МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОСОФІЯ

(ХІХ–ХХ століття)

АНТОЛОГІЯ

У ДВОХ ЧАСТИНАХ

Частина 1

Суми

Сумський державний університет

2011

УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)

У 45

Рецензенти:

В. М. Вандишев – доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету;

С. Л. Йосипенко – доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України;

Т. І. Ящук – доктор філософських наук, професор кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету

(протокол № 14 від 23 червня 2011 р.)

У45 Українська історіософія (ХІХ–ХХ ст.): антологія: у 2 частинах /

упор. В. О. Артюх. – Суми: Вид-во СумДУ, 2011. – Ч. 1. – 250 с.

ISBN 978-966-657-279-0

ISBN 978-966-657-380-6 (частина 1)

До антології включені тексти відомих українських інтелектуалів середини ХІХ – першої половини ХХ століть, які знайомлять читача з основними проблемами та течіями української філософсько-історичної думки. В багатьох текстах філософське опрацювання проблем світової історії пов’язується з історичною долею України. Поряд з відомими історіософськими роботами М. Костомарова, І. Франка, М. Грушевського, Д. Чижевського, В. Петрова до антології ввійшли також маловідомі праці В. Лесевича, А. Товкачевського, Ю. Вассияна, Л. Окіншевича.

Для спеціалістів в області філософії історії, аспірантів, студентів, а також читачів, які цікавляться історією української філософської думки.

УДК 1(091) (477)

ББК 87.3 (4 Укр)

ISBN 978-966-657-279-0

ISBN 978-966-657-380-6 (частина 1) © Артюх В. О., 2011

ЗМІСТ

С.

Розвиток історіософських ідей в українській філософсь-

кій культурі ХІХ – початку ХХ століття………………….………4

Микола Костомаров………………………………………………19

Книги буття українського народу (Закон Божий)………………….19

Володимир Лесевич………………………………………………...29

Философия истории на научной почве……………………………..29

Пантелеймон Куліш………………………………………………..60

Хутірська філософія і віддалена од світу поезія…………………....60

Михайло Грушевський……..........................................................67

Вступний виклад з давньої історії Русі…………………………...67

Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу

історії східного слов’янства……….…………………………………71

Іван Франко…………………………………………………………79

Мислі о еволюції в історії людськості…………….………………79

Що таке поступ?…………………………………………………...132

Богдан Кістяківський…………………………………………...173

Категории необходимости и справедливости при

исследовании социальных явлений……………………………....173

Андрій Товкачевський………………………………………….229

Утопія і дійсність……………………………………………….…229

БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ПРО АВТОРІВ………………………...236

ПОКАЖЧИК ІМЕН……………………………………………..244

Розвиток історіософських ідей в українській філософській культурі хіх – початку хх століть

Історіософська проблематика пунктирною лінією проходить через усю історію української філософської думки. Повторення сакральної біблійної моделі історії «від сотворення світу» в «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона (ХІ століття), гуманістична історіософія Станіслава Ожеховського (1513–1566), різні варіанти «відрубності» української історії в «козацьких літописах» (ХVІІІ століття), романтична історіософія першої половини ХІХ століття, Пантелеймона Куліша (1819–1897), позитивістське бачення історії людства у Володимира Лесевича (1837–1905) та Михайла Драгоманова (1841–1895) – ось лише деякі віхи цієї традиції. З цього приводу український філософ Микола Шлемкевич зазначав:

«В осередку українського світовідчування і далі – світогляду здавна і нині – стоять історичні і соціологічні проблеми. Це особливо яскраво виявляється у свідомості української нації ХІХ і ХХ сторіч. Не навколо гносеологічних і не навколо природознавчих проблем, як це було в мисленні Західної Європи, але навколо питань історичної долі і правди кружляла українська духовність минулого і нашого сторіч»¹.

Починаючи приблизно з середини ХІХ століття, в українській інтелектуальній історії справді з’являється велика кількість текстів, у яких простежується загострене переживання історії, роздуми над долею етнічних колективів у минулому та сучасності, накреслюються перспективи на майбутнє як української та світової історії, так й історичного процесу в цілому, безвідносно до його емпіричного наповнення. Причини активізації такого «осмислюючого» підходу до історії з боку українських інтелектуалів бачаться насамперед у соціально-політичних та духовних процесах, тобто в основному в площині практики. Мова йде про цілий комплекс факторів, пов’язаних із формуванням української модерної нації, становленням національної самосвідомості та культури, боротьбою за українську державність (1917–1920 рр.). Оскільки філософсько-історичні ідеї дуже часто випливають безпосередньо із національно-політичної практики, то вони найчастіше не представлені у формі професійного дискурсу: філософський рівень ідей ще потрібно виділити із художніх чи публіцистичних текстів. Їх авторам часто притаманна така собі «наївність» у підході до свого предмета – вони не звертаються до методологічної рефлексії, у їхніх працях відсутній дискурсивно-теоретичний спосіб викладу матеріалу. Осмислення «граничних засад»

Розвиток історіософських ідей…

історичного буття справді представлене у багатьох текстах слабо, але це не означає, що буденний чи ідеологічний рівні повністю витіснили рівень, власне, філософський. Варто назвати праці Б. Кістяківського, Ю. Вассияна чи Д. Чижевського, щоб засвідчити наявність професійного філософування над історичним процесом.

Речники національної ідеї (В. Липинський, Д. Донцов, Ю. Вассиян) піддавали минуле (переважно українське) процедурі осмислення з надією, що воно може щось «сказати», дати пораду при вирішенні нагальних потреб сучасної їм дійсності. Тому українська історіософія – це не лише, наприклад, констатація результатів поразки визвольних змагань 1917–1920 рр. (згадаймо, що фантазування над часовим виміром свого існування притаманне масовій свідомості саме тих народів, вихід яких із неісторичного існування в історію закінчився невдачею), але й фактор надії на майбутнє політичне відродження України. Від розгадки таємниці історії, вважали згадані автори, залежить відкриття долі української нації. Знання своєї долі (якої, до речі, не знали навіть давньогрецькі боги) робить нас всесильними стосовно майбутнього. Як досить влучно про цю ситуацію писав Ю. Вассиян:

«Для нації, що мусить вести боротьбу аж до перемоги – не може бути пізнання власної минувшини самоціллю, заспокоєнням чисто теоретичного зацікавлення, але першим із необхідних творчих засобів, бо справа йде про продовжування життя, а не про погляд на завершену історію»¹.

Тому саме історіософія, як інтуїтивно-глобальна конструкція бажаної моделі всього історичного процесу чи національної історії, здійснює цю прагматичну функцію. У свою чергу, таке звернення до минулого базується на ідеї такого зв’язку між минулим і сучасністю, коли сучасність є прямим продовженням минулого; минуле ж є тією причиною, наслідком котрої обов’язково стане сучасність; жодні розриви тут не передбачаються.