1. Постановка питання з погляду трансцендентально-прагматичного апріорі

комунікативної спільноти

Сьогодні так званий комунітаризм становить феномен дискурсу, а отже феномен

філософської резонуючої громадськості(Offentlichkeit), —комунітаризм, історично-партикулярним контекстом та підвалиною якого постають

насамперед англо-американські країни. Я маю на увазі передусім

північно-американських філософів, таких як Б. Бербер, Р.Н. Белла, М. Вельцер,

М. Сендел, Ч. Тейлор, та не в останню чергу британського філософа Е.

Макінтайра1. У північно-американському контексті комунітаризм можна тлумачити і як реакцію

та певну корекцію традиції лібералізму, зокрема його критичного оновлення в

"теорії справедливості" Дж. Роулза, і як позитивне повернення до смислів

спільноти до- і позаліберальної традиції, що відтворюється в республіканській

концепції самоврядуван­ня, яка веде свій родовід від пуританських громад.

Проте сьогоднішній комунітаризм споріднений також і з європейськими духовними

традиціями, які подекуди мали навіть визначальний вплив. Сюди належить, з одно­го боку (скажімо, у Макінтайра), реабілітація арістотелівсько-томістської етики

чеснот2, з іншого (як у Ч. Тей-

Переклад за виданням: Apel К.-О. Das Anliegen des anglo-amerikanischen

"Kommunitarismus" in der Sicht der Diskursethik//Gemeinschaft und

Gerechtigkeit.— Frankfurt a.M.: Fischer, 1994. — S.149—172.

лора) — оновлене засвоєння Гегеля та його ідеї "субстан­ціальної моральності"3.

Виходячи з гегелівської "філософії права" та її досить двозначного впливу, як

засвідчує історія, можна, на мою думку, визначити філософську амбівалентність і

сьогод­нішнього комунітаризму: а саме, з одного боку, глибокі під­валини його критики лібералізму загалом; з іншого боку, однак, так само на часі

метакритичне обмеження лібераль­ного на користь стрімкого повернення до партикулярної моральності спільноти та

пропаганди пріоритетублага для нас над правами для всіх.

Зокрема, в останньому випадку німецькі рецепції і об­говорення комунітаризму не можуть закреслити специфіч­ного досвіду, який спершу так причарував багатьох, —досвіду блага (під гаслом: "загальне благо вище від власної користі"), як воно

втілилося внесправедливій формі спіль­ноти націонал-соціалізму.

Нарешті, мені здається, що в методологічному аспекті важливими передумовами

філософського способу мислення комунітаризму єлінгвістично-герменевтично-прагматичний поворот у сучасній філософії, який був інспірований як Гайдеггером та Гадамером, так і

пізнім Вітгенштейном4. Йдеться тут передусім про фактичне апріорі передумови всього нашого розуміння

й цінностей, що ґрунтується на належності до партикулярної традиції мовної та

культурної спільноти. В цьому сенсі навітьліберальний комунітарист Річард Рорті говорив про "випадкову" (контингентну) осно­ву для згоди", що міститься в американській формі життя та її інституціях.

Далі я не хотів би детально спинятися на занадто складній аргументації

англо-американського комунітаризму. Натомість я бажав би осягти зв'язок міжкомунітаризмом, що постає як ідеально-типова конструкція, й комуні­кативною, чи дискурсивною, етикою, яку я репрезентую, і, виходячи з позицій трансцендентально-прагматично­го обґрунтування останньої, намагатися з розумінням ви­значити спрямування комунітаризму, з одного боку, та кри­тично показати його межі — з іншого.

На початку моєї дискусії з англо-американським комуні­таризмом я хотів би звернутися до того факту, що в першій

своїй спробі "раціонального обґрунтування етики за доби науки" я був

представником "комунітаризму" певного ґатунку: а саме в тезі про"апріорі комунікативної спіль­ноти"5. Це я робив у контексті критики доби, яка була спрямована (так само, як критика

комунітаристів) проти певних наслідків модерну, насамперед— проти лібералістської-постлібералістської так званої системи доповнювальності ціннісно-нейтральної, хоча й суспільно ви­знаної, раціональності науки та техніки (в найширшому значенні), з одного боку,

та ірраціональної приватної моралі— з іншого. Філософськими захисниками цієї ліберально-демократичної системи виступали тоді

логічний позитивізм, чи емпіризм, з одного боку, екзистенціалізм ав­тентичного самовибору — з іншого.

І хоча я розглядав цю ідеологічну систему доповнювальності як долю модерну, що

має бути піддана критиці, і хоча моя критика та моя власна позиція в

обґрунтуванні етики базувалися на апріорі комунікативної спільноти, були там не

лише схожість, а й зародки принципової відмінності між цією позицією та

позицією сучасного комунітаризму. Ви­сунуте мною апріорі було також, але не тільки, апріорі фактичності (в сенсі Гайдеггера та Гадамера). Воно не зво­дилося лише до партикулярної традиції спільноти, як апріорі фактичності сучасного комунітаризму.

Однак, як тоді можна оцінити стосунки комунікативної, або дискурсивної, етики, що обґрунтовується в апріорі комуні­кативної спільноти, з англо-американським комунітаризмом? Чи можна помислити філософський комунітаризм, який не обмежувався б редукцією основних форм (політично релевантної) моралі до

партикулярної традиції спільноти? Чи можна уникнути притаманної цій редукції

"натуралістичної", чи "генетичної", хиби за умов, коли водночас визнається

екзистенціально-герменевтичне апріорі фактичності та історич­ності? Ще точніше (якщо критично приєднатися до Гайдегге­ра та Гадамера) можна запитати: чи можна тлумачити апріорі комунікативної спільноти як "уже" чи "завжди" існуюче визнання передумов передрозуміння світу та

міжлюдського порозуміння, що "апріорна досконалість" (apriorische Perfekt)

(Гайдеггер) має не лише історичний характерапріорі фактичності чи контингентності? Чи можна все це уяви­ти поза домаганнями догматичної метафізики?

На всі ці запитання можна й треба, на мою думку, дати позитивну відповідь. У

подальшому викладенні я хотів би в дискусії з англо-американським

комунітаризмом поста­вити головне запитання: в чому, власне, полягають сьогодні комунітарні умови ідентичності особистості? Чи лежать вони у площині відносин індивіда/індивідів з партикулярною традицією

спільноти? Чи, може, вони взагалі лежать лише в площині його історичності,

скажімо, в сенсі синтезу традицій, які містять у собі й універсалістські вимоги

справедливості? Це останнє питання, чи відповідь на нього уможливить, як я

гадаю, коректну дискусію з позицією Чарльза Тейлора. Вона має загостри­тись у питаннях: і як можливий сьогодні патріотизм, і наскільки він сьогодні необхідний.