28 ВопросАдміністративні стягнення.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності, правовим наслідком адміністративного правопорушення. Воно застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами (ст.23 КпАП).

Головна мета адміністративного стягнення – виховання порушника, тобто формування у нього звички законослухняної поведінки. Виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і спеціальні виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень. Так, наприклад, під час відбування виправних робіт здійснюється трудове виховання порушника; з особами, підданими адміністративному арешту, проводяться різні бесіди тощо.

Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки настрашці, яка утримує нестійких осіб від вчинення адміністративних проступків.

Адміністративні стягнення є каральними, "штрафними" санкціями, вони, як правило, полягають в позбавленні або обмеженні певних прав, благ. Цим досягається мета покарання порушника. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось суб’єктивного права (права керування транспортним засобом), або обмежується його правосуб’єктність (адміністративний арешт), або на нього покладаються спеціальні "штрафні" обов’язки. Крім втрат та обмежень адміністративне стягнення тягне для порушника ще й стан так званої "адміністративної покараності" (аналогічної судимості в кримінальному праві), який існує протягом одного року з дня закінчення виконання стягнення. Правове значення зазначеного стану полягає в тому, що вчинення до закінчення цього строку нового правопорушення тягне підвищену відповідальність, а інколи змінюється навіть його характер – воно визнається злочином.

В ст.24 КпАП, в якій закріплено систему адміністративних стягнень, їх перераховано з врахуванням зростання суворості: 1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація такого предмета або грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові; 6) виправні роботи; 7) адміністративний арешт. Крім цих стягнень до іноземних громадян і осіб без громадянства може застосовуватися адміністративне видворення за межі України в разі грубого порушення ними правопорядку. Нарешті, ч.3 ст.24 КпАП передбачає можливість доповнення законодавчими актами існуючої системи адміністративних стягнень новими видами.

Адміністративні стягнення відрізняються одне від одного за різними ознаками. Перш за все, вони поділяються на основні і додаткові. Основні стягнення можуть накладатися лише самостійно, забороняється накладати за одне правопорушення два або більше основних стягнень. Як основні можуть застосовуватися всі адміністративні стягнення, перераховані в ст.24 КпАП. Два стягнення – оплатне вилучення та конфіскація – можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.

Розглянемо детальніше особливості застосування кожного з адміністративних стягнень.

Попередження полягає в офіційному осуді вчиненого проступку і застереженні правопорушника від його повторення. Це найм’якше адміністративне стягнення, яке застосовується за незначні адміністративні проступки (якщо відсутня матеріальна шкода, правопорушення вчинено вперше, з необережності, є пом’якшуючі обставини тощо).

Як правило, в санкціях статей КпАП попередження встановляється як альтернативне стягнення поряд зі штрафом. До попередження може бути приєднано додаткове стягнення, якщо воно передбачене санкцією відповідної статті (наприклад, за участь в азартних іграх ч.1 ст.181 КпАП передбачає можливість застосування попередження з конфіскацією гральних приладь, а також грошей, речей та інших цінностей, які були ставкою в грі).

Адміністративним стягненням визнається лише таке попередження, яке було винесене в письмовій формі або зафіксоване іншим встановленим способом (ст.26 КпАП). В більшості випадків воно оформляється шляхом винесення постанови уповноваженим на те органом або посадовою особою. Спосіб оформлення попередження на місці вчинення порушень деяких правил експлуатації маломірних суден встановлюється Міністерством транспорту України.

Штраф – найпоширеніше адміністративне стягнення, яке передбачається практично за будь-яке адміністративне правопорушення (виняток становлять ст.108 КпАП – грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки, яке тягне позбавлення права керування цими машинами, а також ч.2 ст.208, що передбачає конфіскацію предметів, заборонених до пересилання у міжнародних поштових відправленнях). Штраф – це грошове стягнення, у порушника вилучається певна сума у власність держави, тим самим справляється вплив на його майнові інтереси.

В наш час розміри штрафів залежать від офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Мінімальний розмір штрафу, передбачений КпАП, – 0,1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (наприклад, ст.125 та ін.), максимальний – 300 неоподаткованих мінімумів (ст.164-5). В ст.135 КпАП встановлено інший порядок визначення розміру штрафу – він накладається у десяти- або двадцятикратному розмірі від вартості проїзду залежно від виду транспорту, на якому вчинено безквитковий проїзд. В Митному кодексі України як масштаб для визначення розміру штрафу використовується офіційно встановлений мінімальний розмір заробітної плати.

В статтях особливої частини розділу ІІ КпАП частіш за все зазначається мінімальний і максимальний розмір ("від ... до ..."), іноді визначено лише верхню межу штрафу ("в розмірі до..."), дуже рідко штраф встановлено в абсолютному розмірі (наприклад, ст.155-1 за різні порушення порядку проведення розрахунків із споживачами передбачає точні розміри штрафу).

Слід звернути увагу на зростання розмірів штрафу, який може накладатися в порядку адміністративного стягнення. Адже в наш час справа дійшла до того, що штрафи, передбачені за адміністративні проступки, в багатьох випадках перевищують штрафні санкції Кримінального кодексу, тим самим нівелюється різниця між адміністративною і кримінальною відповідальністю, що, звичайно, неприпустимо. Наприклад, ст.148-4 КпАП за використання технічних засобів та обладнання, що застосовуються в мережах зв'язку загального користування, без сертифіката відповідності або без погодження з Адміністрацією зв'язку України передбачає накладення штрафу в розмірі від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто від 1700 до 3600 гривень. Стаття ж 129 Кримінального кодексу встановлює, що порушення таємниці голосування членом виборчої комісії або іншою посадовою особою карається, поряд з іншим, штрафом від семи до п’ятнадцяти офіційно встановлених мінімальних розмірів заробітної плати, тобто від 518 до 1110 гривень.

Тому з погляду на викладене, а також враховуючи рівень економічного розвитку суспільства, матеріального добробуту населення, доцільно, на нашу думку, в КпАП закріпити максимальний розмір адміністративного штрафу (наприклад, на рівні середньої заробітної плати в країні), крім адміністративних проступків з підвищеним ступенем суспільної шкідливості, за вчинення яких штраф у підвищеному розмірі може застосовуватися виключно в судовому порядку.

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат на реалізацію вилученого предмета (ст.28 КпАП). Мета цього стягнення – позбавити порушника права володіння предметом, який ним використовується незаконно або з порушенням загальнообов’язкових правил користування, встановлених законодавством.

КпАП передбачає можливість застосування оплатного вилучення транспортних засобів за повторне протягом року керування ними в стані сп’яніння або ухилення від проходження огляду на наявність сп’яніння (ч.2 ст.130) і за повторне керування цими засобами, не зареєстрованими (перереєстрованими) у встановленому порядку, з підробленим номерним знаком чи з номерним знаком, який не належить цьому засобу, або з умисно прихованим номерним знаком (ч.5 ст.121), а також вогнепальної зброї та боєприпасів до неї за порушення правил їх зберігання чи перевезення (ч.1 ст.191) і за ухилення від реалізації зброї та боєприпасів громадянами, у яких органами внутрішніх справ анульовано дозвіл на їх зберігання (ст.193).

Конфіскація означає примусову безоплатну передачу майна у власність держави (ст.29 КпАП). Адміністративне законодавство допускає конфіскацію лише конкретного майна: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, і грошей, одержаних в результаті вчинення такого правопорушення.

Конфіскація предметів застосовується досить часто (предметів дрібної спекуляції, контрабанди, вогнепальної зброї тощо). Конфісковано може бути, як правило, предмет, який є в особистій власності порушника. Предмети контрабанди конфіскуються незалежно від того, встановлено їх власника чи ні. Не може застосовуватися конфіскація вогнепальної зброї, бойових припасів, інших знарядь полювання до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Конфіскація грошей допускається, наприклад, в разі вчинення правопорушень в сфері підприємницької діяльності (дрібна спекуляція, незаконна торговельна діяльність), азартних іграх тощо. Конфіскації в зазначених випадках підлягають одержаний незаконно прибуток або ставки у грі.

На сьогодні щодо застосування конфіскації існують нормативні протиріччя, які потребують вирішення на законодавчому рівні. Так, у частині 6 ст. 41 Конституції України передбачено, що конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Враховуючи те, що Конституція України має найвищу юридичну силу, необхідно внести відповідні поправки до чинного КпАП України щодо розгляду справ про правопорушення, за вчинення яких передбачено застосування конфіскації. До прийняття Конституції України рішення про застосування конфіскації крім районних (міських) судів (суддів) могли приймати також інші суб’єкти адміністративної юрисдикції. 1 листопада 1996 року Пленумом Верховного Суду України було прийнято постанову "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", де зроблено спробу вирішити зазначене протиріччя. Відповідно до цієї постанови справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких законом передбачено конфіскацію приватного майна особи, повинні розглядатися тільки судами. Разом з тим в наш час Пленум Верховного Суду України не має права на офіційне тлумачення законів, не кажучи вже про Конституцію, воно належить до виключної компетенції Конституційного Суду України. Тому це питання необхідно вирішити на законодавчому рівні, для слід чого внести відповідні доповнення до ст.ст. 29 та 221 КпАП України.

Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові, застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом (ст.30 КпАП). Для заняття деякими видами діяльності громадяни повинні одержати відповідний дозвіл, видача якого можлива за ряду умов: наявності спеціальних знань, навичок, певного стану здоров’я тощо. До числа таких прав належать право керування транспортними засобами, річковими та маломірними суднами, самохідними сільськогосподарськими машинами, а також право полювання. Саме цих прав громадянина може бути позбавлено в порядку адміністративного стягнення. Строк стягнення обмежено трьома роками.

Права керування громадянина може бути позбавлено за керування в нетверезому стані, ухилення від проходження огляду на наявність сп’яніння та деякі інші порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, і правил користування річковими і маломірними суднами. Відповідно до ч.2 ст.30 КпАП позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами у зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння.

Позбавлення права полювання застосовується за грубе або систематичне порушення правил полювання (ст.85 КпАП). Не допускається позбавлення цього права осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Фактично позбавлення спеціального права виявляється у вилученні в порушника відповідного документа, який надає таке право (посвідчення водія, свідоцтва, диплома, що дають право керувати маломірними і річковими суднами, мисливського квитка).

Виправні роботи можна віднести до числа виняткових заходів адміністративної відповідальності, тому що вони застосовуються за найсерйозніші правопорушення (дрібне розкрадання, дрібне хуліганство, злісну непокору та ін.) і тільки районними (міськими) судами (суддями).

Суть виправних робіт полягає в тому, що із заробітку порушника відраховується до 20% в доход держави. Причому, відрахування провадяться з усіх видів виплат, за винятком пенсій і допомог, які одержуються в порядку соціального страхування і соціального захисту, а також виплат одноразового характеру.

Застосування виправних робіт, крім відрахувань із заробітку, тягне також деякі інші правообмеження для порушника: забороняється надавати чергову відпустку під час відбування виправних робіт; в цей час забороняється звільнення за власним бажанням.

Строк виправних робіт не може перевищувати двох місяців (ст.31 КпАП). Виправні роботи відбуваються за місцем постійної роботи порушника, тому вони не можуть застосовуватися до непрацюючих громадян (пенсіонерів, учнів тощо). Не застосовується цей вид стягнення також до військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.

Адміністративний арешт – найсуворіший захід адміністративної відповідальності. Суть його полягає в короткочасному, до 15 діб (відповідно до Закону України "Про надзвичайний стан" за деякі злісні порушення режиму надзвичайного стану, у випадку його введення, адміністративний арешт може застосовуватися на строк до 30 діб), позбавленні волі правопорушника з можливим використанням його на фізичних роботах без оплати праці. Застосовується адміністративний арешт лише районним (міським) судом (суддею) і лише в тих випадках, коли за обставинами справи і з врахуванням особи порушника застосування інших заходів буде визнано недостатнім. У зв’язку з цим в законодавстві за жоден адміністративний проступок арешт не встановлено як єдиний захід стягнення. Завжди є можливість застосувати попередження, штраф або виправні роботи.

Застосування адміністративного арешту передбачено за найсерйозніші проступки, які межують зі злочинами (дрібне хуліганство, злісну непокору, прояв неповаги до суду тощо).

Адміністративний арешт не може застосовуватися до ряду осіб: до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 12 років, неповнолітніх, інвалідів І та ІІ груп (ст.32), а також до військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.

.

29 вопрос

Згідно ч.1 ст.13КпАП до осіб віком від 16 до 18 років, які вчинили адміністративні правопорушення, застосовуються заходи впливу, передбачені статтею 24-1:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) попередження; 3) догана або сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення; інші адміністративні стягнення, зазначені в частині першій статті 24 КпАП, можуть застосовуватись тільки як основні.

За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

У разі вчинення особами віком від 16 до 16 років адміністративних правопорушень, передбачених статтями 44, 51, 121-127, ч.1,2 ст. 130, ч.2 ст.156, ст.173, 174, 185, 190-195 цього Кодексу, вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах (ч.2 ст.13КпАП):

Щодо гр-н і служб, осіб, які вчинили адм. правопорушення, згідно ст. 24 КпАП можуть застосовуватися такі адміністративні стягнення:

1) попередження; 2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: • предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; • грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові: права керування транспортними засобами, права полювання); 6) виправні роботи; (ст.24КпАП). До неповнолітнього не може бути застосований адміністративний арешт (ст.32КпАП).

АДМІНІСТРАТИВНОГО ВПЛИВУ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО НЕПОВНОЛІТНІХ

В процесі розбудови незалежної Української держави спостерігається змінювання пріоритетних напрямків правової системи. На відміну від колишньої спрямованості правових норм на захист інтересів держави, сьогоденний орієнтир з урахуванням формування громадянського суспільства направлений на захист прав і свобод людини та громадянина.

Це положення пріоритетним чином закріплено Основним Законом України, де в ст. 3 наголошено: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність” [1].

Таким чином, Конституція України регламентує обов’язок держави, зокрема в особі уповноважених її органів, гарантувати реалізацію прав і свобод людини та громадянина та не допускати незаконного втручання в життя людини чи примусового впливу на неї. При цьому власне владно-примусові заходи не виключені з повноважень держави, оскільки вони спрямовані на локалізацію та нейтралізацію порушень норм права.

Спрямованість держави на захист правових відносин, а також забезпечення неухильного виконання правових норм, притаманного державному примусу, враховувались науковцями при визначенні його поняття. Однак єдиного визначення поняття державного примусу юридична література не має [2].

Вважаємо, що під державним примусом можна розуміти складне правове явище, самостійний метод державного впливу публічних органівна суб’єктів суспільних відносин у формах та процедурі, заснованих та реалізованих на підставі норм права, що забезпечує дотримання і виконання останніх зазначеними суб’єктами.

Визначеного переліку видів державного примусу немає [3]. Серед розмаїття наукових підходів до даного питання закономірно виокремлюється один із видів державного примусу, а саме адміністративний примус.

Адміністративний примус, як і державний примус загалом, є складним явищем. Він забезпечує дотримання і виконання норм чинного законодавства, водночас заснований та реалізується на підставі норм права. Порівняно з іншими видами примусу, рівнозначними за своєю сутністю відповідному різновиду юридичної відповідальності, адміністративний примус і адміністративна відповідальність є різними правовими явищами (остання, з урахуванням дещо звуженого поняття, є лише частиною адміністративного примусу).

Щодо поняття адміністративного примусу, то на підставі узагальнення запропонованих в юридичній літературі визначень можна сформулювати наступне: адміністративний примус – це діяльність державних органів виконавчої влади (їх посадових осіб), судів (суддів), громадських об’єднань (при делегуванні їм відповідних повноважень), спрямована на застосування щодо фізичних та юридичних осіб примусових заходів шляхом обмежень морального, особистого, майнового або організаційного характеру з метою попередження (профілактики) та припинення адміністративних правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності, а також попередження та ліквідації надзвичайних обставин.

В адміністративно-правовій доктрині існують численні варіанти розподілу адміністративно-примусових заходів, однак на законодавчому рівні такий розподіл не зафіксований, що, власне, і є прогалиною в чинному законодавстві України. В.К. Колпакова щодо розподілу адміністративно-примусових заходів на заходи адміністративного попередження, заходи припинення правопорушень та заходи відповідальності за порушення нормативно-правових установлень з обов’язковим врахуванням у числі останніх примусових заходів впливу, які не є стягненнями (ст. 24-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, далі – КУпАП) [5, с. 195]. З огляду на це можна виокремити загальну мету його впливу, яку формують декілька складових, а саме попереджувально-виховна, припиняюча та каральна. При цьому слід враховувати, що роль і значення останніх залежать від соціально-економічних та політичних перетворень у державі, які змінюються з плином часу.

Враховуючи орієнтування держави на звуження сфери свого примусового втручання у життя особи та зменшення власне адміністративного тиску, слід розуміти пріоритетність попереджувально-виховного (стосовно ситуацій, коли власне факт правопорушення відсутній, однак існують обставини вважати про можливе вчинення правопорушення, що необхідно попередити – ст. 6 КУпАП) та припиняючого ефекту (включає припинення протиправної поведінки, усунення шкідливих наслідків останньої, а також створення умов для наступного (за необхідності) притягнення особи, яка вчинила правопорушення, до адміністративної відповідальності – ст. 260 КУпАП) механізму впливу адміністративного примусу.

Зважаючи на відсутність визначеного місця заходів впливу в системі заходів адміністративного примусу, метою цієї статті є визначення сутності заходів адміністративного впливу щодо неповнолітніх та обґрунтування необхідності розгляду останніх у зазначеній системі заходів як різновиду заходів адміністративної відповідальності.

Загалом інститут адміністративної відповідальності неповнолітніх є досить актуальним у правовій науці, що обумовлено проблемами виховання підростаючого покоління та попередження правопорушень серед неповнолітніх.

Увага до неповнолітніх наразі повинна підвищуватись з урахуванням негативних процесів у соціально-економічній, морально-психологічній та інших сферах суспільного життя, які не найсприятливішим чином впливають на свідомість та, як наслідок, поведінку зазначеної категорії осіб. Прикладом таких негативних факторів є:

економічна криза та низький життєвий рівень населення;

спад виробництва;

безробіття;

зростання числа злочинів та правопорушень з боку дорослих осіб.

Не виключено, що недостатність заходів, спрямованих на боротьбу з адміністративними правопорушеннями, також сприяє їх збільшенню, і зокрема, збільшенню правопорушень серед неповнолітніх осіб.

У правовому аспекті в боротьбі з адміністративними правопорушеннями слід здійснювати насамперед профілактичні заходи, які відіграють найважливішу роль у попередженні правопорушень серед неповнолітніх.

При цьому законодавство має брати до уваги особливості психіки неповнолітньої особи, її соціальний статус, тобто бути гуманним. Проте з урахуванням збільшення числа правопорушень серед неповнолітніх засоби боротьби з ними мають бути більш ефективними.

Порівнюючи адміністративну відповідальність із сутністю такої в давні часи, ми можемо спостерігати виключну суворість адміністративних стягнень, що свідчить про безкомпромісну боротьбу держави з правопорушниками в аспекті карального впливу (наприклад, як адміністративне стягнення могло застосовуватись тюремне ув’язнення).

Однак пізніше, враховуючи невпинний розвиток суспільних відносин, науковці дійшли висновку, що неповнолітніх осіб набагато легше виправити, ніж карати, тому надмірно суворе покарання неповнолітніх правопорушників здебільшого є недоцільним. Таким чином, головною метою законодавства у сфері адміністративної відповідальності неповнолітніх має бути попередження правопорушення та виховання неповнолітнього правопорушника [6].

Відтак поряд із адміністративними стягненнями, які застосовуються за вчинення правопорушення до загальних суб’єктів останнього, і передбачені ст. 24 КУпАП (попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, а також грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого громадянинові; виправні роботи; адміністративний арешт), мають незалежне і самостійне місце заходи впливу, що застосовуються виключно до неповнолітніх правопорушників. Саме у запереченні ототожнення заходів впливу з адміністративними стягненнями. 13, 24-1 КУпАП за вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх у віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:

зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

застереження;

догана або сувора догана;

передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

Як бачимо, ст. 24-1 КУпАП не містить поняття цих заходів, що перешкоджає з’ясуванню їх правової природи. Водночас на підставі розташування заходів впливу саме в розділі «Адміністративні стягнення» КУпАП можна стверджувати, що за своєю правовою природою заходи впливу близькі до адміністративних стягнень. При цьому слід акцентувати увагу на відсутності заходів впливу в переліку адміністративних стягнень, передбачених ст. 24 КУпАП, що виключає можливість ототожнення заходів впливу з адміністративними стягненнями.

Проект КУпАП в частині, що стосується заходів впливу, також обмежується лише переліком останніх і не визначає їх місця в системі заходів адміністративного примусу [7].

За окремі види адміністративних правопорушень законодавством передбачено притягнення неповнолітніх правопорушників до відповідальності на загальних підставах, зокрема за вчинення правопорушень, передбачених ст. 44 (незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах), ст. 51 (дрібне розкрадання), ст.ст. 121-127, ч.ч.1 і 2 ст. 130 (порушення правил дорожнього руху), ст. 173 (дрібне хуліганство), ст. 174 (стрільба з вогнепальної, холодної метальної чи пневматичної зброї в населених пунктах), ст. 185 (злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця), ст. 190-195 (порушення правил дозвільної системи щодо вогнепальної, холодної чи пневматичної зброї та бойових припасів) КУпАП тощо. При цьому, з урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника, до неповнолітніх (за винятком осіб, які вчинили правопорушення, передбачене ст. 185 КУпАП) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені ст. 24-1 КУпАПО.тже, сутність заходів впливу щодо неповнолітніх правопорушників стосовно відповідальності останніх полягає в системі відносин, які виникають між державними органами (уповноваженими ними особами) та неповнолітніми внаслідок вчинення останніми правопорушень, що виявляється у формі застосування до неповнолітніх санкцій у порядку, передбаченому чинним законодавством, що має на меті виховання особи, яка вчинила правопорушення, а також запобігання вчиненню нового правопорушення як самим правопорушником, так і іншими особами. Крім цього, можна стверджувати, що заходи впливу мають на меті не лише виховання неповнолітнього, але й захист суспільних відносин у сфері державного управління від протиправних посягань з боку неповнолітніх.

Враховуючи вищевикладене, можна виокремити деякі особливості, притаманні заходам впливу, що застосовуються до неповнолітніх правопорушників, а саме:

вжиття заходів впливу щодо неповнолітніх має насамперед морально-виховну мету, оскільки виправлення і перевиховання неповнолітнього правопорушника можливе і без застосування загальних адміністративних стягнень (крім випадків, передбачених ст. 13 КУпАП2)); наявність обмеженої деліктоздатності, тобто за окремі правопорушення неповнолітні не можуть притягатися до відповідальності (наприклад, за порушення правил військового обліку тощо до відповідальності притягуються особи, які досягли вісімнадцятирічного віку);

неповнолітній вік правопорушника є обставиною, що пом’якшує відповідальність (ст. 34 КУпАП) при визначенні міри покарання за вчинення правопорушення;

можливість перекладення відповідальності неповнолітніх правопорушників на інших осіб, наприклад, в порядку ч. 3 ст. 184 КУпАП, де йдеться про притягнення до відповідальності батьків або осіб, які їх замінюють, у випадку вчинення правопорушення неповнолітніми дітьми у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років (тобто через об’єктивні обставини відповідальність фактично перекладається з безпосередніх виконавців правопорушення на інших осіб, які правопорушень не скоювали, проте несуть відповідальність) регламентації застосування заходів впливу щодо неповнолітніх правопорушників (можливістю застосування заходів впливу щодо неповнолітніх наділені лише місцеві суди – ст. 221 КУпАП);

наявність додаткових гарантій при притягненні неповнолітніх до відповідальності за вчинення правопорушення у формі присутності батьків або осіб, які їх замінюють, чи захисника при проведенні певних процесуальних дій тощо.

З урахуванням зазначеного доходимо висновку, що заходам впливу, які застосовуються до неповнолітніх правопорушників, властиві й ознаки, притаманні загальним заходам державного примусу, а саме:

наявність правовідносин між державними органами (уповноваженими ними особами) та суб’єктами правопорушень;

за допомогою певних заходів забезпечується охорона правопорядку, встановленого державою;

зазначені заходи здійснюються у формі та порядку, передбаченими законом, і визначені адміністративно-процесуальними нормами [9, с. 21];

зазначені заходи регламентовані нормами права і полягають в застосуванні санкцій цих норм;

зазначені заходи мають місце внаслідок факту вчинення неправомірних дій у сфері державного управління;

зазначені заходи мають на меті насамперед попередження та профілактику правопорушень;

результатом вжиття зазначених заходів є негативні наслідки для правопорушника;

вжиття зазначених заходів супроводжується державним (громадським) осудом як самого правопорушника, так і вчиненого ним діяння тощо.

Як бачимо, заходи впливу щодо неповнолітніх правопорушників займають самостійне незалежне місце серед загальних засобів державного примусу, поряд із тим є галуззю правової відповідальності взагалі (адміністративної зокрема), мають як загальні, так і властиві лише їм специфічні ознаки, мають на меті насамперед виховання (виправлення) правопорушника та попередження (профілактику) правопорушень серед неповнолітніх, оскільки процес формування особистості останніх незавершений і антигромадська спрямованість їхньої поведінки може бути виправленою.

Залишаються дискусійними та потребують подальшої ґрунтовної розробки і всебічного дослідження також питання стосовно органу, який вправі застосовувати заходи впливу (ст. 13 КУпАП), вичерпності переліку заходів впливу (ст. 24-1 КУпАП), строків їх застосування, а також можливості розподілу на основні та додаткові заходи впливу. Зазначене стосується також визначення мети застосування заходів впливу щодо неповнолітніх, їх співвідношення з поняттям покарання тощо.

Таким чином, теоретичні питання сутності заходів адміністративного впливу щодо неповнолітніх, а також їхнього місця в системі державного примусу тісно пов’язані з практичними аспектами цієї проблематики, тому що ефективність застосування таких заходів безпосередньо залежить від правильного розуміння сутності й специфіки останніх.