Глава хі сторони

Стаття 30. Сторони

1. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

2. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Це дозволяє стверджувати, що сторони — це особи, чий спір про право суд повинен вирішити. Дане положення випливає також і з інших статей закону, які під сторонами розуміють таких осіб, спір яких слід розглянути в суді. (Ч.1 ст.3 ЦПК) Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Ч.1 ст.15 ЦПК 1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: 1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; 3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Таким чином, поняття сторін у цивільному судочинстві пов’язане з поняттям суб’єктів спору про право, який віднесено законом до юрисдикції загального суду.

Д еякі вчені, на відміну від подібного висновку, вважають, що сторони — це суб’єкти матеріальних правовідносин, які є предметом судового розгляду в цивільній справі. Разом з тим особи, які виступають як сторони, зовсім не обов’язково повинні бути учасниками матеріальних правовідносин, через які виник спір про право. Нерідко мають місце випадки, коли суд, розглянувши справу, встановлює, що позивачу не належить право, на яке він претендує, чи особа, яка притягнута як відповідач, не завжди є зобов’язаною особою в матеріальних правовідносинах. Отже, спроба давати визначення сторін з врахуванням суб’єк­тної структури спірної правовідносини не обґрунтована.

П оняття сторін не може бути зведене до зв’язку з суб’єктами матеріальних правовідносин, хоча в більшості випадків сторони — суб’єкти матеріально-правових відносин. Слід виходити з того, що сторони в процесі — інститут процесуального права, а тому при визначенні сторони повинні поєднуватися матеріально-правові та процесуальні ознаки цього поняття. В іншому випадку напрошується висновок про те, що при відсутності матеріально заін­тересованих осіб у процесі немає сторін.

Таким чином, поняття сторони в цивільному процесі ширше за поняття сторони в матеріальних правовідносинах, а уявлення про сторони як учасників матеріальних правовідносин є неповним.

Регламентація правового становища сторін не зв’язана з матеріальними правовідносинами. Сторони в дійсності не завжди є сторонами спірних матеріальних правовідносин. Більше того, для визнання сторін наявність таких відносин взагалі не має значення. На момент відкриття провадження в цивільній справі, а також в стадії провадження до судового розгляду і навіть під час судового розгляду існування матеріальних правовідносин невідоме, оскільки їх наявність чи відсутність встановлюється рішенням у справі. Наявність чи відсутність між сторонами матеріальних правовідносин ніякою мірою не відбивається на їх правовому становищі.

З урахуванням того, що до моменту розгляду справи не можна мати вірогідного судження про сторони як учасників матеріальних правовідносин, багато авторів стверджують, що сторони — передбачувані учасники спірних матеріальних правовідносин.

Така постановка питання суперечить законодавству. Чинне цивільне процесуальне законодавство не містить норм, у яких ця обставина була б врахована і якимось чином мала вплив на правовий статус сторін. Навпаки, ст. 33 ЦПК яка передбачає порядок заміни неналежного відповідача, дозволяє зробити протилежний висновок. Відповідно до цієї статті суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляд справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Таким чином, основне в характеристиці сторін те, що вони є учасниками правового спору, переданого для розгляду суду.

У кожній цивільній справі завжди дві сторони:

1)Позивач.

2)Відповідач.

Відповідач притягається до справи в зв’язку з позовною вимогою, яка пред’являється до нього. При цьому згода відповідача на притягнення його як такого не обов’язкова.

Момент, з якого позивач та відповідач набирає свій статус.

Цей момент співпадає з постановленням ухвали про відкриття провадження у справі, оскільки з цим моментом пов’язане виникнення процесуальної діяльності по справі та придбання суб’єктами процесуальної діяльності притаманних їм прав та обов’язків, що визначаються їх процесуальним статусом.

Практичний висновок:

1) Ци­вільний процес може виникнути лише при наявності двох сторін (позивача та відповідача);

2) Якщо позивач не називає відповідача, що порушив його право, процес виникнути не може.

Позивач та відповідач, так би мовити, персоніфікують цивільну справу. Згідно із ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв’язку, якщо такі відомі, зміст позовних вимог. Якщо суддя встановив, що цих правил не дотримано, то він не може прийняти заяву про порушення цивільної справи й повинен прийняти ухвалу про залишення заяви без руху та надати строк для усунення недоліків (ч.1 ст. 121 ЦПК).

Якщо позивач чи відповідач вибуває з процесу й процесуальне правонаступництво неможливе, то справа підлягає закриттю (пп.6, 7 ст. 205 ЦПК).

Стан спору про цивільне право між сторонами приводить до того, що сторони є носіями протилежних юридичних інтересів. Ці інтереси можна охарактеризувати як намагання сторін отримати певні блага шляхом судового підтвердження наявності відповідних прав чи відсутності визначених обов’язків, а також отримати рішення певного змісту (про задоволення позову чи про його відмову).

Розрізняють заінтересованість:

1 )Матеріально-правову.

2 )Процесуальну заінтересованість.

1) Матеріально-правова заінтересованість позивача.

2) Матеріально-правова заінтересованість відповідача.

1)Процесуальна заінтересованість позивача

2)Процесуальна заінтересованість відповідача.

Виражається в прагненні отримати те благо, яке принесе йому судове рішення (набуття суб’єктивного права, припинення правовідносин тощо).

Виражається в бажанні отримати судове рішення про відсутність у нього будь-яких зобов’язань перед позивачем (зобов’язання передати речі, звершити дію, не пов’язану з передачею майна тощо).

Полягає у бажанні отримати рішення про задоволення позову.

Полягає у відмові у позові.

Отож, за характером юридична заінтересованість позивача і відповідача однотипна, а за змістом — різна, оскільки інтереси позивача та відповідача прямо протилежні, але в цілому її можна охарактеризувати як заінтересованість, що носить особистий характер.

Юридична заінтересованість сторін відмінна від заінтересованості Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси і які можуть на підставі ст. 3 ЦПК та ст. 45 ЦПК звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб. Заінтересованість цих осіб має тільки процесуальний, а не особистий матеріально-правовий характер, оскільки вони діють в інтересах інших осіб, хоча і від свого імені.

Отже, «сторони в цивільному процесі» — це особи, правовий спір яких вирішується в суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов’язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності.