5. 5. Міжнародно-правові засади інформаційної безпеки.

Однією із найактуальніших і найнебезпечніших загроз, яку несе в собі розвиток інформаційних технологій, є проблема інформаційних війн та інформаційного тероризму. Попри існування багатьох спільних ознак між інформаційними війнами та інформаційним тероризмом (адже і в тому і в тому випадку відбувається несанкціоноване, протиправне втручання в інформаційні процеси), а різниця полягає насамперед у суб’єкті цих дій (держава або кримінальні чи терористичні угруповання) питання інформаційного тероризму набуло більш широкого визнання на міжнародному рівні, тоді, як питання інформаційних війн та інформаційної зброї незрідка залишалося за рамками обговорень. Так, ще в 1996 р. в Резолюції Організації Об’єднаних Націй 51/210 “Заходи щодо ліквідації міжнародного тероризму” (п 3. (с)) державам пропонувалося, під час здійснення заходів боротьби з тероризмом, у т. ч. при створенні відповідного законодавства, “звернути увагу на ризик використання терористами електронних або дротових комунікацій для вчинення кримінальних дій і необхідність знайти засоби, погоджені з національним законодавством, для запобігання подібній злочинності і розвитку відповідної співпраці”⁶⁹.

Правові питання боротьби з інформаційним тероризмом почали прушувати на Нараді на рівні міністрів з проблеми тероризму {Ministerial Conference on Terrorism), що відбулася 30 липня 1990 р. в Парижі в межах Загальноамериканської спеціалізованої конференції з тероризму (Inter-American Specialized Conference on Terrorism), яка проводилась в Лімі 23 – 26 квітня 1996 р. під егідою Організації американських країн, і відтоді стали неодмінним аспектом розгляду проблеми тероризму взагалі.

Правові проблеми інформаційної війни та регулювання застосування інформаційної зброї, навпаки тривалий час у сфері відкритої інформації були лише предметом наукових дискусій. Тому найактивнішу роль у винесенні на порядок денний міжнародної спільноти всього комплексу питань інформаційної безпеки відігравала і продовжує відігравати Російська Федерація, яка, зокрема, була ініціатором розгляду цих питань у рамках ООН.

Саме з ініціативи Росії цю проблему було офіційно визнано на міжнародному рівні, коли 4 січня 1999 р. на 53 сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію 53/70 “Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікації в контексті міжнародної безпеки”⁷⁰. В цій Резолюції було висловлено стурбованість тим, що новітні інформаційні технології і засоби телекомунікації можуть бути використані в цілях, несумісних із завданнями забезпечення міжнародної стабільності і безпеки, і можуть негативно вплинути на безпеку держав; підкреслено необхідність попередження неправомірного використання або використання інформаційних ресурсів чи технологій у злочинних або терористичних цілях і у зв’язку з цим зроблено заклик держав-членів ООН сприяти розгляду на багатосторонньому рівні існуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки.

На думку деяких фахівців, прийняття такої резолюції Генераль- ною Асамблеєю ООН виявилося як ніколи своєчасним. Оскільки на той час (1999 р.) “існували не лише значні напрацювання у сфері створення засобів впливу на інформаційний ресурс, а й численні факти військового застосування засобів, які інакше як інформаційною зброєю не назвеш. За деякими даними, розробки таких засобів здійснюються у 120 країнах світу. Крім того, в деяких країнах розробляються засоби інформаційного протиборства з вірогідними противниками як в умовах воєнних конфліктів різного ступеня інтенсивності, так і в мирний час, тобто в умовах ведення так званої інформаційно- психологічної війни”⁷¹.

Зокрема, міністерство оброни США одним із перших видало офіційний документ, директиву Т 3600 “Інформаційна війна”, ще 21.12.2001 р. А офіційне визначення інформаційної війни було дано ще в 1997 р. як дії, вжиті для досягнення інформаційної переваги в інтересах національної стратегії і які реалізуються через вплив на інформацію в інформаційні системи противника при одночасного захисту власної інформації та власних інформаційних систем⁷².

Специфіка інформаційної зброї в тому що об’єктом її застосування може бути будь-який із трьох елементів інформаційної сфери: “За-соби і лінії зв’язку – матеріальна основа світової інформаційної інфраструктури (до неї належать не лише засоби, поєднані між собою різними каналами зв’язку, а й уся апаратура, призначена для обробки інформації); інформація в чистому вигляді ті її потоки; сама людина”⁷³. Таким чином, застосування інформаційної зброї охоплює:

• деструктивний вплив на матеріальні об’єкти інформаційної сфери;

• знищення, спотворення або зміну інформації;

• цілеспрямований вплив на нервову систему, психіку та свідомість людини.

Застосування такої зброї може бути як відкритим в умовах відкритого збройного конфлікту, так і латентним у межах інформаційного протиборства в мирний час.

Починаючи з 53-сесії ООН (1999 р.) питання досягнень у сфері інформатизації й телекомунікації в контексті міжнародної безпеки вносяться до порядку денного кожної наступної сесії цієї організації. Відповідно питання міжнародної інформаційної безпеки ставали предметом обговорення на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, і з цих питань було прийнято резолюції 54/40 (23 грудня 1999 р)⁷⁴ та 55/28 (20 грудня 2000 р. )⁷⁵. В цих резолюціях, зокрема, пропонувалося державам – членам ООН продовжувати інформувати Генерального Секретаря про власний погляд на загальне оцінювання проблем інформаційної безпеки, визначення основних понять у цій сфері та змісту відповідних міжнародних концепцій, спрямованих на зміцнення безпеки глобальних інформаційних та телекомунікаційних систем.

Під час обговорення відповідного пункту порядку денного на 56-й сесії Генеральної Асамблеї у доповіді Генерального Секретаря було наведено позиції, висловлені деякими державами щодо сутності питань міжнародної інформаційної безпеки. Зокрема, уряд Філіппін запропонував визначати основні поняття в рамках інформаційної безпеки:

Інформаційна зброя – інформаційні ресурси, стратегічно розроблені або створені для ведення інформаційної війни або для завдання шкоди, збентеження, створення незручностей або будь-яких інших дій зловмисного характеру.

Інформаційна війна: 1) дії з метою досягнення інформаційної переваги застосуванням заходів для експлуатування, підриву, знищення, дестабілізації та руйнування інформаційного потенціалу противника і його функцій; 2) заходи захисту власних інформаційних ресурсів і телекомунікаційних систем; 3) дії з метою використання інформаційних ресурсів і телекомунікаційних систем іншої сторони для досягнення цілей та інтересів, наприклад електронна війна (інформаційна війна в оборонному і військовому контексті), війна в Інтернеті (інформаційна війна в більш широкому суспільному контексті).

Інформаційний тероризм. Терористичні дії в контексті інформаційної безпеки” ⁷⁶.

Заслуговує на увагу і наведена в цій доповіді спільна позиція країн -членів Європейського Союзу, яка була висловлена представником Швеції. У рамках цієї позиції ЄС визнає існування потенційної небезпеки несанкціонованого втручання або протиправного використання інформаційних і телекомунікаційних технологій, але разом з тим підкреслює, що такі технології сприяють вільному потоку інформації і створюють величезні вигоди для окремих осіб, підприємців і урядів у усьому світі, сприяють розвиткові демократії і свободи слова, прогресу громадянського суспільства. Щодо основних понять, то вони були сформульовані так:

Інформаційна та мережева безпека означає захист особистої інформації про відправників і одержувачів, захист інформації від несанкціонованих змін, від несанкціонованого доступу до інформації і створення надійного джерела постачання обладнання, послуг та інформації.

Інформаційна безпека також охоплює захист інформації, що стосується військового потенціалу та інших аспектів національної безпеки. Недостатній захист життєво важливих інформаційних ресурсів та інформаційних і телекомунікаційних систем може створити загрозу для міжнародної безпеки”. Однак, підкреслюючи значення міжнародної співпраці у вирішенні питань інформаційної безпеки, країни ЄС вважають, що “в першу чергу кожна держава має право і несе відповідальність за захист своєї інформації і систем, що базуються на інформації” і зазнача-

177. Developments in the field of information and telecommunications in the context of international security. / Report of the Secretary-General. Fifty-six session. 3 July 2001. United Nations. A/56/164.

ють, що Генеральна Асамблея не повинна бути “основним форумом для розгляду цих питань” ^І78. Отже ЄС наголошує на існуванні проблеми балансу між питаннями інформаційної безпеки і питаннями свободи слова та вільного руху інформації. Крім того, як не дивно, було обійдеться питання однієї з найбільших загроз інформаційній безпеці, а саму інформаційну безпеку визначено насамперед внутрішньодержавною справою.

Росія, навпаки, акцентувала увагу саме на військових аспектах інформаційної безпеки, накресливши у своїх пропозиціях, що були подані в Додатку № 1 до доповіді Генерального секретаря, власну класифікацію видів інформаційної зброї, до якої увійшли:

• електронні або психічно-електронні засоби, що використовуються незаконними (неконституційними) військовими організаціями, терористичними групами або особами для тимчасової чи перманентної нейтралізації електронних установок або систем;

• засоби впливу на програмні ресурси електронних засобів контролю з мстою їх руйнування або зупинення їх операційних алгоритмів;

• засоби впливу на процеси передачі інформації з метою їх зупинки або зламу шляхом втручання у середовище розповсюдження сигналу або алгоритм функціонування;

• засоби поширення дезінформації або створення в інформаційному середовищі віртуальної картини, що повністю або частково змінює уявлення реальності;

• засоби дії на людську свідомість та мислення з метою дезорієнтації, втрати сили волі або часткової дестабілізації.

Під час обговорення доповіді Генерального Секретаря та доповіді Першого комітету¹⁷⁹ Генеральна Асамблея сформулювала низки пропозицій, які дістали відображення в ухваленій Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 56/19, в якій намагалися врахувати позиції всіх сторін ¹⁸°.

Так, було запропоновано (п. 1) і надалі сприяти розгляду на багатосторонньому рівні існуючих і потенційних загроз у сфері інформаційної безпеки, а також можливих заходів з обмеження загроз, що виникають у цій сфері, зважаючи на необхідності зберегти вільний рух інформації. Тобто основним принципом створення міжнародних концепцій інформаційної безпеки було визнано принцип додержання необхідного балансу між заходами безпеки в інформаційній сфері та принципом свободи інформації.

Разом з тим було внесено пропозицію Генеральному Секретареві (п. 4) провести дослідження концепцій міжнародної інформаційної безпеки за допомогою групи експертів, призначених ним на основі справедливого географічного розподілу урядових експертів (яку було створено в 2004 р.), а також за сприяння держав, що можуть його надати, і таким чином створено передумови для міжнародно-правової оцінки цієї проблеми.

Значним кроком у створенні міжнародно-правових засад захисту інформаційної безпеки стало підписання в рамках Ради Європи Конвенції про кіберзлочинність (23 листопада 2001 p., Будапешт) Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2005 р. ¹⁸¹. Цей міжнародно-правовий акт установлює певну систему правил щодо визначення видів з використанням інформаційних та телекомунікаційних технологій, які країни – сторони цієї Конвенції зобов’язані імплементувати в національне законодавство. Конвенція визначає декілька груп правопорушень у цій сфері. Так, усі “кібернетичні” правопорушення поділено на п’ять груп, у межах яких виділено окремі їх види.

Першу групу названо “Правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп’ютерних даних і систем”. Вона охоплює такі дії, як незаконний доступ, нелегальне перехоплення; втручання у дані, втручання в систему, зловживання пристроями.

Другу групу становлять “Правопорушення, пов’язані з комп’ютерами” підробка, пов’язана з комп’ютерами, та шахрайство, пов’язане з комп’ютерами (мається на увазі створення або підміна даних із злочинною метою).

Третя група це – “Правопорушення, пов’язані зі змістом”, до якої належать правопорушення, пов’язані з дитячою порнографією.

Нарешті, четверту групу становлять “Правопорушення, пов’язані з порушенням авторських та суміжних прав”.

Отже, можна говорити про поступовий розвиток міжнародно- правових стандартів у галузі інформаційної безпеки, які мають важ-ливе значення для інформаційної безпеки національних держав, враховуючі сучасні тенденції глобалізації та інформатизації. Існує нагальна потреба у більш широкому сприйнятті Україною цих стандартів, зокрема створених у рамках програм та планів Європейського Союзу з формування Єдиного європейського інформаційного простору.

Використання зарубіжного досвіду при формуванні національного державно-правового механізму інформаційної безпеки дасть змогу уникнути так популярного в нашій країні процесу “винаходу велосипеда”, оскільки у світі існує досить багато країн з більш високим рівнем інформатизації, які раніше зіткнулися з тими проблемами, що нині постають перед Україною. Найбільш прийнятні організаційно- правові підходи до проблеми реалізовані законодавством США, Канади, країн – членів Європейського Союзу, Російської Федерації. При цьому йдеться як про запозичення конструктивного досвіду, так і про відмову від кроків, що призводять до негативних наслідків в інформаційній сфері.ГЛАВА 6.

ПРАВОВІ РЕЖИМИ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

Поняття і правовий режим інформаційних ресурсів. Режим доступу до інформації: поняття і зміст. Основні принципи правового регулювання обігу інформації. Обмеження в розповсюдженні інформації