4.4. Планувальна організація рекреаційного району

Основною структурно-планувальною одиницею рекреаційного регіону є район, який охоплює значні території рекреаційних агломерацій, зон, комплексів і центрів, туристичних трас, рекреаційних ресурсів, об'єднаних провідною функцією та соціально-економічним розвитком. Рекреаційні райони, відрізняючись за функціональною ознакою, можуть бути поліфункціональними (курортні і туристичні) та монофункціональними (тільки курортні або тільки туристичні). При цьому можуть бути райони, в яких є і відпочинок, і туризм, але з переважанням однієї з функцій. Наприклад, Карпатський район спортивно-туристичний (56 % туристичних установ і 41 % лікувальних).

Планувальна структура рекреаційного району визначається видами природного і антропогенного ландшафту; приморський коло підніжжя гір; приморський рівнинний; на берегах річок, озер, водосховищ; на піщаних косах і островах; у гірських масивах; в урбанізованих утвореннях.

Приморські райони біля підніжжя гір характеризуються перш за все наявністю і розміщенням пляжних ресурсів, можуть займати або тільки вузьку смугу вздовж берега моря, або охоплювати і передгірну зону. Так, глибина рекреаційного освоєння району Південного берега Криму складає 1,5 км, район Південно-Східного берега Криму поширюється і на передгір'я. Західний берег Криму є приморська територія з рівнинним рельєфом, глибина освоєння якої не обмежується. Складність рельєфу Приморсько-гірських територій зумовлює поясне зонування рекреаційних районів: перший пояс – прибережна смуга – основна рекреаційна територія приморського району; 2-й пояс – територія сельбищно-рекреаційного освоєння і розміщення транспортних вузлів; 3-й пояс – територія промислового і сільськогосподарського освоєння; 4-й пояс – територія лісів, окремих гірсько-рекреаційних комплексів, туристичних маршрутів; 5-й пояс - територія національних парків, природних заповідників, гірсько- туристичних комплексів. Таке поясне зонування забезпечує збереження прибережного ландшафту: море-пляж-природне довкілля.

Для прибережних і гірських територій рекреаційних районів велике значення має вертикальне зонування. Наприклад, у рекреаційному районі «Південний берег Криму» виділяють наступні зони: 1) приморська – до 300 м над рівнем моря, що складається з прибережної – 100-150 м над рівнем моря та передгірної – до 300 м; 2) середньогірна - від 300-700 м над рівнем моря покрита сосновими лісами з температурою повітря нижче, ніж в приморській зоні; 3) гірська – вище 700 м над рівнем моря з ще нижчою температурою повітря. Таке вертикальне зонування визначає зони для розміщення різних за функціями рекреаційних комплексів і для організації різних видів туризму.

Планувальні структури гірських рекреаційних районів пов'язані з особливостями рельєфу: гірсько-долинний у вигляді ландшафтного амфітеатру (майданчик, обмежений схилами) або ландшафтного коридору (ущелини, русла річок з прилеглими схилами); гірський схил у вигляді ландшафтних сходів (гірські схили різної крутизни або урвисті схили, покриті лісами чи обезліснені. Цінність гірських рекреаційних районів полягає в їх цілорічному використанні: літо - для туризму і відпочинку; зима – для туризму і лижного спорту. Таким рекреаційним регіоном в Україні є Карпати з трьома рекреаційними районами: Прикарпатським, Закарпатським, Гірсько-Карпатським.

Планувальна організація рекреації в озерно-річкових районах обумовлена внутрішньою географічною структурою і зовнішньою конфігурацією акваторій:

1. Рекреаційний район біля великого озера або великої судноплавної річки розташовується на одному березі, залишаючи без втручання людини в природу протилежного берега, планувальна структура району проектується так само, як і для приморських районів.

2. Рекреаційний район, де озеро стає ядром, на якому тримається все інше.

3. Планувальна структура рекреаційного району на базі групи невеликих озер будується за принципом диференціації рекреаційних занять на кожному із озер (наприклад, водно-моторний спорт не слід суміщати з масовим купанням або катанням на веслових човнах).

4. Різноманітність природних умов зумовлює різницю прийомів планувальної організації рекреаційних районів, яка відображається перш за все на взаємозв'язках сельбищної та рекреаційної зон: «лінійний», характерний для приморських районів з рівнинним рельєфом (рекреаційні райони Приазов'я, Одеське узбережжя Чорного моря (Кароліно-Бугаз); Великий Скадовськ, Велика Анапа; «лінійно-глибинний» типовий для приморських районів зі складним рельєфом (рекреаційний район Південного берега Криму (Форос - Блакитна Затока - «Зоря»); «розчленовано-кущовий», характерний для гірських районів із транспортними зв'язками що склалися (райони Карпат: Міжгірний, Свалявський, Рахівський); «компактний», притаманний районам локального типу, розташований згідно рельєфу (райони Ірпеня, Ворзеля – курортна зона Пуща-Водиця у передмісті Києва).

Визначальним чинником раціональної планувальної організації рекреаційного району є функціональне зонування, яке передбачає внутрішню диференціацію виділених в районі рекреаційних зон за видами рекреаційної діяльності.

До складу території рекреаційного району включають наступні функціональні зони: рекреаційну, сельбищну, комунально-господарську; організованого ландшафту, санітарно-захисні зони, зону транспортних комунікацій і пішохідних зв'язків. Рекреаційну зону зі сприятливими умовами для лікування, відпочинку та туризму ділять на наступні функціональні підзони: лікування (кліматичного, бальнеологічного, грязьового); відпочинку (тривалого, короткочасного); туризму (пізнавального, спортивного, альпінізму, спелеотуризму, полювання, рибальства та інше); центрів обслуговування; рекреаційного природного ландшафту, ландшафтів, що охороняються; туристичних об'єктів і маршрутів; внутрішньотранспортні та пішохідні зв'язки.

Сельбищна зона складається з таких функціональних підзон: розселення постійного населення й обслуговуючого персоналу, комунального обслуговування; санітарно-захисну зону; транспортного зв'язку. Взаєморозташування сельбищної та рекреаційної зон визначаються природними умовами. Територіально ці зони повинні бути розділені. Так, при вдосконаленні планувальної структури району Південного берега Криму населені пункти з постійним населенням розміщені вище за дорогу Ялта-Севастополь, чим досягається територіальне роз'єднання рекреаційної та сельбищної зон.

Комунально-господарська зона рекреаційного району є територією, на якій розміщуються всі комунальні і господарсько-виробничі підприємства. Вони являють собою єдину систему обслуговування для відпочиваючих і постійного населення рекреаційного району. Комунально-господарська зона повинна розташовуватися за межами рекреаційної і сельбищної зон, але поблизу транспортних магістралей, що забезпечують зручний зв'язок з рекреаційною, сельбищною зонами і пунктами прибуття вантажів (морський або річковий порт, залізнична станція, інше). Раціональна організація комунально-господарської зони зумовлює функціональне зонування її території на декілька підзон: комунальні споруди (котельня, склади, майстерні); автогосподарства (гаражі, ремонтні майстерні, запаси пального, запчастин, майстерні обслуговування); інженерні споруди (водонапірна башта, трансформаторна підстанція, очисні споруди); підсобне господарство (сховище лікувальної грязі, теплиці); складська (склад продовольчих товарів, будівельних матеріалів, палива); адміністративна (адміністративні будівлі, їдальня, майстерні побутового обслуговування, крамниці); резервна територія для розширення зони. Склад, місткість підприємств і споруд змінюються залежно від функцій рекреаційної зони та конкретних умов обслуговування. Зону комунально-господарського обслуговування відокремлюють від рекреаційної і сельбищної зон смугою зелених насаджень - санітарно-захисною «стрічкою» завширшки 200-500 м залежно від рельєфу. Зелені насадження присутні у структурі всіх функціональних зон рекреаційного району; вони є підзоною організованого рекреаційного природного ландшафту.

Зона організованого рекреаційного ландшафту визначається трьома природними елементами: зеленими насадженнями; акваторіями і їх берегами; формами рельєфу. Зелені насадження, як засіб функціональної організації рекреаційної території, підвищує естетичні якості архітектурних рекреаційних комплексів, служать засобом санітарно-гігієнічного захисту та мікрокліматичної дії. Зелені насадження позитивно впливають на іонізацію повітря; фітонциди деяких зелених насаджень зменшують мікробне забруднення повітря; парки і сади знижують температуру повітря: озеленення є ефективним засобом боротьби з шумом, з вітровою і водною ерозією ґрунту; сприяє зміцненню схилів і ярів, збереженню ґрунтової вологи. Зелені насадження за видами використання можуть бути загального, обмеженого та спеціального користування; за територіальним розміщенням -для рекреаційної, житлової, периферійної зони. У рекреаційній і сельбищній зонах існують також зелені насадження загального користування: парки, сади, бульвари, що озеленяють, сквери (в рекреаційній зоні Велика Ялта розташовуються Нікітський ботанічний сад, палацово-паркові комплекси: Алупкінський, Лівадійський; парки-пам'ятки садово-паркової архітектури: Массандрівський, Місхорський, Симеїзський); обмеженого використання: ділянки лікувальних і спортивних установ, шкіл що озеленяють; спеціального користування: санітарно-захисні і охоронні зони, насадження вздовж вулиць і доріг. Периферійні зелені зони можуть бути: загального користування - в лісопарках, лукопарках, гідропарках, лісах; обмеженого користування- історичні, етнографічні, природні парки, заповідники і дендропарки; спеціального користування – містозахисні, охоронні насадження, плодові сади, виноградники. Ступінь озелененості різних функціональних зон неоднакова: рекреаційна – 70 %; сельбнищна – 60 %; комунально-господарська – 40 %. Значну роль у загальній системі озеленення відіграють природні парки, які є перш за все об'єктами природи обмеженого рекреаційного користування, що охороняються. Територію природного парку можна поділити на внутрішні підзони відповідно до режимів користування й охорони: підзони наукового призначення, заповідники. Підзони рекреаційного користування – природного ландшафту, організованого ландшафту; агропаркова підзона; підзона пішохідно-транспортних зв'язків. У планувальній структурі природного парку: підзони наукового призначення повинні розташовуватися вглибині парку, у найбільш важкодоступних місцях, тому що в заповідниках є всі види природокористування, а в заказниках дозволений лише безмоторний і пішохідний туризм, заборонено будь-яке капітальне будівництво. Природний ландшафт підзони рекреаційного користування безпосередньо межує з науковою зоною,а за периметром парку розташовуються селища, центри обслуговування, господарські території, утворюючи буферну зону. Підзона пішохідних і транспортних зв'язків складається з кільцевих або транзитних доріг, внутрішньо-паркових шляхів (основних господарських), ландшафтно-маршрутних проходів і туристично-екскурсійних трас. Кільцева дорога забезпечує зв'язок між планувальними зонами рекреаційного району; основна паркова стежина проходить по найбільш мальовничим місцям природного парку і призначена для автомобілів і екскурсійних автобусів; господарська паркова дорога призначена для руху господарського транспорту, що забезпечує догляд за лісом та іншими угіддями. Туристично-екскурсійні траси можуть забезпечуватися підвісними канатними дорогами при перетині важкодоступних ділянок або тих, що мають природоохоронний режим. Вертикальні підйомники (витяги) слугують для доставки туристів до оглядових майданчиків або гірськолижних трас. Ландшафтно-маршрутні «переходи» визначаються розташуванням унікальних природних ландшафтів та історико-етнографічних об'єктів. Так, на території Кримського державного природного парку сконцентровані неповторні природні ландшафти гірського Криму: печерне місто Мангуп, Великий каньйон, гора Ай-Петрі, водоспад Учан-Су, печера Мармурова, гора Чатир-Даг, сполучені в транспортно-екскурсійне коло з туристичними базами і притулками.

Зонування природних парків здійснюють по-різному залежно від природних умов, площі території, програми можливого наукового рекреаційного і господарського використання. До зони організованого природного ландшафту входять системи водних просторів: природні рекреаційні акваторії (моря, озера, річки); штучні акваторії (водосховища, канали, басейни). Рекреаційні акваторії зонують за різними ознаками: за ступенем упорядкування (облаштоване і природне узбережжя); за видами відпочинку (активний і пасивний); за видами водного спорту (рибальство, плавання на човнах – вітрильних, веслових, моторних, водні лижі; водні атракціони; стрибки у воду). Важливим елементом рекреаційних акваторій є пляж. Пляжі розрізняють за формою акваторій (морські, річкові, озерні, на штучних водоймах); за функціональним призначенням (спеціалізовані, загальні); за генезисом пляжу (натуральний, насипний, відкриті майданчики). Для організації спеціалізованих пляжів (жіночих, чоловічих, дитячих, лікувальних) використовують як природні пляжі, так і їх поєднання з відкритими ділянками. Штучні насипні пляжі організовують у тих випадках коли недостатньо природних пляжних ресурсів (наприклад, у Криму штучний насипний пляж у Форосі).

Лікувальні пляжі є кліматолікувальними установами, що мають відповідне устаткування і пристрої для отримання сонячних і повітряних ванн у поєднанні з купанням. У зв'язку з необхідністю забезпечення різноманітності кліматолікувальних процедур виділяють такі функціональні зони: купання, солярій, аеросолярій, медичного обслуговування (медпункти, санвузли); лікувальної фізкультури та спорту; «зелена» зона з стежками й алеями для відпочинку, що одночасно є частиною загальної системи озеленення.

З усіх природних чинників організованого рекреаційного ландшафту рельєф (характер поверхні) понад усе впливає на функціональне зонування, планувальне рішення рекреаційної та сельбищної зон і транспортного зв'язку між ними. Принципові схеми транспортних комунікацій залежно від рельєфу можуть бути лінійними, лінійно-глибинними, розчленовано-кущовими і компактними. Транспортні комунікації поділяються на групи зовнішніх і внутрішніх доріг:

- зовнішні магістральні дорогі забезпечують зв'язок між районами і проходять в обхід певного рекреаційного району, утворюючи транспортні розв'язки із залізницями на різних рівнях;

- внутрішні дороги забезпечують зв'язок між функціональними зонами певного району, проходять в обхід рекреаційних комплексів, парків;

- внутрішні місцеві дороги забезпечують зв'язок між адміністративним центром і рекреаційними комплексами, проходять усередині комплексу або утворення;

- прогулянкові дороги для автомобілів - «парквей» зв'язують рекреаційні і сельбищні зони з природними парками, заповідниками, туристичними об'єктами, зонами масового відпочинку;

- туристичні пішохідні дороги призначені для тривалих прогулянок, походів і подорожей у найпривабливіших місцях, пролягають до станцій вертикального транспорту;

- пішохідні алеї, набережні забезпечують пішохідні зв'язки усередині функціональних зон, між об'єктами і місцями відпочинку в радіусі доступності (пляжами, парками, центром обслуговування), проходять територіями комплексів, парків, прибережної зони;

- спеціальні пішохідні траси-теренкури, які призначені для дозованої ходи з лікувальною й оздоровчою метою. Вони повинні органічно вписуватися у рельєф місцевості [7; 8; 18; 26].

Л і т е р а т у р а

1. Багрова Л.А. Физико-географические (природоведческие) основы рекреационной географии / Л.А. Багрова, П.Р. Подгородецкий. – Симферополь: СГУ, 1982. – 210 с.

2. Безуглий В.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник / В.В. Безуглий, С.В. Козинець. – К.: ВЦ «Академія», 2003. – 688 с.

3. Бейдик О.О. Рекреаційна географія: навч.-метод. комплекс дисципліни / О.О. Бейдик. – К.: Обрії, 2007. – 96 с.

4. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристичні ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування. / О.О. Бейдик. – К.: ВЦ КНУ, 2002. – 396 с.

5. Бейдик О.О. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та рекреаційної географії / О.О. Бейдик. – К.: Палітра, 1997. – 305 с.

6. Веденин Ю.А. Динамика территориальных рекреационных систем / Ю.А. Веденин. – М.: МГУ, 1986. – 212 с.

7. Гудзь П.В. Економічні проблеми розвитку рекреаційних територій / П.В. Гудзь. – Донецьк: «Юго-Восток, ЛТД», 2007. – 270 с.

8. Данильчук В.Ф. Методология оценки рекреационных территорий / В.Ф. Данильчук. – Донецк: ДИТБ, 2003. – 345 с.

9. Крачило Н.П. География туризма / Н.П. Крачило. – К.: Вища шк., 1987. – 208 с.

10. Масляк П.О. Рекреаційна географія: навч. посіб. / П.О. Масляк. – К.: Знання, 2008. – 343 с.

11. Мироненко Н.С. Рекреационная география / Н.С. Мироненко, И.Т. Твердохлебов. – М.: МГУ, 1981. – 208 с.

12. Мироненко Н. Рекреационные системы / Н. Мироненко, М. Бочварова. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 182 с.

13. Николаенко Д.В. Рекреационная география / Д.В. Николаенко. – М,: Владос, 2001. – 288 с.

14. Преображенский В.С. География и отдых / В.С. Преображенский, Ю.А. Веденин. – М.: Знание, 1971. – 47 с.

15. Преображенский В.С. Теоретические основы рекреационной географии / В.С. Преображенский. – М.: Наука, 1975. – 172 с.

16. Родичкин И.Д. Территориальная организация региональных рекреационных систем Украины // Строительство и архитектура. – 1978. - №9. – С. 11-28.

17. Савранчук Л.А. Рекреалогія: Письмові консультації / Укл.: Л.А. Савранчук, В.К. Явкін, В.І. Ясенчук. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т. 2009. – 92 с.

18. Савранчук Л.А. Рекреаційно-територіальні комплекси: конспект лекцій // Укл.: Л.А. Савранчук, В.Г. Явкін, В.І. Ясенчук. – Чернівці: Рута, 2008. – 44 с.

19. Савранчук Л.А. Фізична географія світу: Конспект лекцій. Вип. 1. / Укл.: Л.А. Савранчук. – Чернівці: Рута, 2005. – 32 с.

20. Савранчук Л.А. Фізична географія світу: Конспект лекцій. Вип. 2. / Укл.: Л.А. Савранчук. – Чернівці: Рута, 2006. – 36 с.

21. Смаль І.В. Основи географії рекреації та туризму: навч. посіб. / І.В. Смаль – Ніжин: НДПУ, 2004. – 105 с.

22. Стафійчук В.І. Рекреалогія / В.І. Стафійчук. – К.: Альтерпрес, 2006. – 263 с.

23. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія / Н.В. Фоменко. – К.: ЦНЛ, 2004. – 311 с.

24. Циншен Ван. Основы территориальной организации рекреационного хозяйства (современный подход к рекреационной географии) / Ван Циншен. – Одесса: Астропринт, 2003. – 124 с.

25. Ціншен Ван, Топчієв О.Г. Теоретичні та методологічні аспекти рекреаційної географії: сучасний підхід //Укр. геогр. журнал. – 2003. - № 1. – С. 45-49.

Навчальне видання

Рекреаційна географія

Письмові консультації

Укладачі:

Савранчук Лариса Арефіївна

Явкін В’ячеслав Григорович (відповідальний за випуск)

Комп’ютерний набір

і технічна редакція Веренич С.В.

Літературний редактор Лупул О.В.

Свідоцтво про державну реєстрацію ДК №891 від 08.04.2002 р.

Підписано до друку……...Формат 60 х 84/16.

Папір офсетний. Друк різографічний. Ум. - друк. арк. …

Обл. – вид. арк.. …Зам…Тираж…

Друкарня Чернівецького національного університету