МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ

Дніпропетровське училище культури

Постановочний план до вистави «Пітер Пен і Венді»

Студентки III – Р курсу: Ходос Оксани

Викладач: Чуйко С.І.

м. Дніпропетровськ 2013р.

Обґрунтування вибору

Я вибрала повість англійського письменника Джеймса Баррі «Пітер і Венді» для постановки дипломної вистави, тому що в цьому творі автор особливо яскраво, правдиво і так просто показав читачу дитячий світ у самих різних його проявах, світ, який для нас, дорослих, є одним із самих таємничих, загадкових і незбагнених світів у Всесвіті. Я думаю, що ця повість про дітей, їх взаємовідносини, мрії, дружбу, конфлікти написана саме для дорослих, щоб допомогти їм зрозуміти своїх чад, а можливо, і навіть багато чому повчитися в них.

У цьому творі автор розкриває ряд проблем, одна з яких – проблема взаєморозуміння батьків і дітей. Завдяки цьому повість ніколи не втратить свою актуальність, так як завжди будуть батьки і завжди будуть діти, але не завжди вони знаходять спільну мову один з одним. Говорячи «діти» я маю на увазі не тих, які вже знають таблицю множення і можуть відшукати на карті свою країну, а тих, до кого уві сні ще приходить маленький хлопчик з пом’ятою тінню та феєю за пазухою. Зрозуміти ці зовсім маленькі створіння нам, дорослим, уже практично неможливо. Зазвичай, цю проблему пояснюють відмінністю поколінь, але у Баррі, очевидно, була на це своя думка. Він пояснює це тим, що ми, уже будучи дорослими, дуже часто забуваємо, що теж, колись дуже давно, біли дітьми і наші батьки дивились на нас такими ж збентеженими очима, коли ми їм розповідали про чергову нічну подорож на якийсь там острів. Але це було так давно, що, іноді, нас терзають сумніви, а чи дійсно це було? Чи може, це всього лише майже забутий сюжет із дитячої книжки?.. Чому для нас діти, наче інопланетні істоти? Чому ми так несхожі, адже це ж і є ми, просто багато-багато років тому назад? Невже наша пам'ять така коротка, що зараз ми навіть не можемо згадати, про що більш за все мріяли у дитинстві, адже саме дитячі мрії виходять із самого серця? Вони і є самими найщирішими, найчистішими і найдобрішими побажаннями в світі, адже діти ще не пізнали розчарування, брехні, лицемірства, вони не обтяжені життєвими, зовсім не казковими проблемами і не розучилися літати.

Літати… А що насправді означає літати? У повісті автор описує нам ці «польоти» буквально, наче діти і справді можуть літати, як птахи. Однак, я думаю, що Баррі хотів цим дуже багато сказати. Літати – це, в першу чергу, дивитись на світ очима дитини – безтурботно, життєрадісно, з висоти пташиного польоту і головне просто. Зазвичай, у світі все просто, але діти, як забавно б це не звучало, краще за всіх це відчувають.

Так чому ж дорослі не вміють літати? Та тому, що «летать может только тот, кто весел, бесхитростен и бессердечен, а взрослые уже не такие». З роками люди стикаються в своєму житті з багатьма не дуже приємними явищами, про котрі вони навіть не знали в дитинстві. Думаю пояснювати тут, що ж це за явища – безглуздо, я впевнена, що кожен з нас вже давно вивчив їх напам’ять. Це змушує дивитись на світ не з висоти пташиного польоту, а знизу вгору, та ще й прямо в обличчя всьому світу, а це досить страшно. Коли ми дорослішаємо, всі міфи у нашій свідомості розвіюються, дитячі герої і персонажі виявляються вигаданими, фальшивими, казки виявляються брехнею і правда ця проходить до нас зовсім неочікувано. Наші ілюзії, мрії, все те у що ми вірили в дитинстві з таким ентузіазмом, розбивається, як ялинкова іграшка. Але не варто докоряти Джеймсу Баррі за марно подаровані надії, називати казки – брехнею, а дитячі мрії – дурістю, адже ми виросли саме на них, завдяки ним ми такі, які є зараз – дорослі, але з очима, як на дитячих фотографіях. Відчувши життя сповна, випробувавши на собі всі її прояви, якою жорстокою і несправедливою вона може бути, дуже важко зберегти у собі ту малу дитину з крилами на спині і серцем повним крилатих мрій.

Ось чому головний герой повісті Пітер Пен так не хотів дорослішати – щоб не розучитись «літати» як це трапилось із Венді. Вона подорослішала, одружилась, у неї народилась донечка. Можливо, саме народження дочки вплинуло на Венді більше всього. Адже коли у нас з’являються діти, ми намагаємось віддати їм ту дитину, яка колись жила у нас самих. Саме тому наші діти можуть дозволити собі те, що нам вже непідвладне.

Моя постановка вирішує виховні задачі, як для актора, так і для глядача. Я думаю, що для будь-якого актора, професіонал він чи лише починаючий актор, одночасно важливо і важко зіграти дитину, тому акторам, персонажі яких – діти, надається чудова можливість знову, як багато років тому назад, поринути у світ фантазій і пригод, відчути те, що відрізняє нас від дітей, і можливо винести з цього певний досвід. А для акторів, які грають негативних персонажів дуже важливо, втілившись в жорстоких, підлих, безсердечних піратів зрозуміти, що в світі є добро, і треба намагатись увібрати в себе якомога більше найкращого, доброго і світлого. Що ж до глядачів, то для них викладається урок в успішному спілкуванні з дітьми і діє як нагадування, про те, що дитячий світ, яким би нереальним і безумним він не був – це його власний світ і роль батьків у ньому – не дати нікому його зруйнувати, а в свою чергу навчитися його поважати.

Декораційне оформлення моєї постановки розділяється на два блоки: дитяча спальня Венді і країна Небувалія (Небувалий острів), фантастичний світ дитини. Спальня Венді змальована достатньо умовно, основні елементи якої – відкрите вікно, яке символізує незмінну батьківську любов, і ліжко дівчинки, яке у моїй постановці з’являється у вигляді ліжка-гойдалки, щоб підкреслити особливу мрійливість і легкість його хазяйки. Для втілення декорації зображення острову використовується яскрава барвиста кольорова гамма, на ньому ми бачимо і хатинку зниклих хлопчаків і Пітер Пена, і елементи піратського бригу, які то з’являються, то зникають в залежності від епізоду.

Ця постановка також гарна тим, що сама по собі є своєрідним путівником в дитячий світ фантазій, здавалось би, такий вигаданий і несправжній, але насправді саме так дитячі очі сприймають нашу дійсність. Для них «злі і похмурі люди» не об’єкт ненависті і неповаги, а лише зайвий привід довести свою хоробрість і безстрашність; вони весело заливаються сміхом, коли дивляться смерті в обличчя; вирішення проблем знаходять легко й нехитро; а головне вони уміють любити і пробачати. Тож, може, треба брати з них приклад?