3.2.5. Австралія й Океанія

Рекреація і туризм. Туризм у регіоні є не тільки одним із джерел іноземної валюти, а й важливою галуззю економіки. Австралія, Фіджі, Тонга, Нова Каледонія, Вануату, Західне Самоа, острови Кука отримують від нього 20-30 % іноземної валюти.

В Австралію щорічно приїжджають із туристичною метою 3,3 млн. осіб, у Нову Зеландію – 1,3 млн., у країни Океанії – майже 500 тис. іноземців. Регіон приваблює можливостями відпочинку біля моря й у горах, унікальністю та екзотичністю природи. Сприяє цьому також добре розвинута туристична інфраструктура, відмінний сервіс в Австралії, Новій Зеландії, на Гаваях. В Австралійських Альпах розміщені гірськокліматичні курорти і добре обладнані центри зимових видів спорту. Тут своєрідний рослинний (евкаліпти, деревоподібні папороті тощо), тваринний світ (сумчасті, коали, собаки Дінго, качкодзьоб тощо). Створено багато зоо-, дендро- та аквапарків. Більшість іноземців виявляє підвищений інтерес до побуту і мистецтва аборигенів. Припливу туристів до Австралії сприяють традиційні міжнародні ярмарки у Сіднеї, щорічний фестиваль мистецтв і гонки “Формули-1” в Аделаїді, кінні та водні змагання, відкритий чемпіонат Австралії з тенісу, який входить до серії “Великого шолома” у Мельбурні тощо. Основні курортні міста Австралії розташовані на східному узбережжі: Таунсвілль, Туеумба і найпопулярніший – Золотий Берег, відомий морським парком з акулами й дельфінами, казино, чудовими умовами для серфінгу.

До списку спадщини ЮНЕСКО занесено 17 культурних об’єктів:

- в Австралії (14) – національні парки Какаду, Уст-Тропікс, Хотфіш-Бей, о. Фрейзер, вологий ліс Квінтсленда, архіпелаг Лорд-Гау, озерний ареал Вілландра, незаймані ліси Тасманії, печери Наракурта, Улуру, Великий Бар’єрний риф, острів Макдональд та ін.;

- у Новій Зеландії (3) – національний парк Тонга-риро і комплекс національних парків Те-Вахіпоунаму (10 % площі країни).

Серед островів Океанії особливо виділяються о. Таїті (пляжі, розкішний ботанічний сад, музей П. Гогена), о. Пасхи з гігантськими кам’яними фігурами “маос”, і печерами, які приваблюють туристів з усього світу[2; 19; 20].

4. Планувальна організація рекреаційних: середовища, зони, регіону, району

4.1. Основи формування рекреаційного середовища

Рекреаційне середовище є результатом взаємодії, взаємопроникнення і взаємодоповнення трьох комплексних чинників: ресурсів, утворень, діяльності. Ресурси є поєднанням природних і антропогенних чинників, що створюють сприятливі умови для рекреаційної діяльності. Природні (рельєф, акваторії, клімат, флора) й антропогенні (історико-культурні, соціально-економічні) рекреаційні чинники оцінюють за санітарно-гігієнічними, функціональними і естетичними критеріями. Функціональний критерій – здійснення конкретного виду рекреаційного заняття (для купання - водойм з теплою водою, для альпінізму – гірський рельєф та ін.). Санітарно-гігієнічний критерій – відсутність забруднення, шумів, небезпечних комах інше. Естетичний критерій - художня виразність природних й антропогенних ландшафтів та їх елементів. Ресурси створюють «рекреаційний профіль» певного ландшафту. Разом з тим, потреби охорони природи, економічні і технічні умови розвитку ландшафту для конкретного виду діяльності сприяють його трансформації для освоєння та впорядкування, тобто створенню системи рекреаційних утворень. Вони є сукупністю природного (парк, водні басейни, нові насадження, лижні схили) і урбанізованого (рекреаційні: установи, селища, комплекси, агломерації) середовища, перетвореного для рекреації. Вони можуть мати різний масштаб і вигляд, розрізняючись за таксономічними і типологічними ознаками. Таксономічна ознака визначає місце даного утворення в ієрархічних щаблях усієї системи рекреаційних утворень: регіональна система (Карпатський рекреаційний регіон); районна – система утворень району (рекреаційна агломерація Велика Ялта); локальна – система утворень однієї місцевості (місто–курорт, рекреаційне селище, комплекс), однієї ділянки (рекреаційний заклад, пляж, парк) або мікроділянки (рекреаційне приміщення, місце). Типологічні ознаки зумовлюють якісні різновиди за функціями утворень одного таксономічного рангу: рекреаційна установа – курортний, туристичний готель; рекреаційна ділянка – парк, гідропарк; рекреаційна агломерація – туристичний, курортний район. На вищих таксономічних рівнях утворення розрізняють за тривалістю відпочинку (райони переважно тривалого та короткочасного відпочинку), за типом природного ландшафту (рівнинні, гірські, морські, річкові, озерні). Масштаб утворень залежить від масштабу простору, в якому проходить рекреаційна діяльність: відпочинок у житловій кімнаті, на лавці, на пляжі. Такий простір є малим рекреаційним утворенням. Простір паркових комплексів, пляжів є великим рекреаційним утворенням. Рекреаційна діяльність служить основою для організації просторів, головне завдання яких – пристосування, облаштування середовища відпочинку [17; 18].

Організація якісного рекреаційного середовища – комплексне завдання взаємозв‘язку системи «людина – природа – рекреаційно-територіальний комплекс», заснованої на засадах інтеграції природних і штучних компонентів, екологічного зонування, біполярності середовища. Принцип інтеграції природних і штучних компонентів полягає в комплексному підході до створення «закритих» рекреаційних комплексів і «відкритого» природного ландшафту, тобто формується таке середовище, яке не шкодить природним компонентам, а інтегрує їх у загальному рекреаційно-територіальному організмі. Екологічне зонування визначає два типи ландшафту – інтенсивного й екстенсивного викори­стання. Ландшафт інтенсивного використання передбачає освоєння рекреаційних комплексів з низькими оцінками умов шляхом їх поліпшення і створення штучних утворень. Екстенсивне використання ландшафту полягає в економічному освоєнні природних територій: спочатку – ліпші, а потім – гірші. Екологічне зонування дозволяє розділити простір на зони з різним ступенем природоохоронної, наукової й естетичної цінності. Природоохоронні заходи можна оцінювати параметрами: інтенсивністю рекреаційного навантаження (люд./км² у вихідний день сезону) й інтенсивністю освоєння (кількість місць нічлігу/км²). Ці параметри визначають концепцію формування комплексу: необхідність реконструкції або збереження в природному вигляді лісів, пляжів, акваторій. Інтенсивність рекреаційного освоєння повинна бути нижча за параметри навантаження. Наприклад, параметри інтенсивності освоєння приморських районів передбачають наступну класифі­кацію: дуже інтенсивного освоєння – 1500-1600 місць/км²; середнього – 600-700 місць/км²; помірного – 150-200  місць/км²; екстенсивного – менше 150 місць/км². При екологічному зонуванні необхідно, щоб у кожен тип приміського рекреаційного ландшафту залучалися структури інтенсивного й екстенсивного освоєння. При цьому найбільш важлива є зона мальовничих ландшафтів. Естетична цінність ландшафту може бути віднесена до його рекреаційної вартості. Критеріями естетичної цінності ландшафту є стійкість ландшафту, різноманітність, індивідуальність, функціональність, композиційна завершеність. Принцип біполярності рекреаційного середовища передбачає рекреаційну діяльність у природному й урбанізованому середовищах, утворюючи «полюс природи», та «полюс урбанізації». Природне й урбанізоване середовища не є стабільними величинами. Динаміка розвитку урбанізованого середовища повинна бути збалансована з динамікою розвитку природного ландшафту. Зміни природного середовища можуть бути кількісними і якісними, дозволяючи прийняти перспективну рекреаційну програму (трансформація узбережжя у пляж, лісу в лісопарк) [26].

Цілеспрямована організація простору середовища з урахуванням різних видів і форм діяльності сприяє формуванню рекреаційних систем. Рекреаційна система – сукупність взаємодіючих структур, елементів і явищ, діяльність якої направлена на збереження відпочинкових потреб суспільства. Складовими рекреаційної системи є структури, які володіють такими властивостями: стійкістю, динамічністю, керованістю, самоорганізацією. Системи рівнинні, гірські, річкові, озерні є не фоном і не оточенням, а причиною виникнення рекреації та поселень. Рекреаційні поселення створюються для людини відпочиваючої. Розвиток і розміщення цих поселень тісно пов‘язане з існуючою системою розселення. Територіальні системи розселення складалися історично вздовж акваторій (порти, транспортні артерії), гірських ланцюгів (поклади корисних копалин, природні рубежі). Залежно від розміщення системи розселення розрізняють за формою, типом, видом і структурою. Форми розселення можуть бути моно- і поліцентричними, дисперсними і лінійними. Під типом розселення розуміють міське, сільське, рекреаційне, змішане. Вид розселення: автономний, груповий, смуговий. Структура розселення на прикладі групового поселення може бути лінійною, трикутною, зірковою. Взаємозв‘язок між системою розселення та рекреацією може бути: паралельно-зв‘язаний, суміщений, відокремлений. Паралельно узгоджене розташування рекреаційних поселень одержало найбільше розповсюдження. Чергування територій з різною провідною функцією (рекреація, сільське господарство) вигідне для рекреаційної діяльності. Суміщене розташування використовується в гірських районах і у міських агломераціях. Таке розміщення вимагає особливого ставоення до екології. Відокремлене розташування рекреації (автономні системи) визначається їх віддаленістю від урбанізованих систем, знаходженням в кращих санітарно-гігієнічних умовах. Такі рекреаційні системи вимагають покращення обслуговування відпочиваючих у зв‘язку з віддаленістю від баз постачання і технічного обслуговування [23].

Процеси урбанізації впливають на види рекреаційних систем: урбанізовані – розповсюджені у великих центрах групових розселень і забезпечують щоденну рекреацію (житло, установи культурного обслуговування, сквери, вулиці). До прикладу, рекреаційне середовище Києва, Дніпропетровська. Рекреаційно-урбанізовані системи розміщені у зоні впливу великого міста (Одеси, Феодосії, Бердянська) забезпечують щотижневий короткочасний і тривалий заміський відпочинок. Неурбанізовані системи розташовані поза зоною активного впливу міст і забезпечують реалізацію тривалого відпочинку (Арабатська стрілка у Приазов‘ї). Забезпечення екологічної рівноваги можливе при організації наступних форм рекреаційних поселень: дисперсної («розпорошення» рекреаційних утворень і рекреантів на великій території) та моноцентричної (концентрація утворень і рекреантів на мінімальній урбанізованій території). У першому випадку зберігається природній ландшафт на всій території, у другому випадку ландшафт зберігається за межами урбанізованої території. Останніми тенденціями є об‘єднання рекреаційних й урбанізованих систем при їх структурному взаємопроникненні і просторовому поєднанні у рекреаційну агломерацію (Велика Ялта, Велика Алушта). Такі системи органічно переходять від систем поляризованого ландшафту до екополісів у системах поселень [17; 18].

Бажано, щоб регіональні, районні та локальні системи поселення одночасно рекреаційно розвивались, мали зручні інженерно-транспортні зв‘язки між сельбищними та рекреаційними територіями. Розвинена інфраструктура, наявність водо-, енергопостачання, відведення, шляхової мережі є одними з критеріїв рівня освоєності та ступеня підготовленості території до якісного рекреаційного використання. Особливе значення має транспортна інфраструктура. Транспортна доступність збільшує ступінь цілісності системи «місто-рекреація». Важливу роль виконує повітряний транспорт. При реконструкції аеропортів необхідне дотримання санітарно-гігієнічних вимог до шумозахисту. Інфраструктура рекреаційних систем у районах з добре вираженим горбастим, гірським рельєфом включає мережу вертикального транспорту (канатні дороги, ліфти, інше), розміщення яких може бути пов‘язане з пішохідними, прогулянковими дорогами. Транспортна система повинна, як мінімум, забезпечувати доступність різних функціональних зон і, як максимум, перевезення населення до місць відпочинку.

Кількість населення рекреаційної системи (Н) визначає загальне навантаження і складається із загальної чисельності відпочиваючих (Вд), постійного населення (Пн) і сезонного обслуговування персоналу (Соп):

Н = Вд + Пн + Соп. (1)

Загальна чисельність відпочиваючих (Вд) визначає загальне рекреаційне навантаження і складається з відпочиваючих в цілорічних установах (Вцр), відпочиваючих в установах літнього типу (Вл), самодіяльно відпочиваючих на приватних квартирах (СВ кв), у наметах; короткочасно відпочиваючих (Вкр) – самодіяльні туристи: екскурсанти:

Вд = Вцр + Вл + СВкв + Вкр (2)

Співвідношення між кількістю постійного населення (Н) і довготривало відпочиваючого (Вдт) показує індекс рекреаційного навантаження (ір), що впливає на специфіку функціонування рекреаційних закладів:

ір = Н/Вдт [1]. (3)

Загальна кількість населення – величина непостійна; цим пояснюється динамічність рекреаційної системи, облік якої ведеться за допомогою коефіцієнтів нерівномірності загального і рекреаційного навантаження. Коефіцієнт нерівномірності загального навантаження необхідний при формування програми обслуговуючих установ, організації транспорту. Коефіцієнт нерівномірності рекреаційного навантаження впливає на співвідношення місць цілорічних і сезонних установ, на визначення навантаження і місткості рекреаційного ландшафту (пляжів, лісопарків, акваторій). Показник питомої ваги загальної кількості відпочиваючих до загальної чисельності населення є основною ознакою рекреаційної системи, що дозволяє визначити два показники утворень: рекреаційно-сельбищну, призначену для відпочиваючих і сельбищно-господарську, призначену для постійного населення та господарського обслуговування рекреації. Пересування постійного і тимчасового населення усередині рекреаційної системи і за її межами є сумарним рекреаційним потоком, величина якого впливає на структуру рекреаційного утворення.