27.Особливості мистецького життя хіх століття.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму. На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму П.Корнеля, Ж.Расіна, Н.Пуссена. Його часто називали неокласицизмом (нео — грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий) на відміну від класицизму XVIII ст. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Найвизначнішим художнім досягненням нового класицизму , стала творчість видатних німецьких поетів Й.-В.Гете та Й.К.-Ф.Шіллера. В цих творах відчутна орієнтація на високі ідеали античності, що сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та, сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом. Поступово класицизм перетворювався в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних естетичних канонів набувала гротескових форм. Це вбивало живу душу мистецтва — творче натхнення митця. І лише наприкінці XIX ст. гармонійні та вишукані естетичні ідеали класичної традиції античності, Ренесансу, класицизму XVII — XVIII ст. знову привернули увагу митців. Поступово неокласицизм поширився в архітектурі, поезії, музиці, становлячи реакцію на ускладнену художню мову декадансу. Неокласиків відрізняли від інших митців підкреслена упорядкованість та прозорість стилю, благородство образів. Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук. Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 —30-ті роки XIX ст.Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільноїконкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеаламисвободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною "розуму", повною таємниць і непередбаченостей. Зневіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес принесла лише нові соціальні контрасти й антагонізми, призвела до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768 — 1848 рр.), ліричної поезії Генріха Гейне (1797 — 1856 рр.) та ін. Тема злого тастрашного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей,ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденногожиття пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст.,найяскравіше втілившись у творах видатного англійського поетаГордона Байрона (1788 — 1824 рр.), німецькогописьменника АмадеяГофмана (1776—1822 рр.) і ін.. Романтики заперечували все, що обстоювало Просвітництво. Просвітителі наголошували на силі розуму, романтиків вабило все Ірраціональне, таємниче, надприродне, містичне, пристрасне. Забобони, страждання, божевілля, смерть — все, що відкидалось класицизмом як антиінтелектуальне та потворне, стало предметом художнього осмислення. Просвітителі наголошували на дедалі більшій владі людини над природою, романтиків надихала неприборкана могутність природи, їх приваблювала безлюдність пустель, самотність морів, велич гірських скель і водоспадів. Просвітителі понад усе цінували гармонію та стриманість, правила і канони, романтики кохалися в усьому, що кидало виклик панівним нормам "цивілізованого" суспільства, їх приваблювали фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут, звичаї далеких країн. Просвітителі прагнули ствердити порядок в усьому, романтики звертались до динаміки внутрішнього духу, бодай хаотичного. Якщо ідеї просвітителів були нере-лігійними або ж відверто атеїстичними, романтики мали щиру побожну вдачу, навіть тоді, коли зневажали певні традиційні християнські обряди. Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його людянішим, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово у творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, дехто з видатних митців-романтиків переходив на позиції реалістичного методу зображення дійсності. Реалізм поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм. (суттєвий, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних'порядків». Для багатьох реалістів, критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Т.Шевченка.