5. 3. Основні напрями державної політики інформаційної безпеки

Закон України “Про основи національної безпеки” (ч. 2 ст. 5) визначає, що “національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики”⁵⁹. Отже, саме політика називається головним “інструментом” досягнення необхідних безпечних умов суспільного і державного життя. До того ж, акцент зроблено саме на державній політиці, тобто такій, що проводиться від імені держави її владними органами. І це не дивно, адже саме в арсеналі державних засобів проведення політики є всім відомий інструмент державного примусу, який здебільшого й асоціюється із такими термінами, як “захист”, “безпека” тощо.

Ця сама норма визначає, що державна політика щодо забезпечення національної безпеки проводиться “відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково- технологічній, інформаційній та інших сферах”.Серед таких програмних документів найважливішими є Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, які є обов’язковими для виконання і основою для розроблення конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки. Ці документи розробляються на основі Закону “Про основи національної безпеки України” і затверджуються Президентом України.

Безпосердньо ж вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Крім того, політику національної, відповідно, інформаційної безпеки потрібно проводити лише в тих формах і тими методами й засобами, які притаманні і прийнятні демократичній правовій державі, тобто ґрунтуються на принципах демократії і верховенства права.

Це підтверджується нормами ч. 1. ст. 5 зазначеного Закону, які виділяють основоположні такі принципи державної діяльності в цій сфері:

• пріоритет прав і свобод людини і громадянина;

• верховенство права;

• пріоритет договірних (мирних) засобів у розв’язанні конфліктів;

• своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

• чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

• демократичний цивільний контроль над воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки;

• використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Як уже зазначалося, офіційна українська концепція безпеки побудована на позиціях визначення можливих загроз національним інтересам та встановлення адекватних відповідних заходів. Базові положення щодо визначення таких загроз і заходів містяться безпосередньо в Законі України “Про основи національної безпеки”, на основі якого розробляються інші, більш деталізовані програмні документи щодо захисту окремих напрямків національної безпеки. Слід зазначити, що норми цього Закону мають переважно декларативний характер, проте можуть давати уявлення про конкретні сфери і напрями реалізації державної політики в цій сфері.

Закон “Про основи національної безпеки України” розрізняє дві ключові категорії, які зумволюють зміст і спрямованість державної політики у сфері інформаційної безпеки:

1. загрози національним інтересам і національній безпеці України в інформаційній сфері (ст. 7), до яких належать:

• прояви обмеження свободи слова й доступу громадян до інформації;

• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

• комп’ютерна злочинність та комп’ютерний тероризм;

• розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації;

2. основні напрями державної політики з питань національної безпеки в інформаційній сфері (ст. 8):

• забезпечення інформаційного суверенітету України;

• удосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури та ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;

• активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;

• забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції;

• вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.

Розглядаючи напрями державної політики у сфері інформаційної безпеки, варто назвати ще один законодавчий акт, який хоч і не стосується загальних питань інформаційної політики держави, проте визначає перспективні завдання в галузі інформаційної безпеки. Це Закон “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007- 2015 роки”⁶⁰, норми якого дають найбільш повне визначення інформаційної безпеки.

У п. 13 цього Закону визначено основні шляхи вирішення проблеми інформаційної безпеки:

• створення повнофункціональної інформаційної інфраструктури держави та забезпечення захисту її критичних елементів;

• підвищення рівня координації діяльності державних органів щодо виявлення, оцінки і прогнозування загроз інформаційній безпеці, запобігання таким загрозам та забезпечення ліквідації їх наслідків, здійснення міжнародного співробітництва з цих питань;

• вдосконалення нормативно-правової бази щодо забезпечення інформаційної безпеки, зокрема захисту інформаційних ресурсів, протидії комп’ютерній злочинності, захисту персональних даних, а також правоохоронної діяльності в інформаційній сфері;

• розгортання та розвиток Національної системи конфіденційного зв’язку як сучасної захищеної транспортної основи, здатної інтегрувати територіально розподілені інформаційні системи, в яких обробляється конфіденційна інформація.

Як уже зазначалося, Закон “Про основи національної безпеки України” передбачає розроблення декількох програмних документів, які мають визначати конкрентні напрями проведення державної політики щодо безпеки у різних сферах. Одним із таких ключових документів у сфері інформаційної безпеки є затверджена Указом Президента України Стратегія національної безпеки України'⁶⁰. Вона визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання й механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Ця Стратегія є базою для розроблення конкретних програм, проектів і планів заходів за складовими державної політики національної безпеки та механізмів їх реалізації і розрахована на період досягнення визначених нею цілей.

Головною метою Стратегія визначає забезпечення такого рівня національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави в сучасному світі. Однією із складових цього завдання є і забезпечення інформаційної безпеки.

Окремо визначено, що державна політика національної безпеки України формується та реалізується за умов, коли в сучасному світі нівелюється різниця між внутрішніми і зовнішніми аспектами безпеки, зростає вага несилових (політичних, економічних, соціальних, енергетичних, екологічних, інформаційних) (виділено нами – Б. К.) складових її забезпечення.

Характеризуючи основні негативні чинники, що впливають на стан захищеності національних інтересів України в інформаційній сфері. Стратегія визначає (п. 2. 8), що:

• посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності;

• недостатніми залишаються обсяги вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного продукту;

• наближається до критичного стан безпеки інформаційно- комп’ютерних систем в галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики, транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.

Серед стратегічних пріоритетів політики національної безпеки (п. 3) зазначено низку таких, що стосуються сфери інформаційної безпеки, а саме:

• активізація інноваційних процесів в інформаційно- комунікаційній галузі, яка є елементом формування інфраструктури економіки знань – основу майбутньої конкурентоспроможності України у глобалізованому світі;

• запобігання поширенню в засобах масової інформації проявів насильства, расової, етнічної та релігійної нетерпимості, моральної розбещеності тощо;

забезпечення інформаційної безпеки при інтеграції до структур глобального інформаційного суспільства.Механізм реалізації державної політики інформаційної безпеки, відповідно до положень Стратегії національної безпеки, має складатися з трьох елементів: системи управління інформаційною безпекою, ресурсного забезпечення інформаційної безпеки та механізмів державного і громадського контролю за реалізацією цієї Стратегії.

Визначено також конкретні заходи, яких потрібно вжити в межах удосконалення механізму захисту інформаційної безпеки, зокрема:

• розвиток правових засад інформаційної безпеки, у т. ч. шляхом розробки та прийняття Національної стратегії формування інформаційного суспільства;

• розробка та впровадження національних стандартів та технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними європейськими стандартами, у т. ч. згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність;

• підвищення ефективності діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки з упереджувального отримання інформації для своєчасного виявлення існуючих і нових типів внутрішніх і зовнішніх загроз, розробка дієвих заходів щодо їх запобігання та нейтралізації;

• інформаційно-аналітична підтримка діяльності органів державної влади, насамперед в умовах кризових і надзвичайних ситуацій, в т. ч. особливого періоду;

• впровадження захищених інформаційно-телекомунікаційних мереж в органах державної влади;

• розвиток інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури.

Основним програмим документом, що визначає напрями діяльності держави щодо захисту національної безпеки у військовій сфері та прийняття якого прямо передбачене законодавством, є Воєнна доктрина України⁶¹. Це сукупність керівних принципів, воєнно- політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних та військово- технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави. У ній значну увагу приділено і питанням інформаційної безпеки та інформаційного забезпечення оборонної діяльності. Так, згідно з п. 1 Воєнної доктрини зазначено що воєнно-політична обстановка навколо України характеризується динамічністю й нестабільністю подій і процесів, які виникають внаслідок низки чинників, одним із яких є поява новітніх видів і систем зброї, інформаційних технологій, що змінюють традиційні уявлення про характер збройної боротьби.

Зростанням ролі інформаційних технологій зумовлені такі ознаки сучасної збройної боротьби:

• широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, зокрема, розвідки та радіоелектронної боротьби;

• зростання ролі і значущості протиборства в інформаційній сфері, використання новітніх інформаційних технологій (п. 20).

З огляду на такі обставини основні завдання Збройних Сил України в мирний час визначено:

• здійснення розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності в інтересах оборони держави;

• здійснення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки (п. 23);

У п. 42 Воєнної докртрини України інформаційні ресурси названо одним із важливих джерел забезпечення діяльності Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, створення умов їх ефективного функціонування.

Як бачимо, у вітчизняному законодавстві є багато нормативно- правових актів, які містять норми з визначення цілей та принципів забезпечення інформаційної безпеки. Проте деякі положення незрідка є неузгодженими й виражені в нормах-деклараціях або нормах-цілях, що не передбачають конкретних механізмів реалізації.

Зазначимо, що негативні думки щодо доцільності створення різних програм і стратегій безпеки, які так “полюбляють” в Україні, висловлювалися вже неодноразово і є досить обґрунтованими з огляду як теорії, так і практики багатьох розвинених країн. На думку одного з представників Королівської Військової Академії Великобританії, в період після холодної війни Великобританія не має стратегії національної безпеки. Те, що ми маємо, є бачення того, яку Європу ми хочемо побачити, і погляди щодо певної політики, яка може допомогти реалізувати це бачення... Але ми часто повертаємось із враженням, що в Україні переважаюче бачення безпеки є перевернутим з ніг на голову: що безпека бачиться продуктом “програм”, “стратегій”, членства у міжнародних органах та, врешті, аналізів міжурядових договорів”⁶². Фактично за подібними стратегіями немає ніяких конкретних практичних заходів.У світовій практиці питання формування поглядів та підходів на вирішення актуальних питань державного життя, в т. ч. й інформаційної безпеки, традиційно вирішуються у форматі так званих Зелених та Білих книг, які створюються як державними, так і недержавними інституціями. “Зелена книга” є зібранням конкретних проблемних питань, які потребують вирішення і виносяться на обговорення чи то в органах державної влади чи то в суспільстві. У свою чергу, за результатами такого обговорення формується “Біла книга”, яка містить конкретні рекомендації щодо напрямів і способів розв’язання зазначених проблем.

У цьому аспекті цікавим є досвід Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, яка підготувала аналогічний проект під назвою “Біла книга з питань інформаційної безпеки”. Умній висвітлюються стан і перспективи вирішення всього комплексу питань, пов’язаних з інформаційною безпекою України.

Зокрема, в Білій книзі подано класифікацію основних складових інформаційної безпеки та конкретних завдань щодо їх захисту. Основними об’єктами захисту в межах інформаційної безпеки в цій класифікації є інформаційний простір, інформація з обмеженим доступом та інформаційні ресурси. Відіокрсмлсно такі основні системоутворю- вальні складові інформаційної безпеки:

1. захист інформаційного простору:

• забезпечення безпеки діяльності, пов’язаної із забезпеченням свободи слова та доступу громадян до інформації;

• протидія поширенню засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

• протидія намаганню маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації;

• протидія комп’ютерній злочинності та комп’ютерному тероризму;

2. захист інформації з обмеженим доступом:

• захист інформації, що становить державну та іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства та держави;

3. захист інформації з обмеженим доступом, що циркулює в інформаційно-телекомунікаційних системах;захист інформаційних ресурсів:

• забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем загального призначення;

• захист національних інформаційних ресурсів, у т. ч. тих, доступ до яких здійснюється з використанням Інтернет;

• забезпечення безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем органів державної влади та місцевого самоврядування, інформаційно-телекомунікаційних систем, які функціонують в інтересах управління державою, забезпечують потреби оборони та безпеки держави, кредитно-банківських та інших сфер економіки держави, систем управління життєзабезпеченням;