Розділ 3. Павло Шандрук та спроби створення українських національних військових формувань

3. 1. Робота в Українському національному комітеті

В такому більш-менш мирному руслі П. Шандрук жив до кінця 1944 р. А тим часом німецька армія терпіла поразку за поразкою. На кінець 1944 року на боці Німеччини воювало 200-250 тис. українців і їх становище щораз ставало все більш невизначеним. Вони не мали ні статусу ні якогось захисту. Варто зазначити, що воювали вони ще з 1941 р. і за даними В. Абліцова громадян СРСР в німецькій армії було понад мільйон [19; 5]. Зрозуміло, що не всі вони були українцями, але потрібно враховувати всі позиції різних авторів.

Ситуація та загрозлива небезпека на німецьких територіях непокоїла українських провідників, але вони не прийняли німецької пропозиції створити Український Національний Комітет в системі Андрія Власова [53]. С. Бандера, якого в кінці 1944 р. випустили з німецького концтабору вимагав, щоб Німеччина спочатку визнала Акт Відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, але вона не давала своєї згоди. Стурбований таким станом, президент УНР А. Лівицький викликав до Берліну генерала П. Шандрука [57].

Андрій Лівицький в розмові з П. Шандруком говорив: «Вже було відомо, що після невдалого перевороту і замаху на Адольфа Гітлера закордонні німецькі дипломати почали шукати контактів з державами союзників. На такий випадок нам необхідно мати наше політичне представництво, яке в разі потреби може стати орієнтиром широких мас, головне солдатів Червоної армії в організуванні всеукраїнської боротьби з комунізмом. Притишеним голосом президент Лівицький додав, що знає достовірно від професора фон Манде, доктора Арльта та генерала Лібранта, що хтось інший, більш прийнятливий союзникам повинен перебрати владу А. Гітлера. Тож нам не вільно проґавити такої можливости. Взагалі, я сам в це не дуже вірю, але з політичного боку, нам треба брати до уваги всі можливості [18; 139]».

Питання про створення Українського Національного Комітету, президент А. Лівицький обговорював з лідерами ОУН С. Бандерою, А. Мельником та гетьманом П. Скоропадським, але одностайного рішення прийнято не було. Єдиною розв’язкою, на думку А. Лівицького, було створення Українського Національного Комітету, подібного до Комітету визволення народів Росії, в якому були б об’єднані всі політичні партії [57].

Але, німці хотіли, щоб УНК став складовою одиницею КОНР. Більше того, на їх думку, Комітет повинен був очолити офіцер в ранзі генерала, який, як непартійна особа, буде краще співпрацювати з генералом А. Власовим. Запропоновані кандидати на пост голови Українського Національного Комітету – С. Бандера, А. Мельник та Ісаак Мазепа дістали різні зауваження і критику, що рекомендували їм не займати цієї посади. С. Бандера запропонував доктора Горбового, але місце його перебування в той час було невідоме. Коли генерал Петрів також не схотів зайняти цього місця, головою УНК і головнокомандуючем Української Національної Армії погодився стати генерал-хорунжий Павло Шандрук [15; 58].

Сам же Павло Шандрук побоювався ролі яку йому потрібно буде виконувати: «Справа ставала все зрозумілішою і не дуже веселою – скаржився А. Лівицькому П. Шандрук, - це складна і небезпечна гра іти на згоду з німцями, до яких я ніколи не мав довір’я. Я не тільки налаштую проти себе союзників, але й напевно стану об’єктом критичних зауважень наших політичних партій [18; 141]».

Зрозуміло чому Павло Шандрук хвилювався на рахунок головування в українському національному комітеті. Тому, що він розумів – союз з німцями безнадійний і те що все йде до капітуляції Третього рейху було на той час очевидно. Також було зрозуміло, що в разі провалу УНК відповідати за все доведеться саме П. Шандруку.

Ще перед оформленням УНК президент А.Лівицький і генерал П. Шандрук обговорювали і формували його завдання:

1. Необхідно буде зберегти політичну еміграцію з її провідниками, які зуміли втекти від більшовиків на Захід.

2. Якнайскоріше перебрати сотні тисяч українських солдатів, які по волі чи неволі потрапили до різних німецьких формацій. Окрему увагу потрібно приділити Дивізії СС «Галичина», яка у випадку німецької капітуляції безумовно буде передана більшовикам.

3. Комітет мусить подбати про долю мільйонів цивільних українців, які, хочуть того чи ні, живуть зараз з ласки голодних німців [15; 60].

Спочатку провідники обох фракцій ОУН – С. Бандера і А. Мельник погодилися, з незначними розходженнями, як на потребу створення Комітету, так і на призначення головою генерала Павла Шандрука. Та становище змінилося. Генерал Шандрук писав про це у своїх спогадах: «Останніми днями я мав дуже довгі розмови з полковником А. Мельником та його близькими помічниками О. Бойдуником і Д. Андрієвським. Висловлюючи свою позицію про ситуацію, пан Мельник не применшує моєї відповідальності та брак можливостей. При чому він підкреслив внутрішні та зовнішні труднощі, проте дав свою умовну згоду на мою кандидатуру, яка буде залежати від мого проводу в майбутньому. С. Бандера без жодних застережень погодився на мою кандидатуру, підкреслюючи при цьому, що із огляду на мою військову кар’єру, він був впевнений, що я ніколи не відступлю від принципів національної політичної гідності та докажу правильне військове уміння [18; 144]».

За такої внутрішньої підтримки розпочались переговори з німцями на рахунок створення УНК. Намагання підпорядкувати УНК КОНР з великою наполегливістю тягнулися від грудня 1944 р. до березня 1945 р. Тільки фронтові події та рішуча постанова питання українських політиків не входити до жодної російської організації остаточно змінили погляди німців. Після всіх погоджень на одному із спільних засідань було вирішено, щоб від імені обох проводів ОУН Володимир Стахів і О. Бойдуник підготували Статут УНК. Також П. Шандрук досяг згоди про неучасть в КОНР провідників Грузії, Білорусії та представників Донських Козаків. Всі вони беззастережно були проти будь-якої співпраці з Москвою. Грузинський лідер М. Кедія в розмові з П. Шандруком висловився так: «Я прийму скоріше Сталіна наперед себе, чим генерала Власова позаду себе». Президент Білорусії Астрауський не тільки погодився на співпрацю, а також казав, що коли буде створена армія, білоруси підуть разом з українцями [42;5]. Звичайно мета А. Власова була іншою ніж в інших народів проте ворог у них був спільний Й. Сталін і як зазначає російський історик П. Пальчиков: «якби Гітлер відразу повірив в ідею Власова і інших борців проти Сталіна більшовизму не стало б ще в 40-х рр.[34; 123]».

Г. Гіммлер тенденційно сповільнив процес реалізації УНК, що неґативно позначилося пізніше на організації УНА. Причиною, мабуть, було те, що Гітлер вірив ще в успішність своєї атомної зброї, яка мала забезпечити перемогу, тому продовжував думати, що йому не потрібні ніякі помічники, чи союзники [57].

Це дало можливість генералу П. Шандруку зустрітися з головою УЦК В. Кубійовичем у Кракові. В розмові він підтримав плани генерала П. Шандрука і не тільки обіцяв свою тісну співпрацю, а навіть дав згоду стати заступником УНК. Павло Шандрук зустрічався і вів переговори з багатьма німецькими представниками, зокрема з шефом відділу Східного Міністерства фон Манде з уряду А. Розенберґа, з радником закордонного міністерства Б. Гільґером 3 січня 1945 р. В присутності багатьох німецьких офіцерів Б. Гільґер розмовляв дуже різко: «Якщо ви не погодитеся визнати зверхність генерала А. Власова, УНК не буде дозволений». П. Шандрук закінчив свою відповідь Б. Гільґерові такими словами: «Ні, я не можу піти на це, і вірю, що ніхто з українців не дасть своєї згоди визнати КОНР. Ніхто з нас не хоче навіть про це говорити і ніхто не бажає іти зпід панування червоної Москви під білу; ми не є російським народом ми є український народ [18; 151]».

П. Шандруку вдалося зустрітися з гетьманом П. Скоропадським, яка відбулася 4 січня 1945 року, в м. Ваннзее. Колишній гетьман не погоджувався на головування П. Шандрука в УНК, бо вважав, що під протекцією А. Лівицького комітет не буде досить стійким в умовах війни. П. Скоропадський пропонував свою кандидатуру і обіцяв, надати П. Шандруку найвищий пост в армії. Але П. Шандрук відмовився від його пропозиції [57].

Також була зустріч генерала П. Шандрука з генералом А. Власовим. Німці, невдоволені тим, що українці відмовилися приєднуватись до КОНР запропонували П. Шандруку переговорити віч-на-віч з генералом А. Власовим. А. Мельник не радив іти на цю зустріч, бо генерал не був політиком і А. Власов міг його використати. Але С. Бандера зайняв іншу позицію, заявивши що не боїться дипломатичних здібностей А. Власова, а обов’язком є говорити навіть з ворогами, щоб довідатися про їхні бажання. Після цих суперечок зустріч відбулася 30 січня 1945 р. у м. Добендорф, біля Берліну [42; 5].

Андрій Власов відразу взяв ініціативу і почав пропонувати різні посади українському генералу. Але П. Шандрук відповів, що існує перешкода в реалізації задуму росіянина: «український народ не є російським народом, тільки червона Москва підступно завоювала його так само, як і цісарська Москва 260 років тому [18; 158]». Коли після двох годин до кімнати увійшли д-р Арльт і полковник Вольф Власов неприховано висловив своє невдоволення з цієї розмови. Компромісу не було досягнуто. Але саме завдяки непохитній позиції П. Шандрука а також під тиском ситуації на фронті, питання УНК почало набирати розмаху. Після розмов 12 і 14 лютого з фон Манде, Ф. Арльт 21 лютого 1945 р. повідомив, що справи з національних питань прийняв прихильник українців генерал Отто Вехтер [57].

О. Вехтер організував зустріч П. Шандрука з міністром Альфредом Розенберґом та державним секретарем Станґрафтом, і з заступником Г. Гіммлера, генералом Берґером, де вже обговорювався склад УНК та плани організування Української Національної Армії. На одній зустрічі, на питання О. Вехтера, чи розроблені вже плани, генерал П. Шандрук писемно запропонував наступні умови:

1. УНК має бути визнаний німецьким урядом. Оскільки я виступаю від імені України, Акт визнання офіційно має проголосити не хто інший, як німецьке міністерство закордонних справ.

2. УНК проголосить свою власну політичну декларацію. Його представники мусять мати право виступати публічно з політичними проголошеннями, цим УНК повинен бути (трактований) як партнер Німеччини.

3. УНК має бути єдиним офіційним репрезентантом України в Німеччині.

4. Як представник українського народу, УНК повинен мати окремі територіальні права в Німеччині.

5. Всі цивільні й військові власті Німеччини повинні визнавати всі акти і документи УНК, і вважати їх офіційними документами.

6. УНК повинен мати визнане право вступати в зв’язки з іншими політичними представниками інших поневолених Москвою народів.

7. УНК вимагає права формування Української Національної Армії на німецькій території і щоб усі українські з’єднання чи поодинокі солдати українського походження, які добровільно чи недобровільно служать в німецькій армії, мають бути переведені до УНА з допомогою в цьому всіх цивільних і військових властей в Німеччині.

8. УНА буде служити під українським національним прапором, під власною командою і буде під ідеологічним проводом УНК. Армія складе присягу на вірність українському народові.

9. УНК повинен мати право захищати всіх українців, включно з примусовими робітниками, що живуть на території Німеччини, та буде вимагати для них рівних прав з громадянами інших народів [15; 69-70].

Також П. Шандрук представив документ, в якому було сказано, що УНК буде шукати шлях до порозуміння з США і Великобританією, щоб поінформувати їх про завдання і цілі УНК, так і про план створення УНА для боротьби проти спільного ворога – Москви. В іншому документі йшлося про те, що солдати українського походження, яких насильно утримують на західному фронті та змушують воювати проти союзників, повинні бути негайно відкликані з фронту та передані під командування УНА [51; 66].

25 лютого 1945 р., під час конференції, державний секретар Німеччини Г. Срібер в своєму виступі заявив, що уряд Німеччини ще не проголосив УНК, але офіційно він вже існує. Потрібно було негайно визначатися на рахунок складу УНК. Під час інтенсивних нарад між С. Бандерою, А. Мельником, В. Кубійовичем та В. Доленком було узгоджено, що Комітет буде складатися з п’ятьох осіб. Головою УНК став – генерал-поручник Павло Шандрук, заступником – В. Кубійович, один представник з еміґрантів Східної України, один представник ОУН-Б і один ОУН-М. Кандидати на представника Східної України – проф. Дубровський і проф. Вєтухів відмовилися і пост зайняв адвокат О. Симоненко. Кандидати обох фракцій ОУН погодилися, щоб Західну Україну репрезентував проф. Кубійович, а вони не будуть входити до складу Комітету [42; 5].

А. Мельник застеріг П. Шандрука, що буде відкликати представників ОУН-М з управи УНК, в разі несприятливого повороту подій. Негативне рішення полковника А. Мельника було великим ударом для генерала П. Шандрука. Цілком протилежну позицію зайняв Степан Бандера. Лідер ОУН-Б заявив, що повністю підтримує П. Шандрука. Ці зміни змусили ініціаторів до переорганізування Комітету на територіальні представництва України. В новому складі О. Симоненко репрезентував Східну Україну з еміграцією, В. Кубійович – Західну Україну з еміґрацією та генерал П. Шандрук – представник старшої еміґрації, секретарем якої став П. Терещенко [57].

За даними А. Боляновського до УНК ввійшли К. Паньківський як представник П. Шандрука, доктор Євген Лабуцький від німецьких інстанцій (штаб рейхсляйтера А. Розенберґа), Євген Пастернак від УЦК, полковник М. Садовський і Тиміш Олесіюк від еміґраційного уряду УНР, Борис Гомзин від монархістів П. Скоропадського і Михайло Мушинський від ОУН-М [8; 482]».

Цей склад було ухвалено 26 лютого 1945 року президентом А. Лівицьким, В. Доленком та іншими представниками, за винятком О. Бойдуника, який вважав комітет недоцільним. Хоч президент А. Лівицький був рушійною силою в організації УНК і УНА, його уряд УНР, так як і ОУН, не були членами чи складовою частиною УНК. Однак, за його переконанням, що політика не завжди йде в парі з військовим командуванням, він, з позиції президента, призначив генерала П. Шандрука на пост головнокомандуючого УНА та інтенсивно допомагав у формуванні кадрів офіцерів [10; 260].

Вихід ОУН-М із УНК поглибив внутрішню кризу, що ускладнювало і так нелегку діяльність Комітету в справах допомоги цивільному населенню. Для розв’язки всіх невирішених питань професор В. Кубійович запросив представників української спільноти на нараду, яка відбулася 12 березня 1945 року у м. Ваймарі, де було присутніх 16 осіб: голова Українського Центрального Комітету – професор В. Кубійович, його заступник К. Панківський, адвокат В. Доленко, професор В. Вєтухів, М. Шлемкевич, А. Милянич, А Фіголь, полковник А. Бізанц та ін. Крім обговорення нагальних справ було вирішено, що УНК перебирав усю діяльність УЦК, який самоліквідовувався, як було заплановано раніше [26; 27].

Кость Паньківський (заступник П. Шандрука) категорично заявив, що всі українські партії чи організації повинні підпорядковуватися УНК. Щоб уникнути зайвих партійних непорозумінь, генерал П. Шандрук запропонував вилучити всі політичні партії з УНК, і замінити їх терміном «Українська спільнота», на що погодилась більшість з присутніх включно з президентом А. Лівицьким та провідником ОУН-Б С. Бандерою [42; 5].

12 березня 1945 р. закордонне міністерство німецького уряду датувало свою декларацію визнання УНК і УНА, яку офіційно проголошено в міністерстві 15 березня 1945 року. Міністр Стрінґрахт, прочитав декларацію, а потім передав її генералові П. Шандрукові. У ній зазначалось наступне:

«Щоб дати можливість повній участі в рішучій фазі боротьби проти комунізмуму і внести справедливий порядок національних відношень в Європі, в ім’я німецького уряду я визнаю діючий орган, створений Вами Український Національний Комітет, як національну репрезентацію України. Я проголошую:

1. УНК є єдиною репрезентацією українського народу, визнаного німецьким урядом.

2. УНК має право репрезентувати інтереси майбутньої України і так само проголошувати їх у своїх Деклараціях і Маніфестах. Після остаточного полагодження справ про зібрання тих українців, що служать в німецькій армії, я зроблю вимогу, щоб всі українські відділи були зібрані разом для оформлення Української Визвольної Армії [51;67-68]». Другий пункт П. Шандрук проконтролював особисто, адже таким чином нівельовувалися спекуляції А. Власова навколо українського питання, який намагався використати те, що у його РОА були і українці [38; 6].

Учасники конференції, повертаючись до своїх занять, думали про власну долю. Всім було зрозуміло, що досягнення позитивні, але вони були запізнілими і набирали декларативного характеру. Німецькі інформаційні засоби поінформували про український декларативний акт, але того було замало. Український часопис «Голос», який перебрав пропаuандивний відділ УНК від редактора Б. Кравціва, не доходив ні до солдатів, ні до цивільного населення, що знаходилось на території Німеччини. Через брак людей, праця в канцелярії УНК не відповідала вимогам того часу [57].

Отже П. Шандруку А. Лівицький запропонував стати головою УНК. П. Шандрук після певних вагань погодився на цю посаду, саме через вплив на нього президента УНР. Він зіткнувся з багатьма перепонами, змушений був вести безліч переговорів, які все таки були успішно проведені і П. Шандрук став головою Українського національного комітету.