3.2. Роль держави у створенні механізму регулювання інноваційною діяльністю

У теперішній час ні якість, ні обсяги виробництва продукції не можуть бути показником рівня розвитку економіки тієї чи іншої країни. За ліцензією в Туреччині або Бразилії випускаються такі ж автомобілі і автобуси «Мерседес», як і у Штудгарті - на батьківщині всесвітньо відомої марки. Складальний завод «Шевроле» у приволзькому місті Єлабузі виробляє всюдиходи, які нічим не відрізняються від випущених у Детройті. Ряд країн Азії випереджає США і Японію за обсягами виробництва персональних комп’ютерів і побутової техніки, однак ці країни у загальноекономічному розвитку відстають від останніх.

Одним з основних показників рівня розвитку економічної системи у теперішній час є рівень «постіндустріальності», тобто відсутність або згортання промисловості у традиційному її розумінні і розвиток виключно інтелектуального виробництва - науково-дослідних і досвідно-конструкторських розробок, удосконалення сфери різноманітних послуг, управління фінансовими ринками, удосконалення системи освіти, охорони здоров’я тощо.

Крім того, у світовій практиці переглядаються критерії оцінки традиційних і високотехнологічних галузей.

Економісти пропонують одним з найбільш адекватних показників наукоємності галузей вважати відносну вагу витрат на науково-дослідні і досвідно-конструкторські роботи в вартості готової продукції. Ті промислові галузі, у вартості продукції яких витрати безпосередньо на науково-дослідні і досвідно-конструкторські роботи складають від 7 до 15%, визнаються наукоємними.

Таким чином, формується нове розуміння поняття економічного росту на базі використання нових знань і інновацій як важливіших ресурсів. Наука, як головне джерело нововведень, є не замкненою системою, вона органічно вливається в економічні процеси. У промислово розвинених країнах спостерігається перехід від експорту капіталів до трансферту технологій, заміна інтенсивного типу економіки на інноваційний тип. Для розвитку інноваційної діяльності в цих країнах створюється сприятливе інноваційне середовище, яке формує цивілізовані ринкові відносини у сфері оберту об’єктів інтелектуальної власності, концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах науково-технічного розвитку, створення певних організаційно-правових умов для інноваційного підприємництва.

Державне регулювання інноваційного процесу на сучасному етапі є однією з основних вимог розвитку економіки. Виходячи з досвіду світової практики, успішна науково-технічна діяльність неможлива без державної підтримки.

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів обумовлена, по-перше, масштабами фінансових витрат на проведення досліджень і реалізацію їх результатів. Нові наукові результати досягаються висококваліфікованими, отже і високооплачуваними кадрами. Ще більше витрат вимагає реалізація нововведень. Ці значні капітальні вкладення пов’язані з технічним перенасиченням виробництва, витратами на пошук і придбання науково-технічної інформації, навчання персоналу, організаційні заходи. Значних витрат вимагає експертиза, патентування, сертифікація нової продукції, що не під силу окремим суб’єктам ринкової діяльності.

Наприклад, за останні роки тільки у США річний приріст державних витрат у науково-дослідній сфері сягнув 10%.

По-друге, численні інновації можуть бути економічно ефективними за масштабом впровадження, який перевищує деякий критичний рівень.

По-третє, існують інноваційні процеси, які не можуть здійснюватися на комерційній основі. До них відносяться фундаментальні наукові дослідження, результати яких не можуть бути комерційними, а також інновації, спрямовані на задоволення потреб суспільства в цілому (екологія, оборона, охорона правопорядку і т.п.). Витрати на ці інноваційні процеси несе все суспільство.

Перелічені вище та інші особливості інноваційних процесів свідчать про те, що ефективна інноваційна стратегія розвитку національних підприємств не в змозі обійтись без державної підтримки. Держава стала одним з найважливіших факторів росту національної економіки. Держава є основним фінансистом фундаментальної науки, наприклад у США частка витрат на інноваційні розробки складає 2,3-2,8% від загальної суми державних витрат, у Франції - 1,8-2,4%, у Німеччині - 2,2-2,8%, в Японії - 2,0-2,9%, в Україні - 0,44%. Держава виступає ініціатором і координатором пріоритетних наукових програм, які мають загальнонаціональне значення для вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем.

До основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності відносяться:

• Фінансування наукових досліджень, як за рахунок бюджету, так і шляхом створення спеціальних фондів.

• Всебічна підтримка розвитку науки, у тому числі прикладної, і формування малого інноваційного підприємництва.

• Формування державних замовлень на науково-дослідні і досвідно-конструкторські роботи, які забезпечують початковий попит на інновації, а потім розширюються в економіці.

• Координація інноваційної діяльності.

Держава централізувала функції розробки науково-технічної політики, включаючи прогнозування, планування і стимулювання програм досліджень та розробок, їх зв’язок з охороною оточуючого середовища, підготовку наукових кадрів і т.д.