Розділ IX міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

Глава 42

Загальні засади міжнародного співробітництва

Стаття 541 Роз'яснення термінів

1. На сучасному етапі розвитку суспільства, в умовах інтернаціоналізації всіх сфер суспільного життя і, як наслідок, інтернаціоналізації злочинності, поширення її типових закономірностей, тенденцій і форм на інші країни і регіони, міжнародна правова допомога у кримінальних справах, її належна правова регламентація в національному законі як одна з найважливіших умов ефективного міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю набуває значення гарантії здійснення правосуддя, оскільки забезпечує можливість одержання доказів у кримінальній справі, виконання прийнятих процесуальних рішень, відшкодування заподіяного злочином збитку, притягнення до кримінальної відповідальності винуватих у вчиненні злочину осіб, вирішення інших завдань кримінального судочинства. Усе частіше у ході розслідування різноманітних злочинів та судового розгляду кримінальних справ національні компетентні органи однієї країни запитують допомогу у іншої щодо надання документальних і речових доказів, забезпечення показань експертів та свідків, а також здійснення екстрадиції обвинувачених або засуджених осіб.

Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України. Тому ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. № 1906-ІУ повторює вищезазначену норму Конституції і додатково визначає, що чинні міжнародні договори України застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті зако-нодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (абз. 2 ППВСУ «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією» від 8 жовтня 2004 р. № 16).

Одним із основоположних джерел правових норм у правовідносинах між державами, що виникають у галузі кримінального судочинства, є МПГПП. Норми цього міжнародно-правового документа певною мірою визначають основні правила поводження з людиною, яка потрапила у сферу судочинства. Пакт проголошує, що кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути безпричинно підданий арешту або триманню під вартою, ніхто не може бути позбавлений волі інакше, як на таких засадах і такою процедурою, які встановлені законом.

Ці основні положення перейняті національним законодавством і застосовуються в міжнародно-правових відносинах, що виникають із приводу судочинства.

Міжнародна взаємодія у сфері кримінального судочинства недостатньо регламентована кримінально-процесуальним законодавством, оскільки є бланкетною і викладена у міжнародних договорах та іншому законодавстві.

1) Аналізуючи запропоновану дефініцію поняття «міжнародна правова допомога», можна виділити такі його ознаки:

- специфічний суб'єктний склад - виключно компетентні органи держави;

- специфічний фактичний склад - полягає у проведенні компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для іншої держави;

- метою є надання допомоги у досудовому розслідуванні, судовому розгляді або у виконанні вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою.

Наукова доктрина має дещо відмінні від запропонованих законодавцями підходи дефініції поняття «міжнародна правова допомога».

У дослідженнях, присвячених проблемі міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, наводяться різні доктринальні визначення міжнародної правової допомоги у кримінальних справах. Наукові уявлення про обсяг і зміст поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» змінювалися з розвитком міжнародного кримінально-процесуального права і концепції співвідношення національної і міжнародної правових систем.

На перших етапах становлення інституту міжнародної правової допомоги визначалися такі її основні складові: порядок здійснення державами каральної влади всередині країни; умови і розміри взаємної міждержавної правової допомоги у сфері кримінального судочинства. Отже, можна зробити висновок, що для міжнародної правової допомоги в період становлення її як правового інституту були характерні такі сутнісні ознаки, які не втратили свого значення і на сучасному етапі міжнарод-ного співробітництва: обсяг і умови її надання; взаємні права та обов'язки держав; дії, що були актом міжнародної правової допомоги, які здійснювалися на підставі внутрішнього законодавства держав-учасниць договору; порядок їх здійснення.

У сучасному міжнародному праві поняття «міжнародна правова допомога у кримінальних справах» є предметом правового регулювання ряду двосторонніх і багатосторонніх договорів. Водночас слід зазначити, що договори не містять його дефініції, а лише визначають обсяг такої допомоги.

У літературі можна знайти різні точки зору щодо поняття і характеру міжнародної правової допомоги. Зокрема, під міжнародною правовою допомогою пропонують розуміти: здійснення певних дій на прохання запитуючої сторони, виконання яких необхідне для розслідування, розгляду в суді кримінальної справи чи для виконання призначеного у справі покарання в іншій договірній країні; допомогу, що надається органам певної держави при розгляді конкретної кримінальної справи органами іншої держави; підготовку, передачу до іноземних правоохоронних і судових органів, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних дій), екстрадицію осіб, які підозрюються (обвинувачуються) у вчиненні злочинів, передачу або прийняття кримінального переслідування.

Аналіз різних поглядів щодо сутності і поняття міжнародної правової допомоги у кримінальних справах, а також відповідних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів у цій сфері дає змогу виділити її характерні ознаки. Правовою основою цього виду співробітництва є міжнародний договір чи взаємність, підтверджена відповідними документами. При цьому термін «міжнародний договір» розуміють як родовий щодо групи міжнародно-правових актів, які можуть мати різне найменування. Відповідно до п. 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. «договір» означає міжнародну угоду, яка укладена між державами в письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи в декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

2) Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію поняття «видача особи (екстрадиція)», можна виділити такі його ознаки:

- основною передумовою її реалізації є розшук особи компетентними органами іншої держави;

- метою цієї процедури є притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

У цьому пункті коментованої статті визначено своєрідний алгоритм провадження екстрадиції:

- офіційне звернення про встановлення місця перебування на території запитуваної держави особи, яку необхідно видати, та видачу такої особи;

- перевірка обставин, що можуть перешкоджати видачі;

- прийняття рішення за запитом;

- фактична передача такої особи під юрисдикцію запитуючої держави.

Інститут екстрадиції регулюється гл. 44 КПК «Видача осіб, які вчинили кримінальне правопорушення».

Основними міжнародними нормативними актами, які регламентують питання видачі осіб (екстрадиції), є:

- Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. з двома додатковими протоколами, ратифіковані ЗУ від 16 січня 1998 р. № 43/98-ВР;

- Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (Мінська конвенція), ратифікована ЗУ від 10 листопада 1994 р. № 240/94-ВР і Протокол до конвенції 1997 р., ратифікований ЗУ від 3 березня 1998 р. № 140/98-ВР;

- інші багато- та двосторонні договори про видачу осіб (з Бразилією, Єгиптом, Індією, Іраном, Китаєм та Панамою).

Поряд із ними правовою підставою для екстрадиції можуть бути багатосторонні конвенції та двосторонні договори з більш широким предметом регулювання, окремі положення яких регламентують питання видачі осіб. Наприклад, багатосторонні конвенції, укладені під егідою ООН (Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму 1999 р., Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р., Конвенція ООН проти корупції 2003 р. та ін.), Ради Європи (Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією 1999 р., Конвенція про кіберзлочинність 2001 р. тощо) та інших міжнародних організацій, а також двосторонні договори про правову допомогу у кримінальних справах (з В'єтнамом, Польщею, Латвією, Молдовою, Монголією та іншими державами), які містять положення про видачу осіб.

Відповідно до ст. 80 Мінської конвенції зносини з питань видачі і кримінального переслідування здійснюються Генеральними прокурорами Договірних сторін. Відносини з Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою, Республікою Узбекистан, Республікою Таджикистан та Туркменістаном урегульовані лише вказаною Конвенцією, а тому зносини органів досудового слідства та судів України у питаннях екстрадиції з компетентними органами цих держав здійснюються виключно через Генеральну прокуратуру України (детальніше див. коментар до гл. 44 КПК).

3) Аналізуючи запропоновану законодавцями дефініцію поняття «перейняття кримінального провадження», можна виділити такі його ознаки:

- суб'єктами є виключно компетентні органи держав;

- полягає у здійсненні цими органами однієї держави розслідування злочину, вчиненого на території іншої держави;

- метою є притягнення особи до кримінальної відповідальності;

- обов'язковою умовою для перейняття провадження є оформлення та направлення відповідного запиту.

Процедури перейняття кримінального провадження здійснюються в Україні на підставі положень Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р., Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, кримінальних та сімейних справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція), Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 р., наказу Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща" на виконання ст. З Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27, Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 р., наказу Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною про-куратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 2, наказу Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів прокуратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн, двосторонніх міжнародно-правових договорів з питань правової допомоги у кримінальних справах (детальніше див. коментар до гл. 45 КПК).

4) Визнаючи термін «запитуюча та запитувана сторона» слід враховувати, що запитуючої стороною може виступати як держава, так і міжнародна судова установа, а запитуваною - тільки держава.