Розділ 4. Доказування та докази Глава ххi. Доказування в цивільному судочинстві

Ч.2-4 ст.10 ЦПК.

2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

4. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Ця стаття є центральною для з’ясування поняття судового доказування, оскільки визначає обов’язки визначених у ній суб’єктів щодо подання доказів та їх участь у доказовій діяльності.

У теорії значного поширення набула точка зору, згідно з якою доказування стосується тільки фактичних обставин справи, встановлених шляхом доказування.

Але поряд з цим існує думка, що процес доказування охоплює і умовиводи про спірні правовідносини, права й обов’язки сторін.

У зв’язку з такими різними трактуваннями судового доказування окремі автори виділяють поняття доказування і судового пізнання. При цьому доказування визначається як засіб пізнання фактичних обставин справи.

Щодо правової кваліфікації фактів і відносин, то як засіб їх пізнання вказується не на доказування, а на судове пізнання.

Виділення судового доказування і судового пізнання ґрунтується на устремлінні диференціювати роль і функції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, та суду у сфері доказової діяльності.

Судове доказування як структурний компонент судового провадження втілюється у процесуальній діяльності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, по доведенню тих чи інших фактів, тобто обставин справи. Крім того, процесуальне доказування цих суб’єктів охоплює правову оцінку фактів. Хоча здійснення правосуддя є функцією суду, але виконанню цієї функції сприяє активна діяльність суб’єктів доказування, які в процесі демонстрації своєї правової позиції висловлюють оціночні судження по суті справи і тим самим сприяють формуванню у суду правильних висновків про правову кваліфікацію фактів та по суті справи. Особи, які беруть участь у справі, мають право висловлювати суду свої думки з приводу кваліфікації фактів, правовідносин, що є предметом розгляду, і того, як, на їх погляд, має бути вирішена справа. Сторони мають довести переконливість представлених ними доказів, хоча ці думки для суду є необов’язкові, втім їх аналіз сприяє прийняттю законного і обґрунтованого судового рішення.

Отож, «судове доказування» — це процесуальна діяль­ність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зводиться до обґрунтування обставин цивільної справи та спрямована на встановлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті.

Питання про віднесення суду до суб’єктів судового доказування.

В теорії судового доказування дискусійним є питання про віднесення суду до суб’єктів судового доказування. Дискусійність цього питання була закладена у 50-х роках минулого століття професорами К.С. Юдельсоном та А.Ф. Клейнманом.

Питання тягара доказування.

Для засвоєння проблематики судового доказування як процесуальної діяльності певних суб’єктів цивільного процесу має питання тягара доказування, тобто розподілу обов’язків між суб’єктами доказування, а також наслідків невиконання чи неналежного виконання цих обов’язків, виходячи з того, що ст. 10 ЦПК закріплює функції по доказуванню як певні обов’язки по доказуванню.

На даний час юридична природа тягара доказування в літературі так і не визначена.

У свій час Є. В. Васьковський писав, що тягар доказування це технічний термін, нерівнозначний з терміном «обов’язок доказування»: такого обов’язку не існує, бо взагалі у сторін не має процесуальних обов’язків, – сторони вільні не здійснювати жодних процесуальних дій. Але так як сторона, яка бажає виграти справу, має доводити обставини, на яких вона засновує свої вимоги або заперечення, то і говорять, що на ній лежить «тягар доказування» цих обставин. Таким чином, під «тягарем доказування» розуміється необхідність для даної сторони встановити обставини, нез’ясованість яких може спричинити невигідні для неї наслідки.

Дане питання є непростим, оскільки в процесуальній теорії не має ясності у науково-практичному тлумаченні не лише обов’язку по доказуванню, але й наслідків його невиконання.

Як витікає із ст. 10 ЦПК, очевидно, що закон передбачає обов’язки по доказуванню, поданню доказів та доведенню їх переконливості. Дана юридична формула має на увазі, перш за все, що доказування, враховуючи змагальний характер цивільного процесу, є загальним обов’язком, або тягарем сторони, а не суду або інших учасників цивільного процесу. І це є фундаментальним з точки зору дослідження обставин цивільної справи і формування доказового матеріалу з метою її розгляду. Що стосується подання доказів, як певного процесуального обов’язку по доказуванню, то цей обов’язок сторони стосується форми здійснення головного обов’язку по доказуванню, і проявляється в тому, що сторона має надавати докази – як такі, що підтверджують і підстави своїх вимог, і підстави заперечень проти вимог іншої сторони. І, крім того, сторона має довести ті обставини, на які вона посилається.

У зв’язку з цим деякі автори вважають, що зміст доказування складають такі процесуальні дії, як збирання, витребування доказів (для адвокатів) і надання доказів особами, які беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. Крім того, поняття доведення пропонується вважати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування. Наприклад, наводяться випадки, коли одна сторона буде клопотати про допит свідка, який перебуває в родинних відносинах із нею, то інша сторона не має права відвести такі показання (ці показання є належними до справи і за сучасним законодавством такі показання є допустимим засобом доказування), але вправі висловити з цього приводу свої заперечення та міркування. Та лише суд остаточно вирішує питання про належність доказів до справи і допустимість засобів доказування. При цьому, така позиція фактично не є доказуванням, оскільки вона базуватиметься на розумовій діяльності і узагальнюватиме досвід допиту близьких родичів як свідків на свідчення яких негативно може впливати родинний зв'язок тощо.

Важливо звернути увагу, що загальнообов’язковий характер доказування для сторін і процесуальний спосіб його реалізації означає, що доказування у контексті завдань цивільного судочинства вимагає також формування сторонами переконання суду в результаті здійснення функцій доказування, що є можливим завдяки активній участі у їх дослідженні і доведені їх переконливості.

Що ж стосується тягаря доказування як специфічного процесуального обов’язку, то слід зауважити, що його не можна інтерпретувати як класичний процесуальний обов’язок, який корелюється з певним суб’єктивним процесуальним правом. І тому тривалі дискусії у цій площині навряд чи можна назвати коректними, оскільки ці дискусії велись під кутом зору того, можлива чи ні юридична відповідальність за неналежне виконання обов’язків по доказуванню.

Тягар доказування – специфічний феномен цивільного судочинства.

По-перше, очевидно що за своєю правовою природою обов’язок по доказуванню не підкріплено ніякою санкцією у традиційному розумінні юридичної відповідальності. Як не парадоксально, приписи ст. 10 ЦПК не засновуються, власне, на юридичному примусі і формулюють обов’язок по доказуванню як певний правовий стан, який детерміновано процесуальним положенням сторони, гармонізованим із задачами цивільного судочинства у контексті своєї власної заінтересованості у отриманні судового рішення.

По-друге, виходить так, що не здійснення обов’язків по доказуванню має наслідком не юридичну відповідальність, а специфічні наслідки. Недоведеність позиції сторони у справі призводить до неотримання рішення на свою користь та «програшу» справи. Очевидно, що розглядати такі наслідки як юридичну санкцію не має ніяких підстав. Хоча очевидно, що мова йде про певні процесуальні наслідки як результат не доведення стороною своєї позиції, які в теорії кваліфікуються як специфічні для правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, – процесуальні тяжкості.

Елементами доказування є:

1)Твердження про факти.

2)Визначення доказів.

3)Подання доказів.

4)Витребування доказів.

5)Дослідження доказів.

М.К. Треушніков слушно звертає увагу, що елементи доказування не співпадають за обсягом процесуальних дій із стадіями цивільного процесу в межах того чи іншого провадження цивільного судочинства.

1)Твердження про факти.

«Твердження про факти» – специфічні процесуальні дії суб’єктів доказування, які зводяться до 1) визначення кола фактів, з якими пов’язано виникнення суб’єктивних матеріальних прав й обов’язків сторін у тій чи іншій цивільній справі і 2) формування юридико-фактичного складу по справі в цілому.

Твердження про факти за своїм юридичним змістом взаємозалежні від предмету позову, який переданий на розгляд суду і є визначальним для правової позиції сторони.

2)Визначення доказів.

Визначення доказів сторонами та особами, які беруть участь у справі, означає вказівку на докази, які, на їх думку, слід залучити до справи. Наприклад, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.

3)Подання доказів.

Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, і означає передачу їх у розпорядження суду.

З поданням доказів тісно пов’язане «розкриття доказів» стороною. Суть розкриття доказів зводиться до того, що сторона, що подає доказ, має ознайомити з ним інших осіб, які беруть участь у справі. При чому це має бути до початку судового засідання. Але за чинним цивільним процесуальним законодавством у цивільному процесі розкриття доказів не передбачено як самостійна процедура цивільного судочинства. Разом з тим в окремих випадках закон вимагає розкриття доказів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

4)Витребування доказів.

Витребування доказів здійснюється за певних умов судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

ЦПК Стаття 137. Витребування доказів 1. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. 2. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. 3. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. 4. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов'язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. 5. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. 6. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов'язку подати суду докази. 7. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

Слід окремо звернути увагу на те, що процесуальне доказування як система процесуальних дій суб’єктів доказування у окремих випадках не тільки «підтримується» судом, але і скеровується ним ex officio. Мова йде про призначення судом експертизи (ч. 1 ст. 143 ЦПК) та судові доручення (ст. 132 ЦПК). Разом з тим у першому випадку суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі, а в другому – в силу необхідності провести ті чи інші процесуальні дії іншим судом.

5)Дослідження доказів.

Дослідження доказів — безпосереднє сприйняття, вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Дослідження доказів вкрай важливий елемент процесуального доказування, виходячи із того, що судове рішення по справі може бути засновано лише на тих доказах, які були досліджені у судовому дослідженні. Дослідження доказів, крім того, здійснюється за участю сторін та інших суб’єктів доказової діяльності. У ході дослідження доказів здійснюється їх перевірка, співставлення одного доказу з іншими, усуваються протиріччя між ними тощо. Порядок дослідження доказів регламентовано цивільним процесуальним законодавством.

Деякі автори до структури доказування як її елемент відносять оцінку доказів. Разом з тим оцінка доказів судом виходить за межі судового доказування, оскільки суд не є суб’єктом доказування.

Стаття 212. Оцінка доказів 1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. 2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. 3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. 4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оцінка доказів – це процесуальна діяльність суду, пов’язана з застосуванням норми матеріального права відповідно до доведених перед судом на підставі доказів юридично-фактичних обставин цивільної справи.

У цьому смислі оцінка доказів спрямована у суто юридичному плані на:

1) з’ясування наявності фактичних обставин;

2) висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин;

3) правовий і фактичний висновок по справі в цілому.

Наведені загальні положення теорії судового доказування стосуються процесуального доказування у позовному провадженні. Що стосується наказного і окремого провадження, то можна стверджувати про наявність суттєвих особливостей процесуального доказування у цих провадженнях цивільного судочинства.

Для наказного провадження характерним є те, що воно, як документарний порядок розгляду певних справ, не передбачає процесуальної форми доказування, як таку, що ґрунтується на принципі змагальності та тягарі доказування сторін у цивільній справі. Окреме провадження, як специфічне провадження цивільного судочинства, відповідно до закону є безспірним провадженням, в якому не діє принцип змагальності і розгляд цих справ засновується на активності самого суду, оскільки з метою з’ясування обставин справи окремого провадження суд може за власною ініціативою витребувати всі необхідні докази (ч. 2 ст. 235 ЦПК).