1. Організація виконання державного бюджету України.

2. Звітність про виконання державного бюджету .

1. Виконання бюджету означає повне та своєчасне надходження до бюджетів усіх передбачених законодавством доходів та забезпечення фінансування всіх запланованих видатків. Головним у процесі виконання бюджетів є забезпечення в повному обсязі надходження податків, зборів та інших неподаткових обов’язкових платежів у дохідну частину та фінансування заходів і програм у межах затверджених видатків бюджету. З огляду на те, що кошти до бюджету надходять нерівномірно, законодавчі й виконавчі органи влади можуть коригувати виділення бюджетних асигнувань, але в межах затверджених бюджетних призначень.

Крім того, на стадії виконання бюджету здійснюються контроль за цільовим використанням бюджетних коштів, наданих їх розпорядникам, бюджетним установам та одержувачам. Отже, ця стадія бюджетного процесу пов’язана з виконанням дохідної та видаткової частин бюджету.

Відповідно до ст. 115 Конституції України і ст. 47 Бюджетного кодексу Кабінет Міністрів забезпечує і відповідає за виконання Державного бюджету України. Міністерство фінансів здійснює загальну організацію та управління процесом виконання державного бюджету, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань його виконання.

В Україні з 1997 р. застосовують казначейську форму обслуговування Державного бюджету України. Поряд із цим у світі вирізняють три системи виконання бюджету: 1) банківську, 2) казначейську і 3) змішану. В Україні не завжди діяла казначейська форма виконання бюджету. Так, згідно із Законом "Про бюджетну систему в Україні", касове виконання бюджету з 1995 р. мало здійснюватись Державним бюджетним банком України - єдиним на той час касовим центром держави. Це передбачало зосередження бюджетних коштів на єдиному рахунку цього банку та використання коштів державного бюджету також через цей банк. Збір і облік надходжень до бюджету здійснювали кредитні установи.

За казначейської форми виконання бюджету органи Державного казначейства України здійснюють:

1) операції з коштами державного бюджету;

2) розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

3) контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань, проведенні платежів, а також

4) ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконання державного бюджету.

З огляду на це казначейства виконують обов’язки щодо організації виконання бюджетів та керівництва всіма бюджетними коштами. Вони є ніби "касирами" розпорядників бюджетних коштів, бюджетних установ та одержувачів бюджетних коштів, оскільки безпосередньо здійснюють від їх імені відповідні платежі за рахунок коштів бюджетів.

Відповідно до Положення про єдиний казначейський рахунок, затвердженого наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 p., єдиний казначейський рахунок - це рахунок, відкритий Державному казначейству України в Національному банку України для обліку коштів та здійснення розрахунків у Системі електронних платежів Національного банку України. Він є основним рахунком держави для проведення фінансових операцій та ефективного управління коштами державного і місцевих бюджетів через систему електронних платежів Національного банку України.

Єдиний казначейський рахунок об’єднує кошти субрахунків, що відкриті в Державному казначействі України (центральний рівень), управлінням Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. У балансі Державного казначейства України відкрито відповідний єдиний казначейський рахунок.

Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (територіальним управлінням Державного казначейства) рахунки в Національному банку не відкриває.

Для відображення операцій, проведених через Систему електронних платежів протягом банківського дня, у Системі Державне казначейство і територіальне управління Державного казначейства відкривають технічні рахунки. У балансі Державного казначейства України відкрито відповідні субрахунки територіальних управлінь.

Операції, проведені органами Державного казначейства через Систему, відображують на технічному рахунку Державного казначейства та на відповідних технічних рахунках територіальних управлінь, у балансі Державного казначейства - на відповідному єдиному казначейському рахунку та субрахунках територіальних управлінь. Державне казначейство України керує видатковими операціями територіальних управлінь за допомогою механізму встановлення ліміту технічного рахунку та ліміту початкових оборотів у Системі.

В органах Державного казначейства, у свою чергу, відкрито: 1) рахунки для зарахування надходжень, передбачених законодавством України; 2) рахунки розпорядникам та одержувачам бюджетних коштів; 3) рахунки підприємствам, установам, організаціям тощо за операціями, що не належать до операцій з виконання бюджетів, але, відповідно до вимог законодавства, обслуговуються органами Державного казначейства.

Функціонування єдиного казначейського рахунку забезпечує: можливість швидкої мобілізації коштів, які протягом дня надходять на рахунки, відкриті в органах Державного казначейства, та використання їх для проведення бюджетних видатків і здійснення інших операцій, що не суперечать законодавству України; надання інформації органам законодавчої та виконавчої влади за здійсненими на єдиному казначейському рахунку операціями; оптимальні можливості для прийняття представниками законодавчої та виконавчої влади оперативних рішень щодо забезпечення ефективного використання коштів бюджетів.

Необхідність застосування казначейської форми виконання бюджету зумовлена такими чинниками: 1) нестійкою і незадовільною діяльністю комерційних банків, які діяли недостатньо оперативно при зарахуванні доходів у бюджети й оплаті платіжних доручень при використанні бюджетних коштів; 2) банківська форма виконання бюджету не забезпечувала проведення ретельного контролю за цільовим використанням бюджетних коштів, що не давало змоги бюджетам бути прозорими та ефективними; 3) розпорядники бюджетних коштів у такому разі не мали можливості оперативно коригувати розподіл і надання ресурсів їх одержувачам.

Державний і місцеві бюджети виконують за відповідними розписами. Бюджетний розпис - це документ, який визначає розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів у певні періоди року відповідно до бюджетної класифікації. Так, Державний бюджет України виконують за розписом, що затверджений міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набрання чинності закону про Державний бюджет України. До затвердження розпису міністром фінансів України затверджують тимчасовий розпис на відповідний період.

Розписи місцевих бюджетів складають фінансові управління на місцях і затверджують відповідні керівники місцевого фінансового органу. Ці документи складають відповідно до загального і спеціального фондів бюджету у розрізі головних розпорядників коштів та за повною економічною класифікацією видатків бюджету.

Затверджені розписи передають на паперових та електронних носіях Державному казначейству України та Комітету Верховної Ради України з питань бюджету. Причому в разі внесення змін до розписів ці органи обов’язково мають бути поінформовані про це. Державне казначейство України протягом трьох робочих днів після затвердження розпису доводить головним розпорядникам витяг із розпису, що є підставою для затвердження в установленому порядку кошторисів, планів асигнувань та планів використання бюджетних коштів.

На основі бюджетного розпису відповідні органи починають виконувати бюджети за доходами. Виконання дохідної частини бюджетів безпосередньо покладено на органи стягнення, до яких згідно з Бюджетним кодексом, належать податкові, митні та інші державні органи, яким законом надано право стягувати до бюджетів податки, збори (обов’язкові платежі) та інші надходження. Ці органи контролюють повноту, своєчасність і правильність обчислення та зарахування обов’язкових платежів до відповідних бюджетів.

Виконання бюджетів за доходами передбачає здійснення таких функцій органами державного казначейства: встановлення порядку відкриття і безпосереднього відкриття рахунків в управліннях Державного казначейства України для зарахування податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів і до державних цільових фондів; ведення бухгалтерського обліку доходів бюджету відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку виконання державного і місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 28.11.2000 р. у розрізі кодів бюджетної класифікації доходів і типів операцій; розподіл платежів до державного бюджету відповідно до нормативів відрахувань, затверджених законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, та перерахування за належністю розподілених коштів; здійснення розподілу у розмірах, визначених законодавством, інших платежів, що зараховуються до державного бюджету, й перерахування за належністю розподілених коштів; підготовка розрахункових документів і повернення надмірно або помилково сплачених платежів до бюджету тощо.

Платники податків сплачують платежі до бюджету через установи банків, у яких вони обслуговуються. Банк платника перераховує грошові кошти через Систему електронних платежів НБУ на рахунки, відкриті в обласному управлінні Державного казначейства України в розрізі районів та кодів бюджетної класифікації доходів.

2. Четвертою, завершальною стадією бюджетного процесу є підготовка, розгляд і затвердження звітів про виконання державного та місцевих бюджетів. Так, відповідно до ст. 58 Бюджетного кодексу, зведення, складання і подання звітності про виконання Державного бюджету України здійснює Державне казначейство України. Розпорядники бюджетних коштів, відповідно до єдиної методики звітності, складають і подають детальні звіти, що містять бухгалтерські баланси, дані про виконання кошторисів, результати діяльності та іншу інформацію за формами, встановленими законодавством України. Таку звітність складають щомісяця, щоквартально і щорічно. Наприклад, місячну звітність про виконання Державного бюджету України Державне казначейство подає Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніш як 15 числа місяця, наступного за звітним.

Кабінет Міністрів України подає річний звіт Верховній Раді України не пізніш як 1 травня року, наступного за звітним. Він містить:

1) звіт про фінансовий стан (баланс) Державного бюджету України;

2) звіт про виконання Державного бюджету України;

3) звіт про рух грошових коштів;

4) інформацію про виконання захищених статей видатків Державного бюджету України;

5) звіт про бюджетну заборгованість;

6) звіт про використання коштів із резервного фонду Кабінету Міністрів України;

7) інформацію про стан державного боргу;

8) звіт про кредити та операції, що стосуються державних гарантійних зобов’язань;

9) зведені показники звітів про виконання бюджетів;

10) інформацію про виконання місцевих бюджетів;

11) іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Звіт Кабінету Міністрів аналізує Рахункова палата. У процесі такого аналізу використовують звітні та інформаційно-аналітичні дані Міністерства фінансів, Міністерства економіки, Державної податкової адміністрації, Державної митної служби, Державного комітету статистики, Фонду державного майна, Національного банку України.

За результатами такого аналізує складають висновок щодо використання коштів державного бюджету. Зокрема, зазначають, чи забезпечило економічне зростання у поточному році передумови для уточнення планових параметрів державного бюджету; чи збільшується (зменшується) річний обсяг ресурсів і витрат державного бюджету; який загальний обсяг фінансових ресурсів державного бюджету (в тому числі якими є залишок бюджетних коштів на початок року, доходи, надходження коштів від повернення кредитів, надходження для фінансування державного бюджету); якими є витрати державного бюджету (в тому числі видатки, надання кредитів, погашення державного боргу); якою є сума залишку коштів, чи збільшилася (зменшилася) вона з початку року. Обов’язково зазначають проблеми, які залишилися неподоланими (наприклад, щодо обсягів невідшкодованих сум податку на додану вартість; забезпечення головними розпорядниками бюджетних коштів розподілу отриманих асигнувань, наслідком чого стало нездійснення запланованих видатків за окремими бюджетними програмами; нарощування простроченої заборгованості перед державним бюджетом за кредитами, що залучені державою або під державні гарантії, та ін.). Резюмують, чи здійснив уряд усі необхідні заходи для належного виконання бюджету (див., наприклад, Висновок щодо виконання Державного бюджету України за перше півріччя 2007 p., затверджений постановою колегії Рахункової палати від 28.08.2007 р.№21-4).

Після цього звіти з відповідними висновками передають до Верховної Ради України, яка розглядає їх і приймає певні рішення.

Самостійна робота №6

1. Елементи податку як юридичної категорії.

2. Поняття податкових пільг.

3. Джерела податкового права.

4. Види податків.

1. Законодавчо податок має бути точно визначений. У законі про кожний податок має міститися вичерпна інформація, яка б дала можливість конкретно встановити:

— особу, зобов'язану платити податок, розмір податкового зобов'язання та порядок його виконання;

— межі вимог держави щодо майна платника податків.

Нечіткість, двозначність чи неповнота закону про податок може призвести:

— з одного боку, до можливості ухилення від сплати податку на законних підставах;

— з іншого боку, до зловживань у податкових органах. Вони можуть виражатися в розширеному тлумаченні положень закону тощо.

Вимоги, що лежать в основі побудови податкової системи, знаходять конкретне виявлення в елементах податку, до яких належать: суб'єкт, об'єкт, джерело, масштаб податку, податковий період, одиниця оподаткування, податкова ставка, пільги, податкова база, порядок обчислення податку, строки сплати податку, звітний період, способи та порядок сплати податку.

Встановити елемент закону про податок — значить прийняти що-небудь як одну з підстав виникнення податкового зобов'язання або способу його виконання.

Визначити елемент закону про податок — значить описати фактичну сторону елементу, виділити його з числа інших явищ на основі яких-небудь ознак, рис тощо.

Суб'єкти податку виступають як так званий формальний платник податків, тобто індивідуальна (колективна) особа, котра несе юридичну відповідальність за сплату податку, або як кінцевий платник податків, котрий формально не несе юридичної відповідальності, але є фактичним платником через законодавче встановлену систему перекладення податку.

Податок сплачується за рахунок власних коштів суб'єкта оподаткування, тобто податок має скорочувати доходи платника податку.

Платник податків може реалізовувати свої обов'язки із сплати податку безпосередньо або через представника. Представництво може виступати в трьох формах:

— законне представництво;

— уповноважене представництво;

— офіційне представництво.

Законними представниками є юридичні та фізичні особи, уповноважені представляти інтереси платника податків. Це представники:

— підприємства — керівник, головний бухгалтер, уповноважені особи цього підприємства;

— консолідованої групи платників податків — законні представники головного підприємства, що входить до складу цієї групи;

— фізичної особи — батьки, усиновлювачі, опікун або інші особи за наявності в них документів, які засвідчують про їхні родинні зв'язки чи відповідні повноваження.

Уповноваженими представниками є особи (юридичні або фізичні), уповноважені платником податків представляти його інтереси в податкових органах на основі угоди між платником податків і представниками у формі нотаріально завіреного договору чи довіреності.

Якщо особа через об'єктивні причини не може бути законним представником або майно, що є предметом розгляду справи, — безхазяйне, за ініціативою податкового органу, податкового чи іншого суду може бути призначено офіційного представника.

Офіційними та уповноваженими представниками не можуть бути судді, слідчі або прокурори, посадові особи податкових органів.

Правовідносини платника податку і держави визначаються за принципом постійного місцеперебування або місцепроживання (принцип резидентства), згідно з яким платників податків поділяють на осіб, котрі:

— мають постійне місцепроживання або місцеперебування в даній державі (резиденти);

— не мають постійного місцепроживання або місцеперебування на даній державній території (нерезиденти).

Важливою відміною цих двох груп платників податків є те, що в резидентів під оподаткування підпадають доходи, отримані як на території даної держави, так і поза нею, у нерезидентів — тільки доходи, отримані з джерел у даній державі.

Особи, котрі мають постійне місцепроживання або місцеперебування в Україні (резиденти), — це особи, включно з іноземцями та особами без громадянства, які проживають на її території не менше 183 календарних днів. Особи, котрі не мають постійного місцепроживання або місцеперебування в Україні (нерезиденти), — це особи, які проживають на її території менше 183 днів у календарному році. Цей так званий тест фізичної присутності встановлюється щорічно і діє в межах календарного року.

У деяких країнах періодом для визначення резидентства є не календарний, а податковий рік, який може не збігатися з календарним.

Об'єктом оподаткування є різноманітні види доходів, товари і послуги, а також різні форми накопиченого багатства чи майна, визначені законодавчими актами.

Характеристика об'єкта податку тісно пов'язана з поняттям платники. Це зумовлено тим, що розмежування платників на резидентів і нерезидентів зумовлює й не однаковий підхід до доходів, які вони одержують. Якщо при оподаткуванні резидентів ураховуються всі види їхніх доходів, як одержаних на території України, так і їхніх джерел, що перебувають за її межами, то нерезиденти є платниками лише за місцем одержання доходів в Україні.

Окремі науковці, котрі займаються дослідженням фінансово-правової проблематики, поряд з об'єктом виділяють як самостійний елемент податку предмет оподаткування. На їхню думку, об'єкт оподаткування — це ті юридичні факти (дії, події, стан), що зумовлюють зобов'язаність суб'єкта сплатити податок, — здійснення обороту з реалізації товару, робіт, послуг; ввезення товару на територію України; здійснення операції купівлі-продажу цінного паперу; володіння майном, вступ у право спадщини, отримання доходу тощо. Предмет оподаткування йказує на ознаки фактичного, а не юридичного характеру, за якими обґрунтовується стягнення відповідного податку.

Різниця між об'єктом і предметом оподаткування виступає найбільш рельєфно щодо податків на майно, однак ці поняття різняться і при оподаткуванні доходів. Дохід може бути отриманим у різних формах — грошові кошти (в національній чи іноземній валюті), майно, безплатні послуги та ін. Неврахування цих форм призводить до ухилення від оподаткування.

Доходами можна вважати не тільки надходження в грошовій або натуральній формі, але й пільги і привілеї, не пов'язані з передачею грошей або майна. В деяких країнах частка непрямих виплат, пільг, компенсацій та привілеїв у структурі особистих доходів досить велика. Наприклад, у США близько третини винагород керівному складу та рядовим працівникам компаній надається саме в таких формах.

Однак законодавство України не передбачає оподаткування привілеїв та благ, отримання яких у звичайних умовах потребувало б від платника додаткових витрат (надання автотранспорту для особистої мети за рахунок коштів підприємства, безпроцентні кредити або позики за пільговими ставками і т. ін.).

Щодо кожного виду податків, зборів, інших обов'язкових платежів об'єкти їхнього оподаткування визначаються безпосередньо у відповідних законах. При цьому слід врахувати, що об'єкти оподаткування зазнають постійних змін (наприклад, об'єкт оподаткування прибутку підприємств).

Об'єкт оподаткування тісно пов'язаний з джерелом податку — національним доходом, позаяк усі оподатковувані об'єкти становлять ту чи іншу форму національного доходу. Водночас окремі види цього доходу (заробітна плата, прибуток, процент, рента) мають самостійне значення, і тому об'єкт оподаткування і джерело податку не завжди збігаються.

Одна з ключових проблем, що виникають при розробці будь-якого податку, — чітке визначення порядку формування податкової бази. Від цього залежить, наскільки чітко буде визначено розмір податкових зобов'язань платника податків.

У практиці оподаткування дуже часто необгрунтоване ототожнюють поняття об'єкт оподаткування і податкова база. Так, об'єкт оподаткування, як зазначалось раніше, — це юридичний факт, саме ті дії, події або стан, які зобов'язують платника сплачувати податок. Термін податкова база служить для того, щоб кількісно виразити предмет оподаткування. В ряді випадків податкова база фактично є частиною предмета оподаткування, до якої застосовується податкова ставка. Але це правильно тільки тоді, коли предмет оподаткування безпосередньо визначає і дає можливість застосовувати до себе обчислення.

Податкова база необхідна саме для обчислення податку. Але вона безпосередньо не є умовою (об'єктом оподаткування), що породжує обов'язок сплатити податок.

Наприклад, об'єктом оподаткування при реалізації майна буде не саме майно, а угода з купівлі-продажу. Майно в даному випадку є кількісне вираження об'єкта оподаткування.

Одиниця оподаткування — це частина об'єкта оподаткування, стосовно якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення. Вона залежить від об'єкта, виражається в грошовій або натуральній формі і має переважно розрахунковий характер. Так, при оподаткуванні земель використовуються одиниці виміру, прийняті в країні, — акр, гектар, сотка, квадратний метр тощо; при встановленні акцизів на бензин — літр, галон і т. д.; при оподаткуванні прибутків та доходів одиницею оподаткування є національна грошова одиниця.

З погляду рівності і справедливості розподілу податкового тягаря питання про одиницю оподаткування становить одну з найскладніших проблем податкового права.

Принципи рівності та справедливості оподаткування, що складають основу теорії побудови податків, зумовлюють і кількість податкових ставок — розмір податку на одиницю оподаткування.

Базова ставка — це ставка податку без урахування особливостей суб'єкта чи видів діяльності (наприклад, за податком на прибутки підприємств та організацій вона дорівнює 20 %). За деякими податковими платежами внаслідок великої кількості ставок (наприклад, акцизний збір) про поняття базова ставка можна говорити лише умовно.

Залежно від цих постулатів і характеру предмета оподаткування можна було робити поділ податкових ставок раніше на тверді (наприклад, податок із власників транспортних засобів) і відсоткові. Тепер, з урахуванням темпів інфляційних процесів, тверді ставки приведено до певної відповідності з величинами, кратними мінімальній заробітній платі, затвердженими Верховною Радою України. В основному нині трапляються ставки, виражені у відсотках.

Відсоткові ставки поділяються на пропорційні і прогресивні. Перші базуються на принципі стабільної ставки податку, який стягується з предмета оподаткування. Із зростанням бази оподаткування ставка зростає пропорційно. Прогресивні ставки базуються на принципі збільшення процента в міру зростання об'єкта оподаткування і утворюють шкалу ставок з простою або складною прогресією. Проста прогресія передбачає зростання податкової ставки щодо всього об'єкта оподаткування, а складна — поділ його на частини, кожна наступна з яких оподатковується за підвищеною ставкою. В сучасних умовах оподаткування доходів юридичних осіб здійснюється за однією ставкою, без прогресії, а доходи фізичних осіб — за прогресивною шкалою.

У світовій практиці прогресивне оподаткування має становити не більше 20 % усіх платників податків, а максимальна ставка податку (50 %) — не більше 1 % від їхнього загального числа.

Інколи застосовується змішане оподаткування, за якого використовуються для однієї частини доходів пропорційні ставки, для іншої — прогресивні.

Слід враховувати, що при здійсненні пошуку оптимальних форм ставок є дуже важливим встановлення взаємозв'язку ставок із податками з юридичних та фізичних осіб. Наслідки при ухиленні від сплати податків менші, якщо різноманітні види доходів підлягають оподаткуванню за однаковими ставками, оскільки в такому разі виключається тенденція до перерозподілу доходів на користь тих, котрі підлягають оподаткуванню за меншою ставкою.

Податковий період — це строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір податкового зобов'язання. Поняття податковий період не слід плутати з поняттям звітний період, тобто строк складання та надання податковому органу звітності.

Податковий період має бути чітко визначеним: нечіткість може стати причиною серйозних порушень прав платників податків.

2. Важливою є система податкових пільг, що веде до зменшення рівня оподаткування. Вона має різноманітні форми і будується для кожного податку з урахуванням пріоритетів національної фіскальної політики.

Пільги є наданням переваги, частковим або повним звільненням від виконання встановлених правил, обов'язків або полегшення умов їх виконання. Податкові пільги — це звільнення від податків згідно з чинним законодавством. Вони є одним із елементів податкової політики і переслідують як економічну, так і соціальну мету. Використовуючи податкові пільги, держава регулює певні економічні процеси і забезпечує соціальний захист окремих видів діяльності та груп населення. Перелік податкових пільг визначається законами України та інструкціями Міністерства фінансів України про порядок нарахування і сплати тих чи інших податків.

Залежно від того, на зміни якого з елементів структури податку — об'єкта оподаткування, податкової бази чи ставки податку — спрямована пільга, пільги поділяють на три групи:

• вилучення;

• знижки;

• податкові кредити.

Вилучення — податкові пільги, спрямовані на виключення з оподатковуваного доходу окремих предметів (об'єктів оподаткування). Вони можуть надаватись як усім платникам податку, так і окремим їх категоріям, як постійно, так і на визначений строк.

Знижки — пільги, спрямовані на скорочення податкової бази і пов'язані не з доходами платника податків, а з видатками. Так, платник податків має право зменшувати оподатковуваний прибуток на суму перерахованих ним коштів у благодійні фонди, підприємствам освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Податкові кредити — пільги, спрямовані на зменшення податкової ставки або податкового окладу. Об'єктом у такому випадку є обчислена сума податку, а не доходи або видатки платника.

Політика України має стимулювати вітчизняне виробництво з метою підвищення купівельного попиту і конкурентоспроможності окремих видів товарів (продукції) на внутрішньому ринку. Одним з аспектів такого стимулювання при оподаткуванні є надання пільг та інших заохочень. Під час надання пільг оподаткування розглядається не як бар'єр на шляху розвитку і не як безповоротна втрата більшої частки доходів, а як усвідомлена необхідність відрахувань на розвиток охорони здоров'я, страхування, соціальне забезпечення власне платників податків.

Законодавством України передбачено особливі пільги, які можна поділити на дві групи:

1) звільнення від податку незалежно від обставин, наприклад від сплати податку окремих груп платників;

2) звільнення від податку, яке характеризується певною короткотривалістю стосовно конкретних об'єктів.

Відповідно до Закону України "Про систему оподаткування" встановлення і скасування пільг платникам податків здійснюється Верховною Радою України, а також Верховною Радою АРК і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів про оподаткування.

Найбільш поширені є такі види податкових пільг:

• повне або часткове звільнення від сплати деяких податків;

• неоподатковуваний мінімальний рівень прибутків;

• виключення з оподатковування деяких доходів;

• повернення раніше сплачених податків.

Податкові пільги завжди були і залишаються об'єктом особливої уваги та зацікавленості всіх платників податку, оскільки наявність комплексу податкових пільг означає повне або часткове звільнення юридичних і фізичних осіб від обов'язкових платежів. В умовах ринкових відносин вони е необхідною передумовою для активного використання всіх податкових інструментів з метою економічного і правового регулювання соціальних процесів, стимулювання розвитку виробництва тощо. Передбачені законодавством пільги надаються залежно від об'єктів та суб'єктів оподаткування і значення їх для розвитку народного господарства країни. Пільги мають бути постійними, сталими і не бути амністією для неплатників податків.

Податки мають сплачувати всі, у кого виникає об'єкт оподаткування. Пільги повинні мати цілеспрямований характер — стимулювати інвестиційну та інноваційну діяльність, сприяти виконанню загальнодержавних програм. Одночасно з наданням пільг має вирішуватися питання про компенсаційні заходи щодо дохідної частини бюджету.

Пільги мають установлюватися лише стосовно об'єкта, а не суб'єкта оподаткування.

Всупереч вимогам ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування", якою передбачається, що встановлення і скасування податків та пільг здійснюється Верховною Радою України, а ставки податків та пільги не можуть установлюватися або змінюватися іншими законодавчими актами України, крім законів про оподаткування. Президент і КМУ протягом останніх років видавали нормативні акти, якими встановлювали або скасовували пільги суб'єктам підприємницької діяльності. Часто такі нормативні акти не кореспондувалися між собою, а іноді просто суперечили один одному, що призводило до порушень з боку як платників податків, так і працівників податківців.

Так, Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" не визначає прямих пільг для платників податку, а передбачає ряд особливостей під час оподаткування підприємств та організацій. Наприклад, від оподаткування звільняються доходи неприбуткових організацій, якими є:

а) органи державної влади України, органи місцевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;

б) благодійні фонди та організації, створені в порядку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності^ у т. ч. громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії;

в) пенсійні фонди, кредитні спілки;

г) спілки, асоціації та інші об'єднання юридичних осіб, житлово-будівельні кооперативи, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників і не проводять підприємницької діяльності, за винятком отримання пасивних доходів;

д) релігійні організації, зареєстровані в порядку, передбаченому законом тощо.

Звільняється від оподаткування прибуток підприємств, заснованих всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, майно яких є їхньою власністю, отриманий від продажу товарів (робіт, послуг), крім прибутку, одержаного від грального бізнесу. Протягом попереднього звітного (податкового) періоду кількість інвалідів, котрі мають там основне місце роботи, у цих організаціях має становити не менше 50 % від загальної чисельності працюючих, а фонд оплати праці таких інвалідів — не менше 25 % від суми витрат на оплату праці, що належать до складу валових витрат.

3. Можливі різні класифікації податків залежно від тих ознак, які покладено в основу порівняння.

За ознакою суб'єкта оподаткування податки поділяються на дві групи:

— прямі податки;

— непрямі податки.

Податки прямі — це обов'язкові нормативні платежі з прибутку або доходу працівника, спадщини, землі, будівель тощо. Ці податки стягуються в процесі придбання та накопичення матеріальних благ (прибутковий податок, податок на майно та ін.).

Податки непрямі — це податки, які включаються в ціну товарів або тарифів на послуги. Вони не відраховуються прямо з доходів працівника (власника), а виплачує їх підприємство (податок на додану вартість, акцизи, мито, що стягується митними органами тощо).

Непрямі податки зручні в застосуванні. Для них характерна простота вилучення, вони забезпечують регулярність надходжень до бюджету, стягнення цих податків не потребує досконалого, розвинутого податкового апарату.

При стягненні непрямих податків виникають правовідносини, в яких беруть участь три суб'єкти: суб'єкт податку, носій податку і податковий орган.

Суб'єкт податку — це виробник або продавець товару, який згідно із законом виступає як юридичний платник податку, тобто вносить до бюджету суму податку від реалізованого товару чи надання послуг.

Носій податку — це фізична особа, споживач товару, в ціні якого міститься непрямий податок. Купуючи товари, споживач фактично стає платником податку. Таким чином, відбувається перекладення податків із суб'єкта на носія податку.

Непряме оподаткування переважає в країнах, що розвиваються, для яких це основна форма мобілізації податкових надходжень до бюджету.

В Україні за рахунок непрямих податків формується близько 45 % доходів бюджету.

Об'єднання податків у систему передбачає можливість класифікувати їх згідно з чинним законодавством на такі види:

— загальнодержавні податки та інші обов'язкові платежі,

— місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі,

До загальнодержавних податків та інших обов'язкових платежів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

15) збір до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;

16) збір на обов'язкове соціальне страхування;

17) збір на обов'язкове державне пенсійне страхування;

18) збір до Державного інноваційного фонду;

19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Загальнодержавні податки та збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

Види місцевих податків та зборів визначаються статтею 15 “Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі)” Закону України від 25 червня 1991 р. “Про систему оподаткування” в редакції Закону від 18 лютого 1997 р. Порядок обчислення місцевих податків визначається Декретом Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. “Про місцеві податки і збори”.

I. До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

II. До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:

1) готельний збір;

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно- і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізми справляння та порядок сплати їх встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами. При цьому збір за припарковку автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг і збір з власників собак є обов'язковими Для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язано запровадження цих податків і зборів. Суми місцевих податків та зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами.

Органи місцевої влади можуть також встановлювати додаткові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів. Зокрема п. 2 ст. 26 “Про місцеве самоврядування” від 21 травня 1997 р. їм надано право приймати рішення про надання відповідно до чинного законодавства пільг із сплати місцевих податків та зборів. Крім сплати зазначених загальнодержавних та місцевих податків, в Україні передбачено відрахування платежів до Державного інноваційного Фонду, позабюджетних фондів фінансування галузевих та міжгалузевих науково-дослідних робіт з освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції, до Державного Фонду сприяння конверсії, до Фонду охорони праці та інших галузевих фондів.

Залежно від платників можна зробити поділ податків.

— з юридичних осіб;

— із фізичних осіб;

— змішаного складу, тобто такі податки, збори, інші обов'язкові платежі, які мають сплачувати як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі й громадяни-підприємці (податок з власників транспортних засобів, митний збір, земельний податок та ін.)

Слід зазначити, що поряд із встановленими видами податків та платежів, які застосовуються державою, в умовах фінансової нестабільності існує так званий інфляцінний податок. Діє він у тій ситуації, коли уряд покриває бюджетний дефіцит за рахунок друкування додаткової кількості грошей.

Використання емісії грошей для фінансування бюджетного дефіциту є, по суті, прихованою формою оподаткування.

Є навіть математична теорія утворення і динаміки інфляційного податку, є формули, що дають можливість підрахувати кількість грошей, які одержує уряд за рахунок грошової емісії.

Для деяких підприємств така емісійна підтримка йде на користь, але тільки в тому разі, коли величина нових кредитів, одержаних у результаті грошової емісії, перевищує інфляційний податок. Для населення інфляційний податок завжди невідворотний, оскільки за його рахунок надається кредитна допомога окремим підприємствам.

Самостійна робота №7