5. 4. Інституціональний механізм інформаційної безпеки

Політика інформаційної безпеки реалізується як системою інститутів публічної влади, так і інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких стосується вирішення питань щодо створення безпечних умов функціонування і розвитку інформаційної сфери. Тому одним із чинників негативного впливу на ефективність захисту інформаційної безпеки є недостатня розвиненість та інституціалі- зація громадянського суспільства в Україні, яке б мало бути інструментом контролю за діяльністю органів публічної влади механізмом, який забезпечує визначення й репрезентацію національних інтересів усього українського суспільства.

Основні завдання все ж вирішуються у межах формалізованої складової механізму інформаційної безпеки, яка представлена органами публічної влади. Так, багато фахівців рівень ефективності забезпечення безпеки ставлять у пряму залежність від здатності координувати зусилля різних відомств та формування певної “міжвідомчої спільноти”, діяльність якої спрямована на вирішення конкретних поставлених завдань.

Зрозуміло, що залежно від характеру завдань їх виконання є компетенцією державних органів різного рівня, які належать до різних гілок влади, мають різні сфери діяльності та обсяги владних повноважень. Та враховуючи, що політика інформаційної безпеки як суспільне явище має комплексний характер, включає внутрішньо й зовнішньополі-тичні, економічні, технологічні, військові та інші елементи і тому потребує комплексного підходу, потрібно розглядати діяльність державних органів, спрямовану на виконання конкретних завдань у цій сфері, в межах єдиного інституціонального механізму, мета якого – забезпечити належні умови здійснення інформаційних процесів в Україні.

Отже, інституціональний механізм інформаційної безпеки – це ієрархічна сукупність органів різних гілок влади та різних рівнів, які в межах своєї компетенції вирішують конкретні завдання з формування та реалізації політики інформаційної безпеки.

Склад механізму інформаційної безпеки визначається нормами ст.

4. Закону України „Про основи національної безпеки України”:

• Президент України;

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Рада національної безпеки і оборони України;

• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

• Національний банк України;

• суди загальної юрисдикції;

• прокуратура України;

• місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

• Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України.

Співвідношення компетенції центральних органів державної влади щодо захисту інформаційної безпеки можна визначити на основі аналізу конституційних положень, якими регулюються їх повноваження в інформаційній сфері та сфері національної безпеки.

Так, повноваження Верховної Ради у сфері національної безпеки та її інформаційної складової характеризуються тим, що основи цієї безпеки визначаються виключно законами України (п. 17 ст. 92 Конституції).

Президент виконує свої повноваження у сфері національної безпеки та її інформаційної складової, керуючись нормами п. 17 ст. 106 Конституції, згідно якими “здійснює керівництво у сферах національної безпеки і оборони України”, та нормами п. 1 ст. 106 Конституції, відповідно до якої забезпечує національну безпеку та її інформаційну складову.

Кабінет Міністрів здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки та її інформаційної складової (п. 7. ст. 115 Конституції)⁶³.

Отже, механізм взаємодії центральних органів державної влади полягає в тому, що Верховна Рада визначає параметри безпеки інформаційної сфери, Президент вирішує питання щодо визначення конкретних інструментів досягнення і забезпечення цих параметрів, а Кабінет Міністрів вирішує завдання щодо застосування обраного інструменту впливу на суспільні відносини і проведення в життя передбачених заходів.

Зазначимо, що останнім часом, після зміни конституційної моделі розподілу влад у бік парламентсько-президентської республіки, небезпечна колізія між повноваженнями Кабінету міністрів України та Президента України саме у сфері захисту національної безпеки. Це зумовлено існуючим концептуальним підходом до національної безпеки, за якого до цієї сфери можна віднести майже будь-які питання державного життя.

Через це виникає ситуація, в якій формується два центри виконавчої влади: один представлений Кабінетом Міністрів, який діє як вищий орган у системі органів виконавчої влади, другий – Президент і Рада національної безпеки і оборони України (РНБО), які діють як орган, що здійснює керівництво системою захисту національної безпеки. Через це неодноразово виникали протистояння з приводу повноважень та компетенцій між цими двома центрами. Тому, безумовно, потрібно вирішити цю проблему.

Характеризуючи функції державних органів, безпосередньо орієнтованих на вирішення питань інформаційної безпеки, слід звернути увагу на значні зміни у функціях та статусі Ради національної безпеки і оборони України (РНБО). Згідно зі ст. 107 Конституції України, РНБО – це “координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України”.

Відповідні повноваження конкретизовано і в Законі “Про Раду національної безпеки і оборони України”⁶⁴. Так, до основних функцій РНБО віднесено (ст. 3):

• внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;

• координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Для виконання цих завдань РНБО наділена відповідною компетенцією. Серед повноважень цього органу, визначених ст. 4 зазначеного Закону є кілька ключових, які дозволяють РНБО активно впливати на діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в питаннях, що стосуються сфери національної безпеки. Так, РНБО:

• розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до законодавства належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України;

• здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;

• координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану.

Структура апарата РНБО та основні завдання, які вона виконує, визначені Указом Президента України “Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України”⁶⁵. Згідно з цим Указом Апараті РНБО працюють:

• Секретар РНБО

• Перший заступник Секретаря РНБО

• п’ять заступників Секретаря РНБО

• Голова Комітету з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю при Президентові України

• Служба Секретаря РНБО.

До структури апарату цього органу входять департаменти, служби й управління, через які здійснюється управління окремими аспектами національної безпеки: Департамент з питань воєнної безпеки, Департамент зовнішньополітичних аспектів національної безпеки, Департамент з питань економічної, соціальної та екологічної безпеки,

Департамент з питань державної безпеки, Департамент організаційно- технічного забезпечення, Управління стратегічних розробок, Служба забезпечення діяльності Комітету з питань розвідки, Служба по зв’язках з громадськістю, Контрольне управління.

Слід зазначити про значне зростання ролі посади Секретаря РНБО в політичному й державному житті України. Ця тенденція була розпочата з 2005 р. Зокрема, згаданим вище Указом Президента України “Питання Апарату Ради національної безпеки і оборони України” Се- рєтареві РНБО надано широкі контрольно-розпорядчі повноваження в галузі національної безпеки. Так, згідно з п. 7 цього Указу, Секретар Ради національної безпеки і оборони України:

• організовує роботу, пов’язану з підготовкою та проведенням засідань Ради та контролем за виконанням прийнятих нею рішень, а також за виконанням актів і доручень Президента України;

• порушує в установленому порядку за результатами здійснення контролю за виконанням рішень Ради питання щодо відповідальності посадових осіб;

• представляє за дорученням Голови Ради позицію Ради у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями;

• вносить до органів виконавчої влади обов’язкові для розгляду пропозиції та рекомендації з питань національної безпеки і оборони, поліпшення координації заходів, що здійснюються цими органами у зазначеній сфері, тощо.

Серетар РНБО у межах своїх повноважень також має право видавати розпорядження, організовувати й контролювати їх виконання.

Питання інформаційної безпеки певною мірою вирішуються у процесі діяльності низки органів виконавчої влади, серед яких: Міністерство внутрішніх справ, Міністерство транспорту та зв’язку, Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і мистецтв, Служба безпеки України, Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації СБУ, Державний комітет з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет архівів, Національна Рада з питань телебачення і радіомовлення, окремі підрозділи Секретаріату Президента України та Кабінету Міністрів України, обласних державних адміністрацій, режимно-секретні органи підприємств, установ та організацій.

Ці органи можна позділити на дві категорії: такі, для яких забезпечення інформаційної безпеки є одним з напрямів діяльності, і такі, для яких питання інформаційної безпеки є лише засобом реалізації їх головних функцій.

Працюють у цьому напрямі і різні дорадчі структури: Інститут стратегічних досліджень при Президентові України, радники, які запрошуються органами виконавчої влади, та ін.

Певні завдання щодо забезпечення інформаційної безпеки виконують підрозділи Міністерства внутрішніх справ^т.

Можна виділити три головні напрями діяльності МВС у сфері інформаційної безпеки:

• правоохоронна діяльність із дотримання норм інформаційного законодавства, яка полягає у: запобіганні злочинам та правопорушенням в інформаційній сфері, їх припиненні, розкритті й розслідуванні, вжитті заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

• забезпечення фізичного захисту і оборони силами міліції та внутрішніх військ об’єктів інформаційної інфраструктури, що перебувають у державній власності, та охорона на договірних засадах об’єктів інформаційної інфраструктури, що перебувають у приватній власності;

• безпосереднє інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності, пов’язаної з боротьбою із злочинністю, охороною громадського порядку, забезпеченням громадської безпеки тощо. Це, зокрема, формування довідково-інформаційних фондів, ведення оперативно-пошукового та криміналістичного обліку, складання певних видів державної статистичної звітності та ін.

Важливі завдання інформаційної безпеки, безперечно, виконує Служба безпеки України, яка, згідно з нормами ст. 1 Закону “Про службу безпеки України” визначається як “державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України”⁶⁶.

Своренау в 2006 р. Державна служба спеціального зв ’язку та захисту інформації України, яка є державним органом, що призна- чений для забезпечення функціонування і розвитку державної системи урядового зв’язку, Національної системи конфіденційного зв’язку, захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно- телекомунікаційних системах, криптографічного та технічного захисту інформації⁶⁷.

Для забезпечення ефективного контролю діяльності цієї служби та створення належних умов для виконання покладених на неї завдань, законодавство передбачає досить складну систему організації управління нею, в якій бере участь Кабінет Міністрів, Верховна Рада та Президент України:

• діяльність Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України спрямовується Кабінетом Міністрів України, який здійснює заходи щодо забезпечення її функціонування;

• Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України підконтрольна Верховній Раді України;

• з питань, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки України, Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України підпорядковується і підконтрольна Президентові України.

Недержавні суб’єкти – громадські об’єднання та організації, суб ’єкти підприємницької діяльності тощо, відповідно до законодавства, зокрема норм ст. 505 ЦК України⁶⁸, самостійно вживають заходів захисту власної інформаційної безпеки і відповідно самостійно визначають організаційні форми цього захисту, крім випадків, коли подібні заходи визначаються законодавством.

Специфіка застосування форм і методів державного управління у сфері інформаційної безпеки зумовлена потребами поєднання відкритості і конфіденційності в інформаційних відносинах і полягає в необхідності забезпечення балансу між інформаційними правами і свободами людини та завданнями держави щодо захисту інформації, регулювання доступу до неї та її збирання, використання і поширення. Важливим є також вплив процесів інформатизації на зміст управлінської діяльності, підвищення ролі інформаційного забезпечення у прийнятті рішень, інформаційної діяльності як одного із важелів управлінського впливу.