Глава ііі. Цивільне процесуальне право як галузь права

§ 1. Предмет цивільного процесуального права

Цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права і має притаманний йому предмет правового регулювання.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин поряд з предметом цивільного процесуального права він характеризує цивільне процесуальне право як самостійну галузь права.

Предметом процесуального права є: суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільне процесуальне право визначає порядок розгляду і вирішення цивільних справ, установлюючи для кожного суб’єкта процесуальної діяльності права та обов’язки, тобто міру можливої або належної поведінки.

ст. 1 ЦПК 1.Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних, прав та інтересів юридичних осіб, держави.

Тому суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Вони виникать у зв’язку з необхідністю судового захисту суб’єктивних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, юридичних осіб або держави. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання галузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, трудового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини в сфері здій­снення правосуддя в цивільних справах виникають з метою розгляду цивільної справи по спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених, невизнаних або оспорюваних суб’єктивних прав, свобод або інтересів.

Таким чином, сус­пільні відносини, які складають предмет цивільного процесуального права, виникають у зв’язку з реалізацією заінтересованими особами права на судовий захист.Такий підхід до премету цивільного процесуального права як галузі права став традиційним і майже загальновизнаним.

Концепція більш широкого розуміння предмету цивільного процесуального права.

Разом з тим, у 60 – х роках минулого століття М.Б.Зейдер запропонував концепцію більш широкого розуміння предмету цивільного процесуального права. Автор обґрунтовував ту позицію, що предметом цивільного процесуального права є більш широке коло відносин, які виникають не тільки при розгляді цивільних справ судами у порядку цивільного судочинства, але й при розгляді цивільних справ іншими органами цивільної юрисдикції, виходячи із того, що законодавство передбачає множинність процесуальних форм захисту цивільних прав (арбітраж, товариські суди, нотаріат тощо). При такому підході очевидно, що поняття «цивільного судочинства» та «цивільного процесу» не збігаються і не є тотожними. Цивільний процес є більш узагальнюючим поняттям, який охоплює і цивільне судочинство, і інші юрисдикційні процедури розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту суб’єктивних прав та інтересів учасників цивілістичних правовідносин. Теорія широкого розуміння предмету цивільного процесуального права мала своїх прибічників, але у більшості своїй вона не отримала підтримки та подальшої розробки. Уявляється, що широкій підхід до теоретичної конструкції цивільного процесу до кінця недооцінений. Він за своєю суттю був серйозною спробою побудови теорії цивільного процесу на рівні виявлення найбільш загальних закономірностей інституалізації процесуальної сфери та функціонування системи органів цивільної юрисдикції.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права пов’язано з іншими галузями права:

1)Генетично.		2)Функціонально.
-з конституційним правом, -судоустрійним правом, -кримінальним процесуальним правом, -господарським процесуальним правом, -адміністративним процесуальним правом.		-з цивільним, -сімейним, -трудовим, -адміністративним, -фінансовим та ін.
Генетичні зв’язки цивільного процесуального права ґрунтуються на існуванні норм, які складають основу цивільного процесуального законодавства (зв’язок з конституційним правом) або носять міжгалузевий характер (принципи організації і діяльності судових органів, інститут доказів, преюдиціальність судових постанов, виконання вироків у частині майнових стягнень за правилами цивільного процесу, правила юрисдикції та ін. – притаманно для галузей процесуального права).		Функціональні зв’язки цивільного процесуального права виявляються у факті застосування судом норм матеріального права при розгляді і вирішенні цивільних справ. Так, відповідно до ст. 6 ЦК захист цивільних прав судом здій­снюється шляхом визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов’язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношення; стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором, — неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом. Правильне застосування відповідних норм матеріального права безпосередньо впливає на законність судової діяльності, законність актів правосуддя. Стаття 8 ЦПК передбачає законодавство, на підставі якого суд вирішує справи. Відповідно до сталих догм цивільного судочинства, якщо суд неправильно застосував норму матеріального права, рішення по справі підлягає скасуванню (статті 311, 338 ЦПК), що свідчить про важливість застосування норм матеріального права у аспекті законності судових рішень та прав осудності судової діяльності з точки зору завдань судочинства.

Отже, грань взаємозв’язку цивільного процесуального права з іншими галузями матеріального права проходить через застосування судом чинного законодавства, яке регулює матеріально-правові відносини.

Дана обставина багатьма вченими не враховується, що призводить до неправильного трактування взаємозв’язку цивільного процесуального права з іншими галузями права. Наприклад, нерідко стверджується, що цивільне процесуальне право має залежний характер, визначається галузями матеріального права. Ці твердження нівелюють самостійність цивільного процесуального права.

Проблема співвідношення процесуального і матеріального права.

Проблема співвідношення процесуального і матеріального права привертає увагу, перш за все, тому, шо реальна законодавча практика, як відмічалось, йде шляхом введення різних порядків судочинства - цивільного, господарського, адміністративного. Крім того, особливої актуальності вона набуває і у зв’язку з подальшою диференціацією та інтеграцією матеріальних галузей права та вдосконаленням процесуальних форм захисту прав, свобод та інтересів. Вияв цінності (ефективності) цих форм і тенденцій їх подальшого розвитку пов’язано з встановленням меж впливу матеріального права на форму процесу, ступенем детермінованості процесуальної форми матеріальним правом.

Співвідношення матеріального, перш за все, цивільного права та цивільного процесуального права традиційно визначають як співвідношення змісту та форми та залежності процесуального права від галузей матеріального права. При цьому процесуальний порядок розгляду цивільних справ кваліфікують як форму примусової реалізації матеріально-правових вимог і, отже, одну з форм здійснення суб’єктивного права. При примусовій реалізації суб'єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з урахуванням характеру матеріальних правовідносин. Таке розуміння природи цивільного процесуального права не узгоджується з фундаментальними началами диспозиивності у приватному праві та у цивільному процесі. Правовий примус у цивілістичних відносинах має бути мінімальні, оскільки завжди існує можливість диспозитивного, добровільного виконання цивілістичних обов'язків, використання різних форм медіації при розгляді правових конфліктів. Крім того, цивільне право – не лише класична самостійна галузь права, але й ядро приватного права в цілому. Що стосується цивільного процесуального права та сфери його реалізації, тобто цивільного процесу, то: воно якщо не належить до області публічного права, то в більшій мірі тяжіє до публічного права, оскільки у сфері регулювання цивільного процесуального права мають місце суттєві прояви процесуальної диспозитивності. Причиною цього є те, що сторонами цивільного судочинства виступають суб’єкти приватно-правових відносин і тому природа матеріально-правових відносин, не зважаючи на публічність діяльності суду, не може бути знівельована при вирішення спору про право та розгляді цивільної справи органом судової влади. Диспозитивність сторін в цивільному процесі у цьому відношенні має фундаментальне значення. Приватні інтереси сторін, механізм їх здійснення через реалізацію суб’єктами приватного права конституційного права на судовий захист у процедурах цивільного судочинства виступають тим специфичним моментом, який закладає основи самостійності цивільного процесуального права. У зв’язку з цим можна сказати, що цивільне судочинство за своєю природою є приватно-правовим (виходячи з мети реалізації завдань судочинства), але має публічно-правовий характер (справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд цивільних справ складає і публічні інтереси правосуддя як соціального інституту). Таким чином, проблема співвідношення матеріального і процесуального права як галузей права має строго визначений аспект. Мова може йти про міжсистемні зв’зки цивільного процесуального права та матеріального права у аспекті функціонування матеріально-правового та процесуально-правового у механізмі правового регулювання в цілому. У цьому відношенні матеріальне право без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судочинства та судові рішення у механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації матеріальних прав надають їм правовому визначеність, що забезпечує і правопорядок в цілому. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкретних суб’єктивних прав та обов’язків. А це означає, що кваліфікація співвідношення процесуального і матеріального права як форми і змісту є принципово не вірним.

У зв’язку з проблематикою співвідношення матеріального та процесуального права в літературі існує також точка зору, що це співвідношення можна розглядати у аспекті не галузей права, а норм матеріального і норм процесуального права. При цьому стверджується, що норми матеріального права впливають на норми процесуального права. Таке твердження також є явним перебільшенням. В теорії цивільного процесуального права доведено, що норми процесуального права по предмету їх правового регулювання умовно можна розділити на декілька груп: а) група норм, які регулюють відносини по формуванню позову та розпорядження ним; б) група норм, які регулюють доказову діяльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу; в) група норм, які регулюють правове положення суду (його структуру, організацію, повноваження). Ні одна із норм, що входять у ці групи, не знаходяться у такому співвідношенні з нормами матеріального права, яке можна було б назвати співвідношенням форми та змісту. Ні одна із цих норм не є способом застосування або взагалі реалізації норми матеріального права. Автор пояснює це тим, що матеріальне право ( в тому числі цивільне право) поліморфно, а процесуальне право, на відміну від матеріального, - монолітно. Норми процесуального права невідособлені одна від іншої, а призначені для сумісної з іншими нормами дії. Поліморфність матеріальних галузей права і монолітність процесуальної галузі свідчить про те, що процес може бути способом застосування норм різних галузей права. При цьому зміни та доповнення у випадку необхідності мають бути внесені лише у ту групу норм, яка регулює відносини по визначенню та розпорядженню предметом позову та правомочності суду при ухваленні рішення.