11. 8. Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів.

Прискорення розвитку українського сегмента Інтернет було покладено в основу Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України¹⁸³. За цією Концепцією, національними електронними інформаційними ресурсами (національні ресурси) є ресурси незалежно від їх змісту, форми, часу та місця створення, форми власності, призначені для задоволення потреб громадянина, суспільства, держави. За формою власності національні ресурси поділяються на державні, комунальні та приватні.

З метою запровадження єдиної системи обліку електронних інформаційних ресурсів держави в Україні створено Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів (Національний реєстр).

Національний реєстр – це інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для реєстрації, обліку, накопичення, оброблення і зберігання відомостей про склад, зміст, розміщення, умови доступу до електронних інформаційних ресурсів та задоволення потреб юридичних і фізичних осіб в інформаційних послугах¹⁸⁴.

Замовником і утримувачем Національного реєстру є Міністерство транспорту та зв’язку України, а його адміністратором – уповноважена Мінтрансзв’язку юридична особа. Сам Національний реєстр складається з еталонного, робочого, страхового та інформаційного фондів, до яких обов’язково включаються е-ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб публічного права, доступ до яких здійснюється через телекомунікаційні мережі загального користування.

Власник е-ресурсу зобов’язаний зареєструвати ресурс протягом ЗО днів після надання користувачам доступу до нього і несе відповідальність за достовірність поданих у заяві відомостей згідно із законодавством.

Включення до Національного реєстру е-ресурсів приватної форми власності здійснюється на добровільних засадах.

Певні суперечки викликав прийнятий Міністерством транспорту та зв’язку „Порядок проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів”¹⁸⁵, правила якого поширюються як на державні так і на приватні е-ресурси. Насамперед через те, що, як вже зазначалося вище, світова практика намагається оминати додаткові реєстраційні схеми та запровадження цензури в Інтернет.

Натомість п. 3. З зазначеного Порядку визначає вимоги, недодержання яких є підставою для відмови в реєстрації або припинення реєстрації е-ресурсу в Національному реєстрі. Так, до Національного реєстру не включаються е-ресурси, які містять:

• відомості, що становлять державну таємницю;

• інформацію з обмеженим доступом;

• інформацію, розповсюдження якої заборонене законодавством.

Е-ресурс не повинен містити:

• закликів до захоплення державної влади, насильницької зміни конституційного ладу, порушення територіальної цілісності і недоторканності України;інформації, що містить пропаганду тероризму, війни, геноциду або культу насильства і жорстокості;

• інформації, що дискримінує особу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

• інформації, що може зашкодити честі, гідності або діловій репутації окремих осіб;

• інформації, яка містить ненормативну лексику;

• інформації порнографічного характеру.

Державну реєстрацію е-ресурсів здійснює Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації для чого у його складі створено спеціальну Комісію з ухвалення рішень про державну реєстрацію електронних інформаційних ресурсів. У разі прийняття Комісією рішення про державну реєстрацію е-ресурсу, а також за умови внесення власником е-ресурсу установленої оплати, власнику видається Свідоцтво про реєстрацію електронного інформаційного ресурсу встановленого зразка. Це свідоцтво є підставою для включення е-ресурсу до Національного реєстру.

Дати однозначну оцінку такого підходу до формування системи національних електронних ресурсі досить важко. З одного боку, ведення Національного реєстру сприятиме впорядкуванню системи е-ресурсів та спрощенню доступу до неї, з другого – за оцінками багатьох фахівців, запровадження додаткових реєстраційних схем може призвести до того, що частина е-ресурсів просто буде переміщена за кордон, за межі дії українського законодавства. Відповідно прибутки від надання послуг по хостингу та адміністрування будуть отримувати іноземні провайдери.

Загалом же, характеризуючи стан правового регулювання функціонування Інтернет, слід зазначити, що останніми роками було створено досить значну нормативно-правову базу. Але, на жаль, вона несе в собі традиційні для нашої правової системи спроби запровадження надмірного державного контролю і не завжди сприймає відповідні міжнародно-правові стандарти і досвід. Разом із тим, ще потребують врегулювання питання електронної комерції, надання інформаційних послуг, укладання цивільно-правових угод за допомогою Інтернет, забезпечення таємниці кореспонденції та інформаційної безпеки тощо.