Глава 10

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЇ!

Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності. Міжнародно-правові основи регулювання телекомунікацій. Правове регулювання використання радіочастот. Регулювання ринку телекомунікацій. Національна комісія з питань регулювання зв ’язку України.

9. 1. Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності

Закон України “Про інформацію” (ст. 12) визначає інформаційну діяльність як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Результатами такої інформаційної діяльності є інформаційні продукти як матеріалізований результат цієї діяльності та інформаційні послуги як певна сукупність дій з доведенню інформаційної продукції до споживачів.

Законодавство встановлює державні гарантії прав на інформацію та на свободу інформаційної діяльності всім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень. Отже, здійснення інформаційної діяльності є важливим механізмом реалізації визначених законодавством прав і свобод у галузі інформації та критерієм оцінювання стану захищеності прав і свобод людини взагалі.

Крім того, нині в умовах глобалізації та інформатизації сфера інформаційної діяльності, яка охоплює такі її основні види, як одержання, використання, поширення та зберігання документованої або оприлюдненої інформації набула величезного економічного, соціального та політичного значення. Сфера інформаційної діяльності багато в чому визначає перспективи подальшого економічного та соціально- політичного розвиту будь-якої сучасної держави.Таке подвійне значення інформаційної діяльності виявилося в так званій концепції дуалізму публічного і приватного, яка спочатку застосовувалася щодо сфери засобів масової інформації, але може і в більш широкому розумінні характеризувати ключові принципи регулювання основних видів інформаціїної діяльності взагалі. Згідно з цією концепцією, товари і послуги, що постачаються засобами масової інформації, одночасно є і чимось приватним, і чимось публічним. Оскільки їх споживають для індивідуальних потреб, вони перебувають у приватній власності і використовуються для одержання прибутку, але є також чимось публічним у розумінні, що вони необхідні для процесу демократичної комунікації в суспільному просторі¹⁴⁶.

Така подвійна функція основних видів інформаційної діяльності, до яких, зокрема, належать: засоби масової інформації, телекомунікація та зв’язок, видавнича, архівна та бібліотечна справа тощо, зумовлює подвійну специфіку відповідного правового регулювання, яке охоплює відповідну систему дозволів, приписів та обмежень. Так, з одного боку, ці види інформаційної діяльності виконують важливі функції із задоволення інформаційних потреб людини, суспільства і держави. Відповідно правове регулювання публічного аспекту такої діяльності має забезпечувати вирішення комплексу суспільних і державних інтересів. Наприклад, щодо задоволення інформаційних потреб людини та суспільства правове регулювання інформаційної діяльності має забезпечити захист та реалізацію прав і свобод в сфері інформації: свободу слова, право на інформацію, право на повагу до особистого життя тощо. Інфомаційна діяльність відіграє важливу роль у державному житті і, отже, інший комплекс правових норм, що регулюють її, має бути спрямований на реалізацію державної інформаційної політики та інформаційне забезпечення діяльності органів публічної влади.

З другого боку, суб’єкти інформаційної діяльності, незалежно від форми власності, діють як суб’єкти господарювання в умовах ринкової економіки та конкуренції. ОТже, правове регулювання приватного аспекту інформаційної діяльності має бути спрямоване на створення відповідних економічних умов роботи її суб’єктів, зокрема, на захист чесної конкуренції, сприяння розвитку, заохочення інвестицій, іноді – на державну підтримку певних напрямів інформаційної діяльності тощо.

Поряд із загальною специфікою правового регулювання інформаційної діяльності, що зумовлена зазначеним дуалізмом публічного і приватного її аспектів, виділяють також три основні моделі правового регулювання окремих видів інформаційної діяльності, що зумовлені специфікою кожного з них¹⁴⁷, а саме:

1. модель правового регулювання друкованих ЗМІ (преса, видавнича справа);

2. модель правового регулювання електронних ЗМІ (телебачення і радіомовлення);

3. модель правового регулювання зв’язку (послуги телекомунікації та поштового зв’язку).

Як бачимо, ці моделі розміщені в порядку зростання установлених законодавством обмежень цих видів інформаційної діяльності, яка зумовлена специфікою засобів і способів її здійснення.

Найбільш ліберальною є модель правового регулювання діяльності друкованих ЗМІ, асоціюються насамперед із такою категорією, як свобода слова. Це, зокрема, зазначено у нормах ч. 1 ст. 2 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”¹⁴⁸. Нині свобода діяльності друкованих ЗМІ, свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів та переконань гарантуються Конституцією України і, відповідно до цього Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Свобода діяльності друкованих ЗМІ забезпечується відносно простим порядком їх реєстрації, широким колом фізичних та юридичних осіб, які можуть виступати засновниками друкованих ЗМІ, різноманітністю організаційних форм їх діяльності тощо. Фактично обмеження у сфері діяльності друкованих ЗМІ обмежуються лише питаннями захисту прав та інтересів третіх осіб та забезпеченням дотримання режимів доступу до інформації.Одночасно, Ч. 4 ст. 2 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” визначає межі втручання держави в діяльність преси як економічної інституції, яке стосується:

• гарантування економічної самостійності;

• забезпечення економічної підтримки;

• запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

Особливості моделі правового регулювання електронних ЗМІ зумовлені насамперед специфікою технічних засобів за допомогою яких розповсюджується інформація (мовлення) електронними ЗМІ, а також тим, що здійснення ефірного мовлення потребує використання радіочастотного ресурсу, який за своєю природою є ресурсом обмеженим і потребує впорядкованого користування.

Отже, особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є те, що, поряд із властивими для друкованих ЗМІ питаннями захисту та реалізації прав і свобод у сфері інформації та державним регулюванням господарської діяльності, окремого регулювання потребують і технічні аспекти такої діяльності.

Такі технічні аспекти діяльності електронних ЗМІ стосуються, зокрема: виділення радіочастотного спектра, території та обсягу мовлення, технічних стандартів відповідного обладнання та контролю за дотриманням установлених вимог. Відповідно особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є ліцензування теле- радіомовлення, яке, згідно з нормами ст. 1 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”²⁶⁰ полягає у видачі письмового дозволу, що надає право на створення і використання каналу мовлення та часу мовлення.

Нарешті, в моделі правового регулювання зв ’язку головною є “ідея рівного, без дискримінації, права на доступ до інформації. Ця модель відображає історичну роль держави в полегшенні комунікації між громадянами за допомогою поштової служби, телефону і телеграфу. Вона пов’язана з універсальним характером комунікаційних служб, які розглядають як суспільні установи, доступні для всіх громадянам. Згідно з цим принципом держава не може заборонити певним категоріям людей користуватися автострадами чи телефонами. Тому режим регулювання зорієнтований не на зміст інформації, а передусім, на ефективне будівництво та експлуатацію підприємств із надання цих послуг, модернізацію їх обладнання та інфраструктури”¹⁴⁹.

Подібна модель реалізована і в національному законодавстві. Наприклад, згідно з нормами ч. 1 ст. 6 Закону України “Про телекомунікації” одним з принципів діяльності у сфері телекомунікацій є “доступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політичному, економічному та громадському житті”¹⁵⁰.

Подібна специфіка телекомунікаційних послуг зумовлює відповідні цілі і завдання державного регулювання цієї сфери. Так, за ст. 16 Закону України “Про телекомунікації”, метою державного регулювання у сфері телекомунікацій є:

• максимальне задоволення попиту споживачів на телекомунікаційні послуги;

• створення сприятливих організаційних та економічних умов для залучення інвестицій;

• збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості;

• розвиток та модернізація телекомунікаційних мереж;

• урахування інтересів національної безпеки.

Принципові відмінності моделей правового регулювання різних

видів інформаційної діяльності зумовили і особливості формування міжнародно-правових стандартів у цій сфері.

В галузі діяльності друкованих ЗМІ міжнародно-правові стандарти стосуються лише основних прав і свобод людини в галузі інформації, щодо яких друковані ЗМІ виступають одним із засобів реалізації. А дозволені міжнародно-правовими актами винятки та обмеження відповідних прав фактично визначають межі, в яких держава може регулювати цей вид інформаційної діяльності.

Стосовно електронних ЗМІ відповідні міжнародно-правові стандарти йдуть дещо далі, що пов’язано з нематеріальним характером носія інформації, що використовуються цими ЗМІ і для якого державні кордони не є перешкодою: Європейська Конвенція про транскордонне телебачення, Декларація керівних принципів використання мовлення через супутники ЮНЕСКО.

Найбільш врегульованою нормами міжнародного права є сфера телекомунікацій та поштового зв’язку, в якій на міжнародно- правовому рівні вирішуються питання розподілу радіочастот, призначення відповідних кодів країн, взаємодії між операторами та провайдерами послуг зв’язку різних країн. Зокрема, ці питання є предметом діяльності Міжнародного поштового союзу та Міжнародного союзу електрозв’язку. Нарешті, в рамках СОТ діє Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка забезпечує відкритість національних ринків країн-учасниць щодо послуг з-за кордону, зокрема і послуг телекомунікації.