4. Конспект лекцій

Лекція 1. Юридична деонтологія як наука і навчальна дисципліна.

1. Місце юридичної деонтології в системі юридичних та інших наук.

Юридична наука або юриспруденція (правознавство, право) – це система знань у сфері суспільствознавства (гуманітарних наук) про об’єктивні власти­вості права і держави та політико-правові закономірності (загальні і приватні) їх виникнення, розвитку та функціонування.

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі на­прикінці IV – на поч. III століття до н.е. (лат. jurisprudentia – знання права) і нині вживається у значеннях:

– науки про право і державу, теоретичної діяльності у галузі права;

– практичної діяльності юриста (суддя, проку­рор, слідчий, адвокат тощо).

Правознавство є системою взаємозалежних юри­дичних наук, яка за предметом поділяється на цикли наук:

– історико-теоретичні (теорія держави і права, юридична деонтологія, історія дер­жави і права України, історія дер­жави і права зарубіжних країн, історія політичних і правових учень, філософія права, соціологія права, антропологія права тощо);

– галузеві (право / процес: конституційне / -ий, цивільне / -ий, кримінальне / -ий, адміністративне / -ий, господарське / -ий; право: сімейне, земельне, митне, фінансове, муніципальне, трудове, соціального забезпечення, екологічне, кримінально-виконавче та ін.);

– спеціально-юридичні або прикладні (судові та правоохоронні органи України, адвокатура, нотаріат, органи прокуратури, криміналістика, кримінологія, юридична психологія, правова статистика; судова: медицина, психіатрія, експертиза та ін.);

– науки про державу і право зарубіжних країн: конституційне право зарубіжних країн, торгове і цивільне право зарубіжних країн, кримінальне право зарубіжних країн тощо);

– міжнародно-правові (міжнародне публічне право: прав людини, морське, повітряне, космічне, екологічне, дипломатичне і консульське, міжнародних договорів, міжнародних організацій, міжнародної безпеки; міжнародне приватне право, зовнішньоекономічне право і т. д.).

Отже, юридична деонтологія містить знання, необхідні для адекватного та глибокого розуміння професії юриста, а тому є вступом до юридичної спеціальності; створює у свідомості студентів теоретичні основи для успішного засвоєння інших юридичних наук і навчальних дисциплін; збагачує правничу науку і юридичну практику новими знаннями та підходами.

2. Історія становлення системи деонтологічних знань

Глибокий розвиток деонтологія отримала в сфері медицини. Формування системи деонтологічних знань в межах медицини відбулося не випадково, а тому, що медицина є найгуманнішою галуззю людської діяльності. Процес лікування людини, збережен­ня її як соціальної цінності, як частини живої природи – є проявом високої моралі, доброти, гуманізму. Відомо, що цілий ряд деонтологіч­них норм, за допомогою яких народжувався ідеал лікаря–муд­реця, було сформульовано ще в античний період Гіппократом: «...Усе, що шукають в мудрості, усе це є і в медицині, а саме: презирство до користолюбства, сумлінність, скромність, прос­тота в одязі, повага, мислення, рішучість...». Медична деонтологія, зокрема, та етика, у цілому, протягом століть збагачувались за рахунок релігійних джерел, наукових праць з філософії, права і політики тощо.

Наука «Юридична деонтологія» сформувалась протягом другої половини ХХ ст. Так вже у 70-ті роки ХХ ст. її положення почали викладати в юридичних навчальних закладах в рамках спеціального курсу «Вступ до юридичної спеціальності». Метою цього курсу було ознайомлення студентів з юридичною професією та втягнення їх у навчальний процес. Взагалі влада СРСР розцінювала ВНЗ як осередки формування буржуазії, не планувала збільшення кількості підготовки юристів. Нині в багатьох розвинених країнах світу, зокрема в Україні і у країнах Латинської Америки кількість юристів переважає представників інших професій.

У 1976 р. С. С. Алєксєєв (проф. Свердловського юридичного інституту) видав перший підручник «Введение в юридическую специальность», у якому автор дослідив важливі проблеми, що допомагають осмислити юридичну науку та практику, зрозуміти юридичну діяльність. Зокрема, навів доводи необхід­ності високоетичної поведінки юриста: 1) право і законність – це інститути соціального життя, що втілюють ідеали та принципи суспільної моралі. А тому належне здійснення правових норм багато у чому залежить від моральності юристів, від дотримання ними вимог професійної етики. При цьому етика юриста охоплює одночасно загальні моральні принципи і особливі вимоги, виходячи з окремих видів юридичної роботи, а також включає етикет – правила ввічливості, такту, куль­туру поведінки; 2) специфіка юридичної роботи містить у собі потенційну небезпеку професійної деградації особи, що виявляється в актах бюрократизму, формалізму, втрати самоконтролю, недбалості, грубості, нелюдяності тощо; 3) робота юриста прямо впливає на долі людей, на їх взаємо­відносини, що споріднює професію юриста з професією лікаря. Тому закономірним стає питання про етику цих професій. Порівняння медичної етики з юридичною деонтологією виявляє їх спільну основу – любов до людини (у т. ч. повагу, розуміння, толерантність, допомогу, жертву, щирість, альтруїзм), мету – цінувати людину понад, забезпечуючи їй максимальні умови для повноцінного розвитку, та спільні джерела.

Однак засновником науки «Юридична деонтологія» вважають В. М. Горшенєва (проф. Харківського юридичного інституту), який дослідив проблеми цієї науки у низці наукових статей та за участі якого у 1988 р. авторським колективом було опубліковано навчальний посібник «Юридическая деонтология», де послідовно викладено предмет, функції юридичної деонтології, її принципи та роль у системі правових знань, а також узагальнено всю інформа­цію про кваліфікаційну характеристику юриста, розглянуто про­фесію юриста за кількома аспектами: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в) юрист як спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична культура юриста. Теоре­тичні положення та висновки В. М. Горшенєва заклали підвалини подальшого розвитку системи філософсько-етичних знань у про­фесійній діяльності юристів.

До проблеми юридичної деонтології у своїх працях зверталися також такі українські вчені як І. В. Бенедик, П. Д. Біленчук, С. Д. Гусарєв, О. М. Карпов, О. Ф. Скакун, С. С. Сливка, О. Д. Тихомиров, О. В. Шмоткін та ін.; російські – Ю. О. Агєшин, В. В. Бородина, А. П. Коренева, Е. А. Лукашова, В. С. Нєрсєсянц, Н. Я. Соколов, Л. К. Суворов та інші.

У галузі правових знань робилися спроби формулювання моральних якостей працівників юридичної сфе­ри також на офіційному рівні. Наприклад, у 20-х роках НКЮ УРСР затвердив порядок атестування працівників суду, згідно з яким передбачалося робити професійний підбір кадрів на посаду судді лише з урахуванням визначеного переліку їх якостей. У 1982 році Мінвузом СРСР було затверджено Кваліфікаційну характерис­тику юриста, де визначалася система вимог до його знань та умінь. У 1979 році Генеральною Асам­блеєю ООН було прийнято Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (резолюція №34/169). У жовтні 1988 р. представники дванадцяти країн-учасників ЄС ухвалили Кодекс правил здійснення діяльності адвокатів Європейського співтовариства. Існують також інші міжнародні документи, які відображають окремі сторони професійної етики юристів.

Втім у системі деонтологіч­них знань ще існують недоліки, які, в основному, мають науково-методологічний характер. Наприклад, досі чітко не визначені межі предмету даної науки, недосконалою видається і структура навчальних програм з юридичної деонтології, не вистачає комплексних наукових досліджень. Скажімо, у порівнянні з медичною деонтологією просліджується відставання у формуванні чіткої, узгодженої системи знань.

3. Юридична деонтологія як наука: поняття, предмет та методологія (методика, підходи, принципи, методи)

Юридична деонтологія (С. С. Сливка) – це наука про внутрішній імператив службового обов’язку, який створює передумови та мотиви вибору юристом норм поведінки у практичній діяльності, формування власних норм для кожної ситуації зокрема.

Юридична деонтологія (В. М. Горшенєв) – це галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення у юридичній практиці, тобто наука про пошук атмосфери досягнення необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає свої професійні послуги та кого повинен обслуговувати правовими засобами в процесі реалізації ними свого правового статусу.

Юридична деонтологія (О. В. Шмоткін) – це система загальних знань про юридичну науку, освіту та юридичну практику, вимоги до професійних на особистих якостей юриста, про систему формування цих якостей.

У центрі правового деонтологічного дослід­ження знаходиться людина (її знання, навички, вміння тощо), а також діяльність людини, що здійснюється у правовій сфері життя суспільства. Людина, її якості та її існування вивчаються й іншими науками, але в межах юридичної деонтології відбувається спеціалізація об’єкту дослідження (процесу або явища, що породжують проблемну ситуацію, і обрані для вивчення конкретною наукою).

В рамках існуючої парадигми (сукупності загальновизнаних на даному етапі розвитку науки взаємозалежних наукових досягнень, наукових теорій і відповідних їм правил, стандартів, методів наукових досліджень; системи теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв’язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства) змісту предмету (в межах об’єкта – це теоретичне відтворення об’єктивної дійсності, тих суттєвих зв’язків і відношень, які підлягають безпосередньому вивченню даною наукою, є головними, визначальними для неї) юридичної деонтології, виділяємо такі його складові:

– концептуальна характеристика юридичної науки, її змісту, системи, завдань, функцій, призначення та ролі у вирі­шенні питань суспільного буття;

– блок питань, що стосуються науково-педагогічної та практичної юридичної діяльності: поняття та зміст, види і форми здійснення, підготовка і перепідго­товка кадрів, професії, спеціальності, кваліфікація та її підвищення, атестація, тенденції розвитку;

– детальний аналіз вимог до особистих і професійних якостей працівників юридичної сфери: правового, морального, естетичного, психологічного, політичного, економічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру, а також етикет юриста;

– особливості нормативів поведінки юристів в межах окремих видів юридичної діяльності, професій, спеціальності: набуття і використання відповідних знань, вмінь, навичок, розвинення потрібних якостей тощо;

– проблеми здійснення юридичної діяльності в інших країнах в контексті вище окреслених питань.

Методологія – це вчення про науковий метод пізнання, система наукових принципів, на основі яких базується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів, прийомів дослідження.

Методика – сукупність прийомів дослідження (у т.ч. техніка та операції з фактичним матеріалом).

Підхід – один з головних компо­нентів парадигми, сукупність взаємозалежних наукових методів, певним чином пов’язаних між собою, серед яких один або декілька є голов­ними, а всі інші підпорядковані їм, залежні від них, мають допо­міжний характер: 1) історичний (заснований на вивченні державно-правових явищ у їхньому виникненні і розвитку; виявлення історичних фактів і на цій основі розумове відтворення історичного процесу, що роз­кривається через логіку, закономірності їх розвитку); 2) логічний; 3) герменевтичний; 4) порівняльний (спрямований на виявлення подібних і відмінних ознак між правовими і державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей їх виникнення, розвитку, функціонування) 5) аксіологічний (людські діяння можуть бути осмислені лише у співвіднесенні з цінностя­ми (благами), якими визначаються норми і цілі поведінки людей; використовується при дослідженнях цінності права, правової культури, суспільної користі і небезпеки діянь у сфері дії права); 6) системний (припускає розгляд державних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів, що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем; 7) синергетичний (державно-правові явища досліджуються як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтується на випадкових процесах, особливо в їх кризових, неста­більних станах. Понятійний апарат цього підходу складають по­няття нерівноваги, кризи, еволюції, відхилення, імовірності випадку, самоорганізації, непередбачуваності, чинника порядку); 8) біхевіористський (акцентує ува­гу на дослідженні й інтерпретації державних і правових явищ з позицій домінуючого значення їх поведінкових характеристик, тобто процесів взаємодії з навколишнім середовищем: зміни своїх станів в залежності від зовнішнього впливу і, навпаки, зміни зовнішнього середовища відповідно до закономірностей свого розвитку; в межах даного вивчаються правомірна і протиправна поведінка, правова (у т.ч. правоохоронна) діяльність, правове спілкування); 9) гуманістичний (передбачає дослідження державно-правових явищ на основі визнання людини найвищою соціальною цінністю, вільний розвиток якої є метою, а не засобом соціального прогресу); 10) кібернетичний (використанням відповідних методів кіберне­тики, у яких важливу роль відіграють закони необхідного роз­маїття, співвідношення стимулів і антистимулів, сполучення зовнішнього регулювання і саморегулювання); 11) інституціональний (орієнтований на вивчення сталих форм організації і регулювання життя суспільства. Соці­альна поведінка людей вивчається в тісному зв'язку з існуючою системою соціальних нормативів та інститутів, що забезпечують відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, навичок, традицій, що передаються з покоління в покоління); 12) системно-функціональний; 13) структурно-функціональний.

Методологічні принципи – вихідні засади, які забезпечують системну спрямованість наукового дослідження і практичного пізнання об’єкта: 1) цілісності (досліджуваний об’єкт – це органічно інтегровані частини в єдине ціле); 2) примату цілого над складовими (функції окремих компонентів і підсистем підпорядковані функціям системи в цілому та її меті); 3) ієрархічності (підпорядкованість елементів цілому та супідрядність систем нижчого рівня систем вищого рівня); 4) структурності (означає спосіб закономірного зв’язку між частинами цілого, обумовлює єдність системи та її особливу внутрішню побудову); 5) самоорганізації (динамічна система іманентно здатна самостійно підтримувати, відтворювати або вдосконалювати рівень своєї організації при зміні внутрішніх чи зовнішніх умов її існування та функціонування задля підвищення стійкості, збереження цілісності, забезпечення ефективних дій та розвитку); 6) взаємозв’язку із зовнішнім середовищем (жодна система не може бути самодостатньою, вона має змінюватись і вдосконалюватись адекватно до змін зовнішнього середовища) тощо.

Принципи права (його основні засади, вихідні ідеї, Що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальненими відображеннями об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому).

Науковий метод – спосіб пізнання (досягнення поставленої мети і завдань дослідження), сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного завдання.

Наукові методи за критерієм широти застосування в процесі наукового дослідження та рівня узагальненості отримуваних знань поділяються на:

– загальнотеоретичні методи вищого (філософського) рівня – діалектична і формальна логіка;

– загальнонаукові методи – теоре­тичні й емпіричні;

– конкретно-наукові методи – використовуються окремими групами наук;

– спеціально-юридичні методи – окремою наукою.

Діалектика – це загальна методологія, яка дає знання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дозволяє охопити світ у його цілісності, визначити місце дослід­жуваної проблеми серед безлічі інших, її зв'язку з ними і т.д. У наукових юридичних дослідженнях використовується або всі або частина діалектичних узагальнень, що групують навколо себе інші способи пізнання. Діалектичні закони: 1) єдність і боротьба протилежностей; 2) перехід кількісних змін в якісні; 3) заперечення заперечення. Категорії діалектики: 1) сутність і явище; 2) зміст і форма; 3) необхідність і випадковість і т.д.

4. Завдання, функції, принципи і структура науки «Юридична деонтологія»

Завдання: 1) визначити нормативи поведінки юриста, що зумовлять ефективність його діяльності; 2) розкрити зміст та основні етапи морально-психологічного і правового осмислення професійної гідності, соціальної ролі і призначення (в різних сферах суспільного життя), професійних обов’язків; 3) сприяти гуманізації юридичної діяльності та викорененню в ній формалізму, бюрократизму; 4) розробити механізми своєчасного попередження, виявлення та усунення професійної деформації; 5) визначити шляхи підвищення кваліфікації юриста та підвищення престижу юридичної професії; 6) розробити засоби стимулювання юриста до активної участі у підвищенні правової культури суспільства; 7) використовувати позитивний досвід і наукові досягнення інших країн для розвитку вітчизняної деонтологічної науки та практики застосування її знань з метою підвищення рівня професійної діяльності юристів;

Функції – основні напрямки розвитку теоретичної науки та застосування її знань на практиці:

1) онтологічна (констатаційна, інтерпретаційна) – з’ясування (пізнання) і пояснення сутності та змісту предмету (те, що вже є); 2) гносеологічна – розкриває теоретико-методологічні проблеми пізнання закономірностей (як осмислити те, що є, за допомогою яких засобів, як відбувається мислення і формування думок); 3) евристична – створенні деонтологічних знань та їх оновлення; 4) прогностична – визначені напрямків і закономірностей розвитку юридичної практичної і теоретичної діяльності, нормативів професійної культури юриста; 5) аксіологічна – аналізує людські цінності і продукує знання, що ґрунтуються на загальнолюдських цінностях; 6) ідеологічна – створює фундаментальні ідеї, концепції і теорії, що лежать в основі нормативів поведінки юриста та відношення соціальних утворень до юристів; 7) виховна – сприяє професійному вихованню юристів, відповідно до найвищих соціальних стандартів, а також розвитку механізму безперервного самовиховання; 8) прикладна – аналізує юридичну діяльність на предмет її відповідності існуючим стандартам, ефективності, гуманності, перспективності, та сприяє вирішенню існуючих проблем такої діяльності.