1. Про затвердження Положення про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності: Наказ Міністерства юстиції України від 21 лютого 2006 р. № 12/5.

Заяву про державну реєстрацію інформаційного агенства розглядає Мін’юст у семиденний термін з дня її одержання.

Підставами для відмови у державній реєстрації інформаційного агентства є випадки, коли:

• назва інформаційного агентства, його програмна мета, основні цілі та напрями діяльності суперечать законодавству України;

• реєструючим органом уже зареєстровано інше інформаційне агентство з тією ж назвою;

• заяву подано до закінчення року з дня набрання законної сили рішенням суду про припинення діяльності цього інформаційного агентства.

З метою забезпечення законності в діяльності інформаційних агентств та можливості ідентифікації інформації, що розповсюджується Законом України “Про інформаційні агентства” (ст. 28) встановлено вимоги щодо обов’язкової наявності вихідних даних продукції інформаційних агентств. Відповідно до цих вимог кожен випуск продукції інформаційних агентств повинен містити такі вихідні дані:

1. назву інформаційного агентства;

2. прізвище чергового редактора чи відповідального за випуск та їх реквізити;

3. порядковий номер випуску і дату його виходу у світ;

4. адресу агентства.

При розповсюдженні своєї продукції інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства.

4. Правові основи діяльності електронних змі

Нині найважливішу роль у сфері масової інформації відіграє діяльність електронних засобів масової інформації, до яких належать телебачення і радіомовлення. Як уже зазначалося, особливості правового регулювання їх діяльності зумовлюені використанням ними технічних засобів розповсюдження інформації, а для ефірних ЗМІ – ще й використанням такого вичерпного ресурсу, як радіочастотний, що потребує додаткового впорядкування їх діяльності.

Існують певні міжнародно-правові стандарти діяльності електронних ЗМІ, які охоплюють не лише технічну сторону (міжнародно- правове регулювання використання радіочастотного ресурсу), а й певною мірою змістов.

Необхідність певною мірою регулювати змістові аспекти діяльності електронних ЗМІ пояснюється незалежністю розповсюдження їх інформації від державних кордонів і, отже, неможливістю національної держави встановлювати правила розповсюдження інформації на власній території закордонними електронними ЗМІ. Наприклад, можна назвати прийняту ЮНЕСКО Декларацію керівних принципів щодо використання мовлення через супутники для вільного використання інформації, розвитку освіти і розширення культурних обмінів, яка містить низку норм, що спрямовані на вирішення подібних питань, зокрема:

• ч. 1 ст. 2 цієї Декларації передбачає, що “при мовленні через супутники повинні поважатися суверенітет та рівність усіх держав”;

• ст. 10 установлює, що “при підготовці програм прямого мовлення на інші країни потрібно враховувати розбіжності в національних законах країн, об’єктів мовлення”;

• ст. 11 визначає, що “принципи цієї Декларації повинні застосовуватися з повного повагою до прав людини і основних свобод”¹⁹⁴.

Питанням регулювання діяльності організації телевізійного мовлення, що розповсюджується на іноземні країни, присвячена також і підписана Україною 14 червня 1996 р. Європейська конвенція про транскордонне телебачення¹⁹⁵, процес ратифікації якої нашою державою, на жаль, затягнуся.

Основним національним нормативно-правовим актом у цій галузі є Закон України “Про телебачення і радіомовлення”¹⁹⁶.

Згідно із ст. 1 цього Закону, телерадіомовлення – це створення (комплектування та/або пакетування) і розповсюдження програм, пакетів програм, передач з використанням технічних засобів теле- комунікацій для публічного приймання за допомогою побутових теле- та радіоприймачів у відкритий спосіб чи за абонентну плату на договірних засадах.

Суб’єктом телерадіомовлення є телерадіоорганізація – зареєстрована у встановленому законодавством порядку юридична особа, яка на підставі виданої Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення ліцензії на мовлення створює або комплектує та/чи пакетує телерадіопрограми і/або передачі та розповсюджує їх за допомогою технічних засобів мовлення.

Законодавство виділяє такі види телеорганізацій: приватні, державні, комунальні, громадські та Суспільне телерадіомовлення:

• приватні телерадіоорганізації – це такі, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, які набули права власності на телерадіорганізацію або на частку її статутного фонду шляхом заснування або в інший передбачений законодавством спосіб;

• державні телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які є державними підприємствами і засновані органами державної влади;

• комунальні телерадіорганізації – телерадіорганізації, які належать територіальним громадам і засновані органами місцевого самоврядування;

• громадські телерадіоорганізації – телерадіоорганізації, які відповідно до закону є неприбутковими організаціями, створеними з метою задоволення інформаційних потреб територіальних громад.

Суспільне телерадіомовлення —телерадіоорганізація зі статусом єдиної загальнонаціональної неподільної і неприбуткової системи масової комунікації, яка є об’єктом права власності Українського народу і діє згідно з єдиною програмною концепцією. Порядок створення та діяльності суспільного телерадіомовлення визначається Законом України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”¹⁹⁷.

Згідно зі нормами ст. 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”, право на заснування телерадіоорганізацій як суб’єктів господарювання в Україні належить юридичним особам України та громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності.Не можуть бути засновниками телерадіоорганізацій:

• органи державної влади та органи місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації;

• юридичні особи, статутні документи яких не передбачають можливість створення телерадіоорганізацій;

• іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства;

• політичні партії, профспілкові, релігійні організації та юридичні особи, яких вони заснували;

• громадяни, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.

Допускається участь іноземних фізичних або юридичних осіб у статутному фонді телерадіоорганізацій.

Органом державного регулювання у сфері телебачення і радіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення – орган, порядок призначення персонального складу якого прямо передбачений Конституцією України.

Правовий статус і компетенція Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення визначаються Законом України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”³¹⁶ Згідно зі ст. 1 цього Закону Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада) є конституційним, постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері теле- радіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами.

У склад Національної ради составляє вісім осіб, по чотири з яких призначаються відповідно Верховною Радою України і Президентом України строком на чотири роки. Одна й та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради лише один раз. Національна рада є повноважною у разі призначення не менше як шість її членів.

Повноваження Національної ради, згідно із Законом “Про Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” поділяються на регуляторні (ст. 14) та наглядові (ст. 13).

До регуляторних повноважень, що здійснюються Національною радою у сфері телерадіомовлення, зокрема, належать: