2. 6. Інформаційний простір та інформаційний суверенітет.

Основним призначенням права та окремих його норм є регулюван- і ія суспільних відносин, яке здійснюється способом цілеспрямованого впливу на свідомість та волю людей. Цей регулятивний вплив характеризується терміном “d/я права ”, що означає перехід соціальних моделей та абстрактних цінностей в реальну практику – в поведінку окремої особи, поведінку соціальних спільнот, спосіб життя суспільства⁷². Дія права та окремих правових норм має певні обмеження, відомі як дія правової норми у просторі, часі та за колом осіб. Загалом основні принципи дії норм інформаційного права аналогічні принципам дії інших правових норм.

Неоднозначним є питання дії норм інформаційного права у просторі. Можна користуватися загальною концепцією, за якою дія норм права обмежена територією держави і пов’язана з такими ознаками державності, як суверенітет та юрисдикція.

Проте деякі ознаки об’єкта інформаційних правовідносин – інформації та загальновизнані принципи регулювання інформаційних відносин змушують нас зробити певні застереження.

Оскільки інформаціє є нематеріальною субстанцією, вона може бути подана не лише на матеріальних носіях, а й у формі сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб. Такі способи подання інформації дають змогу вільно поширюватися в навколишньому середовищи незважаючи на державні кордони або правові заборони чи приписи. Таким чином, значно зменьшуєть- ся ефективність національних правових норм в регулюванні низки інформаційних відносин: транскордонне теле- і радіомовлення, супут- никове теле-радіомовлення, міжнародні телекомунікації, розповсюдження інформації в Інтернет та ін.

Крім того, низка міжнародно-правових актів визначає, що принцип свободи інформації не є обмеженим державними кордонами. Так, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ч. 2. ст. 19) встановлює “свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів”⁷³. Аналогічне положення, щодо реалізації свободи слова незалежно від кородо- нів держави міститься і в ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Подібний підхід реалізується і в нормах національного законодавства. Так відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону України “Про інформацію”, що регулює питання міжнародної інформаційної діяльності, громадяни України мають право на вільний і безперешкодний доступ до інформації через зарубіжні джерела, пряме телевізійне мовлення, радіомовлення і пресу.

Таким чином, у законодавстві різних країн створюються певні конструкції, які повинні визначити межі відання держави в інформаційній сфері. Закон України “Про інформацію” (ст. 53) використовує таку дефініцію, як “інформаційний суверенітет”. Визначення цього поняття в цьому Законі не дається, але зазначається, що “основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси”. До інформаційних ресурсів України, які вона самостійно формує на своїй території та якими вільно розпоряджається, “входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення”.

Цей Закон (ст. 54) визначає також гарантії інформаційного суверенітету України, який забезпечується:

1. виключним правом власності України на інформаційні ресурси, що формуються коштом державного бюджету;

2. створенням національних систем інформації;

3. установленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;

4. використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправної співпраці з іншими державами.

Використання в українському законодавстві виразу “інформаційний суверенітет” вже неодноразово викликало сумніви, тим більше, іцо він не є поширеним в інформаційному законодавстві інших країн і не дістав визнання на міжнародному рівні. Цілком справедливою є думка, що “в часи демократизації, найширшого запровадження сучасних інформаційних технологій вельми проблематично говорити про інформаційний суверенітет на територіальному рівні, тобто в аспекті недоторканості кордонів, недопущення зазіхань на територію тощо”⁷⁴.

На сучасному етапі для характеристики просторових меж державного регулювання інформаційних відносин популярною є дефініція “інформаційний простір”. Зокрема, цей термін дістав широке визнання в нормативно-правових актах та практиці Європейського Союзу. Так, у червні 2005 р. керівними органами ЄС було розпочато реалізацію Стратегії “І2010 – Європейське інформаційне суспільство для зростання та зайнятості”⁷⁵. Першочерговим завданням Стратегії І2010 є створення Єдиного Європейського інформаційного простору, який має стати першою опорою Європейського інформаційного суспільства, що розбудовується.

Єдиний Європейський інформаційний простір, як зазначено в програмних документах, “відкриває відкритий, конкурентний та наповнений контентом (інформаційними ресурсами) внутрішній ринок для електронних засобів зв’язку, мас-медіа та контенту” і “пропонує доступні та безпечні високошвидкісні комунікації, багаті та різноманітні інформаційні ресурси та цифрові послуги”. Крім того, важливим елементом Єдиного європейського інформаційного простору виступає мережева та інформаційна безпека⁷⁶.

Розбудова цього Єдиного інформаційного простору розглядається як відповідь на виклики, поставлені інформаційною революцією, розвитком телекомунікацій та глобалізацією, які впливають на всі аспекти діяльності урядів. Завдання органів ЄС у цьому разі визначається як створення для цього простору сучасної, ринково-орієнтованої правової бази. Така база складається із блоків правових норм, спрямованих на:

• регулювання електронних телекомунікацій;

• розподіл спектра радіочастот;

• створення єдиної аудіовізуальної політики;

• створення нових, багатомовних та інноваційних інформаційних ресурсів;

• створення безпечного інформаційного суспільства.⁷⁷

Наведений приклад, ілюструє основні напрями розвитку інформаційного законодавства на сучасному етапі та спосіб, яким держави й уряди можуть ефективно відповідати на виклики інформатизації та глобалізації.

Отже, можна визначити єдиний інформаційний простір як сукупність засобів телекомунікації, інформаційних ресурсів та інформаційних послуг, суспільні відносини які регулюються на основі єдиних принципів та правил, що дає змогу забезпечувати захист та реалізацію прав і свобод людини в галузі інформації, функціонування внутрішнього інформаційного ринку та захист інформаційної безпеки.

Єдиний інформаційний простір виступає як його просторове обмеження дії норм інформаційного права.

Складові – безпосередні об’єкти суспільних інформаційних відносин:

• сама інформація як інформаційний ресурс;

• засоби телекомунікації;

• інформаційні послуги.

Усі складові інформаційного простору пов’язані єдністю тих правил поведінки, тобто правових норм, що регулюють суспільні відносини котрі виникають щодо них.

Основними сферами правового регулювання в межах Єдиного інформаційного простору є такі:

• захист прав і свобод людини в галузі інформації;

• регулювання інформаційного ринку;

захист інформаційної безпеки.Завдання щодо розбудови та розвитку єдиного інформаційного простору вирішуються через здійснення процесів інформатизації та проведення відповідної державної інформаційної політики.

Відповідно до норм ст. 6 Закону України “Про інформацію”, державна інформаційна політика є сукупністю основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

• забезпечення ефективного використання інформації;

• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародній співпраці в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України;

• сприяння задоволенню інформаційних потреб українців за кордоном.

Фактично виникнення такого поняття, як “єдиний інформаційний простір” пов’язане із виявленими науковцями ще наприкінці 80-х – початку 90-х років XX ст. змінами в житті та взаємодії держави, суспільства й людини, що зумовлені процесами глобалізації та інформатизації. Спричинений ними “зсув” влади, її переорієнтація на нові способи соціального управління, стосуються такого аспекту, як просторове буття держави та відповідно просторова дія санкціонованих державою правових норм. У галузі інформаційних відносин це зумовило зміщення сфери правового регулювання від чіткої прив’язки до території держави до категорії єдиного інформаційного простору. Разом це слід розглядати не як явище що відбулося, а як процес, такий самий, як і формування інформаційного суспільства. І кінцеві результати цього процесу поки що невідомі.ГЛАВА 3.

ГАРАНТІЇ ПРАВ I СВОБОД ЛЮДИНИ У СФЕРІ ІНФОРМАЦІЇ ЯК БАЗИС ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

Міжнародно-правові стандарти прав людини в інформаційній сфері та їх класифікація. Конституційні засади прав і свобод людини в інформаційній сфері. Підстави та випадки обмеження прав людини у сфері інформації.