16.Національне відродження.

Серед українських земель, які в XIX ст. складали південно-західну ча-стину Російської імперії, було чотири великих регіони: Лівобережна Укра¬їна, Слобожанщина, Правобережна Україна й Південна (Степова) Україна.Лівобережна Україна (територія на схід від Дніпра) — земля з явно відмітним суспільно-політичним устроєм і культурою, колишня Гетьманщина, що поступово, протягом XVIII ст., утратила свій напівавтономний статус. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система, і Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернатора. У1783 р. тут було введено кріпосне право, але з цьо¬го часу минуло ще кілька десятиліть, поки місцеве українське суспільство було приведено у відповідність із суспільним ладом імперії. Тільки и 1853 р. скасоване традиційне українське право, що грунтувалося на литовському статуті, а в 1831-1835 pp. — і міське самоврядування, заснова¬не на магдебурзькому праві.Лівобережжя було регіоном з переважно українським складом населення (98,1%), що в основному проживало в селах. Характерною рисою ста¬новища селянства на Лівобережжі була менша, ніж в інших регіонах, ча¬стина закріпачених; з кінця XVIII ст. і до середини XIX ст. вои складали 41-45% місцевого населення.Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Спочатку, у XVI ст., вона була колонізована російськими козаками, які охороняли південні кордони від татарських набігів. Протягом XVII ст. заселення цієї території здійснювалося за рахунок збіглих козаків і селян із Правобережної України. декретом 1785 р. було проголошено, що південні степи не зазнають кріпо¬сництва. Землі ці повинні були заселятися вільними селянами, відстав¬ними солдатами та ін. Одночасно Катерина II щедро роздавала південні землі своїм фаворитам, високопоставленим чиновникам і офіцерам. У міру зростання господарського значення регіону деякі поміщики почали виво¬зити сюди кріпаків із Лівобережної, Правобережної та Слобідської Укра¬їни, дещо менше — з російських етнічних земель. Дворяни й місцева ад¬міністрація закривали очі на те, що частина їх була збіглими кріпаками. Переселенці на 20-30 років звільнялися від сплати податків. Потік їх не зменшився й після того, як у 1796 р. у Новоросії було введено кріпосне право.На відміну від інших етнічних регіонів українські селяни в Новоросії проживали в тісному сусідстві з іншими національностями. З другої по¬ловини XVIII ст. і до початку 1820-х років степові райони України заселя лися іноземними колоністами, яких приваблювали сюди обіцянки звіль¬нення від податків і релігійної свободи. Таким чином, у Південній Україні виникли компактні поселення на¬родів різних національностей. Молдавські селяни проживали в західній частині Херсонської губернії. Уздовж берегової лінії Чорного моря тяглися колонії болгарських і грецьких селян. Поселення сербів були зосере¬джені на північно-східних і північно-західних окраїнах земель Запоріжжя . Велику групу іноземних колоністів складали так звані «чорноморські німці», їхні поселення були розсіяні невеликими острівцями в трьох но¬воросійських губерніях і поділялися за конфесіональним принципом на громади лютеран-євангелістів, католиків і менонітів. У містах Півдня проживали італійці, вірмени та євреї.Незважаючи на всі зазначені особливості становлення й розвитку території Південної (Степовий) України наприкінціXVIII-XIX ст., Південь став важелем господарської інтеграції українських земель. Якщо раніше Правобережжя підтримувало зв'язок із Польщею, а Лівобережжя й Слобожанщина з Росією, і Дніпро був не тільки географічним, а й політичним і господарським рубежем, то освоєння Півдня докорінно змінило си¬туацію: з цього часу торгівля правого й лівого берегів переорієнтувалася в південному напрямку. Після руйнування та ліквідації Запорізької Січі близько 9 тис. козаків переселилося на територію Османської імперії, створивши в гирлі Дунаю Задунайську Січ. Кілька тисяч козаків, з тих, що залишилися на місці, стали державними селянами. Вони розчинилися серед новоприбулих і стали нечисленною й маргінальною групою. У 1792 р. Потьомкін для охорони південних кордонів створює так звану Чорноморську Січ, переселивши Чорноморське козацьке військо (близько 25 тис. чоловік) на землі Чорноморської прикордонної лінії, що про¬ходила по лівому березі р. Кубань. Так були відкриті двері для масового переселення колишніх запорізьких козаків і селян із Лівобережжя та Півдня. Кубанське козацтво заснувало 40 курінних селищ. У роки російсько-турецької війни 1828-1829 pp. на Кубань переселилася частина задунайських козаків, які в травні 1828 р. на чолі з Гладким перейшли під владу Російської імперії. З них було сформовано Азовське козацьке військо.Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Кількість українців серед населення Північного Кавказу виросла з 2,4% у 1795 р. до 18,6% у 1858 р. Населення 9 губерній України виросло з 8,7 млн чоловік у 1811 р. до 13,6 млн чоловік у 1863 р.АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА « КОРОЛІВСТВА ГАЛИЧИНИ І ЛОДОМЕРІЇ »З трьох частин західноукраїнських земель першою до складу Габсбурзької монархії ввійшла Підкарпатська Русь (Закарпаття), яка ще в 1526 р. у складі Угорського королівства потрапила під владу австрійської династії. Буковина недовго, у 1775-1786 pp., була окремою адміністративною час¬тиною, у 1787 р. вона була приєднана до Галичини й після 1849 р. одер¬жала статус окремої провінції (краю). Інші українські землі були об'єднані разом із польськими, які дісталися Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини й Лодомерії. Ця перероблена на латинський манер назва по суті означала Галицько-Волинське князівст¬во. Власне, Галичина становила більшу, східну частину Королівства, а до західної частини входили етнічні польські землі — Малопольща. Королів¬ство Галичини і Лодомерії було створено штучним шляхом і майже не мало нічого спільного з історичними традиціями.В австрійській Галичині українці та поляки складали трохи більше ніж по 40%, євреї — близько 10% населення. Поляки проживали переважно на захід від ріки Сян, тоді як українці жили переважно в Східній Гали¬чині, де й складали 65%, поляки — близько 20% і євреї — понад 10%. Як і у випадку з українськими землями в складі Росії, так і в українських землях у складі Австрії етнічні відмінності збігалися із соціальними.У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Українці в усіх трьох частинах складали переважно селянську націю з нечисленним прошар¬ком духовної та світської інтелігенції.Серед новопридбаних земель Австрійської імперії Галичина займала центральне місце й була найбільшою провінцією.