„Батько-отаман" омелько волох

За часів відродження української державности, в роках 1917 — 1918, було, чимало українців, що розпочали свою службу Україні як українські патріоти, а закінчили її як зрадники. Одним з таких і був власне Омелько Волох.

У молодому віці він був шахтарем у Донецькому Ба­сейні, але закликаний до російського війська там підучив­ся. За прикладно-ревну служба дослужився в армії до під­прапорщика. В першу світову війну його відкомандирова­но до школи прапорщиків з приспішеним курсом. Після закінчення школи, в 1915 році, дістав ранг прапорщика й призначення до 54-го Східньо - Сибірського стрілецького полку. В бойових обставинах фронту Волох виявив себе енергійним і хоробрим вояком. Революція 1917 року заста­ла його в ранзі поручника.

Службу Україні розпочав у тому ж році в Харкові, в 3-му українському запасовому полку, де вже існувало ви­борне начало. В умовах революційного хаосу Волох почув себе, як риба в воді... Демагогія й уміння промовляти до спантеличених революцією вояків допомогли йому ста­ти виборним командиром полку. Тому що полк у швидко­му часі цілком збольшеничився, він разом із своїми при­бічниками втік до Києва.

Після сформування Симоном Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України Волох разом із своїм невели­ким відділом увійшов до складу того коша як командир куреня. З того часу й почалася спільна фронтово-бойова співпраця Волоха з майбутнім Головою Директорії й Головним Отаманом Військ УНР. Спільні бої за здобуття планованого комуністами київського арсеналу й дальші бої з червоними під час відступу з Києва спричинилися до ступневого зближення Волоха з Петлюрою й надовго за­лишили в останнього не тільки, як то кажуть, на його го-

45

лову, але й на нещастя цілої нашої армії почуття сантименту до Волоха як до правдивого „вояка-демократа", що йому можна довіряти й на нього з певністю покладати­ся...

На початку березня 1918 року Окремий Запорізький загін переформовано в Запорізьку дивізію, до складу якої увійшов і Гайдамацький кіш під назвою 3-ій гайдамацький полк на чолі з полк. Сікевичем. У тому полку Волох зали­шився командиром куреня. Командиром дивізії спочатку був ген. Прісовський, а потім ген. Натієв (грузин). Пізні­ше дивізію розгорнено в Запорізький Корпус, в якому полк. П. Болбочан спочатку був командиром дивізії, а після ви­їзду ген. Натієва до Грузії його призначено командиром корпусу. У грудні 1918 року Запорізький Корпус став яд­ром новоутвореного Лівобережного фронту, командувачем якого наставлено найвидатнішого командира в корпусі — полковника П. Болбочана.

Тогочасний командний склад Корпусу:

Командир Корпусу — полковник Болбочан

Командир 1-ої Запорізької дивізії — отаман Загродський

Полковник Дорошенківського полку — Литвиненко

Полковник Кармелюцького полку — Троцький

Полковник Гайдамацького полку — Волох

Полковник Богданівського полку — Лазуренко

Командир 2-ої дивізії — полк. Сільванський, після нього тимчасово полк. Крат — до середини березня 1919 р., полк. Осмолозський від середини березня (полк. Крат став помічником командира дивізії)

Полковник Республіканського полку — Шелест

Полковник Мазапинського полку — Дубовий

Полковник Наливайківського полку — Зельницький

Полковник Богунівськогз полку — Цирюлік

Полковник Кінного полку — Римський-Корсаков,

пізні­ше Дяченко

Командир Гарматної бригади — сотник Лощенко

46

Командир Запорізького Інженерного полку — полков­ник Козьма

Командир Авто-панцерного дивізіону — сот. Болдирев Командир Кінно-гірського дивізіону — полк. Алмазов Запорізька повітряна ескадра — п'ять літаків

Становище командира полку почало видаватися Воло­хові замалим ... Очевидно, амбітництво було в його істоті й раніше, але не було нагоди виявити його на ширшу ска­лю. Покищо він почав натякати, що з огляду на більшу численність його полку він повинен бути начальником ди­візії але незабаром напрямок його амбітництва пішов іще більше вігору. Головною перешкодою до здійснення його амбітницької мрії був полк. Болбочан, бо він стояв йому на дорозі до становища командира Корпусу ... Болбочан був Волохові осоружним і ненависним ще й тому, що в Кор­пусі дотримувалася дисципліна, полки (крім його) мали однострій з „погонами" („денікінщина" — обурювався Во­лох), а старшинський кадр походив переважно з інтеліген­ції, до якої примітивний „батько"-отаман ставився зневаж­ливо. Отже, Волох чекав на нагоду, щоб усунути Болбо­чана й самому стати на чолі Корпусу. Така нагода, нареш­ті, сталася, і Волох негайно почав „діяти".