Глава 42. Загальні засади міжнародного співробітництва

470

5) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «уповноважений (центральний) орган», можна виділити такі його ознаки:

- до компетенції цього органу належить розгляд запиту компетентного органу іншої держави або міжнародної судової установи;

- за наслідками розгляду уповноважений прийняти одне з таких рішень: а) вжити заходів з метою виконання запиту; б) направити запит до іншої держави; в) відмовити запитуючій стороні у виконанні запиту за наявності підстав, передбачених нормами міжнародного та національного законодавства.

Докладніше поняття «центральний орган України» розкрито у ст. 545 КПК. Частиною 1 цієї статті передбачено, що центральними органами України є Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів) та Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

КПК не містить окремого визначення уповноваженого органу. Тому, характеризуючи його повноваження, слід виходити з комплексного аналізу відповідних положень КПК.

Зокрема, у ч. З ст. 545 КПК вказано: якщо КПК або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою цієї статті.

Проте уповноважений орган наділяється не всіма повноваженнями центрального органу у випадку безпосередніх зносин. Зокрема, ч. 4 ст. 554 КПК визначає перелік рішень, які може приймати виключно центральний орган і які не можуть бути віднесені до компетенції уповноваженого органу (див. коментар до ст. 554 КПК).

Крім того, Генеральна прокуратура України як центральний орган України під час досудового розслідування відповідно до ст. 571 КПК та п. 10 ЗУ «Про ратифікацію Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах» від 1 червня 2011 р. № 3449-УІ розглядає і вирішує питання про створення спільних слідчих груп.

Усі інші рішення у процесі надання та отримання правової допомоги в кримінальному провадженні можуть бути прийняті як центральним, так і уповноваженим органом, що відповідно до чинних міжнародних договорів та КПК наділені такими повноваженнями:

- розглядати та приймати рішення за зверненнями слідчих, прокурорів та суддів щодо направлення запиту про отримання від компетентних органів іноземної держави міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій. Під час реалізації цього повноваження належить ретельно перевіряти зазначений запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, чинному законодавству України, зокрема відомчим та міжвідомчим інструкціям, а також заявам та застереженням до міжнародного договору як іноземної держави, до якої звернено запит, так і України, вживати заходів з метою усунення виявлених порушень та недопущення їх у майбутньому;

- за відсутності недоліків запиту забезпечувати його своєчасне направлення, шляхом, визначеним відповідним міжнародним договором, уповноваженому органу іноземної держави для розгляду та організації виконання;

- розглядати запити іноземних компетентних органів та приймати рішення щодо можливості організації їх виконання. При цьому ретельно перевіряти запит на відповідність його оформлення вимогам міжнародного договору, а також заяв та застережень до міжнародного договору як України, до якої звернено запит, так і іноземної держави, реагувати на виявлені недоліки у спосіб, передбачений відповідним міжнародним договором. Контролювати виконання запиту на українській території.

Також до компетенції центральних та уповноважених органів під час розгляду запитів про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій положеннями КПК віднесено:

- прийняття та організацію виконання запиту іноземного компетентного органу, який надійшов від запитуючої сторони електронною поштою, факсимільним або іншим засобом зв'язку (ч. 5 ст. 548 КПК);

- надання вказівок компетентним органам України з метою якісного виконання у стислий термін іноземного запиту про міжнародну правову допомогу у вигляді проведення процесуальних дій (ч. З ст. 554 КПК);

- узгодження із запитуючою стороною порядку виконання клопотання із певними обмеженнями або умовами за наявності підстав для відмови у задоволенні запиту або для його відкладення (ч. З ст. 555 КПК);

- перевірка належного оформлення, повноти та якості матеріалів, отриманих українськими компетентними органами за результатами виконання іноземного запиту, за необхідності - вжиття додаткових заходів до виконання клопотання у повному обсязі. Направлення матеріалів виконання уповноваженому (центральному) органу запитуючої сторони (ст. 560 КПК);

- здійснення інших повноважень, визначених міжнародним договором або КПК щодо міжнародної правової допомоги.

Слід зазначити, що питання про уповноважений орган під час реалізації безпосередніх зносин виникає лише у тих випадках, коли це прямо передбачено міжнародним договором, що регулює відносини з певною державою.

Зокрема, ст. 15 Європейської конвенції 1959 р. у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу 2001 р. до цієї Конвенції передбачено безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах судовими органами запитуючої Сторони судовим органам запитуваної Сторони.

У Законі України про ратифікацію цього Протоколу зазначено, що безпосереднє надіслання прохань про надання взаємної правової допомоги згідно з пп. 1, 3 (крім прохань адміністративних органів) та п. 5 ст. 15 Конвенції у редакції ст. 4 Другого додаткового протоколу здійснюється через прокуратури обласного рівня (у справах на стадії досудового слідства) та через головні управління юстиції (у справах на стадії судового слідства).

Мінська конвенція, зокрема ст. 5 у редакції Протоколу, окрім установ юстиції передбачає й інші уповноважені органи. Так, вказаною статтею регламентовано, що при виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин.

Такий особливий порядок зносин передбачений ст. 80 Мінської конвенції в редакції Протоколу щодо питань:

- видачі і кримінального переслідування, що здійснюються Генеральними прокурорами (Прокурорами) Договірних Сторін;

- виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції Прокурора (суду), які здійснюються органами прокуратури в порядку, встановленому Генеральними прокурорами (Прокурорами) Договірних Сторін. Такий порядок був установлений Генеральними прокурорами держав-учасниць Протоколу до Мінської конвенції в угоді, укладеній у Москві 29 червня 2000 р.

Таким чином, із тексту ст. 5 Мінської конвенції в редакції Протоколу вбачається, що в усіх інших випадках звернення із запитами про правову допомогу або їх виконання Сторони можуть зноситись між собою через центральні, територіальні інші органи (МВС, СБУ тощо).

З метою реалізації функцій центрального та уповноваженого органів у системі органів прокуратури України створені спеціалізовані структурні одиниці.

6) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «компетентний орган», можна виділити такі його ознаки:

- здійснює кримінальне провадження;

- звертається із запитом;

- забезпечує виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги.

До компетентних органів, що здійснюють кримінальне провадження, які звертаються із запитом згідно з цим розподілом або які забезпечують виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги, належать органи слідств, прокуратури і суду.

7) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «екстрадиційна перевірка», можна виділити такі його ознаки:

- провадиться органами, визначеними у законі;

- метою є встановлення та дослідження обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (екстрадиції), яка вчинила злочин.

Інститут екстрадиції регулюється гл. 44 КПК. Процедуру проведення екстради ційної перевірки передбачено у ст. 587 КПК.

8) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «екстрадиційний арешт», можна виділити такі його ознаки:

- різновид запобіжних заходів;

- полягає у триманні особи під вартою;

- метою застосування цього виду запобіжних заходів є забезпечення видачі особи.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для

забезпечення видачі особи (екстрадиційний арешт) регулюється ст. 584 КПК. Головним суб'єктом застосування екстрадиційого арешту є прокурор, оскільки, керуючись ч. 1 ст. 584 КПК, після надходження запиту компетентного органу іноземної держави про видачу особи за дорученням або зверненням центрального органу України прокурор звертається з клопотанням про її екстрадиційний арешт до слідчого судді за місцем тримання особи під вартою (див. коментар до ст. 584 КПК).

9) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «тимчасовий арешт», можна виділити такі його ознаки:

- різновид запобіжних заходів;

- суб'єктом, до якого застосовується запобіжний захід, є особа, розшукувана за вчинення злочину за межами України;

- полягає у взятті цієї особи під варту;

- законом або міжнародним договором встановлено строк, у межах якого застосовується цей запобіжний захід;

- має часові обмеження - до отримання запиту про екстрадицію.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регулюється ст. 583 КПК. Відповідно до ч. 1 цієї статті до затриманої особи, яка вчинила злочин за межами України, застосовується тимчасовий арешт до сорока діб. Деякі міжнародні договори інакше визначають максимальну тривалість тимчасового арешту особи до надходження запиту про її видачу, наприклад, 45 днів за договорами з В 'єтнамом, Іраном, Китаєм, КНДР, 60 днів - за договорами з Бразилією, Єгиптом, Індією, Панамою тощо (детальніше див. коментар до ст. 583 КПК).

10) Аналізуючи запропоновану законодавцем дефініцію поняття «тимчасова видача», можна виділити такі його ознаки:

- суб'єктом є особа, яка відбуває покарання на території однієї держави;

- полягає у видачі зазначеної особи іншій державі;

- спрямована на проведення процесуальних дій з цією особою та притягнення до кримінальної відповідальності;

- метою є запобігання закінченню строків давності або втраті доказів у кримінальній справі;

- має часові обмеження;

- передбачає обов'язкове повернення виданої особи.

Процедура застосування запобіжного заходу у вигляді тимчасового арешту регулюється ст. 579 КПК, ст. 19 Європейської конвенції про видачу правопорушників, ст. 64 Мінської конвенції, а також іншими положеннями міжнародних договорів (див. коментар до ст. 579 КПК).

Стаття 542

Обсяг міжнародного співробітництва під час кримінального провадження

1. Відповідно до ст. 6 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція) обсяг правової допомоги становлять: складання та передача документів, проведення обшуків, виїмки, проведення огляду, пересилання і видачі речових доказів, проведення експертизи, допит сторін, третіх осіб, підозрюваних, потерпілих, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшук і видача осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також вручення документів.

Конструкція коментованої статті дозволяє виділити сім форм міжнародного співробітництва під час кримінального провадження:

- вручення документів;

- виконання окремих процесуальних дій;

- видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення;

- тимчасова передача осіб;

- перейняття кримінального переслідування;

- передача засуджених осіб;

- виконання вироків.

Розглянемо докладніше кожну із цих форм.

1) Надання міжнародної правової допомоги, шляхом вручення документів.

Нормативно-правовою базою, що регулює зазначений інститут кримінального

процесу, є: ст. 564 КПК, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. (далі - Конвенція), Додатковий протокол 1978 р. та Другий додатковий протокол 2001 р. до Конвенції, статті 10, 11 Мінської конвенції та відповідні положення інших міжнародних договорів України.

Із положення ст. 564 КПК під поняттям «вручення документів» варто розуміти документи та рішення, долучені до запиту компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу, які підлягають передачі визначеній у запиті особі.

Згідно з ч. З ст. З Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., запитувана сторона має докласти всіх зусиль для виконання прохання (доручення).

Зміст та форма запиту про міжнародну правову допомогу викладені у ст. 552 КПК (див. коментар до ст. 552 КПК).

2) Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання окремих процесуальних дій.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 43 (статті 551-572) КПК, Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.

Відповідно до ст. 561 КПК на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені КПК або міжнародним договором. Наприклад, допит учасників кримінального процесу, виїмка та обшук, проведення впізнання особи для пред'явлення

предметів, вилучення речових доказів, відібрання зразків для експертного дослідження тощо.

Якщо для виконання запиту компетентного органу іноземної держави необхідно провести процесуальну дію, виконання якої в Україні можливе лише з дозволу прокурора або суду, така дія здійснюється лише за умови отримання відповідного дозволу у порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 562 КПК).

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 552 КПК до запиту про проведення обшуку, огляду місця події, вилучення, арешту чи конфіскації майна або інших процесуальних дій, дозвіл на проведення яких надається судом згідно з цим КПК, додається інформація про докази, що обґрунтовують потребу у відповідних заходах.

Дотримання зазначених вимог є обов'язковим. Здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов не відбувається.

У свою чергу, це потягне за собою визнання недопустимими усіх доказів, отриманих у порядку міжнародної правової допомоги при проведенні процесуальних дій, для вчинення яких в Україні вимагається спеціальний дозвіл чи санкція, навіть якщо в запитуваній країні такий дозвіл не вимагається або був отриманий згідно з чинним законодавством запитуваної країни.

Процесуальні дії, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слідчого судді або суду:

- тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159 КПК);

- арешт майна (ст. 170 КПК);

- проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК);

- обшук (ст. 234 КПК);

- слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК);

- примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи (ч. З ст. 242 КПК);

- відбирання біологічних зразків примусово для проведення експертизи (ч. З ст. 245 КПК);

- втручання у приватне спілкування (ст. 258 КПК), у тому числі аудіо-, відеокон- троль особи (ст. 260 КПК); арешт, огляд і виїмка кореспонденції (статті 261-262 КПК); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК);

- обстеження шляхом таємного проникнення до публічно недоступних місць,

тла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК);

- установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК);

- спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК);

- аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК);

- негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК).

Процесуальні дії, проведення яких вимагає санкції прокурора:

- огляд трупа, пов'язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК);

- освідування особи (ст. 241 КПК);

- контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК).

У всіх вказаних вище випадках до запиту потрібно долучати процесуальне рішення слідчого судді, суду або прокурора (детальніше про порядок проведення окремих процесуальних дій див. у коментарі до відповідних статей).

3) Надання міжнародної правової допомоги шляхом видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 44 (статті 573-594) КПК; Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. (застосовується у відносинах України і більшості європейських держав. Для країн СНД, які не приєдналися до цієї Конвенції, застосовуються положення Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.). Протокол до конвенції 1997 р.; двосторонні договори про видачу осіб (із Бразилією, Єгиптом, Індією, Іраном, Китаєм та Панамою).

Відповідно до ст. 28 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., ця Конвенція щодо тих країн, до яких вона застосовується, замінює положення будь- яких двосторонніх договорів, конвенцій або угод, які регулюють видачу правопорушників між будь-якими двома Договірними Сторонами.

Видача особи (екстрадиція) - видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає: офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи; перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі; прийняття рішення за запитом; фактичну передачу такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

У статті 1 Конвенції закріплено зобов'язання сторін видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених у Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку чи постанови про утримання під вартою.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Конвенції видача правопорушників здійснюється у зв'язку із правопорушеннями, які караються за законами запитуючої Сторони та запитуваної Сторони позбавленням волі на мінімальний строк не менше одного року. Якщо особу визнано винною на території запитуючої Сторони, термін призначеного покарання має складати не менше чотирьох місяців (детальніше див. коментар до гл. 44 КПК).

4) Надання міжнародної правової допомоги шляхом тимчасової передачі осіб.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу,

є: ст. 565 КПК, ст. 11 Європейської конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р., ч. 10 ст. 46 Конвенції ООН проти корупції 2003 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 565 КПК під тимчасовою передачею особи необхідно розуміти передачу особи, яка тримається під вартою або відбуває покарання у виді позбавлення волі на території іноземної держави і не притягується до кримінальної відповідальності в цьому кримінальному провадженні, з метою давання показань або участі в інших процесуальних діях під час кримінального провадження (див. коментар до ст. 565 КПК).

5) Надання міжнародної правової допомоги шляхом перейняття кримінального переслідування.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 45 КПК, Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.

Перейняттям кримінального переслідування є передача компетентним органом однієї держави компетентному органу іншої держави кримінальної справи стосовно особи для здійснення подальшого провадження у такій справі. Кримінальне переслідування може бути перейняте лише до винесення вироку у кримінальній справі.

При прийомі в Україні кримінальної справи з іншої держави будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодавством, має таку саму законність в Україні (ст. 26 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 1972 р.).

Так, у ч. 1 ст. 7 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. визначено загальне правило порушення кримінального переслідування, за яким кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначено міру покарання також за власним законодавством.

У частині 2 ст. 54 вказаного вище Договору з Республікою Польща передбачено, що клопотання про перейняття кримінального переслідування можуть подаватися сторонами також у зв'язку з такими порушеннями права, які відповідно до законодавства запитуючої сторони є злочином, а згідно із законодавством запитуваної сторони - тільки проступком.

Відповідно до п. 2 ст. 73 Мінської конвенції, розслідування направленої іноземною державою справи продовжується в Україні згідно із чинним законодавством.

У статті 8 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах та ст. 595 КПК визначені умови перейняття кримінального переслідування, згідно з якими Договірна Держава може звернутися до іншої Договірної Держави із клопотанням про порушення кримінального переслідування (див. коментар до ст. 595 КПК).

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця держава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених вище, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або відмовляється виконати такий вирок.

6) Надання міжнародної правової допомоги шляхом передачі засуджених осіб.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: статті 605-607, 609, 613 КПК, Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р., Додатковий протокол до Конвенції 1997 р.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про передачу засуджених осіб, особу, засуджену на території однієї Сторони, може бути передано на територію іншої Сторони відповідно до положень цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З цією

метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією.

Умови передачі засудженої особи викладені у ст. З Конвенції та ст. 605 КПК (див. коментар до ст. 605 КПК).

7) Надання міжнародної правової допомоги шляхом виконання вироків.

Нормативно-правовою базою, що регулює цей інститут кримінального процесу, є: гл. 46 (статті 602-604, 608, 610-611, 614 КПК), Європейська конвенція про міжнародну правову дійсність кримінальних вироків 1970 р.

Відповідно до п. (с) Європейської конвенції про міжнародну правову дійсність кримінальних вироків - це встановлення санкції.

Вирок суду іноземної держави може бути визнаний і виконаний на території України у випадках і в обсязі, передбачених міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана ВР України.

Виконанню підлягають такі категорії рішень (ст. 2 Конвенції):

a) санкції, що включають позбавлення волі;

b) штрафи та конфіскації;

c) позбавлення прав.

Санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку було встановлено санкцію, була б злочином у разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там (ч. 1 ст. 4 Конвенції).

Держава винесення вироку може запитати іншу Договірну Державу виконати санкцію лише якщо виконано одну чи більше з таких умов (ст. 5 Конвенції):

а) якщо засуджена особа постійно проживає в іншій державі;

б) якщо виконання санкції в іншій Державі ймовірно покращить перспективи соціальної реабілітації засудженої особи;

в) у разі коли санкція передбачає позбавлення волі, санкція може бути виконана після виконання іншої санкції, що передбачає позбавлення волі, яку засуджена особа відбуває чи має відбути в іншій державі;

г) якщо інша Держава є державою походження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за виконання такої санкції;

д) якщо вона вважає, що вона сама не може виконати санкцію, навіть за допомогою видачі, а інша Держава може.

Щодо законодавства, яке регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження, див. коментар до ст. 543 КПК.

Щодо підстав та порядку виконання вироків судів іноземних держав див. коментар до ст. 602 КПК.

Стаття 543

Законодавство, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

1. Законодавством, що регулює міжнародне співробітництво під час кримінального провадження є: Конституція України, ЗУ: «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. №1906-ІУ, «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо видачі особи (екстрадиції)» від 2 червня 2011 р. № 3453-УІ, «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. № 3460-VI, «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-ІУ, розд. IX КПК.

Статтею 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України.

Україна має широку договірну базу, завдяки якій компетентні органи нашої держави мають можливість на підставі чинних міжнародних угод ефективно співпрацювати у сфері отримання доказів для цілей кримінального провадження з відповідними установами багатьох держав світу.

Слід зауважити, що найзручнішою для запитуючої та запитуваної сторін правовою підставою при зверненні за наданням міжнародної допомоги є спеціалізований двосторонній договір про правову допомогу у кримінальних справах, який найбільш точно враховує особливості законодавства обох держав. На сьогодні Україна уклала такі договори із 21 державою.

З-поміж міжнародних договорів України у сфері взаємної допомоги у кримінальному провадженні її компетентні органи найчастіше використовують такі конвенції, що є універсальними механізмами співпраці для багатьох держав:

- Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 р. (далі - Європейська конвенція 1959 р.), а також Додатковий протокол 1978 р. та Другий додатковий протокол 2001 р. до цієї Конвенції;

- Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних ' кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція) та Протокол до конвенції 1997 р.

Правовою підставою для взаємної правової допомоги у кримінальному прова-

енні також можуть служити укладені в межах ООН, Ради Європи та інших між- ародних організацій багатосторонні конвенції з широким предметом регулювання, окремі положення яких регламентують питання проведення процесуальних дій:

- Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р.;

- Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;

- Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.;

- Конвенція ООН проти корупції 2003 р. та інші конвенції, характерною ознакою яких є їх чинність для більшості держав - учасниць відповідної міжнародної організації.

Крім того, у певних обсягах можливе отримання взаємної правової допомоги у кримінальному провадженні на підставі відомчих угод, укладених Генеральною прокуратурою України та низкою компетентних установ іноземних держав. Генеральна прокуратура України, готуючи вказані відомчі угоди, нерідко започатковувала процес встановлення договірних відносин у кримінально-правовій сфері з відповідною державою. Така ситуація, зокрема, мала місце у випадку з Канадою (відомча угода з Міністерством юстиції 1992 р., а міждержавний договір - 1996 р.), США (відомча угода з Департаментом юстиції 1993 р., міждержавний договір 1998 р.), Грузією (відомча угода з Прокуратурою 1994 р., а міждержавний договір 1995 р.) та іншими державами.

Основними відомчими нормативними актами Генеральної прокуратури України, що регулюють міжнародне співробітництво у кримінальному провадженні, є наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги у кримінальних справах» від 5 травня 2011 р. № 8гн та затверджена ним Інструкція про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального провадження, а також Положення про Головне управління міжнародно- правового співробітництва Генеральної прокуратури України, затверджене наказом Генерального прокурора України від 20 квітня 2012 р. № 39.

Також безпосередньо регламентують питання правової допомоги накази Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27 та «Про забезпечення виконання органами прокуратури України Угоди між Генеральною прокуратурою України та Генеральною прокуратурою Республіки Молдова на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42.

Окрім вищеназваних нормативно-правових актів, підлягають застосуванню спільні інструкції, зокрема:

- Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства (затверджена спільним наказом МЮ, Генеральної прокуратури України, СБУ, МВС, ВСУ, ДПА, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в МЮ 7 липня 1999 р. за № 446/3739);

- Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів (затверджена спільним наказом МВС, Генеральної прокуратури України, СБУ, Державного комітету у справах охорони державного кордону України, Державної митної служби України, ДПА від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2, зареєстрована в МЮ 26 лютого 1997 р. за № 54/1858);

- Інструкція про порядок приймання-передавання осіб, які перебувають під вартою, на кордоні України та за її межами (затверджена спільним наказом МВС та Держав

ного комітету у справах охорони державного кордону України від 17 листопада 1998 р. № 474/845 (для службового користування), зареєстрована в МЮ 14 січня 1999 р. за № 16/3309).

Шляхом обміну нотами оформлено правонаступництво України за такими міжнародними договорами колишнього СРСР:

- Угодою між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу (1970 р.);

- Договором між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1978 p.);

- Договором між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги (1982 p.).

Згідно із ЗУ «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p. № 1543-ХІІ та положеннями Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР з Єменом, колишньою Югославією, Італією.

Нижче наведено перелік багатосторонніх та двосторонніх договорів у сфері взаємної допомоги у кримінальних справах (перелік не є вичерпним) у вигляді таблиці……..

Міждержавні багатосторонні договори України у сфері взаємної допомоги у кримінальних справах (станом на 21.07.2012) …(видалив!!!)

Стаття 544

Надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору

1. Цією статтею врегульовано випадки, коли міжнародна правова допомога чи інше міжнародне співробітництво реалізуються між Україною та іншими державами без укладання міжнародного договору.

За відсутності міжнародного договору України міжнародна правова допомога чи інше співробітництво може бути надано на підставі запиту іншої держави чи запитана на засадах взаємності.

Відповідно до ст. 542 КПК України міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів з метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, тимчасової передачі осіб, прийняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором можуть бути передбачені інші, ніж у КПК, форми співробітництва під час кримінального провадження.

Значенна терміна «міжнародна правова допомога» роз'яснено у п. 1 ст. 541 КПК.

Порядок розгляду та виконання запиту іншої держави визначається статтями 554-571 КПК.

Надання міжнародного співробітництва на засадах взаємності визначається пп. 2-3 коментованої статті.

Поняття «міжнародний договір» розкрито у ЗУ «Про міжнародні договори» (про перелік укладених Україною багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів див. коментар до ст. 543 КПК України).

2. Уповноважений (центральний) орган України визначається у ст. 545 КПК України - це Генеральна прокуратура України та МЮ України. Такий орган, направляючи до держави запит, з якою відсутній договір про надання та отримання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва, письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги.

Ураховуючи відсутність договірних відносин між країнами, які могли б закріпити правовий статус відносин, права та обов'язки сторін щодо надання правової допомоги, у цій нормі закріплено принцип взаємності, який передбачає, що уповноважений (центральний) орган України (поняття «уповноважений (центральний) орган України розкрито у п. 6 ст. 541 КПК України), направляючи до іншої держави запит (запит про міжнародне співробітництво - див. ст. 548 КПК), письмово гарантує запитуваній стороні розглянути в майбутньому її запит про надання такого самого виду міжнародної правової допомоги.

Законом визначено, що гарантії мають бути надані у письмовій формі.

3. Умовою розгляду уповноваженим (центральним) органом України запиту іншої держави передбачено надання письмової гарантії запитуючої сторони (термін «запитуюча сторона» розкрито у п. 4 ст. 541 КПК) прийняти і розглянути в майбутньо запит України на засадах взаємності.

4. Діяльність уповноваженого (центрального) органу України з надання та отри мання міжнародної правової допомоги чи іншого міжнародного співробітництва без договору з іншою державою регулюється положеннями КПК.

5. Уповноважений (центральний) орган України надсилає запит про надання міжнародної допомоги до Міністерства закордонних справ України для подальшого його передання компетентному органу запитуваної сторони дипломатичним шляхом, відповідно до ЗУ «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 р.

Стаття 545

Центральний орган України

1. Генеральна прокуратура України визначена у ч. 1 коментованої статті центральним органом України, що звертається із запитами про надання міжнародно-правової допомоги у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та відповідно розглядає аналогічні запити компетентних органів інших держав. Діяльність органів прокуратури регулюється ЗУ «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. та іншими законами, відомчими нормативними актами. Безпосередньо організація цієї діяльності в органах прокуратури України регулюється наказом Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги у кримінальних справах» від 5 травня 2011 р. № 8гн та затвердженою ним Інструкцією про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах щодо виконання процесуальних дій та передачі кримінального переслідування.

2. МЮ є органом, що звертається до інших держав із запитами судів про міжнародно-правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав.

Положення про Міністерство юстиції України затверджено Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 395/2011. Відповідно до п. 82 Положення Міністерство забезпечує правове співробітництво судів та інших органів державної влади у цивільних і кримінальних справах із компетентними органами іноземних держав на підставі законів та міжнародних договорів України, вирішує питання про видачу правопорушників (екстрадицію, виконує інші функції, визначені законами і міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана ВР України).

Систему судів загальної юрисдикції визначено у ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р.

3. У випадку якщо КПК або чинним міжнародним договором України передбачено інший порядок зносин, на визначений цими законодавчими актами орган поширюються повноваження, передбачені частинами першою, другою коментованої статті.

Стаття 546 Інформація, що містить державну таємницю

1. Коментованою статтею передбачається випадок, коли внаслідок виконання в Україні запиту про міжнародну правову допомогу отримуються відомості, які згідно із ЗУ «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. віднесені до державної таємниці. Наказом СБУ від 12 серпня 2005 р. № 440 «Про затвердження Зводу відомостей, що становлять державну таємницю», який зареєстрований у МЮ 17 серпня 2005 р. за № 902/11182, визначено перелік відомостей, що становлять державну таємницю.

У такому разі відомості можуть бути передані запитуючій стороні виключно через Генеральну прокуратуру України чи МЮ за умови, що ці відомості не завдадуть шкоди інтересам України або іншої держави, що надала їх Україні.

При цьому обов'язковою умовою є наявність договору про взаємний захист інформації та згідно з передбаченими ним вимогами і правилами (наприклад, див. ЗУ «Про ратифікацію Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Узбекистан про взаємний захист таємної інформації» від 15 листопада 2001 р.).

Стаття 547 Виконання процесуальних дій дипломатичними представництвами або консульськими установами

1. До міжнародних правових відносин у сфері кримінального провадження певною мірою можуть залучатися і такі інститути, як дипломатичні представництва й консульські установи.

Правовий статус дипломатичного представництва (посольства або місії) іноземної держави в Україні (далі - дипломатичне представництво), консульської установи (генерального консульства, консульства, віце-консульства або консульського агентства) іноземної держави в Україні (далі - консульська установа) регламентований Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, яке за-тверджено Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93. Також діяльність дипломатичного представництва, консульської установи кожної із держав урегульована відповідним законодавством акредитуючої держави та міжнародними договорами з надання правової допомоги у кримінальних справах. За наявності правил та положень міжнародних договорів, відмінних від тих, які містяться в Положенні, затвердженому Указом Президента України, пріоритет у врегулюванні правого статусу цих установ мають міжнародні договори (акти).

Для більшості країн Європи такими основними актами є: Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 р., ратифікована Україною із заявами і застереженнями ЗУ від 16 січня 1998 р. № 44/98-ВР; додатковий Протокол до Конвенції від 17 березня 1978 р.; Другий додатковий протокол від 8 листопада 2001 р. Для країн - членів Співдружності Незалежних Держав такими нормативними актами передусім є Конвенція про правову допомогу та правові відносин у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р., ратифікована ЗУ № 240/94-ВР від 10 листопада 1994 р., та Протокол до Конвенції від 28 березня 1997 р., ратифікований ЗУ № 140/98-ВР 3 березня 1998 р.

Відповідно до цих конвенцій та протоколів визначено порядок зносин між Договірними Сторонами, обсяг правової допомоги, зміст і форму доручення, порядок його виконання, а також повноваження дипломатичних представництв та консульських установ щодо вручення документів громадянам своїх держав та проведення за дорученням компетентних органів держави, яку вони представляють, їх допитів через зазначені установи (статті 5-12 Конвенції від 22 січня 1993 р.).

Забезпечення взаємодії учасників кримінального процесу України з дипломатичними представництвами, консульськими установами іноземних держав в Україні, а також з дипломатичним корпусом, акредитованим в Україні, згідно з п. 4. пп. 56 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 381/2011, покладено на Міністерство закордонних справ України.

Дипломатичне представництво - постійно діючий закордонний орган зовнішніх зносин держави, який, як і його персонал, має дипломатичні привілеї та імунітети (недоторканність служб, приміщення, засобів пересування, кореспонденції тощо), а також право на спеціальний захист з боку держави перебування.

Співробітниками дипломатичного представництва є глава дипломатичного представництва та члени його персоналу, а також члени адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Момент, з якого глава представництва приступає до виконання своїх функцій, визначається залежно від практики, яка існує в державі перебування. Як правило, це вручення вірчих грамот або повідомлення про своє прибуття і представлення копій грамот міністерству закордонних справ держави перебування.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини підтвердила право дипломатичного представництва здійснювати і консульські функції. Для цього у складі представництва може створюватися консульський відділ або виділятися спеціальний співробітник.

Консульська установа - розташований на території іноземної держави постійно діючий державний орган зовнішніх зносин, який виконує свої функції в межах консульського округу. Місцезнаходження консульської установи та межі її консульського округу визначаються угодою між Україною і відповідною іноземною державою. До працівників консульської установи належать консульські посадові особи, консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу. До консульських посадових осіб консульської установи належать особи, включаючи главу консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій (ст. 1 Віденської конвенції про консульські зносини). Главою консульської установи визнається призначений іноземною державою і прийнятий як такий урядом України в особі Міністерства закордонних справ України генеральний консул, консул, віце-консул або консульський агент. У період свого функціонування консульські установи мають певні імунітети і привілеї. Водночас становище консульських установ та їх співробітників багато в чому залежить від внутрішнього законодавства країн перебування.

На виконання процесуальних дій (див. коментар до ст. 223 КПК) від імені дипломатичного представництва або консульської установи уповноважені посадові особи, у функціональних правах та обов'язках яких є відповідні повноваження та які мають право на їх реалізацію на території України. Так, глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах - при міністрові закордонних справ України. Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків лише після видачі йому Міністерством закордонних справ України консульської екзекватури.

Функціями дипломатичних представництв інших держав в Україні, зокрема, є: представництво акредитуючої держави; захист її інтересів та інтересів громадян (юридичних осіб) у межах, що допускаються міжнародним правом, а також надання допомоги і сприяння громадянам та юридичним особам акредитуючої держави; виконання деяких функцій адміністративного характеру, за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам України, з дотриманням практики та порядку, прийнятих в Україні; представництво або забезпечення належного представництва громадян акредитуючої держави в судових та інших установах України з метою отримання відповідно до законів і правил України розпоряджень про попередні заходи, що обмежують права та інтереси цих громадян, якщо, у зв'язку з відсутністю або з інших причин, такі громадяни не можуть своєчасно здійснювати захист своїх прав та інтересів; передача судових і несудових документів чи виконання судових доручень щодо отримання показань, пояснень для судів власних країн відповідно до міжнародних договорів або за їх відсутності - відповідно до законів та правил України; виконання інших функцій, покладених на консульську установу акредитуючою державою, що не заборонені законами і правилами України, або проти виконання яких Україна не має заперечень, або ж тих, які передбачені міжнародними договорами між акредитуючою державою і Україною.

Функції дипломатичних представництв та консульських установ відображено також у багатьох двосторонніх консульських договорах і договорах про правову допомогу у кримінальних справах. Зокрема, повноваження Договірних Сторін щодо вручення документів і допиту власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи передбачені у статтях 8 та 11 договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у ци-вільних, сімейних і кримінальних справах від 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р. постановою ВР України № 3737-ХІІ); Республікою Грузія від 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 451/95-ВР); Естонською Республікою від 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 450-ВР); Латвійською Республікою від 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р. ЗУ № 452/95-ВР); Монголією від 27 червня 1995 року (ратифікований 1 листопада 1996 р. ЗУ №471/96-ВР) та ін.

Закріплені в них норми, як правило, зведені до таких положень: обсяг правової допомоги, яку дипломатичні або консульські посадові особи мають право надавати компетентним органам акредитуючої держави, обмежується проведенням допитів (отриманням пояснень) і передачею (врученням) документів; особи, щодо яких проводяться процесуальні дії, повинні бути громадянами акредитуючої держави; відсутні обмеження щодо процесуального статусу таких громадян і адресатів документів; процесуальні дії, в тому числі вручення документів, здійснюються на основі добро-вільності, оскільки забороняється застосування засобів примусу або погрози ними.

Віденські конвенції і більшість міжнародних договорів містять відсильні положення про те, що виконання доручень здійснюється відповідно до чинних міжнародних договорів, а за відсутності таких договорів у будь-якому іншому порядку, що не суперечить законодавству держави перебування. Стаття 547 КПК, у свою чергу, як норма національного законодавства демонструє згоду України і надання нею права на вчинення дипломатичними та консульськими установами інших держав в Україні певних процесуальних дій, а саме: одержання на добровільній основі пояснень, речей, документів (див. коментар до статей 98-99 КПК) від громадян держави, яку вони представляють, а також вручення документів таким особам. Оскільки процесуальні дії вчиняються установами інших держав, слід враховувати, що їх дії будуть здійснюватись у порядку, який визначений їх законодавством, та відповідно до норм міжнародного права. Зокрема, кожна консульська установа буде керуватися власним Консульським статутом та іншим національним законодавством, яке є обов'язковим до виконання громадянами відповідної держави.

Консульську правову допомогу у зазначеному вище обсязі іноді називають пасивною правовою допомогою. Значимість її реалізації особисто консулом або за його дорученням іншими посадовими особами суттєво зростає, коли здійснення процесуальних дій на території зарубіжних представництв органами розслідування іноземних держав або України неможливе, та у тих випадках, коли поінформованість держави перебування про їх зміст є небажаною чи треба забезпечити дотримання інтересів допитуваної особи.

Оскільки зазначеною статтею дії дипломатичних представництв та консульських установ щодо отримання пояснень, речей, документів від громадян держави, яку вони представляють, а також вручення документів таким особам визначено як процесуальні дії, можна було б зробити висновок, що цим установам надано статус учасника кримінального процесу. Хоча це зовсім не так. Посадові особи дипломатичних представництв або консульських установ у наведених вище випадках не мають вираженого процесуального статусу учасника судочинства і не здійснюють кримінально-про-цесуальну функцію, а швидше - допоміжну, з ініціативи уповноважених на те органів чи осіб. Водночас слід урахувати й те, що результати таких дій потребують фіксації відповідно до положень гл. 5 КПК, адже ця стаття жодним чином не обмежила та не розширила вимоги до таких дій, як процесуальних, у тому числі щодо процесуальної форми, підстав їх проведення, прав учасників таких дій. Вона також не містить обмежень щодо того, що такі дії можуть вчинятися виключно на запити України.

Так, Другий додатковий протокол до Європейської конвенції (статті 4, 11) розрізняє процесуальні дії, які можуть здійснюватись на прохання про надання допомоги, та дії, які можуть вчинятися за його відсутності, але без шкоди власним розслідуванням чи судовим розглядам. Порядок отримання пояснень, речей та документів від громадян інших держав дипломатичними представництвами або консульськими установами в Україні недостатньо нормативно регламентований, проте однозначним є те, що воно має здійснюватись відповідно до національного законодавства іншої держави та із урахуванням положень конкретного договору, яким такі повноваження надані, та ст. 547 КПК. Диспозиція цієї статті свідчить лише про отримання, а не про передачу цих пояснень, речей та доказів Україні в особі уповноважених учасників процесу. Також у цій статті не йдеться про отримання показань, які мають відповідну доказову силу, а лише пояснень, які можуть і не бути джерелом доказів, але із отриманням яких в інтересах кримінального провадження можуть прийматися процесуальні рішення та вчинятися процесуальні дії. Тому, зважаючи на відсутність правових положень у цій статті КПК про передачу отриманих пояснень, речей та документів, правильним було б забезпечувати передачу виключно на запит про надання правової допомоги (див. коментар до ст. 551 КПК) для того, щоб не втрачати можливість ви-користання пояснень, документів та речей як доказів у кримінальному провадженні.

Дипломатичним представництвам або консульським установам інших держав в Україні доцільно враховувати, що при отриманні пояснень, документів, речей на добровільних засадах від громадян своїх країн за ініціативою їх держав згідно зі ст. 550 КПК передача інформації про такі дії Україні повинна здійснюватись у порядку ст. 11 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції без факту передачі речей, документів та пояснень від громадян своїх країн, які повинні відбутись у подальшому за результатами розгляду такої інформації на підставі запиту України про надання правової допомоги. Інакше відсутність запиту про міжнародне співробітництво унеможливить використання отриманої інформації згідно з наданими документами, речей як доказів. Щодо зберігання отриманих документів (пояснень, зафіксованих письмово або за допомогою технічних засобів), речей, у тому числі дипломатичними представництвами або консульськими установами інших держав в Україні, та їх передачу додатково див. коментар до ст. 549 КПК.

Порядок вручення письмових документів і письмових доручень суду, регламентований ст. 7 Європейської конвенції, які їй для цього надсилаються запитуючою Стороною. Вручення може здійснюватися шляхом простої передачі відповідній особі письмових документів або наказів суду. Якщо запитуюча Сторона звертається з ясно висловленим проханням про це, запитувана Сторона здійснює вручення у спосіб, передбачений її власним законодавством для вручення аналогічних документів, або у спеціальний спосіб, сумісний із цим законодавством. Підтвердження вручення здійснюється шляхом надання розписки, датованої і підписаної відповідною особою, або заяви запитуваної Сторони про здійснення вручення, в якій зазначаються спосіб і дата такого вручення. Такий документ негайно надсилається запитуючій Стороні. На прохання запитуючої Сторони запитувана Сторона зазначає, чи було вручення документів здійснено відповідно до законодавства запитуваної Сторони. Якщо вручення документів не може бути здійсненим, запитувана Сторона негайно повідомляє про це запитуючу Сторону. Будь-яка Договірна Сторона під час підписання Європейської конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про приєднання, шляхом перепровадження відповідної заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, може просити, щоб повістку про виклик до суду обвинуваченої особи, яка перебуває на її території, було передано її властям за певний час до дати, встановленої для явки. Цей термін визначається у вищезгаданій заяві, і не повинен перевищувати 50 днів. Зазначений термін враховується при встановленні дати явки і передачі доручення про виклик. Відповідно виключно на прохання (відповідний запит) можливим є вручення консульськими установами або дипломатичними представництвами інших держав документів громадянам держави, яку вони представляють, при цьому добровільні засади саме щодо такої дії також слід ураховувати, хоча диспозиція норми напряму відносить добровільність тільки до отримання пояснень, речей, документів від громадян держави, яку представляють відповідні дипломатичні представництва та консульські установи. Так, особисте вручення із наданням розписки про отримання особою документа прямо залежить від її волевиявлення. Слід враховувати також імовірність відмови цих осіб від отримання документів. Виключно на добровільних засадах можливим є одержання пояснень та речей, документів, і при цьому підставою для таких дій може бути як прохання (запит про надання правової допомоги) України, так і власна ініціатива іншої держави, якщо вона не порушує її національне законодавство чи інтереси, а так само інтереси її громадян.

Стаття 548 Запит про міжнародне співробітництво

1. Більшість країн у практичній діяльності із кримінального переслідування осіб, що скоїли правопорушення, постає перед необхідністю співпраці з іншими країнами. Актуальність такої співпраці постійно зростає. Для її забезпечення держави зобов'язуються надавати одна одній, відповідно до міжнародних договорів, конвенцій, якнайширшу взаємну допомогу з усіх видів міжнародного співробітництва за умови, що вчинені дії та покарання за них на момент звернення підпадають під кримінальну юрисдикцію держави, що її потребує. За відсутності міжнародних договорів між державами діє принцип взаємності, відповідно до якого правове врегулювання обмежується національним законодавством держав, що потребують правової допомоги або її надають, зокрема, для України це КПК (див. коментар до ст. 544). Як правило, таке законодавство має відповідати основним міжнародним принципам і стандартам співпраці у кримінальному провадженні, щоб його норми були прийнятними для іншої держави.

Безпосередньо на практиці така співпраця виникає за ініціативи уповноважених (центральних) органів та реалізується через запити (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво, які складаються органом, що здійснює кримінальне провадження, або уповноваженим ним органом. Щоб результати запитів мали доказову силу в кримінальному процесі України, запити мають відповідати вимогам КПК (ст. 548), а за наявності міжнародних договорів із Україною, що застосовуються у конкретному випадку, - також і їх вимогам. Стаття 548 КПК передбачає загальні вимоги до запиту, які деталізуються залежно від форми співробітництва під час кримінального провадження в інших статтях КПК.

Запит (доручення, клопотання) про міжнародне співробітництво - це оформлене згідно з вимогами відповідного чинного міжнародного договору України, а за його відсутності - згідно з КПК офіційне письмове звернення, підготовлене органом, який здійснює кримінальне провадження, або уповноваженим органом, у якому на адресу іноземного центрального органу висловлено прохання про вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, необхідних для встановлення у кримінальному провадженні певних обставин або отримання речових доказів чи предметів. Запит може бути складений у формі доручення чи клопотання. Незважаючи на різні назви, по суті вони є тотожними.

З огляду на суттєві відмінності кримінального процесу різних держав (у тому числі учасників, які здійснюють слідство, їх повноважень) під компетентним органом або уповноваженим ним органом слід розуміти ті органи, які відповідно до національного законодавства держави, яка направляє запит, мають право на здійснення розслідування кримінальних правопорушень та прийняття процесуальних рішень. Так, Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах та додаткові протоколи до неї такі органи визначає як судові. Проте згідно зі ст. 24 Конвенції Україна при її ратифікації відповідно до ЗУ № 44/98-ВР для цілей цієї Конвенції як «судові органи» України визначила: суди загальної юрисдикції, прокурорів усіх рівнів, органи попереднього слідства. Згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція 1993 р.) такі органи визначені як компетентні установи юстиції Договірних Сторін. Отже, для кожної іншої держави національне кримінально-процесуальне законодавство буде визначати відповідні уповноважені органи, але для більшості держав такими органами будуть суди та органи прокуратури.

Перевірка дотримання визначеного порядку підготовки, складання та направлення запиту (доручення, клопотання) про міжнародну співпрацю відповідальним органом іншої держави повинна здійснюватись центральним органом України, якому такий запит направлений. Відповідно до згаданої Європейської конвенції такими органами є МЮ (у справах на стадії судового слідства) і Генеральна прокуратура України (у справах на стадії досудового слідства), проте такі запити за наявності для цього правових підстав можуть у зв'язку із терміновістю направлятися безпосередньо судам, прокурорам, органам попереднього слідства. Згідно із Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (Мінська конвенція 1993 р.) для країн СНД такими є центральні органи компетентних установ юстиції, для України - це Міністерство юстиції. Відповідно до ст. 5 цієї Конвенції в редакції Протоколу до Конвенції при її виконанні компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо цією Конвенцією не встановлено порядок зносин. Тобто для України це можуть бути центральні органи влади (МВС, СБУ, ДПС). Водночас, згідно зі ст. 80 Конвенції в редакції Протоколу до неї, зносини з питань видачі правопорушників і кримінального переслідування здійснюються Генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін. Зносини з питань виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції прокурорів (суду), здійснюються органами прокуратури у порядку, встановленому Генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.

2. Відповідно до практики міжнародного співробітництва запит готується лише тоді, коли правопорушення є предметом розслідування або судового розгляду в Україні. Під час його підготовки передусім необхідно: перевірити наявність та чинність для обох сторін відповідних договорів, конвенцій; з'ясувати, в якому обсязі для України та іноземної держави вони діють та які заяви і застереження до них зроблені кожною із сторін; з'ясувати, чи є підстави для одержання допомоги на засадах взаємності.

Сам запит (доручення, клопотання) про міжнародне спшробітництво і долучені до нього документи згідно з ч. 2 коментованої статті складаються у письмовій формі, обов'язково засвідчуються підписом уповноваженої особи та печаткою відповідного органу. У такій формі цей документ (див. коментар до ст. 550 КПК) не буде потребувати додаткового засвідчення за наявності міжнародного договору із державою, яка направила запит.

Міжнародні договори також містять чітку вимогу щодо письмової форми запиту, зокрема: у ст. 15 Європейської конвенції в редакції Другого додаткового протоколу; у ч. 1 ст. 5 Угоди між Україною та Гонконгом, Спеціальним Адміністративним Районом Китайської Народної Республіки про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 2003 р.; у ч. 1 ст. 25 Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаним злочинним шляхом, 1990 р. та ін. У такій же формі мають бути і долучені до запиту документи.

Відповідно п. 16 ст. 36 КПК запит, підготовлений слідчим, має бути погоджений прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Приймаючи рішення про погодження запиту, прокурор повинен враховувати, зокрема, необхідність фактичних даних, які планується отримати в процесі правової допомоги, для встановлення істини у кримінальному провадженні та неможливість їх отримання при проведенні процесуальних дій в Україні, їх важливість для прийняття законного рішення.

Зауважимо, що закон не визначає форми письмового погодження запиту прокурором. На практиці за результатами його вивчення прокурор складає висновок чи довідку, в яких обґрунтовується необхідність звернення за правовою допомогою, а в резолютивній частині вказується можливість погодження такого запиту. Окремого запису або резолюції прокурора про погодження у тексті запиту не вимагається, хоча й не забороняється.

Запит має містити: найменування органу, що є його ініціатором, та закордонної установи, до якої його звернено; посилання на чинний договір, учасницею якого є Україна та запитувана сторона (за відсутності договірних відносин обґрунтовується необхідність надання правової допомоги на засадах взаємності); опис подій, які стали предметом розслідування; вичерпну інформацію, необхідну для його виконання, із зазначенням причинного зв'язку між запитуваною допомогою та вчиненим право-порушенням; відповідні матеріали та іншу інформацію. При цьому слід враховувати, що допомога надається сторонами в межах їх компетенції.

Запит складається у трьох примірниках державною мовою, засвідчується підписом уповноваженої особи (дізнавачем, слідчим, прокурором) та печаткою відповідного органу. У коментованій статті КПК на відміну від ч. 2 ст. 560 немає чіткого визначення, якою саме печаткою засвідчується запит та долучені до нього документи. Відповідно до ст. 54 ЗУ «Про прокуратуру», ст. 9 ЗУ «Про Службу безпеки України», ст. 7 ЗУ «Про Державну податкову службу України» органи та установи, які входять до системи названих служб, мають печатки із зображенням державного герба України та інші печатки. З урахуванням викладеного, а також відповідно до вимог низки між-народних договорів України (зокрема, ч. 1 ст. 13 Мінської конвенції, ст. 6 договору з Латвією, ст. 6 договору з Естонією та ін.) документи, додані до запиту, мають бути засвідчені гербовою печаткою компетентного органу.

3. Частина 3 коментованої статті є імплементацією міжнародних стандартів у цих правовідносинах. Так, для спрощення процедури міжнародного співробітництва більшість держав не обтяжують її обов'язком надавати одночасно із запитом та документами, що до нього додаються, їх переклад. Проте для зручності, уникнення непорозу мінь при виконанні запиту через неправильний переклад, а також через неприйнятнії виконання запиту чи відсутність перекладу (зокрема, при врученні документів особ; які повинні розуміти їх зміст) такий переклад є доцільним, а тому легалізований деякими державами як у національному законодавстві, так і відповідно до міжнародні договорів.

Так, згідно із ЗУ «Про ратифікацію Європейської конвенції про взаємну допомо у кримінальних справах 1959 року та Додаткового протоколу 1978 року до Конвенції від 16 січня 1998 р. № 44/98-ВР передбачено, що прохання та документи, які до н додаються, мають надсилатися до України разом із перекладом українською або од нією з офіційних мов Ради Європи, якщо вони не складені цими мовами. Сама ж Європейська конвенція з цього приводу наголошує (ст. 16), що за загальним правилом прохання і документи, що до них додаються, не перекладаються, проте кожна Договірна Сторона під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про приєднання, шляхом перепровадження відповідної заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи, може залишити за собою право вимагати, щоб прохання і документи, які до них додаються, надсилалися їй разом із перекладом її мовою, або однією з офіційних мов Ради Європи, або такою з цих мов, яку вона вкаже, при цьому інші Сторони можуть застосовувати принцип взаємності, і це положення не зашкоджує вимогам про переклад прохань або документів, що до них додаються, які містяться в двосторонніх угодах або домовленостях, що вже набрали чинності або будуть укладені між двома або кількома Договірними Сторонами. Стаття 15 Другого додаткового протоколу до Європейської конвенції (Страсбург, 8 листопада 2001 р., ратифікована із заявами та застереженнями ЗУ від 1 червня 2011 р. № 3449-VI) визначає додаткові положення про мову процесуальних документів і судових рішень для вручення. Зокрема, незважаючи на положення статті 16 Конвенції, якщо орган, який склав документи, знає або має підстави вважати, що адресат розуміє тільки якусь іншу мову, документи або принаймні їхні найважливіші частини повинні супроводжуватися перекладом такою іншою мовою, процесуальні документи й судові рішення для зручності органів запитуваної Сторони супроводжуються стислим викладом їхнього змісту в перекладі мовою або однією з мов цієї Сторони. Ці положення поширені на будь-яке прохання про вручення на підставі ст. 7 Конвенції (випадки, коли запитувана Сторона здійснює вручення письмових документів і письмових доручень суду, які їй для цього надсилаються запитуючою Стороною) та ст. З Додаткового протоколу: а) вручення документів, що стосуються виконання вироку, стягнення штрафу або сплати судових витрат; Ь) заходів, що стосуються відстрочення ухвали вироку або його виконання, умовного звільнення, відстрочення виконання вироку або припинення його виконання.

Мінська конвенція 1993 р. у ст. 10 містить вимогу про переклад для доручень про вручення документів. Зокрема, запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою чи російською мовою або забезпечені завіреним перекладом цими мовами, в іншому випадку вона передає документи одержувачеві, якщо він згодний добровільно їх прийняти. Стаття 53 Мінської конвенції передбачає, що клопотання про дозвіл примусового виконання рішення і додані до нього документи забезпечуються завіреним перекладом мовою запитуваної Договірної Сторони або російською мовою.

Переклад доручення та супровідних матеріалів до нього мовою запитуваної держави забезпечує орган, який звертається з клопотанням (дорученням) про надання правової допомоги. Переклади запиту та документів до нього мають бути завірені підписом перекладача та скріплені печаткою організації, яка здійснила переклад. За необхідності до матеріалів приєднується (додається) копія дозволу на здійснення перекладацької діяльності. Оригінали звернення з долученими документами та перекладом офіційною мовою держави, до якої вони направляються, або іншою мовою повинні бути засвідчені печаткою органу, який здійснює кримінальне провадження.

4. Частина 4 коментованої статті врегульовує порядок направлення запитів про міжнародне співробітництво до компетентних органів іноземних держав, а також визначено відповідні канали зв'язку. Так, запит для прискорення його передачі надсилається за кордон поштою, а в невідкладних випадках електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку. У разі використання таких сучасних комунікаційних можливостей закон зобов'язує уповноважений (центральний) орган надіслати оригінал запиту поштою не пізніше трьох днів з моменту його передання іншими засобами зв'язку. При цьому недотримання строків направлення оригіналу запиту поштою може поставити під сумнів законність результатів такого запиту та позбавити їх доказової сили. Найбільш поширеним є порядок, коли прохання про надання взаємної допомоги надсилають у письмовому вигляді через уповноважений (центральний) орган та повертають тими самими каналами. Так, відповідно до чинної редакції Європейської конвенції 1959 р. запити направляються міністерством юстиції запитуючої Сторони міністерству юстиції запитуваної Сторони та повертаються тими самими каналами, однак вони можуть надсилатися безпосередньо судовими органами запитуючої Сторони судовим органам запитуваної Сторони та повертатися тими самими каналами. Проте деякі запити (доручення, клопотання) про надання взаємної допомоги можуть надсилатися безпосередньо адміністративними, судовими органами, компетентними органами запитуючої Сторони адміністративним, судовим, компетентним органам запитуваної Сторони залежно від випадку й повертатися тими самими каналами. У термінових випадках, коли згідно із цією Конвенцією дозволено безпосереднє пересилання, воно може здійснюватися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол). Проте кожна держава може будь-коли за допомогою заяви, надісланої Генеральному секретарю Ради Європи, залишити за собою право виконувати будь-які або певні прохання про надання взаємної допомоги залежно від однієї чи більше з таких умов: а) що копія прохання надсилається до центрального органу, визначеного в заяві; Ь) що прохання, крім термінових, надсилаються до центрального органу, визначеного в заяві; с) що в разі безпосереднього пересилання з причин терміновості копія одночасно передається до міністерства юстиції цієї Сторони; сі) що деякі або всі прохання про надання допомоги надсилаються їй каналами, іншими, ніж передбачені цією статтею. Прохання про надання взаємної допомоги та будь-які інші повідомлення, передбачені цією Конвенцією або Протоколами до неї, можуть надсилатися за допомогою будь-яких електронних або інших засобів зв'язку за умови, що запитуюча

Сторона готова на прохання будь-коли надати їхній письмовий запис й оригінал. Однак будь-яка Договірна Держава може будь-коли за допомогою заяви, надісланої Генеральному секретарю Ради Європи, визначити умови, за яких вона погоджується приймати й виконувати прохання, одержані за допомогою електронних або інших засобів зв'язку. Такі положення в будь-якому випадку не обмежують положень тих із чинних двосторонніх угод або домовленостей між Сторонами, які передбачають безпосереднє пересилання прохань про надання допомоги між їхніми компетентними органами.

5. Частина 5 коментованої статті визначає залежність прийняття до розгляду запитів про міжнародне співробітництво уповноваженим (центральним) органом України від каналу зв'язку, використаного для його направлення. Так, при отриманні запиту електронним, факсимільним або іншим засобом зв'язку дозволено прийняття його лише до розгляду, але не до виконання. Виконання буде можливим виключно за умови підтвердження надіслання поштою або безпосередньої передачі його оригіналу. Направлення компетентному органу іноземної держави матеріалів на виконання запиту можливе тільки після безпосереднього отримання українською стороною оригіналу запиту.

Стаття 549

Зберігання та передання речових доказів і документів

1. Речові докази і документи, передані запитуваною стороною на виконання запиту (доручення, клопотання) компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, зберігаються в порядку, встановленому цим Кодексом для зберігання речових доказів та документів, і після закінчення кримінального провадження повертаються запитуваній стороні, якщо не було досягнуто домовленості про інше.

2. Під час передання компетентному органу запитуючої сторони речових доказів і документів на виконання запиту (доручення, клопотання) у порядку міжнародного співробітництва компетентний орган України може відмовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального провадження у запитуючій стороні у разі, якщо на території України відсутня потреба їх використання для досудового розслідування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні або відсутні правомірні вимоги третіх осіб щодо права на відповідне майно чи спір щодо нього розглядається у суді.

1. Відповідно до ст. 98 КПК речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом. Документи є речовими доказами, якщо вони містять ознаки, зазначені в частині першій цієї статті.

Визначення документа надано у ст. 99 КПК. Це спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об'єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. У окремих випадках, передбачених частиною другою ст. 99, до документів можуть бути віднесені: матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні); матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано ВР України; складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії; висновки ревізій та акти перевірок; матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам цієї статті (детальніше див. коментар до статей 98-99 КПК).

Із прийняттям нового КПК України положення міжнародного права щодо зберігання та передання речових доказів і документів, одержаних у порядку міжнародного співробітництва, імплементовано в національне законодавство України. Коментована стаття стосовно порядку зберігання речових доказів і документів відсилає до положень, встановлених КПК України. Загальні правила зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них регламентовано у ст. 100 КПК (див. коментар до статті). У частині другій ст. 100 КПК зазначено, що зберігання речових доказів стороною обвинувачення здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Досі цей порядок КМУ не встановлено, а зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про них здійснюється на підставі Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду (в новій редакції), затвердженої спільним наказом Генеральної прокуратури України, МВС, Державної податкової адміністрації України, СБУ, ВСУ, Державної судової адміністрації України від 27 серпня 2010 р. № 51/401/649/471/23/125.

Інструкцією встановлюються єдині правила і щодо зберігання та передачі речових доказів на стадії дізнання, досудового слідства і судового розгляду, а також порядок виконання рішень зазначених органів стосовно речових доказів у кримінальних справах (провадженнях), цінностей та іншого майна. Відповідно до її положень речові докази приєднуються до кримінального провадження на підставі відповідних процесуальних рішень (див. ст. 110 КПК) органів дізнання, слідчого, прокурора чи суду. Водночас КПК не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб'єктом доказування речових доказів і документів.

Відповідно до законодавства України під час зберігання і передачі (передання) речових доказів, документів, цінностей та іншого майна вживають заходів для забезпечення належного зберігання у вилучених об'єктів ознак і якостей, які визначають їх значення як речових доказів у кримінальному провадженні і які є на них, а також зберігання самих речових доказів, ознак і якостей для можливого їх подальшого цільового використання (якщо вони не були передані на зберігання потерпілим, їх ро-дичам або іншим особам, а також організаціям).

Підставою для поміщення речових доказів на зберігання є постанова працівника органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвала слідчого судді, суду. Порядок та умови зберігання речових доказів, предметів і документів обираються відповідно до категорій об'єктів, визначених цією Інструкцією (враховуються: вид доказу; його індивідуальні властивості; ким і кому були передані або ким вилучені тощо). Документи, що є речовими доказами, залишаються у кримінальному проваджені протягом усьог строку їх зберігання.

За загальним правилом речові докази й документи, отримані в порядку надані міжнародної правової допомоги на підставі виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави, зберігаються при запиті, за винятком громіздких предметів (зберігання яких обумовлюється сторонами), і передаються компетентному іноземному органу.

Відповідно до правових норм ст. 100 КПК передбачено підстави повернення аб передання речових доказів володільцю, порядок зберігання речових доказів, що вимагають спеціальних умов зберігання, їх передання для переробки або знищення тощ (детальніше див. коментар до ст. 100 КПК). Проте будь-яких особливостей зберігання речових доказів і документів, отриманих від запитуваної сторони на виконання доручення компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, КПК, міжнародні договори та зазначена Інструкція не містять.

У частині першій коментованої статті йдеться про зберігання речових доказів і документів, переданих запитуваною стороною на виконання запиту (доручення, клопотання) компетентного органу України у порядку міжнародного співробітництва, які мають спеціальний правовий статус і дещо відмінний від загального, особливий порядок їх передання. Спеціальний правовий статус цих речових доказів і документів передусім стосується підстав їх отримання і передання та правового регулювання цих питань, що гармонійно поєднує застосування правових норм національного законо-давства Договірних Сторін та норм міжнародного права.

Так, зазначена категорія речових доказів передається на виконання належно оформленого запиту та з додержанням встановлених процедур, визначених у тексті міжнародних договорів. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 6 Європейської конвенції 1959 р. та ч. З ст. 78 Мінської конвенції 1993 р. предмети та оригінали документів, що є речовими доказами, передані на виконання запиту про правову допомогу, повертаються запитуваною стороною якнайскоріше, якщо запитувана сторона не відмовиться від їх повернення.

Частина 2 ст. 12 Європейської конвенції в редакції Другого протоколу до неї від 8 липня 2001 р. зазначає, що така відмова може бути як до так і після передачі предметів (речових доказів і документів) запитуючій стороні. Коли Договірній Стороні предмети, зазначені у запиті, необхідні як докази у кримінальному провадженні, їх передача може бути відстрочена. Вони також відповідно до положень більшості двосторонніх угод можуть бути передані запитуючій стороні тимчасово за взаємною домовленістю.

Аналогічні норми містять більшість двосторонніх договорів України про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, зокрема із: Республікою Грузія (ст. 59), Естонською Республікою (ст. 59), Литовською Республікою (ст. 61), Латвійською Республікою (ст. 66), Монголією (ст. 42), Республікою Польща (ст. 76) та ін.

2. Частина друга коментованої статті надає можливість компетентному органу України під час передання компетентному органу запитуючої сторони речових доказів і документів на виконання запиту у порядку міжнародного співробітництва відмовитися від вимоги їх повернення в Україну після закінчення кримінального провадження у запитуючій стороні. З огляду на викладене, при переданні компетентному органу предметів та оригіналів документів, вилучених у ході виконання запиту, компетентний орган, який виконував його, в обов'язковому порядку зазначає, чи є потреба в їх поверненні.

У змісті ч. 2 коментованої статті чітко прописані умови, за яких компетентним органом України може бути прийняте рішення про відмову від вимоги їх повернення: відсутність потреби у використанні речових доказів і документів для досудового розслідування та судового розгляду в іншому кримінальному провадженні; відсутність правомірних вимог третіх осіб щодо права на відповідне майно чи спір щодо цього майна, який розглядається в суді. Спори стосовно майна (предметів), якщо не досягнуто взаємної згоди сторін, вирішуються в цивільно-правовому порядку.

Стаття 550

Доказова сила офіційних документів

1. Під документом як самостійним джерелом доказів розуміються як офіційні, так і неофіційні документи. За загальним правилом офіційний документ - це документ, створений установою чи посадовою особою і оформлений в установленому порядку. Відповідно до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 р., до якої приєдналась Україна у 2002 р., офіційними документами вважаються документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи й ті, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Згідно із ч. 2 ст. 99 КПК до таких документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених ч. 1 цієї статті, можуть належати матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано ВР України. До обов'язкових ознак офіційного документа відносять: чітко встановлений порядок його виготовлення; форму та вимоги до змісту; необхідні реквізити (дата, підписи, штампи, печатка тощо).

Стаття 550 КПК визначає доказову силу лише одного виду джерел доказів - офіційних документів. Натомість її російський аналог - ст. 455 КПК РФ - визначає юридичну силу усіх доказів, отриманих на території іноземної держави, прирівнює їх за юридичною силою до доказів, отриманих на території РФ у повній відповідності до вимог КПК РФ і не обмежується тільки документами. Таке врегулювання було б доцільним і в Україні, адже на виконання запитів про міжнародне співробітництво під час кримінального провадження надається можливість отримати від інших держав не тільки документи, а й інші предмети, речі (речові докази), показання, цінність яких безпосередньо пов'язана з набуттям ними доказової сили. У практиці міжнародного співробітництва замість доказової сили застосовується термін «дійсність документів».

Частина перша ст. 550 КПК стосується виключно документів, які складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу іншої держави як запитуючої сторони або запитуваної сторони, які скріплено гербовою печаткою компетентного органу і направляються у зв'язку із запитом про міжнародне співробітництво для підтвердження їх дійсності на території України та в кримінальному провадженні. При цьому такі документи, як зазначено у цій частині статті, приймаються на території України без додаткового засвідчення (легалізації), якщо це перед-бачено міжнародним договором України та коли дотримано всіх перелічених вище вимог, що заявляються до цих документів. Так, згідно зі ст. 13 «Визнання документів, виданих органами іноземних держав» ЗУ «Про міжнародне приватне право» передбачено, що документи, видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні у разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України.

У контексті цієї статті легалізація - процес, який повинен забезпечити підтвердження дійсності документа та можливості використання його як доказу у кримінальній справі та цивільному позові, пред'явленому в ній. На сьогодні найбільш поширеними є два способи такого посвідчення: консульська легалізація та проставляння апостиля.

У переважній більшості міжнародних актів та договорів України про правову допомогу зазначається про те, що всі офіційні документи, видані компетентними органами однієї Договірної Сторони, приймаються без будь-якого додаткового засвідчення на території іншої Договірної Сторони. Це, зокрема, договори із: Республікою Болгарія про правову допомогу в цивільних справах 2004 р.; Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах 1995 р.; Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1995 р.; Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Македонія про правову допомогу в цивільних справах 2000 р.; Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.; Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах 2002 р.; Республікою Узбекистан про правову допомогу і правові відносини у цивільних і сімейних справах 1998 р.; Чеською Республікою про правову допомогу і правові відносини у цивільних справах 2001 р.; між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Федеративною Народною Республікою Югославія про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1962 р. (у відносинах із Сербією); Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2009 р. та з Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 2009 р. Таке положення міститься і в ст. 13 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі - Мінська конвенція 1993 р.), що застосовується у відносинах України з Республікою Білорусь; Азербайджанською Республікою; Республікою Узбекистан; Російською Федерацією; Республікою Казахстан; Республікою Таджикистан; Республікою Вірменія; Киргизькою Республікою; Республікою Молдова; Грузією і Туркменістаном. Ця конвенція є актуальною для обміну документами із Республікою Таджикистан, Киргизькою Республікою, Туркменістаном, оскільки решта держав СНД нині також користуються Гаазькою конвенцією, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів.

Саме Гаазька конвенція стала вагомим кроком у спрощенні процедури консульської легалізації: вона скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, оскільки документи, на яких був проставлений апостиль, приймаються на території іншої держави - учасниці зазначеної вище Конвенції без будь-якого додаткового оформлення чи засвідчення. Згідно зі статтями 1-3 Конвенції держави, які її підписали, звільнили від легалізації документи, що були складені на території однієї з Договірних держав і мають бути представлені на території іншої Договірної держави, бажаючи скасувати вимогу дипломатичної або консульської легалізації іноземних офіційних документів. Конвенція поширюється і на офіційні документи та документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця.

Для цілей цієї Конвенції під легалізацією розуміється лише формальна процедура, що застосовується дипломатичними або консульськими агентами країни, на території якої документ має бути представлений, для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, а у відповідному випадку - автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплено документ. Єдиною формальною процедурою, яка може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставляння передбаченого у ст. 4 апостиля компетентним органом держави, в якій документ було складено. Однак дотримання згаданої формальної процедури не може вимагатися, якщо закони, правила чи практика, що діють у державі, в якій документ представлено, або угода між двома чи кількома договірними державами скасовують чи спрощують цю формальну процедуру або звільняють сам документ від легалізації. Отже, легалізація офіційних документів, складених і засвідчених іншою державою, відбувається у зазначений вище спосіб лише у разі відсутності міжнародних договорів між державами з цих питань. (Статус Конвенції на 24 серпня 2011 р. щодо 68 держав, які її ратифікували або приєднались до неї, можна переглянути на http://zakon2.rada.gov, ua/laws/show/998_197.)

Положення про те, що докази або документи, які надсилаються на виконання запиту Договірної сторони, не потребують встановлення автентичності, містить Європейська конвенція 1959 р. у ст. 17. Умови дійсності та реалізації вироків передбачає Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р.

2. До змісту оцінки доказів як фактичних даних входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості і достатності для вирішення як окремих питань кримінального провадження, так і його в цілому. Змістом же оцінки процесуальних джерел доказів є визнання допустимості їх використання у кримінальному провадженні і повноти відомостей, що містяться в них.

Допустимість доказів означає, що: по-перше, фактичні дані як докази повинні бути отримані уповноваженими на те суб'єктами; по-друге, фактичні дані (відомості) повинні бути отримані з відомого, доступного для перевірки і не забороненого законом джерела; по-третє, такі дані повинні бути отримані в установленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян; по-четверте, фактичні дані і сам процес їх одержання мають бути належним чином закріплені і засвідчені; по-п'яте, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дають змогу здійснити аналіз і перевірку достовірності й законності одержання фактичних даних. Отже, реалізація принципу допустимості доказів є гарантією захисту законних прав та інтересів громадян, а також гарантією одержання достовірної доказової інформації.

Частина друга ст. 550 КПК логічно продовжує та розвиває положення допустимості доказів з урахуванням специфіки отримання матеріалів у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави. За своїм змістом вона регламентує відсутність потреби легалізації відомостей, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави, та додатково визначає вимоги для суду щодо визнання їх допустимими. Вони стосуються визнання судом відомостей, які містяться в таких матеріалах, допустимими лише за умови, Що під час їх отримання не було порушено засади справедливого судочинства, права людини і основоположні свободи, що повною мірою відповідає статтям 86-87 КПК (детальніше див. коментар до статей 86-87 КПК). При цьому суд повинен по кожному провадженні індивідуально відповідно до обставин перевіряти відсутність порушень не тільки міжнародних норм права, основного закону та законодавства запитуваної держави пр отриманні матеріалів, й а прав людини згідно із її правовим статусом.

На відміну від частини першої, частина друга не обмежується лише документам а визначає таку категорію, як відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у р

зультаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співробітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодавством запитуваної держави. Ця категорія об'єктивно включає в себе як процесуальні джерела до- зів, так і будь-які інші відомості, що мають певну процесуальну форму та можуть мати цінність для кримінального провадження, але можуть не мати статусу доказів у справі.

Частина друга статті надає можливість зробити висновок про те, що відсутність потреби у легалізації таких відомостей не залежить від наявності міжнародного договору, дії принципу взаємності у міжнародних відносинах. Відповідно її можна кваліфікувати як норму національного законодавства, яка легалізує (визнає юридичну дійсність у кримінальному процесі України) відомості, які містяться в матеріалах, отриманих у результаті виконання дій, передбачених у запиті про міжнародне співро- ітництво, органами іноземної держави та за процедурою, передбаченою законодав- твом запитуваної держави, проте із обов'язковим вирішенням питання їх допустимості згідно із її вимогами та вимогами КПК у цілому, навіть за відсутності міжнародних договорів. Проте доцільно зазначити, що суд повинен не тільки визначити допустимість таких відомостей, а й здійснити їх перевірку та оцінку за загальними правилами КПК.

Важливим для визнання доказу, отриманого під час надання міжнародної правової допомоги, допустимим є дотримання всієї процедури підготовки, виконання і передачі запиту з матеріалами суб'єктами, які беруть участь у міжнародній правовій допомозі при проведенні процесуальних дій, та норм КПК. Якщо міжнародним договором обумовлені спеціальні правила проведення процесуальних дій щодо отримання відповідних матеріалів, відомостей, то докази, отримані в результаті їх проведення, визнаються допустимими за умови дотримання даних правил. Зокрема, учасники Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р. відповідно до ч. 2 ст. З повинні враховувати правило, згідно з яким «якщо запитуюча сторона бажає, щоб свідки і експерти дали свідчення під присягою, то вона спеціально про це просить, а запитувана Сторона виконує прохання, якщо законодавство її держави цього не забороняє». Відповідно до Мінської конвенції 1993 р. (ч. З ст. 73) кожен лист матеріалів кримінальної справи, в тому числі слідчої дії, вироблений відповідно до міжнародних доручень, має бути завірений гербовою печаткою, в іншому випадку такий протокол втрачає юридичну силу. У необхідних випадках при провадженні слідчих дій можлива присутність органів запитуючої сторони, які здійснюють провадження у кримінальній справі. У зв'язку з цим на прохання запитуючої установи їй своєчасно мають повідомляти про час і місце виконання запиту (ст. 4 Європейської конвенції про правову допомогу 1959 р., п. З ст. 8 Мінської конвенції 1993 р.). Це положення конкретизовано в деяких двосторонніх міжнародних договорах.

Отримані в результаті виконання міжнародних слідчих доручень матеріали повинні долучатися до кримінального провадження як докази, про що слідчий, орган дізнання, прокурор або суддя (суд) виносить постанову (ухвалу). Таким отриманим матеріалам має бути надана належна процесуальна форма, хоча КПК не містить окремої норми щодо процесуального оформлення суб'єктом доказування таких доказів.

3. Частина третя коментованої статті визначає положення про те, що правовий статус учасників кримінального провадження в іноземній державі не потребує додаткового встановлення за правилами КПК, у тому числі із винесенням відповідних постанов слідчим, органом дізнання, прокурором або судом. Такий статус повинен визначатися згідно із документами, які направляються у зв'язку із запитом про міжнародне співробітництво, якщо їх складено, засвідчено у відповідній формі офіційною особою компетентного органу запитуючої або запитуваної сторони і скріплено гербовою печаткою компетентного органу відповідно до частини першої та другої цієї статті.

Виконання дій, передбачених у запиті, у кожному конкретному випадку обмежується його рамками (змістом). Оскарження процесуальних рішень і документів, доданих до клопотання (доручення), повинно здійснюватися зацікавленими особами за місцем їх вчинення, тобто за місцем знаходження запитуючої сторони.