13. Політичний дискурс. Жанри політичної комунікації.

«Політичний дискурс» — це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно з існуючими традиціями та отримали перевірку досвідом.

Основні характеристики:

1. авторство (в пол. .дискурсі автором вважається той, хто бере на себе відповідальність за його зміст). Типи текстів- власне авторські, тексти без формального автора ( конституція, гасла, салогани), тексти із зміщеним автором (напр, книга відповідей президента на питання)

2. адресність пол. Тексту -адресат для якого створюється пол. текст. Адресати: - громадяни, - політичний опоненти, - політичні однодумці. За кількістю: індивідуальний, груповий, масовий адресат. Звернення: безпосереднє, опосередковане (через ЗМІ).

З . стратегія і тактика пол. комунікації. Стратегія орієнтована на зміну поглядів адресата (в кожного політика своя).

Жанри політичного мовлення. Кожній комунікативній ситуації в політичному мовленні відповідають свої жанри. Розрізняють політичні жанри усного мовлення (виступ на мітингу, доповідь, бесіда, дебати, інтерв’ю тощо) та жанри писемного мовлення (програма, листівка, газетна стаття, лист політичному лідерові тощо).

Залежно від функції розрізняють ритуальні жанри (інагураційне звернення, вітальне слово тощо), орієнтаційні жанри (доповіді, накази, договори, згоди тощо), агональні жанри (гасло, листівка, виступи на мітингах тощо) та інформаційні жанри (газетна інформація, звернення громадян до політиків та в ЗМІ).

За обсягом інформації серед жанрів політичного мовлення розрізняють малі (гасло, салоган, речевка), середні (виступ на мітингу або в парламенті, листівка, газетна стаття тощо), великі (партійна програма, політична доповідь, книга тощо).

За метою в політичній комунікації розрізняють інформативні, оцінні та імперативні жанри. Причому інформація, оцінка та імператив можуть бути присутніми в одному тексті водночас, а може переважати й один із критеріїв. Прикладом переважно інформативного жанру є автобіографічні книги політичних лідерів. Прикладом імперативності є гасла, слогани – фрази, що в короткій та яскравій формі передають основну ідею, актуальну задачу або вимогу. Гарне гасло зазвичай характеризується стилістичною довершеністю (метафора, еліпс, анафора, лексичний повтор, синтаксичний паралелізм тощо). Наведіть зразки слоганів, що застосовуються вітчизняними політиками: Вони відпочивають, вона працює. Україні боєздатну армію. Україні заможне село.

13. Основні поняття політичної лінгвістики (мовна політика, мовне будівництво, мовне планування). Характеристика мовної політики в Україні.

Мовна політика та мовне будівництво є складовими державного регулювання мови.

Мовна Політика	це сукупність ідеологічних принципів і політичних, юридичних, адміністративних заходів спрямованих на розвиток, функціонування, баланс мов, зміну чи збереження мовної ситуації в державі, регіонах, соціумах. У центрі МП стоять політ цілі, що формулюються політ інститутами – конституцією, політ програмами.
Мовне будівництво	є частиною мовної політики, і є комплексом заходів:, що проводяться на загальнодерж та регіональному рівнях: розробка нац..програм навчаня мови. Розробка словників, засоби ЗМІ. Наприклад: МБ можна вважати реформи російського письма та орфографії. Петровська реформа (1708) призвела до заміни церковної кирилиці на громадянський шрифт, у якому розрізнялися друковані та прописні літери.
Мовне планування	Реалізація мовної політики названа мовним плануванням, яке здійснюється відповідними установами: комісіями державних органів, академіями, університетами. Термін «мовне планування» уведений норвезьким соціолінгвістом Е. Хаугеном у 1959 р. Мовне планування передбачає певну послідовність дій: 1) соціолінгвістичні дослідження мовної ситуації в державі чи в регіоні (приміром, чотирирічний проект вивчення ситуації у країні, де на 8 млн. осіб існувало 70 мов); 2) визначення цілей і кроків мовного планування (вибір державної мови або мов, визначення ставлення до мов національних меншин, стандартизація та кодифікація літературної мови, вибір абетки); 3) модернізація мови (упорядкування правопису, терміносистем і функціональних стилів, адаптація слів іншомовного походження); 4) підготовка підручників, словників, організація підготовки фахівців філологічного напряму та журналістів.