6. Платіжний баланс і його структура

Платіжний баланс – це співвідношення усіх фактичних платежів здійснених певною країною на користь інших країн, та надходжень коштів, отриманих нею із закордону за певний період часу.

Сучасний платіжний баланс є важливим джерелом даних для розробки основних засад валютної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної політики держави, оцінки перспектив щодо участі країни у міжнародному поділі і її позицій на світових ринках. Складання платіжного балансу є обов’язковою вимогою Міжнародного валютного фонду до всіх країн-членів.

Залежно від характеру зовнішньоекономічних операцій платіжний баланс включає в себе:

• торговий баланс, що характеризує співвідношення поступлень від експорту та платежів від імпорту товарів;

• баланс послуг і некомерційних платежів, що відображає рух валюти за операціями непов’язаними із переміщенням товарних цінностей. Сюди належать платежі і надходження за такими послугами як: міжнародні перевезення; страхування; туризм; різні види зв’язку; а також некомерційні платежі, що включають технічну допомогу утримання дипломатичних представництв, воєнні витрати закордоном, перекази заробітної плати, пенсій та інших доходів;

• баланс руху капіталів і кредитів, що характеризує співвідношення ввозу і вивезення державних і приватних капіталів, наданих і отриманих міжнародних кредитів.

Головним завданням складання платіжного балансу є визначення його сальдо. Сальдо платіжного балансу – це балансовий підсумок визначеного набору зовнішньоекономічних операцій, здійснюваних за певний період часу.

Сальдо платіжного балансу впливає на стійкість національної валюти, позначається на величині ВВП і національного доходу країни.

Якщо валютні надходження в країну від нерезидентів перевищують виплати резидентами валюти за кордон, то баланс має активне сальдо. Активне сальдо за поточним рахунком платіжного балансу показує, що країна більше продає товарів і послуг за кордон, ніж закуповує їх.

Якщо ж валютні платежі резидентів перевищують валютні надходження від нерезидентів, то платіжний баланс має пасивне сальдо або дефіцит. Пасивне сальдо за рахунок поточних операцій показує, що країна більше купує товарів і послуг на міжнародному ринку, ніж продає їх. Дефіцит поточного рахунку свідчить про те, що країна споживає більше, ніж виробляє, а тому вона менше експортує власної продукції і більше імпортує товарів з-за кордону. Нестача валюти при дефіциті поточного рахунку покривається з двох джерел:

• за рахунок збільшення іноземних інвестицій;

• додаткового залучення іноземних кредитів.

Для визначення сальдо платіжного балансу його статті поділяються на дві групи:

1. Основані статті – статті, які самостійно впливають на сальдо платіжного балансу і включають експорт і імпорт, послуги, некомерційні платежі, рух довгострокових капіталів;

2. Балансуючі статті, статті, що включають джерела погашення сальдо платіжного балансу а саме: золотовалютні резерви; різні види іноземної допомоги; міжнародні кредити.

Підсумок основних і балансуючих статей має дорівнювати.

Регулювання сальдо платіжного балансу належить до завдань валютної політики центрального банку, оскільки рівновага платіжного балансу впливає на стабільність валютного курсу та грошовий обіг в середині країни.

Валютна політика з регулювання платіжного балансу – це комплекс економічних та адміністративних заходів державного впливу на зовнішньоекономічну діяльність, спрямованих на раціональне формування основних статей платіжного балансу, а також покриття його сальдо.

До економічних інструментів валютної політики регулювання платіжного балансу відносять:

Девальвацію, тобто зниження курсу національної валюти, центральний банк проводить шляхом здійснення відповідних інтервенцій при значному дефіциті платіжного балансу. Вона спрямована на стимулювання експорту й обмеження імпорту товарів. Вона робить експортовані товари дешевшими, а імпортовані дорожчими, обмежуючи їх конкурентоспроможність на внутрішньому ринку. Девальвація сприяє стимулюванню експорту і стримуванню імпорту товарів, оскільки національні виробники продукції, яка продається за кордоном, отримують так звану девальваційну премію, а отже й можливість знижувати ціну, тобто переваги у конкурентній боротьбі на зовнішніх ринках.

Ревальвація. тобто підвищення центральним банком за допомогою заході відповідної девізної політики курсу національної валюти, використовується для зменшення активного сальдо платіжного балансу шляхом обмеження експорту товарів і стимулювання імпорту. При цьому подорожчання експортних товарів знижує їх конкурентоспроможність на зовнішніх ринках, а здешевлення імпорту збільшує його надходження на внутрішній ринок.

Дисконтна політика полягає у зміні облікової ставки центральним банком країни з метою впливу на ринкову норму процента і регулювання міграції капіталів. За пасивного сальдо платіжного балансу дисконтна політика має на меті за допомогою підвищення ставки рефінансування центрального банку підвищити ринкову норму процента в країні загалом, що дасть змогу додатково залучати іноземні капітали в країну, які шукають вигідні сфери свого застосування. За активного сальдо — навпаки, зниження облікової ставки центрального банку є додатковим фактором експорту капіталу з країни.

Дефляційна політика застосовується для зменшення дефіциту платіжного балансу шляхом обмеження грошової маси і, відповідно, внутрішнього попиту, а відтак — переорієнтування національних виробників на зовнішні ринки, тобто збільшення експорту. У результаті цього, з одного боку, скорочення грошової маси в обігу зменшує витрати, зумовлює зниження рівня ділової активності, рівня доходів, а відтак і зниження імпорту, а з іншого — підвищення ринкової норми процента, що супроводжує політику "дорогих" грошей, зумовлює приплив іноземних капіталів у країну, а відтак — скорочення дефіциту платіжного балансу.

Адміністративні інструменти валютної політики регулювання платіжного балансу передбачають використання державою нормативних заходів впливу на валютні відносини в країні:

Валютні обмеження охоплюють комплекс

адміністративних заходів із регламентації порядку здійснення валютних операцій з метою впливу на сальдо платіжного балансу. Так, із метою зниження дефіциту платіжного балансу в рамках політики валютних обмежень можуть вживатися такі заходи:

• обмеження норми вивезення іноземної валюти нерезидентами;

• обов'язковий продаж валютної виручки експортерами;

• ліцензування продажу іноземної валюти імпортерам;

• концентрація валютних операцій в уповноважених банках.

Валютні обмеження, запроваджувані центральним банком, є засобом активного адміністративного впливу на операції на валютному ринку, що необхідно, як правило, для подолання дефіциту платіжного балансу.

Політика множинних валютних курсів полягає у адміністративному встановленні державою різних офіційних курсів для різних операцій з метою забезпечення контролю за рухом капіталів та іноземної валюти. Так, із метою обмеження дефіциту платіжного балансу органами валютного регулювання може бути встановлено занижений обмінний курс за рахунком поточних операцій з метою стимулювати експорт. Водночас для обмеження вивезення капіталу за рахунком операцій з капіталом і фінансовими інструментами може встановлюватись і завищений обмінний курс.

Усі заходи валютної політики а регулювання платіжного

балансу мають доповнюватися загальними заходами державного вплину на зовнішньоекономічну діяльність.