П.2. Зовнішня політика нейтралітету.

Відновлення повного суверенітету Австрії стало важливою передумовою для проведення самостійної зовнішньої політики. Обидві великі партії країни - Народна партія та Соціалістична партія - з кінця другої світової війни спільно здійснювали зовнішню політику. Взаємна згода між партіями мало вирішальне значення у часи боротьби за відновлення суверенітету, а також зробило можливим послідовне проведення політики нейтралітету.

Після 1955 року найважливішим завданням зовнішньої політики стало забезпечення прав і обов'язків, що випливають з Державного договору і нейтрального статусу. Зокрема, виявилося необхідним роз'яснити різним урядовим інстанціям власної країни, а також іншим державам світу ті нові точки зору, які виникали із самостійно обраної політики постійного нейтралітету. Особливо важливе значення мали й мають відносини з державами, що підписали Державний договір, тобто з чотирма великими державами: США, Англією, Францією і СРСР. У світі, в якому один одному протистоять дві могутні угрупування держав, для країни, яка знаходиться між цими угрупованнями, найвищою заповіддю має стати турбота про забезпечення своєї незалежності в усіх відношеннях. Що стосується такої малої країни, як Австрія, то в цій ситуації ступінь її безпеки перебуває у прямій залежності від зацікавленості великих держав у збереженні свободи цієї держави. З цього випливає, що встановлення й підтримку гарних відносин з державами, які підписали Державний договір, є для Австрії життєво важливим питанням.

Визначальними для дієвості нейтралітету є дві обставини:

1. Готовність нейтральної країни захищати свою незалежність всіма наявними в її розпорядженні засобами.

2. Значення, яке великі держави надають збереженню нейтрального статусу певної країни.

Постійна підтримка цієї зацікавленості в інших держав є шляхетною метою політики нейтралітету, що випливає з формально-правових зобов'язань, і найважливішим компонентом політики безпеки малого нейтральної держави. Тому для Австрії надзвичайно важливо підтримувати у великих держав, особливо у країн, що підписали Державний договір, цю зацікавленість і зміцнювати їх довіру до нейтральної політиці країни. Подібна політика вимагає певної стриманості, перш за все в тих питаннях, які становлять безпосередню сферу інтересів великих держав. Але вона вимагає також використання всіх можливостей, які служать цієї мети і доводять надійність нейтральної позиції. Саме у відносинах Австрії з країнами, які підписали Державний договір, ці міркування відіграють роль, яку неможливо переоцінити. Мова йде насамперед про те, щоб постійно зміцнювати довіру цих держав до рішучості Австрії послідовно і безумовно виконувати зобов'язання, що випливають з Державного договору і нейтралітету.

У відносинах з сусідніми країнами також на перший план австрійської політики висувається аспект безпеки. Чим спокійніше на австрійських кордонах, ніж сприятливішими розвиваються відносини з безпосередніми сусідами, тим міцніше безпеку Австрії. Майже половина її кордонів припадає на країни Східної Європи. Тому австрійська політика з моменту створення Другої республіки і перш за все після укладення Державного договору в якості однієї з найважливіших завдань розглядала усунення виниклої спочатку напруженості на своїх східних кордонах і нормалізацію відносин з розташованими на них сусідніми державами. Тому Австрія продовжує розвивати економічне, науково-технічне і культурне співробітництво з цими країнами і тим самим робить внесок у мирний розвиток в цьому районі.

Із західними сусідами Австрію об'єднує однакова ідеологія та спосіб життя, а зі Швейцарією до того ж і статус постійного нейтралітету. Відносини з Німеччиною після врегулювання важких майнових проблем не обтяжені на відміну від довоєнного періоду ніякими складнощами. На відносини з Італією до недавнього часу впливав невирішене питання про Південному Тіролі. Після багаторічних зусиль в 1992 році був дозволений давня суперечка з приводу автономії німецькомовного населення в Південному Тіролі. Уряди Австрії й Італії прийняли і ввели в дію пакет заходів з забезпечення автономії.

Зараз загальноприйнятим є думка, що відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй справжній нейтралітет цілком можливий. Що ж стосується рішень Ради Безпеки про заходи проти можливого агресора, то вони поширюються на всі держави. Однак для участі у військових акціях потрібне спеціальне угоду між Радою Безпеки і кожною державою. Правда, Рада Безпеки може утриматися від такої вимоги, що особливо важливо для нейтральної держави. Таким чином, члени Організації Об'єднаних Націй не зобов'язані, як це було в Лізі націй, виступити негайно і безпосередньо проти агресора. Перш ніж почати діяти, має бути одноголосно прийнято рішення Ради Безпеки.

У той же час Рада Безпеки не зобов'язаний залучати всіх членів ООН до участі в санкціях. Навпаки, він може зробити виключення для окремих країн. Таким чином, від рішення Ради Безпеки залежить, скільки держав слід залучити для участі в подібних акціях. Як вже згадувалося, участь у військових санкції, включаючи право на прохід через чужі території, залежить від укладення спеціального договору між Радою Безпеки та окремими державами. Таким чином, для нейтральної держави не обов'язково отримувати формальний дозвіл на неучасть у подібних заходах.

Достатньо, щоб Рада Безпеки не укладав спеціального договору з державами, які Рада хоче звільнити від участі у військових санкції. З вищевикладеного ясно випливає, що членс тво нейтральної держави в Організації Об'єднаних Націй повністю відповідає нейтрального статусу.

Малоймовірно, щоб Організація Об'єднаних Націй, яка свого часу прийняла до відома (нотифікувати) конституційний закон від 26 жовтня 1955 року, стала примушувати нейтральну Австрію до участі у військових санкції. Це видається неможливим вже через те, що чотири великі держави, як постійні члени Ради Безпеки і як країни, що підписали Державний договір, висловилися в преамбулі договору за прийняття Австрії в Організацію Об'єднаних Націй. Тим самим вони підтвердили, що вважають сумісним нейтралітет з участю в ООН, і одночасно прийняли рішення зробити можливим дотримання Австрією своїх зобов'язань за нейтралітету в рамках Організації Об'єднаних Націй. Якщо ж, незважаючи на це, Рада Безпеки вимагатиме брати участь у санкціях, то Австрія має можливість відмовитися від підписання спеціальної угоди, яка необхідна для участі у військових санкції. У всякому разі, перед Австрією з моменту її прийому в ООН у грудні 1955 року ніколи не ставилося це питання, що, мабуть, слід вважати найкращим доказом переконливості вищенаведеної аргументації. Для участі у невійськових санкціях така спеціальна угода не передбачено, так як всі держави-члени ООН зобов'язані дотримуватися рішення Ради Безпеки з таких питань. У всякому разі, і Рада Безпеки не може звільнити будь-яку державу від обов'язку брати участь у невійськових санкціях.

З вищевикладеного також випливає, що немає ніяких перешкод для здійснення австрійських підрозділів за кордон для участі в операціях зі збереження миру в тому випадку, коли Організація Об'єднаних Націй звернеться до Австрії з подібним проханням.

У дусі цієї інтерпретації Австрія вже багато разів брала участь у подібних операціях, наприклад у Конго, на Кіпрі, і посилала офіцерів-спостерігачів за дотриманням перемир'я на Близькому Сході. Саме в цій області виявляється, що нейтральні держави можуть зіграти корисну роль, так як залучені в збройні конфлікти країни воліють війська з нейтральних країн підрозділам з країн, які перебувають в блоках.

З об'єднанням Німеччини в 1990 Австрія стала відходити від політики нейтралітету, внісши поправки до Державного договору, що дозволяли розвивати співпрацю з німецькими збройними силами. Австрія була єдиною нейтральною державою, що дозволив проліт над своєю територією літаків союзників під час війни в Перській затоці. Вона офіційно схвалила рішення про п оділ Югославії і одна з перших визнала нові держави - ​​Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину. З крахом комуністичних режимів у Східній Європі Австрія зіткнулася із зростаючою імміграцією з цього регіону і в 1990 ввела обмеження на в'їзд для іноземних робітників, що торкнулося в першу чергу румунських іммігрантів. Побоюючись нової хвилі імміграції з колишнього Радянського Союзу і підбурюваний агітацією з боку лідера АПС Йорга Хайдера, уряд в 1993 посилив законодавство про надання політичного притулку. Нова політика зазнала критики з боку міжнародних правозахисних організацій і австрійських лібералів.

Розпад Радянського Союзу привів до значних змін у політичному ландшафті Європейського континенту. Природно, вони не могли не торкнутися Австрію. Розвал керованого Москвою блоку країн Східної Європи призвів до виникнення зовсім нової ситуації.

Якщо раніше доцільність і корисність нейтралітету ставили під сумнів тільки самі радикальні праві і ліві партії, то на початку 90-х років про необхідність його перегляду заговорили самі респектабельні політики. Так, міністр національної оборони Вернер Фасльабенд вважав, що нейтралітет, який був побудований на можливості конфронтації двох супердержав, з часом втратив своє значення як інструмент політики й сьогодні не в змозі принести таку ж користь, як і раніше.

Аналогічна позиція висловлював і сьогоднішній екс-президент Австрійської Республіки Томаса Клестіля. На його думку, в даний час у зв'язку з виникненням нових кризових ситуацій на континенті нейтралітет як інструмент зовнішньої політики недостатній для гарантії безпеки країни.