„Батько" махно

Нестор Махно народився 27 жовтня 1889 року в містечку Гуляй-Поле, на Дніпропетровщині (Катеринославщині). Його батько Іван був хурманом. Він помер у середньому віці. Весь тягар утримання родини впав на матір, що зароб­ляла фізичною працею. Родина складалася з трьох синів, Нестор був наймолодший. Праця зранку до вечора не за­лишала матері часу на виховання своїх дітей. Все ж таки, вона спромоглася віддати наймолодшого сина до церковно-приходської школи. Після закінчення її Нестор працював у місцевій фабриці, спочатку звичайним робітником, а по­тім ливарником. Хлопець був моторний, всім цікавився, лю­бив читати, і мати його мала надію, що він, як казала, „ви­йде в люди". Хлопець дійсно „вийшов", але не в люди, а в недолюдки.

Життя його йшло своїм нормальним шляхом і ніщо не віщувало, що ім'я Нестора Махна набере розголосу не тіль­ки в Україні, але й далеко поза її межами. Все йшло гаразд до того часу, поки Нестор не попав під вплив покидьків суспільства, що належали до підпільної організації, члени якої називали себе анархістами - терористами. У дійсності вони були звичайні бандити. Раз спіткнувшсь у багні, він уже не спромігся піднятися з нього й почав брати участь у мордуваннях і грабунках. Заарештований в ранній моло­дості, Махно тікає з в'язниці в 1909 році. За короткий час його спіймано і вироком „Военно-окружного суда" засуд­жено на кару смерти через повішення. На прохання адвока­та засудженого до царя кару смерти замінено на доживотну каторгу. Власне ця каторга й стала для Мпхна кримінальною школою.

Здавалося, доля Нестора Махна стала безнадійною: все своє життя він мав провести в кайданах каторжника. Але, як відомо, доля мінлива. Несподівана революція 1917 року

32

відкрила двері в Росії не тільки політичним, а й криміналь­ним в'язням. Звільнений з каторги, Махно повертається до свого Гуляй-Поля. Революційно настроєні фабричні робіт­ники вітають його як жертву ненависного їм царського

режиму і як борця за волю!...

Несподівано для самого себе безпідставно овіяний сер-панком слави Махно стає головою громади в містечку. Перед ним відкриваються рожеві перспективи. Використову­ючи своє „з неба впавше" становище „героя революції", Махно розвиває жваву організаційну діяльність серед фаб­ричних робітників і різних злочинців. Усі ті мешканці Гу­ляй-Поля, які пам'ятають його кримінальне минуле, мовчать, бо бояться помсти.

Демагогічні гасла Махна і його обіцянка уможливити

кожному, хто лише приєднається до нього, робити все, що хоче і як саме хоче, згуртували навколо нього, перш над усе, розагітований та збаламучений негативний фабричний елемент і низи суспільства. Пізніше до цього збіговища приєдналися й різні неморальні авантюристи — аматори „сільних ощущеній" ... Це згуртоване навколо Махна від­дане йому „чесне товариство" і стало ядром руху, що ввій­шов в історію під назвою „Махнівщина".

Чим більше Махно „обростав у пір'я", за допомогою злочинного елементу, тим усе міцніше набирав сили його вплив. На протязі кількох місяців він очолив усі інститу­ції в Гуляй-Полі, а в липні 1917 року став безапеляцій­ною владою містечка й волостей навколо нього. Почувши міцний ґрунт під своїми ногами, Махно оголосив себе голо­вою анархістів і командиром їхніх партизанських загонів. Як такий розпочав, уже відверто, властиву його „війську" діяльність: грабував маєтки дідичів, залишаючи після на-паду згарища й трупи закатованих ним особисто та його бандою. Здобувши грабунками великі гроші, Махно вико­ристовував їх на веселе життя махнівців і стягання до сво­го гурту нових аматорів гулящого життя.

Своїх „анархістів" він забезпечував харчами, що їх здобував нападами на товарові потяги. Грабували все, що

33

було махнівцям потрібно й стільки, скільки вони могли взяти з собою, а решту роздавали селянам як дар „батька" Махна. При нагоді „батько" спиняв і пасажирські потяги. Ограбувавши заможніших пасажирів, махнівці вишукували серед них старшин, дідичів і взагалі інтелігентів. Випро­вадивши, радше вигнавши їх з вагонів, вони розстрілювали свою „здобич" тут же, на очах решти пасажирів. Забравши собі більшість награбованих грошей і речей, решту роздавали пасажирській бідноті з селян і робітників, знову ж таки як дар „батька" Махна. Такими „дарами" Махно здобу­вав собі широку популярність і прихильність серед незаможників. Урядова влада, як за Центральної Ради, так і за Гетьмана або Директорії, була заслаба, щоб зліквідувати злочинну діяльність бандита-„анархіста".

Зовнішній вигляд цього кровожера не відповідав його моральній силюетці. Махно був трохи нижчий середнього росту, худорлявий; мав довге розкуйовджене темне волос­ся й такі ж невеликі вуса. Очі його постійно „бігали" або були опущені й, мабуть, через те він носив темні окуляри. Мав приємний тембр голосу й охоче співав тенором. Назагал Махно мав кращий зовнішній вигляд, ніж сучасні „гіппі"...

Махнівцям стала в пригоді зброєю відома на той час бандитка, бувша помивачка на ґуральні Маруся Никіфорова, яка називала й себе анархісткою. Вона очолювала досить великий терористичний повстанський відділ, що його нази­вала “полк чорної гвардії". З цим відділом оперувала на Дніпропетровщині, Херсонщині і в Таврії. „Вславилася" й власноручними розстрілами старшин, дідичів і „куркулів".

Після ліквідації Леніним „Временного Правітєльства" й захоплення влади в Росії комуністами Махно організував Ревком на Олександрівський повіт і став до диспозиції ко­муністичної Москви. Під час наближення німецького вій­ська до району Гуляй-Поля головні сили махнівців були на протиукраїнському фронті як допоміжна сила червоноармійців, а ті, що були тоді в містечку, панічно зникли. В Гуляй-Полі залишилася лише охоронна сотня, що скла-

34

далася виключно з жидів, але командиром її був українець. Залишився і махнівський революційний комітет, перейшов­ши в підпілля. Використавши наближення німецьких ча­стин командир охоронної сотні заарештував цей комітет і виловив окремих членів Совєта анархо-комуністів, що та­кож переховувалися в підпіллі. Цієї „зради" Махно не міг вибачити жидам, про що свідчать вчинені махнівцями по­громи жидів.